Розділ «VI. Орґанїзація церковна»

Як бачимо, се було вже в ґрунтї річи рівнозначним з відновленнєм галицької епіскопії; тільки титулу епископа сьому Гдашицькому бракувало. Цїкаво тільки, що все робило ся за спиною митрополита, зовсїм без відомости його: навіть архимандритом в його епархії Гдашицький став без всякої його участи.

Ображений тим митрополит наложив інтердікт на Гдашицького але то йому нїчого не перешкодило в управі епархією. На щастє православних він одначе показав ся лїпшим нїж можна було надїяти ся, й повів себе відповідно до свого становища. Прийнявши постриженнє з іменем Ісакія й осївши ся в львівськім монастирі св. Юра, він дуже дїяльно взяв ся до своїх обовязків і повів справу тим успішнїйше, що мав прихильників в панах з Ходча. Оден з них був воєводою і старостою львівським, другий старостою галицьким; король, іменуючи Гдашицького архимандритом, спеціальною грамотою поручив їм бути помічним Гдашицькому, і вони дїйсно помагали, може хотячи тим відвдячити арцибіскупу за його конкуренцію в справі намісництв, а може — маючи від Гдашицького добру заплату за поміч. Досить, що Гдашицький успішно орґанїзував занедбану свою епархію й навертав назад на православє тих, що були попереходили на латинство за часів опіки латинського арцибіскупа[1178].

Се затрівожило арцибіскупа й обудило його незадоволеннє, тим більше що Гдашицький рішучо вийшов з усякої послушности йому. Уже на другий рік він скаржив ся королеви на Гдашицького й панів з Ходча, й король наказав їм, аби Гдашицькому не помагали, і при тім поясняв, що Гдашицький — особа залежна від арцибіскупа, як його намісник. Гдашицький одначе собі з того нїчого не робив і вів свою роботу далї. Зірвавши з арцибіскупом, він постарав ся навязати зносини з митрополитом, і йому дїйсно удало ся з ним перепросити ся. На початку 1526 р. митрополит Йосиф видав грамоту, де увільняв Гдашицького від свого інтердикту, признавав його своїм намісником для галицької епархії (разом з Поділєм) й поручав вірним бути йому послушним[1179].

Таким чином завдяки Гдашицькому галицька епархія прийшла в нормальнїйші відносини й вернула ся під власть митрополита. Гдашицькому одначе се дурно не минуло: арцибіскуп і король вкінцї відібрали від нього намісництво, за те що він «не конче похвально (в дїйсности — дуже похвально) на тім урядї намісника поводив ся». Чи Гдашицький піддав ся від разу сьому розпорядженню, можна сильно сумнївати ся; принаймнї, він далї сидїв у своїм монастирі св. Юра й звідси не рухав ся. Але арцибіскуп тим часом іменував нового намісника, якогось Яцка Сикору, правдивого свого заушника, і той дїйсно повів себе так, що викликав загальні нарікання православних, які по хосенній дїяльности Гдашицького не хотїли більше зносити таких надужить[1180].

Православне духовенство галицьке, шляхта й міщанство дуже енерґічно взяли ся до справи своєї епархії. На «безаконства» Сикори полетїли скарги до митрополита й короля. Митрополита Сикора, розумієть ся, не слухав ся. Православні супроти того просили митрополита, аби віддав їх під опіку перемишльського епископа Ларивона. Але митрополитови такий плян не подобав ся: він, очевидно, побоював ся, що галицька епархія в такім разї перейде зовсїм під власть перемишльського епископа, а в дальшій консеквенції той міг би ще й претендувати на титул галицького митрополита (сей титул як раз з початків XVI в., коли галицька епархія перейшла під власть львівських арцибіскупів, для замарковання своїх прав почали носити київські митрополити, титулуючи себе київськими й галицькими)[1181]. Тож митрополит скористав з кандидатури на намісництво якогось «попа гошівського» (не знати, чи був то піп з Гошова, чи звав ся він Гошовським на імя), що, видно, представив ся йому як кандидат висланий Галичанами, надав йому намісництво й архимандрію й вислав з сим до Галичини, вистаравши ся потвердженнє на те й порученнє від короля[1182].

Тим часом Галичане — православне духовенство, шляхта й міщане, вирікли ся того гошівського попа, що вони його не висилали, й не хочуть, тим більше, що за ним показали ся якісь не конче похвальні історії — виточені були йому процеси. Тодї митрополит відписав Галичанам, що він лишає сю справу на їх волю: коли вони того гошівського попа не хочуть, то нехай не приймають, а виберуть собі на намісника чоловіка по своїй волї й пришлють до нього (митрополита). Тодї «яко духовныи и шляхта и мЂщане, такъ все посполство, отъ большихъ и до меньшихъ, земль Рускихъ и Подольскихъ, всихъ закону греческого» (се перший звістний нам факт, де церковна справа наберає такого загального значіння, лучачи всї стани в одній акції), вибрали на намісника Макарія Тучапського, міщанина львівського, з шляхетського роду[1183], як чоловіка «годного наперед Богу и вашему святительству (митрополиту) и такожь намъ и всему поспольству закону греческаго», і з сею рекомендацією вислали до митрополита по благословенство[1184].

Митрополит дїйсно поблагословив Тучапського на намістника, й потім він від себе, а галицькі православні шляхтичі з свого боку, не гаючи часу, звернули ся до короля з прошеннями, аби потвердив Тучапського на намісництві. Завдяки посередництву деяких сенаторів, справа пішла гладко, і за кілька тижнїв в руках Тучапського було вже королївське потвердженнє (в 1/VIII 1535). Король поручив перемишльському владицї й дворянину свому Рогозинському ввести Тучапського в урядованнє, віддаливши Сикору «для єго выстуновъ и противного здоровья». Тучапський дуже дїяльно взяв ся до своїх обовязків: «Ђздилъ и много працЂ подьялъ и всуды былъ гораздъ почалъ рядити и нарядилъ», як писали митрополиту Галичане, та радість православних показала ся передчасна. Сикора не хотїв уступати й підняв арцибіскупа. Арцибіскуп поставив питаннє про незаконне поставленнє Тучапського, покликуючи ся на свій привилей в 1509 р., і король визначив комісію для розслїдження прав арцибіскупа на намістництво[1185].

На сю вість рушили ся Галичане. Тучапський удав ся до свого протектора каштеляна краківського Тарновского. До визначнїйших православних шляхтичів галицьких і подільських розіслано візваннє, аби їхали до комісарського суду — помагати наміснику в його справі з арцибіскупом. Одначе супроти предложеного арцибіскупом привилею 1509 р. на прихильне рішеннє справи комісарами не було що надїяти ся, й православні відкликали ся до суду соймового. На сей сойм, що був скликаний в осени 1536 р., поїхали Галичане — помагати свому намісникови, митрополит вислав також свого боярина, але все те на нїщо не придало ся. Супроти предложених арцибіскупом документів — зачавши від булї Debitum pastoralis, король признав право арцибіскупови й віддав справу намісництва й взагалї галицької дієцезії в виключне його розпорядженнє: «насъ былъ выдалъ король є. м. арцибискупу и бискупомъ у росказованьє и у моцъ, гдЂ южъ ваша милость не мЂлъ намъ у нашомъ законЂ (релїґії) росказовати, одно арцибискупь и бискупове», як писали Галичане митрополиту. Тучапському грозило засланнє на покуту в Тинєцкий кляштор, і православні були певні, що звідти б він уже на, сьвіт цїло не вийшов.

Програвши так безповоротно справу, були вони в великій тузї, коли хтось піддав спасенну гадку — пошукати виходу через посередництво кор. Бони і її клїки. Справдї, через одного з поменьших сенаторів, каштеляна жарновського Йордана православні справдї знайшли дорогу до Бони, й пообіцявши доброго хабара — двіста волів, здобули її ласку. Славна хабарниця взяла ся до старого короля й осягнула свого — Жиґимонт відкликав свій привилей, виданий на користь арцибіскупа. Прибічник королеви Анїбаль Строцці пішов до канцлєра, взяв від нього готовий уже привилей, віддер печатку й самий перґамен на шматки подер, а арцибіскупови казав король написати, що відкладає сю справу, поки він привезе автентичний привилей з 1509 р., а тим часом все таки Сикору відставляв, а Макарія лишає при намісництві[1186].

Тепер треба було тільки стягнути ся на заплату: по уплатї обіцяного хабара король мав видати Тучапському новий привилей — на його користь. Та не легко було стягнути такий капітал. Коли король лїтом приїхав до Львова, де мало зібрати ся військо до походу на Волощину (а натомість вибухнуло шляхецьке повстаннє, звісне під назвою курячої війни, wojna kokoszа), Тучапський міг королеви запрезентувати лише 50 волів. Дарунок сей був дуже на часї, й король казав Тучапському приїхати до Кракова по привилей. Та на відїздї короля зі Львова (осїнь 1537) взяв ся до своєї справи арцибіскуп львівський і встиг так короля обробити, що той на дорозї, в Городку видав якийсь лист на його користь[1187]. Про се дав знати Тучапському підканцлєр. Треба було направляти справу, Галичане стягнули ще 110 волів, роздали їх королеви, Бонї, ріжним панам, і Бона з Йорданом пообіцяла справою повести: казала Тучапському приїздити до Кракова по привилей.

Одначе справа не пішла гладко. Хоч православні знайшли не мало заступників перед королем, і Бона старала ся скільки могла, але супроти заходів партиї арцибіскупа король не відважив ся скінчити справу на користь православних і відложив її знову на сойм, що скликаний був на початок 1538 р. до Пйотркова. Тучапський був поїхав туди, але духовні сенатори були приготовані й пильнували сеї справи, тому король і королева радили йому не показувати ся, аж біскупи пороз'їздять ся. Відповідно до тої ради Тучапський зайняв ся закулїсовою роботою, обробляв далї впливових панів і пробувши майже цїлий рік у Кракові та роздавши ще 140 волів (властиво пообіцювавши, бо готових не мав, а ручив за ті воли все тойже приятель пан Йордан), нарештї виходив від короля потрібні йому привилеї. Коштували вони таким чином триста волів!

З тріумфом вернув ся Тучапський до Львова (на початках грудня 1538). Та коли до арцибіскупа дійшла вість про його привилеї, він візвав Тучапського, аби ставив ся перед ним з тими привилеями. Тучапський не пішов, вимовив ся. Арцибіскуп мав сказати: «я того не лишу, доки живу; Русь минї підвластна, король не міг такого привилея видати без мене». Тучапського візвав він на соймовий суд, на сойм скликаний на початок 1539 р. до Кракова. Се зрештою не було несподїванкою, бо й король, видаючи привилеї Тучапському, предвидїв опозицію латинського духовенства. Здаєть ся, що він же порадив, аби вийти з сеї історії, висьвятити Тучапського на епископа, і в сїй справі писав до митрополита. Се треба було зробити як найскорше, ще перед соймом, аби позов не застав Тучапського у Львові, і в серединї грудня православні вислали Тучапського до митрополита, з охоронною сторожею, зложеною з галицьких шляхтичів, що провела його «до границЂ, за Буг, стерегучи привилея и горла отца Макарія (Тучапського), боячи ся, абы арцибискупъ або котрый лядскый панъ єго не догналъ и не казалъ єго забити, бо колькократъ арцибискупъ казалъ єго забить». З ним вислана була грамота, підписана окрім духовенства, 33-ма православними шляхтичами: вони просили висьвятити Тучапського на епископа; «а коли, дасть Богъ, отъ вашей милости суполнымъ достаточнымъ владыкою пріЂдетъ, южъ арцибискупъ и вси бискупи тому учинити не мочи будуть нЂчего»[1188].

Сповняючи се прошеннє, підперте правдонодібно ще й королївським листом, митрополит посьвятив Тучапського на епископа, тільки з'обовязавши його, що він і будучи епископом, не вийде з ролї митрополичого намісника (на се потім, 1540 р., на соборі епископів Тучапський видав лист, де признавав себе «епископом дворним з рамени митрополита», обіцював за себе й своїх наступників правити галицькою митрополїєю в імени київського митрополита, й на нього зберати всї епархіальні доходи, дістаючи собі з них половину «за працю»)[1189]. А зимою тогож 1539 р. (в груднї) дістав Тучапський королївське потвердженнє на своє владицтво[1190]. Скільки воно коштувало волів, на жаль не знаємо.

Се дїйсно на разї забило справу. Вправдї на синодї польських епископів 1542 р. порушено сю історію й внесено петицію до короля, аби галицьке епископство знесено[1191], але король її пустив поза уха. Потім, ще за житя Тучапського оден з галицьких шляхтичів Марко Балабан виходив собі у короля експектативу на владицтво галицьке[1192], і коли по смерти Тучапського арцибіскуп львівський зголосив ся перед королем з своїми правами на обсаду намісництва і виводив з того також право обсаджувати галицьке владицтво (jus praesentandi et constituendi), король йому се право признав, але супроти своєї грамоти Балабану поручив сьогож таки Балабана презентувати митрополиту до посьвящення (1549)[1193]. Користаючи з сього прецедента Марко (в епископстві Арсенїй) виходив потім експектативу на владицтво свому сину Григорию, в чернецтві Гедеону, що ще за житя батька і правив епархією[1194]. Але на сей раз так гладко не пішло.

По смерти Арсенїя Балабана (1569) пригадав королеви арцибіскуп знову свої права на владицтво й сим разом удало ся йому осягнути те, що не удало ся його попереднику: король уневажнив свою грамоту Гр. Балабанови й апробував вибраного арцибіскупом кандидата на владицтво, сьвященика Івана Лопатку-Осталовського. Митрополит не здобув ся на протест (правда, що Балабани за той час встигли зробити собі зовсїм не особливу репутацію) й висьвятив на владику того Осталовського. Таким чином претензії арцибіскупа були зреалїзовані. Та Балабан не уступив. Він міцно стояв при своїх правах і при своїм привилею, й знайшов сильну підпору не тільки між православними (що розумієть ся — не раді були робити прецедент з номінації Осталовського), а й між стороннїми людьми. У Львові Осталовського полїтичні власти вправдї впровадили в володїннє епископською резиденцією, але в Галичу Балабан видко мав впливи сильнїйші, і староста нїяк не міг впровадити Осталовського: все на перешкодї ставав Балабан з своїми протестами й документами. У Львові він також викинув Осталовського з владицтва, й полїтичним властям приходило ся його реституовати. Шляхтичі забороняли сьвященикам в своїх маєтностях признавати Осталовського. Така війна потягнула ся на кілька років, поки не закінчила її смерть Осталовського: Балабан опанував епархію[1195], а що ще за його житя прийшла унїя з своїми комплїкаціями, то й претензії арцибіскупа з сим епізодом були погребані.

Історія сих претензій незвичайно сильно ілюструє пониженнє православної церкви під польським правом, і безрадність православної єрархії, що вирощена під державною протекцією і в нїй призвичаєна все шукати опертя, тепер, побачивши сю державну власть против себе, не спромагала ся анї здобути ся на гідну опозицію, анї знайти собі опертя де инде, поки поміч не прийшла сама — від недобитків православної шляхти й міщанства, подражненого не тільки в релїґійнім, але і в національнім почутю сим пониженнєм своєї релїґії.

Незалежно від таких драстичних проявів сього пониження, як отсей галицький епізод, православна церква під польським правом все займала місце релїґії погорджуваної, ледво толєрованої, й її низше становище в порівнянню з католицтвом виразно зазначало ся на кождім кроцї: на кождім кроцї вона мусїла «зносити певні утиски», quandam depressionem sustinebat, як висловляєть ся привилей Володислава Ягайловича[1196]. Не маючи заміру вичерпати всїх таких проявів сеї низшости, я зазначу лише кілька точок:

Тим часом як католицьке вище духовенство мало широкий вплив в управі держави — на дворі, в урядах, в сенатї й на соймі, епископи й митрополити православні не мали нїякої участи анї в державній, анї навіть провінціональній управі, до сенату приступу не мали, а й на соймах являли ся хиба в ролї петентів, або як особи інтересовані в соймовім судї і т. и.

В обсадї православних духовних урядїв, від найвищих до найнизших, правительство й суспільність польська не держали ся зовсїм постанов і порядків канонїчних, практикованих при обсадї пребенд католицьких, і взагалї брали їx не як уряди духовні, церковні, а як бенефіції, прості джерела доходів, і з такого матеріального становища виходячи, трактували їх нераз дуже цинічно, продаючи сї уряди або позволяючи продавати, даючи за заслуги, які нїчого спільного з церквою не мали, й т. и., як то ми вже бачили, а ще побачимо й низше.

Тим часом як католицьке духовенство було свобідне від всяких податків і оплат, духовенство православне було оподатковане. Про податок з попів маємо згадку вже в одній грамотї з р. 1416[1197]. Податкова постанова 1552 р., що лишила ся взірцем для пізнїйших, постановляла, що православні сьвященики, зарівно з селянами, міщанами й Жидами, мають платити з церкви по золотому, а «протопопи, инакше намісники» — по гривнї (48 гр.). «Руські й вірменські епископи, владики, архимандрити і иньші пралати» мали заплатити по два гроші від гривни своїх доходів (близько 4 %), відповідно до того як постановили давати духовні католицькі[1198]. О скільки взагалї руські епископи оподаткували ся анальоґічно з католицькими, про се не беру ся судити, але що сьвященики платили правильно що року по золотому з церкви, — чого сьвященики католицькі не знали, про се маємо зовсїм докладні вказівки в люстраціях[1199].