Розділ «VI. Орґанїзація церковна»

Хоч мовчаннє пізнїйших привилеїв, по городельськім, про ограниченнє прав православних до урядів до певної міри його ослабило, і Русини, хоч зрідка розмірно, діставали ся на вищі уряди, одначе голосний епізод, що мав місце при іменованню кн. Константина Острозького в р. 1522 воєводою троцьким, показав, що виключеннє Русинів від ради й урядів в правительственних кругах не уважало ся справою вповнї пережитою. Литовські пани тодї запротестували против сього іменовання, покликуючи ся на Городельський акт, і в. князь мусїв видати грамоту, де признавав, що по городельському привилею він не повинен був давати сього уряду «нїякому Русину і схизматику», і зробив се лише за згодою і звільненнєм від сеї заборони, даним йому від ради в. князївства виїмково на сей раз, і сей виїмок не уймає сили городельській постанові, і на будуче від неї не можна буде відступити і давати Русинам «того рода гідности і уряди» тільки за згодою старших сенаторів[1232].

Здаєть ся, подражнила тут Литвинів головно та обставина, що в. князь при тім признав Острозькому ad personam перше місце серед сьвітських сенаторів[1233]. А на таких посадах православні пани й перед тим бували часом, і в. князь в своїм привилею згадує, на усправедливленнє, що Конст. Острозький вже перед тим займав уряд виленського каштеляна. Але литовські пани, допускаючи виїмки, нїяк не хотїли принціпіяльного зрівняння Русинів в праві на уряди, і хоч при кодіфікації права, в Литовськім статутї обмеження для Русинів не зазначили виразно, то в привилею виданім слїдом за опублїкованнєм Лит. Статуту, з нагоди проголошення Жиґимонта-Авґуста в. князем, в осени 1529 р., се обмеженнє було повторено знову, в дуже катеґоричній формі: в. князь з'обовязав ся, в дусї Городельського привилею, і навіть його словами подекуди, що воєводства, каштелянства, уряди двірські й земські буде давати тільки католикам, і тільки їх буде допускати до ради[1234]. Се з'обовязаннє повторене було Жиґимонтом-Авґустом потім, коли він приймав управу в. князївства[1235], і ще пізнїйше, дванадцять лїт перед формальним рівноуправненнєм не-католиків з католиками, не тільки всї отсї грамоти, що обмежали права Русинів до урядів — Городельський привилей, грамота 1522 р., привилей 1529 р. були включені в великий конфірмаційний привилей Жиґимонта-Авґуста й на ново потверджені, але в. князь іще спеціально приобіцяв на закінченнє, що коли давнїйше з постанов тих привилеїв щось не додержувало ся — спеціяльно що уряди давали ся часом людям грецької віри, то на далї в. князь приобіцює, що того не буде, і він не буде давати людям руської віри, некатоликам, нїяких урядів і не буде припускати їх до тїснїйшої ради[1236].

Та саме вже се усильне припімнюваннє сього обмеження показувало, що в дїйсности воно було захитане, і справдї ледво минуло десять лїт від сього останнього королївського приречення, як против сього обмеження проявила ся така сильна опозиція, що прийшло ся його знести формально. Справа була порушена в звязку з ревізією Литовського Статуту, порученою мішаній комісії, нарівно з латинників і православних. Коли рішено було втягнути в нову редакцію Статута земські (шляхотські) привилеї, піднесено було потребу спростувати ті точки Городельського акту, що обдаровували привілєґіями лише шляхту католицьку. Як справедливо здогадують ся, мала тут значний вплив та обставина, що сим заінтересовані були не тільки православні, а також і протестанти, тодї дуже численні й впливові в радї й на соймі, і що завдяки сьому союзу православних з протестантами домаганнє формальної рівноправности удало ся. Може бути також, що в. князь хотїв приєднати Русинів для своїх унїонних плянів. Так чи инакше в. князь і сойм сповнили їх бажаннє. Мотивовано се тим, що не тільки католики, але й православні все похвально сповняли ріжні служби, займаючи всякі уряди, в тім і сенаторські, а Городельську постанову евфемістично об'яснено тим, що «стани Руських земель» не були на тім з'їздї присутні[1237]. Тож в. князь «съ порадою и съ призволеньємъ пановъ радъ духовныхъ и свЂтскихъ» постановляє, що панове, шляхта і бояре, без ріжницї національности й релїґії (отже й протестанти та всякі сектанти), також без ріжницї, чи походять вони з родів гербових чи нї, мають користати однаково з усїх шляхетських привілєґій і допускати ся однаково до всяких посад і гідностей, урядів земських і двірських і участи в радї в. князя[1238]. А що Городельський акт був виданий на спільнім соймі литовсько-польськім, в. князь приобіцяв, що сю свою постанову, як би була потреба, переведе також і через спільний сойм, що одначе нїчого не уймає правосильности сїй постанові литовського сойму[1239].

Се означало повне зрівняннє православних з католиками, та прийшло воно тодї, як православний елємент в в. князївстві о стільки підупав в своїх впливах і так зійшов на другий плян, що й се формальне зрівняннє йому нїчого не могло додати. Фактичні відносини зістали ся такі самі, як і були, й акт мав тільки формальне значіннє.

Що до самої православної церкви то в відносинах литовського правительства до неї також є певна ріжниця від польського. Правительство в. кн. Литовського чуло себе правительством не тільки католиків, а й православних, і поводило ся з православною єрархією й церквою з більшим поважаннєм, нїж польське. Маємо грамоти, де в. князь литовський зве православного митрополита своїм «отцем», рада в. князя, себто правительство, — «отцем і господином», а епископів і сьвящеників — почесним іменем «своїх богомольцїв»[1240]. Такої обидливої ріжницї в термінольоґії між православною й католицькою церквою, яку ми бачимо в актах польських, в документах в. князївства ми майже не стрічаємо. Правительство навіть почувало ся до обовязку опікувати ся православною церквою й запобігати непорядкам в нїй: вел. князь називає себе супроти православної церкви «фундатором и наивышшим оборонцею», або «зверхним оборонцею костеловъ и церквей божихъ и размноженья вшелякого порядку въ церквахъ закону хрестіяньского», і нпр. в порученню митрополиту скликати собор, 1546 р., в. князь мотивує се тим, що він має бачність на церкви божі й віру християнську, й хоче «въ доброй спра†яко и костелы наши римскіи, такъ и ваши церкви подлЂ вЂры вашоє заховати»[1241]. Не часто, що правда, такі спасенні гадки йому приходили, а участь його в церковній управі зовсїм розминала ся з такими добрими замірами, але цїнити мабуть і такий висказ треба.

Але рівноправности православній церкві з католицькою не признавано й тут. Митрополит і епископи православні не мали місця в радї в. князївства й прикро се відчували. В 1568 р. митр. Іона між иньшими петиціями просив також в. князя, щоб на взір біскупів латинських і йому з владиками признане було «мЂстцо и вотумъ въ радЂ єго милости господарской», та покликував ся на «обичай звиклий» — що його «предки архіепископи» мали таке місце. Не знати, які часи й які факти розумів тут митрополит, але практики такої в дїйсности не було, й в. князь збув се прошеннє заявою, що він полагодженнє сеї справи відкладає «на иншій часъ». І на соймах митрополит і владики являли ся тільки часом, тодї здаєть ся, як мали якусь потребу, або їх для якоїсь спеціальної потреби кликали[1242]. В руських землях за те мали вони досить важну ролю в місцевій самоуправі, засїдаючи на чільнім місцї в зборах місцевих панів та репрезентуючи землю й на зверх, як то ми бачили вже вище[1243].

Було і більше того. З уст в. князя, в приложенню до земель в. князївства чули ми висказ, що нових православних церков будувати не вільно[1244]. А як далеко правительственні круги уважали можливим толєрувати православну релїґію в землях в. кн. Литовського, може до певної міри ілюструвати грамота Ягайла для Луцької землї[1245], видана 1432 р., коли луцькі бояре заявили були охоту прилучити ся до Польщі. Признаючи станам і народностям Луцької землї такі права, які мають стани й народности земель Львівської й Краківської, Ягайло понадто ще приобіцяв, що церков православних не будуть руйнувати, анї обертати їх на костели католицькі, анї православних не будуть примушувати до переходу на латинство[1246]. Хоч тут Ягайло говорить як король польський і обіцяє се Лучанам як підданим коронним, але очевидно, що для заохоти їх він хотїв їм дати нїяк не меньше, нїж могло їм дати в. князївство, а певно більше, так що сї обіцянки можуть служити за mахіmum благодатей, на які могли православні числити в в. кн. Литовськім.

Привилеї, давані великими князями литовськими руській церкві, подібні до коронних: вони головно забезпечають компетенції церковного суду, церковної власти и епархіяльні доходи. Цїкаво, що вихідною точкою для них служать фальзифікати. Так в 1499 р. митрополит предложив в. кн. Олександру «свиток Ярославль», себто перерібку Ярославової церковної устави, не знати — чи власної редакції, чи в готовій, як її знайшов, і просив її потвердити. В. князь потвердив, і в потвердженню своїм заборонив урядникам і всяким властям мішати ся в справи церковного суду, а дїдичам — поставляти сьвящеників без благословення митрополита й віддаляти їх власновільно. Чотири роки пізнїйше з таким самим прошеннєм звернув ся до в. князя владика полоцький і дістав грамоту такогож змісту[1247]. Потім в 1511 р. митрополит і епископи, за протекцією кн. Константина Острозького, дістали грамоту подібногож змісту, в потвердженнє Ярославового свитка, від нового в. князя Жиґимонта[1248], і пізнїйше не раз видавали ся подібні грамоти про нетикальність духовного суду і власти.

---

Внутрішня орґанїзація православної церкви

---

Митрополїї й епархії. Упадок власти митрополита — номінація епископів, брак карности їх супроти митрополита, брак екзекутиви, безрадність супроти сьвітської власти. Епископські собори, постанови 1509 р. Безсильність соборних постанов

У внутрішнїй орґанїзації православної церкви основна схема, її скелєт більше меньше зістав ся той самий, але поза тим в церковних відносинах перейшли зміни дуже важні.

По тих ріжних ваганнях в історії митрополичого уряду, які ми перейшли вище, від XV в., а особливо від другої половини його маємо одну митрополїю, що обіймає українсько-руські й білоруські землї в. князївства й корони. Перед тим були такі комбінації, що або всї землї в. князївства й корони належали до митрополита всея Руси, що резидував в Московщинї; або землї білоруські й східнї українські належали до митрополита московського, але був осібний митрополит в Галичу для земель давньої Галицько-волинської держави; або окрім московського митрополита був осібний митрополит для епархій в. князївства, й осібний Руси коронної. (В детальнїйший розбір таких ефемеричних комбінаций не входимо, тим більше що й не завсїди можна докладно означити подїл епархій при них). Вкінцї уложило ся так, що епархії галицької митрополїї злучили ся з епархіями в. князївства і утворили одну митрополїю, що обіймала всїх православних в. князївства й корони. Митрополити сеї митрополїї титулують себе «київським і всея Руси», а в XVI віцї — «київським, галицьким і всея Руси». Резидують у Київі або в Вильнї, що належить також до їх близшої епархії, разом з заприпетськими землями.

Всїх епархій в склад сеї митрополїї входило в XV в. десять. Окрім київської епархії (куди окрім давнїх катедр юриєвської й білгородської увійшла ще стара переяславська епархія, а також належали вище згадані русько-литовські анекси з Вильном, Новгородом і Минськом), були ще дві волинські — луцька (або луцько-острозька, як її називано)[1249] й володимирська (або володимиро-берестейська), три галицькі — галицька, перемишльська й холмська, чернигівська (инакше брянська), турово-пинська і дві білоруські — полоцько-витебська й смоленська. З них Чернигів і Смоленськ забрано в початках XVI в. до Москви, а з сим і сї катедри вийшли з юрисдикції київського митрополита, а галицька епархія істнувала тільки номінально й правила ся митрополичими намістниками, а й по її відновленню в р. 1539 галицький епископ уважав ся властиво тільки вікарієм київського митрополита, хоч незабаром фактично зайняв вповнї самостійне становище. До галицької епархії зачисляло ся й Поділє, що правило ся також намісниками галицького владики (чи то київського митрополита), а хоч в деяких катальоґах епархій[1250] виступає осібна епархія подільська, дуже сумнївно, аби на Поділю коли небудь були осібні православні владики.

Так само дуже сумнївно, аби коли небудь була осібна епархія самбірська, хоч вона також фіґурує в катальоґах як осібна від перемишльської епархія. Осібні самбірські владики виступають тільки в підроблених грамотах Льва, а в документах автентичних незвісні. Перший раз перемишльський епископ з титулом «перемишльського й самбірського» виступає в грамотї 1422 р., і поруч нього фіґурують «крилошане самборьсции»[1251], отже тодї Самбір належав до перемишльського владики. Титул самбірського владики й осібний «крилос» у Самборі міг легко з'явити ся через те, що владика перемишльський міг проживати якийсь час у Самборі (наприклад по відібранню від православних перемишльської катедри в 1412 р.), подібно як потім, з кінцем XVII в. перемишльські владики починають титулувати ся ще й сяніцькими. Так само могла виникнути поголоска про осібну епархію подільську[1252].

Все се отже катедри давнї, ще з часів староруських. Число їх не помножало ся в сїм періодї, і се зовсїм зрозумїло з огляду на неприхильне становище правительства супроти православної єрархії. Аж по емансипації православної церкви з під впливів правительства, під еґідою козачини творять ся, як побачимо, нові православні катедри.

Стара, канонїчна власть митрополита над епископами, хоч признавала ся далї в теорії, на практицї значно ослабла в сїм часї, так само як і залежність митрополита від патріарха, і по тійже причинї — через інґеренцію сьвітської власти, морально з православною церквою не звязаної, ба навіть наслїдком самого істновання такої власти.

Іменованнє епископів зовсїм вийшло з часом з під впливу митрополита. Устава Теоґноста про вибір епископів епископським собором пішла в повну непамять, хоч сама устава ся далї фіґурувала по архиєрейських служебниках, уживаних в наших епархіях[1253]. Житє виробило з часом иньшу форму — вибір кандидата собором духовних і сьвітських вельмож православної релїґії[1254], але й такий вибір, уважаний в православних кругах за нормальний, в практицї дуже часто не міг здїйсняти ся тому, що все частїйше практикуєть ся роздаваннє опорожнених катедр сьвітською властию — королем і в. князем. Собор 1509 р., стараючи ся уздоровити відносини православної церкви, суворо судить тих, що «славы ради мирския и властельства єще живу епископу и здраву, прежде преставленія єго, на тоє епископъство подъкупаютъся и берутъ безъ совЂта и воли митрополіи и епископовъ и безъ осмотрЂніа и събраніа князей и пановъ нашого закону греческого»[1255]. Митрополит і епископи зарікають ся сьвятити таких на церковні гідности, але сї осуди й зароки нїчого не помагали: іменованнє епископів, як і виднїйших архимандритів переходило все більше в виключну компетенцію сьвітської власти — за митрополитом зіставала ся лише формальність — посьвященнє предложеного йому кандидата. В 1566 р., на виленськім соймі, волинські «княжата, панята й все рицерство» між иньшими дезідератами просили в. князя, аби він не давав епископств луцького й володимирського, а також жидичинської архимандрії без рекомендації їх, бо так дістають їх люде невідповідні: «абы є. кор. милость никому иному давати не рачилъ, одно тымъ, за которымъ вы, все поспольство земли Волынскоє, писати и челомъ быти будете, бо люди простыє и неучоныє, которыє николи є. кор. милости и речи посполитоє не служать, втекши ся ку єго кор. милости, таковыє хлебы духовныє одерживають, и ихъ убожать и нищать ко шкоде церквамъ божимъ и местцомъ владыцкимъ в оной земли Волынской». Але невважаючи на такі сильні арґументи, в. князь не схотїв признати нїякої участи соборному вибору і заявив, що то «власная речъ є. милости господарская», і він буде по своїй волї далї роздавати сї посади[1256].

Супроти такого становища сьвітської власти єрархія й суспільність чули себе безрадними, й ті «прості й неучені» люде засїдали далї з ласки правительства на катедрах, шафували церковними добрами і без всякої опозиції діставали посьвященнє від митрополитів, що не відважали ся свого посьвящення відмовити їм, аби не розгнївати на себе сьвітську власть.

Тойже собор 1509 р. постановляв, що епископів, які б нарушали його постанови, митрополит «моцне маєтъ отъ престола изврещи»[1257]. Се було вповнї в дусї канонів, і «свиток Ярославль», потверджуваний в. князями литовськими, наказував епископам бути послушним митрополитови під грозою деґредації[1258]. В. княже правительство також уважало обовязком митрополита бути сторожем моральности й законности в поведенню епископів, клира й вірних всїх епархій його митрополїї і навіть робило часами митрополиту закиди, що він не вважає на скандальне житє й непорядки епископів. Так Жиґимонт-Авґуст в цитованім своїм листї до митрополита 1546 р. (писанім мабуть на прошеннє й на підставі відомостей православних волинських князїв і панів) упоминав його «о нерядности и несправЂ, которая ся дЂєтъ межи духовенства вашего греческого закону, такожъ межи князей и пановъ и простыхъ людей въ законЂ вашомъ, а звлаща ижъ межи владыкъ всихъ; яко на Волыни ся дЂєтъ — ижъ не подлЂ права блуды и распущенства ся великіи дЂють, а твоя милость, яко старшій ихъ пастыръ, того вЂдати ани въстягати не хочешъ»[1259].

Та не кажучи вже, що направу церковних відносин прийшло ся зачати б власне від самого господаря — від його «роздавання хлїбів духовних», що було митрополиту робити з епископами й панами, не маючи над ними нїякої екзекутиви? Не маючи впливу на іменованнє владиків, митрополити не могли мати на них нїякого впливу й по іменованню. Коли в чисто церковних правах, і часом зовсїм безосновно, епископи й иньші духовні, або й просто вірні без скрупулу обжаловували митрополита перед в. князем чи королем, і той ті обжаловання приймав та зносив митрополитові розпорядження, або досить нецеремонно упоминав його[1260], — що вже було б, як би митрополит справдї схотїв котрогось епископа «изврещи»? І коли навіть звичайного сьвященика не можна було часом усунути, як він знаходив опіку у колятора, що б підняло ся з-за епископа? Митрополит звичайно й не пробує показати над ними свою дисциплїнарну власть і хиба делїкатно упоминає їх в потребі, коли хтось скаржив ся перед ним на епископа, або коли доходили до нього вісти про якісь неправильности[1261].

Отже щоб щось осягнути против такого достойника, треба було зачинати від сьвітської власти. Тому хто мав жаль на епископа, волїв іти з скаргами на нього не до митрополита, а до короля, або що найбільше — і до сього і до того разом. Так нпр. коли унївські монахи хотїли визволити ся з під власти галицького владики, вони заскаржили його за ріжні самовольства не тільки перед митрополитом (котрого він був властиво лише намісником), а й перед королем і каштеляном краківським. Коли митрополит повідомив про се владику, аби той оправдав ся, той перевів доказ невинности своєї перед місцевою шляхтою й міщанами, й тим обмежив ся, але каштеляну краківському поспішив ся дати 20 волів, аби той його убезпечив від можливої неласки короля[1262]. В сїй справі принаймнї не поминено митрополита, але часто й зовсїм поминали його. Так кілька лїт пізнїйше полоцька шляхта скаржила ся на свого епископа в ріжних справах епархіальної адмінїстрації перед в. князем, зовсїм поминувши митрополита[1263], і правительственна власть не противила ся тому. Рідким явищем було, коли правительство, спонукане якимись скаргами, само віддавало епископа чи иньшого достойника на суд митрополита, жадало такого суда. Так нпр. одна бояриня полоцька скаржила ся в. князеви на місцевого епископа за незаконний розвід, і в. князь поручив митрополиту розсудити сю справу, і як би владика показав ся винним, йому «оного неслушного розлученья малженства легцЂ не опущалъ, абы иншіє владыки на то смотрЂчи отъ того ся повстягали и таковыхъ неслушныхъ розводовъ и блудовъ непотребныхъ къ погоршенью иншихъ многихъ людей, а къ легкости закону вашого чинити не смЂли»[1264]. В иньшім разї, коли ченцї Печерського монастиря скаржили ся на свого архимандрита в. князеви, поручає він митрополиту тільки розслїдити сю справу й предложити собі на рішеннє.