TextBook Як тїсно звязані були і між собою і з усею суспільно-полїтичною еволюцією сих часів в своїм розвою верстви шляхетська й селянська, так відокремлено стояла й жила верства міщанська. Оперта на реципованім чужім, зовсїм готовім праві, що потім, на тутешнїм ґрунтї майже не розвивало ся; розбита на безконечний ряд малих держав, якою в принціпі була кожда міська громада; не звязана навіть якимись спільними інститутами, орґанїзаціями, репрезентаціями в одно суспільне тїло, міщанська верства в сїм періодї, від коли попадає в нову орґанїзацію, визначаєть ся великою безвладністю. Її історія від тепер властиво стає одною історією заникання й упадка, хиба з малими, льокальними проблисками сьвітла й блеска.
Виключене своїми імунїтетами з загальної державної орґанїзації, міщанство нїчого не значить в полїтичнім житю. Поставлене в анормальні обставини, воно не розвиває значнїйших впливів в житю культурнім та економічнім. Вкінцї — чужі елєменти національні заповняють собою головнїйші його центри, витїсняючи й правно й фактично тубильцїв, так що і з нашого національного становища воно має інтерес більше неґативний, щоб так сказати, подібно як історія шляхетської верстви, з тою ріжницею, що еволюція шляхетської верстви задавала тон всьому суспільному руху, тим часом як міщанство, кажу, в нїм дуже мало що значило. Коли додати ще, що дослїджуваннє тих безчисленних мікрокосмів, з яких складала ся міщанська верства, і з яких кождий мав свою власну хартію й жив дїйсно «своїм житєм», не вийшло властиво поза спостереженнями над типовими їх оказами і взагалї далеко-далеко не опанувало матеріалу, то з тим усїм буде ясно, що мова наша про верству міщанську буде значно коротша від попереднїх роздїлів[575].
Ми знаємо з попереднього, що міське житє в давнїй Руси було дуже розвинене. Місто було осередком полїтичного житя землї, огнищем її економічної й культурної сили, її репрезентацією й центром, але при тім не було нїчим відграничене від землї й її станів, репрезентантувало й містило в собі всї верстви й складники суспільно-полїтичного її укладу. Людність міста складаєть ся з тих же верств, з яких складаєть ся й земля, «гражане» — тіж земські «людиє», поставлені тілько в фактично відмінні обставини. Се ядро, густїйше, щільнїйше заповнене тими ж клїтинами, які виповняють собою весь орґанїзм землї. Так виглядає міське житє взагалї в Словянщинї, поки воно не підпадає нїмецькому міському устроєви, що зміняє сї старі земські відносини.
На Заходї, й спеціально в Нїмеччині, звідки було перейнято потім до нас, як і до иньших деяких словянських земель, міське право, середновічний міський устрій уложив ся, противно, на основі імунїтету. Грошем і оружем виломлюєть ся город з феодального устрою землї, здобуває собі крок за кроком незалежність від всїх звичайних чинників управи й власти, приватноправних і державних (елєменти приватні й державні були все злучені в них, бо сею злукою їх взагалї відзначаєть ся західнїй феодальний устрій), і так зближаєть ся до своєї мети — стати осібною державою в системі держав середновічної Нїмеччини. Вкінцї — вповнї чи невповнї, в більшій або меньшій мірі він доходить до сього становища осібної держави, замкненої в мурах міста і ними відгороженої від своєї околицї й цїлого сьвіту. Функції й права всяких давнїйших властей переходять тодї на більше або меньше тїсну громадку міського патриціату, що виборола чи викупила сї права, й тепер безконтрольно й безгранично править сею малою державою, держачи в своїх руках міські уряди й диктуючи закони иньшим верствам і корпораціям міста, — о скільки сї зносять се панованнє і дорогою революцій чи иньших способів боротьби не потраплять розширити круг міської олїґархії й нарушити ексклюзивність її режіму.
Розвій міського громадського житя, на основі сеї нової автономії, в Нїмеччині припав на той час, коли татарські походи й спустошення середини й другої половини XIII в. в Польщі й Угорщинї викликали заходи коло спровадження Нїмцїв, нїмецької кольонїзації для залюднення спустошених міст і сїл та розбудження підупалої торговлї й економічного житя. Економічний і культурний поступ Нїмеччини, звязаний з розвоєм міст і взагалї міського права, заохочувало ті правительства до закладання міст на нїмецький взір і спроваджування Нїмцїв з економічних, а властиво фіскальних мотивів. Так розвиваєть ся в XIII в. нїмецька кольонїзація в Угорщинї й Польщі (насамперед в Шлезку, далї в Мало- й Великопольщі).
Мунїципальна свобода, що була сьвіжою ще новиною в самій Нїмеччині, мала в першій лїнїї служити для заохоти кольонистів; їм передовсїм обіцяно мунїципальну конституцію на нїмецький взвір на нових осадах. Зрештою в нїй бачили секрет розвою богацтва й доходів нїмецьких міст, і пробували оживити нею і свійські осади: поруч нових нїмецьких кольонїй, вона заводить ся і по старших, тубилецьких осадах, і то не тільки по містах, але й по селах, що переводять ся або на ново засновують ся на основі нїмецького міського права, з фіскальних мотивів, про котрі скажу низше.
Не лишаєть ся нїмецьке право й кольонїзація незвістними й давнїй Руси. Се певно, хоч при дуже слабих наших відомостях про внутрішнї відносини Галицько-волинської держави з кінця XIII і з XIV в. не можемо ми числити на якісь хоч трохи повні відомости і в сїй справі. Те що знаємо — зовсїм припадкове, більше натяки, як звістки.
Такий натяк маємо передо всїм в новім, перед тим незвістнім на Руси термінї «мЂстич», що з кінцем XIII в., в Галицько-волинській лїтописи прикладаєть ся до руських міщан, замість давнїйшої назви «гражан». Мстислав Данилович, діставши від Володимира Васильковича Волинське князївство, «созва бояры володимЂрьскыя, и мЂстичи Русци (вар.: Русь) и НЂмцЂ», і перед ними казав відчитати грамоту Володимира про передачу йому князївства[576]. Сей термін уживав ся для означення міщан великих, привілеґіованих міст[577], і коли завважити, що з сим іменем в Володимирі виступають «мЂстичі» Русини й Нїмцї, то стає дуже правдоподібним, що в Володимирі тодї була вже міська орґанїзація на нїмецький взір — чи тільки кольонїя нїмецька, чи орґанїзація зложена з горожан руських і нїмецьких, се трудно рішити.
Кількадесять лїт пізнїйше маємо документ — лист писаний від володимирської міської громади, в інтересах двох володимирських купцїв: Бертрама Русина і брата його Миколая до громади м. Штральзунда. Пишуть його consules ac universitas civitatis Ladimiriensis consulibus ac universitati in Stralsundis (лист писаний по латини)[578]. Титулятура ся, а особливо згадка про «консулів» (радних) м. Володимира дає підставу думати, що в Володимирі була міська орґанїзація на взір нїмецького права, хоч би тільки часткова, а не цїлого міста. (Меньше правдоподібним було б припускати, що писар лише приложив титулятуру нїмецьких формулярів до володимирської громади).
У Львові також звістна, від часів Льва, громада з міським нїмецьким правом. В 1352 р. кор. Казимир потвердив синам небіжчика львівського війта Мартина маєтности, що дістав їх дїд Бертольд, війт львівський, від кн. Льва[579].
Від Юрия-Болеслава маємо в цїлости грамоту на нїмецьке право м. Сяноку[580]. Він надав в 1339 р. війтівство сяніцьке Барткови з Сендомира в звичайній формі таких надань і з звичайними умовами: Бартек дістає дїдичне війтівство з властию і юрисдикцією, які до того належать, з правом на третю частину доходів з свого суду і на кождий шестий лан осадженого ґрунту; йому даєть ся ринок в тім новім містї на власність, з правом поставити там ятки, склепи крамарські, шевські, рибальські й ин. та поберати на себе доходи; він дістає лазнї, млин, рибальські загати на Сянї і право на чинши від дрібнїйших ґрунтів, що лишать ся поза виміреними для кождого осадника ланами (horti, пізнїйші т. зв. обшари); осадники дістають 15 лїт свобід, потім обовязані платити князеви 16 гр. річного чиншу; вони звільняють ся від юрисдикції й власти всяких княжих урядників[581] і віддають ся під присуд і власть війта. Нї одним словом ся грамота, досить велика й докладна, не натякає, що осадженнє такого міста з нїмецьким маґдебурським правом, як вона його зве (theuthunico iure, id est iure magdeburgensi) щось нове на Руси, противно, говорить ся про нього як річ добре звістну по містах, і сього способу говорення не можемо собі зрозуміти инакше як тільки так, що в Галицько-володимирській державі тодї осади нїмецького права були вже добре звістні, досить численні[582]. Зрештою і під сею грамотою Юрия Болеслава, виданою в Володимирі, підписані сьвідками два війти: Адальберт de Bochna і Бартоломей de Warssov, останнїй, можливо війт місцевий, з Руси[583].
Ся нова осада сяніцька, що осаджувала ся, очевидно побіч старого міста Сянока, добре звістного нам іще з XIII в., обчислена передовсїм на чужостороннїх кольонистів: Нїмцїв, Поляків, людей з Угорщини (може не так самих Угрів, як нїмецьких кольонистів з Угорщини) і тільки що не виключає Русинів[584]. Правдоподібно, що за руських часів Русини, як державна нація, не виключали ся від участи й прав в таких громадах нїмецького права, як то бувало часто пізнїйше, наслїдком релїґійної ексклюзивности нїмецького права. Але завсїди такі громади засновували ся для того головно, щоб стягнути чужостороннїх міщан, людей промислових і грошовитих, для побільшення княжих доходів, і міське нїмецьке право, як я вже казав, передовсїм і надавано для заохочення таких чужестороннїх людей до кольонїзації. Вони й творили такі нові, відокремлені громади при старих руських містах, що далї жили собі старим устроєм[585].
Така нїмецька громада могла бути вже в XIII в. в Володимирі. Така була у Львові в XIV в.; в однім документї з 1352 р., отже в кождім разї занадто рано, аби добачати в нїм слїди нових, Казимирових впливів, виступає львівський війт і радні (consules) — майже самі Нїмцї[586]. Таких чужоземських громад (головно нїмецьких) в Галицько-володимирській державі, особливо в її західнїх частях при кінцї руських часів мусїло бути не мало.
На иньшім місцї вказав я[587], яку полїтичну ролю мусїли відограти сї громади під час боротьби за галицьку спадщину, в серединї XIV в., служачи опорою для польсько-угорської окупації. Наслїдком того чужоземна кольонїзація на галицькій Руси здобуває підчас сеї окупації й полїтичний стимул. Розвій сеї кольонїзації, а з тим — розвій нїмецького права має полїтичну мету: збільшати неруські елєменти для противставлення місцевим Русинам, на яких годї було покласти ся супроти литовських аспірацій. Нїмецьке право служить не тільки цїлям культурним, чи властиво фіскальним (бо властиво поза фіскальними інтересами «культура» дуже мало правительство інтересувала), — а й пониженню Руси, денаціоналїзації руських країв, скріпленню елєментів католицьких і польських — бо сих чужоземних польських кольонистів трохи пізнїйше чи скорше поглинув таки польський елємент.
З усїх тих мотивів нїмецьке право в Галичинї почавши від другої половини XIV в. розширяєть ся незвичайно скоро. Хоч далеко не розпоряджаємо повним матеріалом, і королївські та дїдичівські надання служать майже єдиним джерелом для слїдження, як розширяло ся нїмецьке право в тих часах[588], але можна з усякою певностию сказати, що до початку XV в. нїмецьке право мали вже всї головнїйші міста Галичини і цїлий ряд другорядних міських осад, і чимало сїл. Осаджуваннє нових міст і сїл на нїмецькім праві, та й перевод давнїх осад на нїмецьке право стає тодї правдивою модою.
Натомість дуже поволї розширяло ся воно в землях в. кн. Литовського. При тім поважанню, яке мали тут до руських форм суспільного устрою, литовські князї не мали охоти заступати його в містах новою, нїмецькою орґанїзацією. З-перед унїї можемо властиво вказати оден тільки факт надання, і то лише в такій країнї виїмково поставленій між суперництвом Литви й Польщі як Поділє: з 1374 р. маємо грамоту Юрия й Олександра Коріатовичів на нїмецьке право Камінцеви, з нагоди кольонїзації його якимись прихожими людьми («жесьми призвали собі міщан до Камінецького міста»), і то, як здаєть ся, тільки сїй кольонїї[589].
Роздаваннє привилеїв на нїмецьке право починаєть ся в в. кн. Литовськім властивім тільки від унїї. Було тут дещо й формальної імітації Польщі, але певно також і тої самої полїтики, яка впливала на розвій нїмецького права в Галичинї: бажання ослабити силу руського елємента твореннєм сих привілєґіованих католицьких громад. За всїм тим такі надання з початку дуже рідкі. Так Ягайло 1387 р. хоче орґанїзувати Вильно на взір Кракова й дає йому нїмецьке право. В 1390 р. дає він маґдебурське право Берестю. Витовт також дає нїмецьке право кільком руським містам на Побужу на взір Люблина, і з виразним виключеннєм від міських свобід Русинів: маємо його грамоти томуж Берестю (1408 р.), Соколову (1424), Дорогичину (1429), Більську (1430). Розумієть ся, мусїло бути того й більше, нїж отсе в остатнїх часах віднайшло ся[590]. З другої четвертини маємо кілька спорадичних надань нїмецького права волинським містам. Витовт нпр. надає маґдебурське право Перемилю. Свитригайло Кремінцю, Литовижу[591]. Загальне наданнє нїмецького права містам Луцької землї, дане Ягайлом між иньшими свободами для людности сеї землї, ad captandam benevolentiam, під час війни з Свитригайлом 1432 р.[592], не мало реального значіння, бо Луцька земля не підлягала Ягайлови.
В Володимирі й Луцьку певні елєменти міської орґанїзації нїмецького права могли задержати ся ще з давнїйших часів, могли бути підновлені й пізнїйшими привилеями, але ми не маємо про них докладних відомостей. Остаточно Володимир дістав маґдебурське право «як по иньшимъ местамъ — въ Судомири, въ Люблине и въ Грубешове» хто зна чи доперва не за в. кн, Олександра[593]. Луцьк дістав в 1497 р. маґдебурське право de novo, і хоч се розуміють часом, як поновлене наданнє[594], стилїзація грамоти говорить про нього як про новозаведене[595]. В Київі появляєть ся воно при самім кінцї XV в., коли запроваджуєть ся також і в головнїйших містах Білоруси[596].
Тільки в першій половинї XVI в. нїмецьке право починає ширити ся, але й то лише на Волини. В Київщинї ж і Браславщинї росповсюднюєть ся воно тільки з кінцем XVI в., під польською зверхністю з новим оживленнєм кольонїзації степового Поднїпровя, й тодї ж переходить в лївобічну Україну. Таким чином сей процес реформовання міського житя на основі нїмецького права протягнув ся у нас на півтретя столїтя і тільки в першій половинї XVII в., уже з деякими значними модифікаціями, стає се право нормою міського житя на всїм просторі наших земель.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IV. Міщанство. Духовенство“ на сторінці 1. Приємного читання.