Розділ «VII. Утвореннє унїятської церкви»

---

Проба унїї в XIV–XV вв.

---

Заходи пап коло прилучення руської церкви. Перші пляни унїї в Польсько-литовській державі, конференція Ягайла з Кипріяном і проєкт злуки церков 1396 р., опозиція патріархату. Поставленнє Цамблака в звязку з плянами унїї, подорож Цамблака на Констанцький собор, його привіт собору і промова в справі унїї, непорішеннє справи, надїї Ягайла. Перерив в справі унїї й манїфестації Свитригайла, лист Герасима. Візантийські пляни унїї й м. Ісидор, Ферарсько-фльорентийський собор і фльорентийська унїя, обіжник Ісидора, неприхильність правительственних і клєрикальних кругів в Польщі й Литві, здержливість руських кругів, іґнорованнє унїї, становище Москви, арештованнє й утеча Ісидора, виїзд його з дієцезії, опозиція унїї на Українї й Білоруси, упадок фльорентийської унїї — м. Григорий і його підданнє патріархатови. Трудне становище супроти правительства й проби уставлення modus vivendi з патріархатом і курією, Місаіл і його посольство, його мотиви, брак співчутя у духовенства сим заходам. Заходи м. Йосифа Болгариновича, кореспонденція з патріархом і посольство до папи, лист м. Йосифа і відповідь папи. Перерив в заходах коло унїї

Проби церковної унїї, чи то злучення, властиво піддання руської церкви церкві римській, мали свою довгу історію: вони розпочали ся (коли рахувати звісний епізод з часів кн. Ольги) ще скорше, нїж була орґанїзована взагалї християнська церква на Руси. Від тодї почавши, можна сказати, римська курія й католицьке духовенство не переставали з пробами привести руську церкву — найбільшу й найчисленнїйшу з тодїшнїх східнїх церков, до послушности Риму, та сї проби довго зіставали ся без всякого усьпіху — не було ґрунту для того[1399]. Коротка окупація Угорщиною Галичини була обудила в папських кругах сильні надїї, але окупація показала ся ефемерною, а й само угорське правительство, здаєть ся, дуже скоро переконало ся, що сї церковні пляни можуть ще гірше попсувати його становище в Галичинї й залишило їх[1400]. За Данила одначе, як знаємо, прийшло до проголошення унїї з Римом. Але її проголосило правительство, з мотивів чисто полїтичних, і вона була так ефемерична, що ми навіть не встигли нїчого почути про те, яке становище зайняло до сеї унїї духовенство й суспільність[1401]. Близький Данилови галицький лїтописець представляє справу так, мовляв справа йшла про сполученнє римської й грецької церкви взагалї; що до духовенства, та яке б становище не займали супроти Данилових переговорів з папою місцеві владики, ледви можна припускати, щоб руська церква взагалї, з митрополитом на чолї, дала себе чимсь у сю справу анґажувати.

Серіознїйшого значіння набирає справа унїї, від коли Русь переходить під трівку власть католицького правительства, й руська церква сходить на становище низшої й упослїдженої в порівнянню з церквою латинською. Одначе й тепер інїціятива унїї довго виходить лише від того правительства, а не від руського духовенства або суспільности.

Правительство мусїло звернути ся до гадки про унїю, від коли переконало ся про силу й жизненність руської церкви — що усмертити її репресіями і иньшими правительственними способами не можна, й треба шукати хиба можливо вигіднїйшого modus vivendi з нею. Перші католицькі володарі Руси (галицької), як я вище здогадував ся, сього не розуміла ще ясно і з початку могли обіцювати собі, що руська церква упаде сама від розстрою й браку опіки. Ягайло, вихований сам на Руси і в православній вірі, був перший між католицькими зверхниками Руси, що розумів се відповідно. Він держав православну Русь зелїзними руками, як потім мило собі згадували його Поляки, і не залишав нагоди перед курією й латинським духовенством пописувати ся своїм католицьким завзятєм, запалом до навертання Русинів, доходячи до таких диких вчинків, як відібраннє перемишльської катедри, але про наверненнє Руси в цїлости на латинство, або щось таке иньше, нїколи не думав серіозно, бо занадто знав, як безосновні такі гадки. І зовсїм природно супроти того, що від нього першого зачуваємо про пляни церковної унїї.

Перший слїд таких плянів маємо з 1396 р. Весною того року м. Кипріян вибрав ся в свої західні епархії, був у Витовта на Білоруси, потім поїхав у Київ, відти, видко, вибрав ся на Волинь і в Галичину, й тут мусїв десь з'їхати ся з Ягайлом[1402]. Чи стало ся се припадком, чи Ягайло вже вперед мав плян поконферувати в справі унїї й для того скористав з приїзду Кипріяна, тільки бачимо, що десь в осени 1396 р. Ягайло мав конференцію з Кипріяном в справі сполучення руської церкви з римською, і вкінцї вони урадили удати ся до патріарха й запроєктувати йому вислати своїх відпоручників на синод, що мав би зібрати ся десь на Руси й перевести злуку церков східньої й західньої. Такого змісту вислали вони листи до патріарха — осібно Кипріян і осібно Ягайло; довідуємо ся про се з відповідей на сї листи патріарха[1403].

Джерела наші самі не дають вказівок на те, о скільки щиро відізвав ся Кипріян на ті пляни унїї. Та годї думати, щоб так добре обізнаний з відносинами царгородської церкви і взагалї так досьвідчений чоловік, як Кипріян, міг собі робити ілюзії, що патріарх згодить ся на сю пропозицію, і на синодї в Київі чи Володимирі буде переведена злука східньої й західньої церкви. Правдоподібно, старий полїтик, не хотячи противити ся Ягайлови, зіпхнув з своїх плеч цїлу справу на патріарха умисно, аби її делїкатним способом забити.

Патріарх не відповів також виразною відмовою. Візантия переживала тодї під турецьким натиском занадто тяжкі часи, й патріарх поспішив ухопити Ягайла за сю пропозицію, аби втягнути його в боротьбу з Турками. В своїх грамотах до Ягайла й Кипріяна, писаних на оден взір і разом висланих, він заявляв своє співчутє справі сполучення церков, але не уважав відповідним для того анї час, анї проєктоване Кипріяном місце для собора. «Справа ся, розвивав він ширше свою гадку Кипріянови, вимагає вселенського собору, а не місцевого, а теперішнїй час не позволяє виїхати нїкому з патріархів, анї з їх заступників, анї кому з наших архієреїв чи близьких нам осіб, бо нас обступила війна, замкнула нам всї дороги й привела нас до крайности — тим більше їхати в руські міста, що і в спокійні часи були б найменьше відповідні для вселенського собора: бо коли нам, відпоручникам столичним, хоч і трудно, але не неможливо було б дістати ся туди, то з Єгипту в теперішнї часи їхати вже зовсїм неможливо»[1404]. Патріарх заохочує Ягайла, аби взяв участь в боротьбі з Турками, прилучивши ся до Жиґимонта угорського, що заповів похід на Турків, і просить Кипріяна з свого боку в сїм напрямі вплинути на Ягайла. Коли Візантия увільнить ся від турецької грози, тодї чи в Царгородї чи де инде можна буде зложити собор і на нім перевести проєктовану злуку церков.

Кипріян зіставав ся тим часом в своїх польсько-литовських епархіях, чекаючи відповіди. Та супроти такої відповіди патріарха Ягайло не мав причини довше задержувати митрополита. Сам він меньше всього мав охоти посилати якусь значнїйшу поміч Жиґимонту угорському, з яким на цїлій лїнїї мав ріжні спори й контроверсії[1405]. Чи відновляв він свої переговори з Кипріяном в справі переведення унїї потім, не маємо виразних вказівок. Була висловлена гадка, що з'їзд з Ягайлом і Витовтом м. Кипріяна, під час його нової подорожі в литовсько-польські епархії, в 1405 р. в Милолюбі (місцї близше незвістнім), де, як каже лїтописна звістка, пробули вони разом тиждень, мав своїм предметом конференцію про унїю[1406]. Се можливо, але зовсїм гіпотетично. У всякому разї Кипріян скоро вмер, і справа унїї затихає на якийсь час зовсїм, невважаючи на дуже корисні для неї обставини, коли царгородський двір шукав помочи у папи й католицьких монархів, в тім і в Ягайла, в своїм до розпуки тяжкім положенню. Що правда, патріархат при тім не покидав своєї звичайної здержливости в питанню про злуку церков.

Справа унїї відживає потім разом з справою поставлення осібного митрополита для епархій Литви й Польщі, що припала на часи сильного церковного руху в західнїй церкві, папської схизми й реформаційних змагань Констанцького собора. Я вище висловив гадку, що власне бажаннє мати митрополита, прихильного справі унїї, і надїя — що Цамблак, як племенник Кипріяна, що десь також мав запевняти Ягайлу й Витовту свою прихильність до унїї, вплинули на те рішуче становище, яке зайняв Витовт в справі відлучення литовської митрополїї. Але й сам по собі розрив з московською митрополїєю, неприхильне становище, яке зайняв у сїй справі царгородський патріарх, і соборний вибір митрополита — всї сї подїї, що викидали українсько-руські єрархічні відносини з віками утертої колїї, як на те сотворені були, щоб відживити чи зміцнити гадки католицьких правительств Литви й Польщі про злуку руської церкви з Римом. Бачимо, що протягом 1415 р., поки тягнула ся справа з вибором митрополита, Ягайло досить живо займаєть ся справою унїї. Його аґентом служить в сїм якийсь Федор з Царгорода, домінїканський вікарій, очевидно — Грек унїят, що знав також мову руську й татарську. Він вів переговори з Русинами, й відповіди, які йому давано, здавали ся Ягайлови так користними, що він подавав надїю католицькому соборови (в Констанції) на скоре переведеннє унїї й заохочував членів собору старати ся як найскорше полагодити папську схизму, бо се б отворило приступ до переведення унїї[1407].

Коли нарештї в падолистї 1415 р. вибір митрополита — Григорія Цамблака довершено, Ягайло й Витовт почали насїдати на нього, аби забрав ся до справи унїї, особливо коли собор привів католицьку церкву до одности, вибором нового папи Мартина V (осїнь 1417 р.), і можна було надїяти ся утихомирення церковних відносин. Для Цамблака се, розумієть ся, не було несподїванкою; дуже можливо, що він вперед уже поробив Витовту і Ягайлу якісь надїї, в дусї свого стрия; а тепер противити ся виразно не міг, бо опирав ся виключно лише на польсько-литовськім правительстві. Але історія вибору його виразно показувала, як неохоче було духовенство й суспільність руська зривати звязки з Царгородом, і се одно вже могло наказати йому обережність, а його поступованнє на соборі показує виразно, що він на власну руку, без грецької церкви нїчого не хотїв робити, отже стояв вповнї на становищі Кипріяна. Як розуміли сю справу унїї на Руси, показує анекдотка, перехована лїтописними компіляціями, як об'ясненнє подорожі Цамблака на констанцький собор: «тої зими спитав ся митрополит Григорій Цамблак князя Витовта: чому ти, княже, сам віри лядської, а не православної християнської? Витовт відповів йому: коли ти хочеш бачити в своїй православній вірі мене й всїх иньших невірних людей моєї литовської землї, то іди до Риму, доведи свого перед папою й його мудрецями; а коли, казав, не доведе, то він всїх людей своєї землї переведе на нїмецьку віру[1408]. Ся анекдотка має на метї об'яснити (або й оправдати) подорож Цамблака на собор; але вона інтересна як ілюстрація поглядів православної суспільности в. князївства на унїю: її допускали (подібно як і галицький лїтописець XIII в.) борше в формі регабілїтації папою східної церкви, або прилучення до неї західньої, а не піддання папі східньої, як хотїли католики.

Під натиском Ягайла Цамблак згодив ся їхати на Констанцький собор — заявити свою прихильність до унїї. Посольство се уряджено з великою помпою — постарав ся про се може не так сам Цамблак, як Ягайло й Витовт, аби заманїфестувати з найбільшим ефектом свої «апостольські» змагання до навертання на католицтво східнїх народів і тим збити некористні поголоски, ширені про них нїмецькими рицарями. Разом з Цамблаком вислано депутації з Волощини, від татарського хана, з Вел. Новгорода, з ріжних міст в. кн. Литовського, бояр, князїв, духовних, разом кілька сот люда. Ся великанська, ріжнобарвна депутація, очевидно — умисно й штучно уложена так, щоб викликати гадку про широку унїонну акцію на Сходї, прибула з Цамблаком на чолї в лютім 1418 р. до Констанцу, й дїйсно зробила свій ефект, хоч посли пруських рицарів з свого боку старали ся сей ефект ослабити скептичними поясненнями й осторогами[1409]. Цамблака прийнято з великими гонорами. Сам цїсар Жиґимонт з парадою виїхав на зустріч йому. Цамблак з свого боку пописав ся похвальним словом, де обсипав шумними похвалами згромаджених на соборі духовних і заохочував їх до переведення великого дїла — «воєдино собрати расщепленноє тЂло церковноє»[1410].

Кілька день по приїздї прийняв Цамблака з його товаришами на парадній авдієнції папа. Маємо про неї звістки досить докладні[1411]. Перед папу, що засїдав в повній парадї з кардиналами, Цамблак увійшов в товаристві польського прімаса, по припису трічи клякнув перед папою, і тодї прочитано його промову до папи в латинськім перекладї. Митрополит висловляв свою особисту й загальну радість Русинів з нагоди успокоєння західньої церкви й вибору папи, що закінчив схизму римського понтіфікату, яка мовляв смутила Русинів. Довідавши ся про закінченнє схизми, він переняв ся надїєю, що тепер можливе буде переведенне й унїї східньої церкви з західньою; Ягайло й Витовт своїми впливами зробили з нього горячого прихильника сеї унїї — казав Цамблак; він всїми силами старав ся защепити сю охоту до унїї також у своїх вірних, і богато знайшов до неї прихильних. Він випросив тепер дозвіл від Ягайла й Витовта особисто явити ся перед папу й підняв сю тяжку подоріж, аби просити папу — невважаючи на всякі иньші численні клопоти зайняти ся справою унїї, бо обставини для неї дуже прихильні, й коли давнїйші старання пап в сїй справі були безуспішні, тепер вони можуть привести до кінця: охоту до унїї заявив грецький цїсар і царгородський патріарх через своїх послів, також иньші православні володарі, а в епархіях Цамблака дуже енерґічні старання в сїм напрямі ведуть Ягайло й Витовт. Але може стати ся се не инакше як тільки дорогою законною й чесною — через скликаннє собора, зложеного в поважних богословів і знавцїв канонїчного права обох сторін[1412]. Цамблак просить папу не проволїкати сеї справи, вислати як найскорше своїх відпоручників, які б своєю наукою й сьвятим житєм заохотили Русинів до унїї, та висловляє своє переконаннє, що папа сповнить його бажаннє[1413].

Як бачимо, щедро розсипаючи запевнення в своїй прихильности для унїї, Цамблак не заявив найменьшої охоти зійти з дороги, яку уважали відповідною його попередники й цїла східня церква — соборного порозуміння цїлої східньої церкви з західньою, а для переведення того вказував папі далеку дорогу — приготовання руської церкви до унїї проповідю, розвинення серед неї добровільної ґравітації до римської церкви[1414].

Не диво, що папа відповів на се все дуже здержливо. Він заявив своє співчутє замірам митрополита, обіцяв застановити ся над способами переведення унїї й визначити день для наради над сим. По тім відчитано листи Ягайла й Витовта в справі унїї, й на тім авдієнція скінчила ся. Митрополита і його сопутників припущено до уцїловання ніг і уст папських і відправлено з Богом. Спішачи ся як наскорше позбути ся собору та його реформаційних змагань, папа зовсїм не бажав брати на дневний порядок справу унїї, що за собою потягнула б дальші соборні конференції, й очевидно хотїв позбути ся сеї справи як найскорше. Кілька тижнїв пізнїйше йому удало ся закінчити собор. Цамблак зістав ся з своїм посольством до кінця собору й відправляв богослуженнє по православному обряду для своїх вірних, але про якісь дальші конференції з ним не маємо відомостей. В усякім разї нїякого позитивного значіння вони й не могли мати супроти тих становищ, які зайняли в сїй справі він і папа. Проґрама загального собору, пропонованого Цамблаком як conditio sine qua non не могла бути папою прийнята. Прихильники реформ католицької церкви вправдї доводили, що як би собор не перервано й реформу західньої церкви переведено, прийшла б і унїя до кінця[1415]. Але можемо бути певними, що переводячи її по рецептї Цамблака й Ягайла, до вінця привести б її не удало ся.

Цамблак таким чином вийшов щасливо з цїлої історії. Він нїчим не скомпромітував себе перед православними (противно, як бачили ми — про його подоріж на собор ходила лєґенда дуже для Цамблака користна), а Ягайло й Витовт зістали ся при переконанню, що їх митрополит робив в сїй справі, що лише міг, і не з його вини справа не дійшла до кінця[1416]. Ягайло гостинно приймав Цамблака у себе при поворотї з собора й пізнїйше вихваляв перед папою його прихильність для унїї[1417]. Доносячи папі про смерть Цамблака, Ягайло висловляв ся так: «великий жаль обтяжає моє серце з тої причини, що той владика Григорий Македонянин, який з такою щирістю й запалом сердечним займав ся справою унїї східньої церкви (та й ваша сьвятість і всї отцї сьвятого Констанцького собора могли бачити його прихильність і відданність сїй справі) — зійшов зі сьвіта, і з тим утруднив ся той легкий приступ, який ми мали через нього до сьвятої справи унїї, так пожаданої і так уже близької до здїйснення. Але запал мій не простигає й я до кінця не відстану від приведення Греків на лоно сьвятої римської церкви, до послушности вашій сьвятости, й вірю, що Бог на місце утраченого Григорія пошле нам кого иньшого до нашого дїла».

Навязані візантийським цїсарем переговори в справі унїї підтримували Ягайла в оптимістичнім настрою. Для піддержання сих переговорів він згодив ся назад признати власть Фотия над литовсько-польськими епархіями, по смерти (чи уступленню) Цамблака. Але що до інтенцій Фотия він не міг собі робити ілюзій, і поки Фотий правив київською митрополїєю († 1431), справа унїї притихає в Польсько-литовській державі, невважаючи на те, що весь сей час переговори про унїю між курією й царгородським двором тягнули ся далї — переговори сї вели ся не тільки без успіху, а навіть без відповідної енерґії й щирого заінтересовання.

Смерть Фотия припала на часи литовсько-польської боротьби (за Свитригайла). Свитригайло виставляє на митрополїю всея Руси свого кандидата — Герасима, і той дістає посьвященнє. Щоб задокументувати перед папою свою католицьку ревність, супроти криків Поляків на його союз з руськими схизматиками, та приєднати собі папу, Свитригайло задумує ужити Герасима для нової унїонної манїфестації. Одну таку манїфестацію він зробив уже попереду — на адресу Базельського собору. В мартї 1433 р. вислав він туди лист, писаний від руських князїв і бояр, в імени всїх станів руських, підданих Свитригайла. Князї й бояре пишуть, що довідали ся про розповсюджувані Жиґимонтом Кейстутовичом поголоски на Свитригайла, мов би він відступив від католицтва. Вони (православні) сьвідчать, що се неправда, противно — вони присягли, що вел. князем не матимуть нїкого, хто б не був католицької віри, і тої присяги дотримають (!). Вони й самі раді, аби прийшло до унїї — аби тільки собор прийшов до порозуміння в сїй справі з старшиною грецької церкви. При сїй вірній оказії вони заносили й ріжні скарги на Жиґимонта й заявляли охоту прибути на собор, щоб боронити справу Свитригайла[1418]. Цїлий лист мав виразний характер полїтичної штуки і ледво чи міг кого небудь здурити. Десь в другій половинї 1434 р. висилає Свитригайло і м. Герасим листи до папи і в них запевняють свою прихильність до унїї. Герасим заявляв охоту особисто прибути до Риму для конференцій в сїй справі, коли папа того собі бажає. Листів тих не маємо — довідуємо ся про них тільки з папських буль, писаних у відповідь[1419]. Папа висловляє в них утїху з поводу сих заяв та доручає Герасиму скликати собор руського духовенства і взяти від нього повновласть для переговорів з папою в справі унїї. Але з того всього нїчого не вийшло, бо й булї папські перехоплено на дорозї, так що вони на свою адресу не прийшли, і самого Герасима слїдом не стало, бо спалив його, як знаємо, сам Свитригайло. Епізод має отже чисто теоретичне значіннє. В додатку, з папських буль не легко виробити собі суд про зміст самого Герасимового листу. З булї до Герасима виглядало б, нїби він мав плян піддання під папську зверхність руської церкви, незалежно від унїї Східньої церкви взагалї. Одначе не дуже правдоподібно, аби воно так було дїйсно, тим більше, що тодї як раз уже заносило ся на заложеннє загального собору, з участию грецького духовенства, і Герасимови зовсїм не було чого так виривати ся з своєю спеціяльною «обедіенциєю».

Справу унїї форсував тодї візантийський цїсар з огляду на безмірно тяжке становище Візантийської держави, в надїї з унїєю дістати поміч від католицьких володарів. В 1433 р. його посли, між ними й пізнїйший руський митрополит Ісидор, явили ся на базельський собор для переговорів про зложеннє загального собору, і сї переговори в 1435 р. привели до рішення урядити такий собор, з участию західнїх і східнїх епископів. По довгих ваганнях між Базелем і Ферарою, за котрою був папа, надїючи ся тим синодом позбути ся базельського собору, унїонний собор відбув ся в Ферарі. Між визначними грецькими богословами, що призначали ся до участи в сїм соборі й для більшого авторитету висьвячували ся на ріжні високі єрархічні становища, був і Ісидор, висьвячений в 1436 р. на опорожнену катедру всея Руси. Прибувши в свою епархію й перейнявши її управу, він кілька місяцїв пізнїйше виїхав, з численним двором і великою парадою, на Новгород і Ріґу, на ферарський собор[1420]. За такий короткий побут в своїй новій дієцезії він, розумієть ся, не міг розглянути ся в тутешнїх відносинах (се зрештою аж надто показують його ілюзії про можність переведення унїї в Московщинї, що була його головнїйшим осїдком), і його поступованнє на соборі можна толкувати лише його особистими поглядами, чи тодїшньою ситуацією в Візантиї, але не на Руси[1421].

Ісидор прибув на собор досить пізно, коли вияснило ся з одного боку, що Ферарський собор загальним, вселенським не буде, бо Базельський собор його правосильним не признав, цїлі краї відтягнули ся від нього й нїхто з прошених володарів не прибув. З другого боку — по кількомісячних конференціях показало ся зовсїм виразно, що дійти до якогось згідного результату в спірних точках між православними й католиками дуже тяжко, й папа та імператор, щоб склеїти якось ту унїю, звернули ся вже до ріжних способів пресії. Грецькі джерела кажуть, що Грекам не видавано удержання, не пускали їх до дому, і т. и. Ісидор зразу виступає разом з Марком, митрополитом ефеським, як головний речник на соборних дебатах зі сторони Греків, але далї починає примовкати. З початком 1439 собор, против волї Греків, під натиском папи й імператора перенесено до Фльоренції, але й тут переважна більшість грецьких епископів займали теж саме непримирене становище. Стало ясно, що по доброму справа не скінчить ся. Імператор уживав всяких способів і арґументів, аби зробити Греків податливійшими й привести до унїї, що мала нїби то забезпечити Візантиї поміч з заходу. Між податливійшими знайшов ся й Ісидор, і на конференції імператора з грецькими епископами 30/III він перший подав отверто голос за унїєю й своїм впливом причинив ся до того, що й богато иньших епископів дали на неї згоду. (Авторитет його був так значний, що коли підчас собора вмер патріарх царгородський, кандидатом уважали Ісидора).