РОЗДІЛ V ДАВНІ СЛОВ'ЯНИ ТА ЇХНІ СУСІДИ

Таким чином, пшеворські старожитності на території Волині та у Верхньому Подністров'ї змінюються зубрицъкою культурою, структурно подібною до пізньозарубиненьких пам'яток (рис. 4). Назва культури (раніше її називали воли но-подільською групою пам'яток) походить від с. Зубри поблизу Львова. Вона виділена Д.Н. Козаком у 1980-х роках, хоча деякі поселення цього типу досліджувалися й раніше.

Рис. 7. Ліпний посуд культурних груп III ст. до н. е. — II ст. н. е.:

1 — зарубинецька культура; 2 — пізньозарубинецькі пам'ятки; 3 — пшеворська культура; 4 — зубрицька культура

Площа поселень у цей час зростає до 1,5—2 га, порівняно з 0,2—0,4 га пшеворських поселень латенського часу. Селища утворюють гнізда, кожне з яких складається із трьох-восьми поселень. Відстань між ними становить 1—5 км. Докладно вивчені поселення Підберізці, Сокільники, Боратин, Линів складалися із чотирьох-шести жител. Будівлі в цілому подібні до пшеворських: представлені напівземлянками або наземними спорудами каркасно-стовпової конструкції. На кожне житло припадає від п'яти до 10 ям-льохів, що значно більше, аніж за попередніх часів.

Могильники зубрицької культури невідомі. Кераміка поєднує різні етнокультурні риси. Кількісно переважає ліпний посуд, що складається із кухонних горщиків, лощених столових мисок, а також кухликів та плоских дисків. Порівняно з пізньолатенським часом частка лощених посудин у складі керамічного комплексу зменшується до 6—10 %. Як форми, так і орнаментація посудин у різних сполученнях поєднують пшеворські, зарубинецькі та окремі липицькі елементи. Із зарубинецькою традицією пов'язано також поширення дисків-сковорідок, невідомих на цій території за попередніх часів. Гончарна кераміка інколи трапляється лише на зубрицьких поселеннях Подністров'я. Це сіроглиняний посуд липицької культури та провінційно-римський імпорт: амфори, сіро глиняні миски та червонолаковий посуд (рис. 5).

Знаряддя праці представлено невеликим набором предметів. Серед прикрас і предметів особистого вжитку — бронзові браслет і шпильки, фібули (похідні від гостропрофільованих, з високим приймачем та ін.), рогові гребені, скляні намистини, залізні ключі тощо. Зброя представлена кількома наконечниками стріл, списів, шпорою (рис. 6).

На думку Д. Н. Козака, зубрицька культура сформувалася у середині І ст. н. е. внаслідок інтеграційних процесів між носіями східної частини пшеворської культури і прийшлими із Прип'ятського Полісся групами населення зарубинецької культури. У Верхньому Подністров'ї у формуванні нової спільноти брали участь також дакійські племена липицької культури.

На Волині зубрицька культура функціонувала до кінця II ст. і припинила своє існування у зв'язку з експансією носіїв вельбарської культури. Пам'ятки на Верхньому Дністрі існували до початку III ст. і трансформувалися у локальну групу черняхівської культури типу Черепин.

Генетична спорідненість пізньозарубиненьких і зубрицьких пам'яток, присутність у кожній із цих культурних груп пшеворських і зарубинецьких елементів (рис. 7) дає підстави вважати їхніх носіїв частиною східноєвропейських венетів, про яких повідомляє Тацит наприкінці І ст. н. е.

Поєнешті-лукашівська культура

Ареал цієї культури охоплює Карпато-Дністровський регіон у межиріччі Дністра, Пруту та Серета, тобто частину території Румунії, Молдови та України (переважно Чернівецьку область) (рис. 1). Перша пам'ятка — могильник

Поєнешті в Румунії, був відкритий наприкінці 1930-х років. На території Молдови могильник і поселення поблизу с. Лукашівка дослідив у 1950-х роках Г. Б. Федоров. Він визначив їхню однотипність із румунськими пам'ятками й запропонував об'єднати їх в одну культуру — поєнешті-лукашівську.

В українському Подністров'ї аналогічні поселення у 1960—1970-х роках досліджені у Круглику, Кодині, Соколі, Гринчуку (розкопки Б. О. Тимощука, І. С. Винокура, С. П. Пачкової). Г.І. Смирновою розкопано могильник Долиняни. Нині відомо близько 200 поселень, могильників та окремих знахідок типу Поєнешті-Лукашівка, із них в українському Подністров'ї — близько 40 пунктів.

Розглянемо основні риси поєнешті-лукашівської культури, зосередивши основну увагу на пам'ятках, розмішених на території України та сусідньої Молдови. Поселення поділяються на мисові і низинні. Деякі з мисових поселень були великими городищами із доволі складною системою укріплень (Рудь). Однак більшість із них — це селища, площа яких не перевищувала 2 га, з незначним культурним шаром. Житла — наземні споруди, зі стінами плотово-каркасної конструкції, обмащені глиною, і напівземлянки прямокутної або овальної у плані форми, площею до 20 м2, із вогнищами, викладеними камінням чи глиною, та земляними лежанками уздовж стін.

Могильники — "поля поховань" без зовнішніх ознак. Найбільші із них — румунські могильники Поєнешті (152 поховання) і Боросешти (150 поховань). Інші могильники значно поступаються їм за розмірами. Обряд - кремація небіжчиків на стороні. Майже всі поховання в могильниках Поєнешті і Лукашівка (як і в пшеворській культурі) були урновими, а в Долинянах — лише 12 поховань із 58 могил. Рештки кремації, зазвичай, очищувалися від залишків поховального вогнища. Як урни використовувалися чорнолошені горщики, інколи — глеки та вази. Зверху урна накривалася покришкою — мискою. До урн клали речі, що побували у вогні: прикраси, деталі одягу (фібули, частини поясів, браслети, намистини), інколи знаряддя праці, побутові речі, зброю. Трапляються також безінвентарні поховання та кенотафи.

Керамічний комплекс складається із ліпного кухонного посуду із шорсткою поверхнею, ліпного лощеного столового посуду, а також невеликої кількості імпортної античної та кельтської кераміки. Перша група (горщики, миски, кухлі, глеки, конічні покришки, диски-коржівниці та ін.) становить майже 90 % кераміки на поселеннях. Кухонні горщики нерідко прикрашені наліпними валиками, шишечками, вушками, підковками, деякі мають хроповатий корпус і подлощені шийку та низ. Лощена кераміка представлена головним чином мисками і горщиками, рідше трапляються глеки. Миски мають аналогії серед кераміки лшеворської та ясторфської культур.

Рис. 8. Поєнешті-лукашівська культура. Головні етапи розвитку

Речові знахідки із металу, каменю, кістки, глини доволі поширені серед латенізованих культур. Так, на поселенні Круглик знайдені сільськогосподарські залізні знаряддя: наральник та сім невеликих серпів. Предмети озброєння (наконечники списів, мечі, деталі щитів) походять переважно із Румунії. У могильнику Долиняни виявлено бронзові наконечники піхов мечей римського типу. Проте сама зброя до могил не клалася. Серед прикрас найчастіше трапляються залізні та бронзові фібули середньо- і пізньолатенської схеми із суцільним або ж рамчастим приймачем. Поширені також металеві браслети, кільця, коропоподібні шийні гривни, сережки, намиста із пронизок та скляних намистин. Серед деталей убрання найбільш частини ременя — округлі пряжки та своєрідні застібки-гачки.

Як і в зарубинецькій культурі, хронологія пам'яток типу Поєнешті-Лукашівка визначається, насамперед, за матеріалами могильників, хоча використовуються також датувальні можливості амфорних клейм, що походять із поселень. Порівняльний аналіз цих категорій речей дав можливість визначити загальні рамки існування культури від рубежу HI—II ст. до другої половини – кінця І ст. до н. е. (рис. 8). Поєнешті-лукашівська культура зникає, не залишивши по собі прямих наступників, очевидно, внаслідок складної етнополітичної ситуації на Нижньому Дунаї, зумовленої експансією гетів.

Сьогодні дослідники одностайні в тому, що поєнешті-лукашівська культура склалася унаслідок переселення племен з південного берега Балтійського моря (очевидно, германців із латенізованою культурою), які під тиском кельтів мігрували у гето-дакійське середовище пониззя Дунаю. Тому тут, окрім рис субстратної гетської, виявляються елементи різних культур — латенської, поморської, пшеворської, зарубинецької та, особливо, різних груп ясторфської культури. Найімовірніше, на ранньому етапі свого існування поєнешті-лукашівське населення було змішаним, його основу становили місцеві племена — гети, а також різноетнічне латенізоване населення межиріччя Ельби — Одеру. Можливо, саме це населення мав на увазі Страбон, коли писав про бастарнів, які змішалися із фракійцями.