РОЗДІЛ V ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ ТА ЇХНІ СУСІДИ

Липицька культура

Липицька культура разом із пізньозарубинецькими і зубрицькими старожитностями належить до ранньоримського періоду. Вона охоплювала північну групу гето-дакійських племен, генетично пов'язану із дакійською культурою Подунав'я. Зонами її поширення були Верхнє Подністров'я та Попруття (сучасні Івано-Франківська і Чернівецька області) (рис. 4).

Назва культури походить від першої, дослідженої у 1889—1890-х роках І. Коперницьким, пам'ятки — могильника поблизу с. Верхня Липиця. В окрему культуру виділена в 1932 p. М. Ю. Смішком. У повоєнний період М. Ю. Смішко, І. К. Свєшніков, В.М. Цигилик, Л. І. Крушельницька, В. Д. Баран, Л. В. Вакуленко дослідили липицькі комплекси на багатошарових поселеннях у Черепині, Бовшіві, Незвиську та інших пунктах, а також могильники в Болотні та Звенигороді, окремі поховання. Найкраще вивчені поселення Ремезівці та Верхня Липиця.

Поселення розташовані на берегах невеликих річок та струмків. За площею вони здебільшого невеликі, хоча поселення у Верхній Липиці тягнеться уздовж берега на 500 м. Житла представлені двома типами: заглибленими і наземними. Досліджені переважно заглиблені будівлі, овальної або чотирикутної у плані форми. Серед них трапляються як напівземлянки, так і землянки глибиною до 2 м. На поселенні Ремезівці відкрито дві залізоробні майстерні у вигляді заглиблених споруд, у материкові стінки яких були врізані сиродутні горни.

Могильники зазвичай розташовані на невисоких підвищеннях поблизу від поселень.

Грунтовно досліджені могильники у Верхній Липиці та Болотні (близько 70 поховань)

Основний поховальний обряд — тілоспалення на стороні. У Верхній Липиці зафіксовано три майданчики, на яких спалювали небіжчиків. Чисто перебрані кальциновані кістки разом із убранням покійного (пряжки, фібули) та особистими речами вміщувалися в урни (90 % кремацій) або в ями. Більшість урн мали покришки. Деякі кремації поєднують липицькі (характерна гончарна кераміка) та пшеворські риси (пошкоджена зброя — меч, наконечник списа).

Частина поховань представлена тілопокладеннями північної орієнтації. У Верхній Липиці вони становили 11 %, у Болотні — 23 %. Тілопокладеннями були також багаті поховання в Колоколині та Чижикові, що містили імпортний римський бронзовий посуд.

Керамічний комплекс чітко відрізняється від посуду латенізованих культур. Він складається з гончарної та ліпної кераміки. Ліпний посуд переважає на поселеннях, де становить 85—90 %. Своєю чергою він поділяється на груболіпний кухонний (тюльпаноподібні горщики, інколи прикрашені наліпними шишечками, валиками тощо, та лійчасті кухлі з масивною ручкою) і столовий (миски, горщики, чаші на високій ніжці). Гончарна кераміка здебільшого трапляється на могильниках, де становить 50—70 %. Вона виготовлена з відмуленої глини і має добре загладжену або лощену поверхню сірого або ж чорного кольору. Переважають біконічні горщики на кільцевому піддоні, двовухі посудинки, глечики, чаші на високій ніжці (рис. 9).

Речові знахідки представлено також різноманітними бронзовими фібулами провінційно-римських типів: сильнопрофільованими, очковими, трубчастими та прикрашеними емаллю. До цього ж кола належать металеві пряжки, молота поліхромні скляні намистини. Римський імпорт репрезентують круглі металеві люстерка, бронзові, скляні та червонолакові посудини, а також два срібних денарія Фаустини Молодшої кінця II ст. н. е. Зброя представлена мечем, наконечником списа та кількома шпорами. До знарядь праці належать залізні наральник, ножі, шила, уламок сокири та напилок, кам'яні жорна та оселки, глиняні пряслиця і грузила, проколки із кістки. Серед побутових речей — ключі від замків та кресала.

Численні знахідки переконливо датують липицьку культуру I—II ст. н. е. Найбільш ранньою пам'яткою є поховання у Колоколині, комплекс якого датується початком І ст. н. е. Найпізніші провінційно-римські фібули кінця II ст. походять із Верхньої Липиці (рис. 10).

Походження липицької культури пов'язане із просуванням у перших десятиліттях І ст. н. е. на територію Верхнього Подніпров'я дакійської людності. В цей час гето-дакійські племена були об'єднані в могутній союз на чолі з Буребистою і поширювали свою експансію на північний схід. Свідченням їхнього перебування в українському Закарпатті є дакійська фортеця поблизу с. Мала Копаня.

На підставі свідчень Птолемея липицьку культуру звичайно пов'язують із племенем костобоків, що жили за Карпатами в басейні Дністра. Дакійське населення, що прийшло у Подністров'я, принесло з собою липицьку культуру в уже сформованому вигляді. Так само раптово, як і з'явилася, вона зникає наприкінці II ст. Цілком можливо, що її носіїв витіснили й частково асимілювали племена зубрицької культури.

Господарство та соціальний устрій

За рівнем соціально-економічного розвитку латенізовані культури поступалися центральним районам Кельтики. Матеріали досліджень переконують, що на східній периферії населення займалося переважно землеробством і скотарством, а різні ремесла, зокрема залізодобування та обробка металів, були менш розвинені, аніж в основному ареалі латену.

Господарство базувалося на землеробстві та приселищному тваринництві, про що свідчить розташування поселень на зручних для рільництва фунтах та поблизу луків, придатних для випасу худоби. Основною системою землекористування, очевидно, був переліг, а на півдні лісової зони — підсіка. Екстенсивне землекористування за наявності великої кількості вільних земель було доволі продуктивним і давало змогу з мінімальною витратою сил отримувати відносно великі врожаї.

У II ст. до н. е. — II ст. н. е. місцева людність користувалася переважно дерев'яними ралами. Залізні вузьколезові насадки трапляються лише у племен Закарпаття, поодинокі їх знахідки фіксуються у матеріалах поєнешті-лукатівської та липицької культур, що перебували під впливом високорозвинених культур Подунав'я. Урожай збирали за допомогою невеликих серпів, особливо численних у Закарпатті на пам'ятках зарубинецької і поєнешті-лукашівської культур.

Рис. 10. Фібули липицької культури. Хронологічні позиції

Кельтські досягнення у чорній металурги та металообробці сприяли розвиткові цих галузей у Південно-Східній Європі, про що свідчать такі спеціалізовані центри, як латенське Ново-Клиново та зарубинецький Лютіж. На останньому, очевидно, мешкала група давніх металургів, що засвідчує співвідношення трьох жител із 15 сиродутними горнами для добування заліза із болотяної руди і кількома сотнями ям для випалу вугілля. До більш пізнього часу (ймовірно, II ст. н. е.) належать великі скупчення горнів поблизу Умані. На відміну від кельтських, зарубинецьких і пізньозарубинецьких центрів, липицьке металургійне виробництво було розпорошене — тут не виявлено потужних центрів, таких як Свентокшижський на території пшеворської культури (Польща).

Кузні з ковальсько-слюсарними інструментами виявлені лише на латенських пам'ятках Закарпаття. В інших культурах зафіксовані поодинокі знахідки ковальських лещат, пробійників, зубил, що, звісно, не відображає обсягу й характеру робіт по металу. Залізні вироби найчастіше трапляються на латенських пам'ятках Закарпаття. Ковалі тут під час роботи із залізом і сталлю використовували найскладніші технологічні прийоми. Утім, вони залишалися універсалами, що працювали переважно на замовлення, а не на ринок.