Розділ «VI. Орґанїзація церковна»

Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.

Іменованнє епископів зовсїм вийшло з часом з під впливу митрополита. Устава Теоґноста про вибір епископів епископським собором пішла в повну непамять, хоч сама устава ся далї фіґурувала по архиєрейських служебниках, уживаних в наших епархіях[1253]. Житє виробило з часом иньшу форму — вибір кандидата собором духовних і сьвітських вельмож православної релїґії[1254], але й такий вибір, уважаний в православних кругах за нормальний, в практицї дуже часто не міг здїйсняти ся тому, що все частїйше практикуєть ся роздаваннє опорожнених катедр сьвітською властию — королем і в. князем. Собор 1509 р., стараючи ся уздоровити відносини православної церкви, суворо судить тих, що «славы ради мирския и властельства єще живу епископу и здраву, прежде преставленія єго, на тоє епископъство подъкупаютъся и берутъ безъ совЂта и воли митрополіи и епископовъ и безъ осмотрЂніа и събраніа князей и пановъ нашого закону греческого»[1255]. Митрополит і епископи зарікають ся сьвятити таких на церковні гідности, але сї осуди й зароки нїчого не помагали: іменованнє епископів, як і виднїйших архимандритів переходило все більше в виключну компетенцію сьвітської власти — за митрополитом зіставала ся лише формальність — посьвященнє предложеного йому кандидата. В 1566 р., на виленськім соймі, волинські «княжата, панята й все рицерство» між иньшими дезідератами просили в. князя, аби він не давав епископств луцького й володимирського, а також жидичинської архимандрії без рекомендації їх, бо так дістають їх люде невідповідні: «абы є. кор. милость никому иному давати не рачилъ, одно тымъ, за которымъ вы, все поспольство земли Волынскоє, писати и челомъ быти будете, бо люди простыє и неучоныє, которыє николи є. кор. милости и речи посполитоє не служать, втекши ся ку єго кор. милости, таковыє хлебы духовныє одерживають, и ихъ убожать и нищать ко шкоде церквамъ божимъ и местцомъ владыцкимъ в оной земли Волынской». Але невважаючи на такі сильні арґументи, в. князь не схотїв признати нїякої участи соборному вибору і заявив, що то «власная речъ є. милости господарская», і він буде по своїй волї далї роздавати сї посади[1256].

Супроти такого становища сьвітської власти єрархія й суспільність чули себе безрадними, й ті «прості й неучені» люде засїдали далї з ласки правительства на катедрах, шафували церковними добрами і без всякої опозиції діставали посьвященнє від митрополитів, що не відважали ся свого посьвящення відмовити їм, аби не розгнївати на себе сьвітську власть.

Тойже собор 1509 р. постановляв, що епископів, які б нарушали його постанови, митрополит «моцне маєтъ отъ престола изврещи»[1257]. Се було вповнї в дусї канонів, і «свиток Ярославль», потверджуваний в. князями литовськими, наказував епископам бути послушним митрополитови під грозою деґредації[1258]. В. княже правительство також уважало обовязком митрополита бути сторожем моральности й законности в поведенню епископів, клира й вірних всїх епархій його митрополїї і навіть робило часами митрополиту закиди, що він не вважає на скандальне житє й непорядки епископів. Так Жиґимонт-Авґуст в цитованім своїм листї до митрополита 1546 р. (писанім мабуть на прошеннє й на підставі відомостей православних волинських князїв і панів) упоминав його «о нерядности и несправЂ, которая ся дЂєтъ межи духовенства вашего греческого закону, такожъ межи князей и пановъ и простыхъ людей въ законЂ вашомъ, а звлаща ижъ межи владыкъ всихъ; яко на Волыни ся дЂєтъ — ижъ не подлЂ права блуды и распущенства ся великіи дЂють, а твоя милость, яко старшій ихъ пастыръ, того вЂдати ани въстягати не хочешъ»[1259].

Та не кажучи вже, що направу церковних відносин прийшло ся зачати б власне від самого господаря — від його «роздавання хлїбів духовних», що було митрополиту робити з епископами й панами, не маючи над ними нїякої екзекутиви? Не маючи впливу на іменованнє владиків, митрополити не могли мати на них нїякого впливу й по іменованню. Коли в чисто церковних правах, і часом зовсїм безосновно, епископи й иньші духовні, або й просто вірні без скрупулу обжаловували митрополита перед в. князем чи королем, і той ті обжаловання приймав та зносив митрополитові розпорядження, або досить нецеремонно упоминав його[1260], — що вже було б, як би митрополит справдї схотїв котрогось епископа «изврещи»? І коли навіть звичайного сьвященика не можна було часом усунути, як він знаходив опіку у колятора, що б підняло ся з-за епископа? Митрополит звичайно й не пробує показати над ними свою дисциплїнарну власть і хиба делїкатно упоминає їх в потребі, коли хтось скаржив ся перед ним на епископа, або коли доходили до нього вісти про якісь неправильности[1261].

Отже щоб щось осягнути против такого достойника, треба було зачинати від сьвітської власти. Тому хто мав жаль на епископа, волїв іти з скаргами на нього не до митрополита, а до короля, або що найбільше — і до сього і до того разом. Так нпр. коли унївські монахи хотїли визволити ся з під власти галицького владики, вони заскаржили його за ріжні самовольства не тільки перед митрополитом (котрого він був властиво лише намісником), а й перед королем і каштеляном краківським. Коли митрополит повідомив про се владику, аби той оправдав ся, той перевів доказ невинности своєї перед місцевою шляхтою й міщанами, й тим обмежив ся, але каштеляну краківському поспішив ся дати 20 волів, аби той його убезпечив від можливої неласки короля[1262]. В сїй справі принаймнї не поминено митрополита, але часто й зовсїм поминали його. Так кілька лїт пізнїйше полоцька шляхта скаржила ся на свого епископа в ріжних справах епархіальної адмінїстрації перед в. князем, зовсїм поминувши митрополита[1263], і правительственна власть не противила ся тому. Рідким явищем було, коли правительство, спонукане якимись скаргами, само віддавало епископа чи иньшого достойника на суд митрополита, жадало такого суда. Так нпр. одна бояриня полоцька скаржила ся в. князеви на місцевого епископа за незаконний розвід, і в. князь поручив митрополиту розсудити сю справу, і як би владика показав ся винним, йому «оного неслушного розлученья малженства легцЂ не опущалъ, абы иншіє владыки на то смотрЂчи отъ того ся повстягали и таковыхъ неслушныхъ розводовъ и блудовъ непотребныхъ къ погоршенью иншихъ многихъ людей, а къ легкости закону вашого чинити не смЂли»[1264]. В иньшім разї, коли ченцї Печерського монастиря скаржили ся на свого архимандрита в. князеви, поручає він митрополиту тільки розслїдити сю справу й предложити собі на рішеннє.

Собор 1509 р. постановляв, що всякого рода спори про церковні маєтности — коли мали до них претенсії сьвітські власти, мали йти перед митрополита (а которое дЂло будетъ мЂти до церковного имЂнья, и онъ нехай правомъ подискиваєт передъ митрополитомъ)[1265]. Але нїхто не тримав ся сеї постанови і самі духовні в своїх спорах про маєтности позивали духовних перед короля. А коли м. Іона просив в. князя, аби спори про церковні маєтности вийнято принаймнї з юрисдикції звичайних (земських) судів і перенесено на суд в. князя, в. князь не згодив ся на се й полишив сї справи в звичайній юрисдикції[1266].

Одинокою зброєю митрополитів було церковне відлученнє, або т. зв. «неблагословеннє», але до неї звертали ся вони дуже рідко. Звістний нпр. факт, що коли луцький номінат Іван Борзобогатий не хотїв висьвятити ся, не вважаючи на припімнення митрополита, митрополит вкінцї післав йому «лист неблагословенний», й оповістив про се вірних луцької епархії[1267]. Се свій вилив зробило: Борзобогатий висьвятив ся. Але сим «духовним мечем», кажу, митрополити воювали дуже рідко.

Собори епископів, що скликали ся від часу до часу митрополитом, дисциплїнарної власти на епископів в таких обставинах не могли також мати. Не легко було навіть їх збирати, бо епископи дуже тяжко на них з'їздили ся. Собор 1509 р. сконстатував се сумне явище, що деякі епископи не хочуть збирати ся на собор, вимовляючи ся «мирськими справами», але й він на те не знайшов способу, тільки заявив, що він не відповідає за тих недбальцїв перед Богом. В таких обставинах соборам зіставало ся ставити дезідерати й дірективи до церковної адмінїстрації, без можности їх допевнити ся на непослушних епископах[1268].

Постанови виленського собору 1509 р., звісні нам в цїлій своїй основі, власне можуть служити загальною ілюстрацією таких соборних постанов, і я вичислю їх у тім порядку, як вони вписані в його «правилах»[1269].

Кандидатам на владицтва й архимандрії забороняєть ся підкуплювати ся на сї посади, нїм вони опорожнять ся, і взагалї обминати законний порядок поставлення, яким собор, як ми бачили, уважає вибір кандидата собором духовних і сьвітських православних панів, під страхом клятви й непосьвящення; хтож би такого «безчинника» посьвятив, сам має бути позбавлений гідности своєї. Епископи не мають сьвятити дяків з чужих епархій на сьвящеників без рекомендації місцевого епископа. Кандидат на епископа чи сьвященика має виказати ся сьвідоцтвом свого духовника, що на нїм нема вин, які б перешкаджали сьвященству; без того не сьвятити, хоч би за рекомендацією короля; коли ж би за посьвященим викрила ся затаєна ним вина, такого «відлучити від служби». Сьвящеників з чужої епархії не приймати без «отпустної грамоти», аби «непослушники» з одної епархії не діставали парафій в иньшій, як то дотепер бувало. Сьвященикам і дияконам вдовим і безженним, для забезпечення моральности, не позволяти сьвященствовати, під карою деґрадовання для епископа чи й самого митрополита, коли б сеї заборони не сповняв. Від ігуменів і сьвящеників не відбирати церков і монастирів без важної вини, а без соборного суду епископа з крилосом не відбирати сьвященства, хиба на якийсь час відлучати за «безчинства». Коляторам — князям і панам не позволяти віддаляти самовільно сьвящеників, а в разї такого віддалення, не ставити до тої церкви нового сьвященика. Коли колятор не запрезентує від себе когось на спорожнену парафію дванадцять тижнїв, епископ від себе має обсадити її; сьвященик, що «повелЂніємь князя или боярина» став служити в його церкві без волї владики, тратить своє сьвященство. Коли б сьвітська особа забрала церковну маєтність, не віддавши справи на суд митрополита, і не послухала ся обіслання епископа, підпадає соборній анатемі. Монахи без дозволу ігумена не мають переходити з монастиря до монастиря. Сьвітські люде не повинні держати у себе канонїчних прав (правылъ божественныхъ), під страхом анатеми. Епископи мають правильно збирати ся на собори. Від постанов собора не відступати нї під чиєю пресією, хоч би й самого короля, під страхом деґрадовання.

Як бачимо, в сих постановах можна відграничити три катеґорії: постанови загального характера, управильненнє відносин дієцезальних і вкінцї — постанови против надужить патронату правительства, князїв і панів. В сих надужитях патронату й лежить, очевидно, головна вага, головний клопіт, хоч соборні постанови висловляють ся дуже обережно, особливо про самого «господаря». Дечого вони, очевидно, не договорюють: по всякій правдоподібности головно про правительственні надужитя треба розуміти загальну згадку постанов про «нЂкоторіи разъвращеніа и отъ закона нашего преступленіа». Соборні постанови про них не хочуть говорити виразнїйше й тільки дають епископам директиву — поводити ся тим, що говорило ся в тих справах на соборі[1270].

На жаль, всї сї заходи мали в значній мірі тільки плятонїчне значіннє, бо бракувало їм екзекутиви. Полишаючи на боцї погрози «изврещи» і т. и., зовсїм безпредметові, лишаєть ся — на сьвітських провідників анатема, против надужить правительства — страйк, не виконуваннє розпоряджень, відмовлюваннє посьвящення кандидатам неправно іменованим. Але на таку солїдарність і характерність не спромагала ся наша єрархія. І повна безрадність супроти зверхнїх неприхильних обставин та внутрішнього розкладу, що характеризує нашу єрархію в сих часах (поки сама суспільність не сотворила для неї опори), виступає в сих соборних постановах зовсїм виразно.

Але при слабости митрополичої власти взагалї до соборів привязували велике значіннє, і навіть сьвітська власть принагляла православне духовенство до соборів. Так 1546 р. в. князь писав митрополиту, що довідав ся про «нерядність і несправу» між православним духовенством і вірними, а митрополит їх у тім не спиняє, й поручає йому скликати в тих справах собор до Вильна. Що більше — не покладаючи ся на саму єрархію, в. князь заповідає сам приїхати до Вильна й дати вказівки сим соборним нарадам — «што маєте межи собою справовати и тыя роспущенства вЂры и закону вашого повъстягати и слушноє постановеньє учинити»[1271].

Се зрештою тільки оден з фактів широкої участи сьвітської власти в таких справах, що властиво належали до чисто духовної адмінїстрації. Бачили ми, як в. князь приміром рішав справи про старшинство епископів між собою. Побачимо прим., що він, або з його поручення — сьвітські урядники укладали устави для монастирів, які не тільки нормували господарські справи, а входили в питання монастирської дісціплїни, богослуження, і т. и. Дарма, що всяку церковну направу сї панове колятори повинні б були зачати від себе.

Епископська управа — головні компетенції церковні, конкуренція епископ. власти й патронату, моральна цензура і духовний суд, конкуренція сьвітських властей з духовним судом, брак екзекутиви. Крилос — його склад і компетенції. Намісники, урядники епископської управи. Порядок ставлення сьвящеників. Оплати з сьвящеників. Устрій монастирський — самоуправа, община. Матеріальне забезпеченнє, маєтности

Ослабленнє власти патріарха й митрополита робило тим більше самостійним і незалежним становище епископа в його управі. Але за те й він стрічав ся з тою ж інґеренцією сьвітської власти, що й митрополит, і з тими ж обмеженнями, які робили для духовної власти сьвітські чинники. З другого боку ті хиби й недогоди, які переживала єрархія, викликали нові орґани церковної управи, що дїлили з епископом його власть — чи за його доброю волею, чи й без неї. Так в сїм часї сильно розвиваєть ся значіннє крилоса, а приготовляєть ся й та інтензивна участь вірних в церковній управі і взагалї релїґійних справах, що в повнім розвою показуєть ся в епоху унїї.

Головні ґрупи епископських компетенцій лишили ся так, як уложили ся вони в староруських часах під впливом візантийської практики: посьвященнє церков й іменованнє або апробованнє духовників; нагляд за чистотою віри, релїґійністю й моральністю вірних в своїй епархії; суд в справах против віри й моральности та в справах духовних осіб; певна участь в місцевій управі сьвітській.

Нові церкви мали засновувати ся за благословеннєм епископа, що або сьвятив їх сам з своїм клиросом (участь крилоса в сих епископських функціях взагалї оглянемо низше), або давав свій антімінс. Роздаваннє антімінсів було одним з значнїйших прикмет епископської власти: тому митрополит, згоджуючи ся на поставленнє вікарного владики в Галичу в 1539 р., застеріг, що антімінси в галицькій епархії будуть далї писати ся іменем митрополита[1272]. І хоч на практицї нові церкви дуже часто закладали ся й без благословенства епископа — так в галицьких фундаційних грамотах про нього звичайно нема згадки, і тут мабуть зводило ся все до видачі антімінса або посьвящення сьвященика до такої нової церкви, — то все таки поминеннє епископа при ставленню церков уважало ся аномалїєю. Так туровський епископ поскаржив ся в. кн. Олександрови, що князї пинські чинять йому кривди й новини заводять — «почали церкви новыя безъ воли и безъ благословенья єго въ мЂстахъ и по волостяхъ закладати и будовати», й в. князь заказав того на далї, а церкви, побудовані князем пинським без волї й благословення епископа, віддав у послушенство епископу «съ попами и со всякими наданьями»[1273].

Епископ з клиросом іменував сьвящеників до парафій й ігуменів до монастирів, що були «в його подаванню», й апробував (благословляв) сьвящеників і ігуменів предложених коляторами до церков і монастирів їх подавання. В тій же скарзї до в. князя туровський епископ жалив ся, що князї пинські уставляють попів до церков без його відомости й благословенства, і в. князь признав право владицї. Навіть сьвященик, що був уже на иньшій парафії в тій же епархії, не міг зайняти нової, наданої йому патроном парафії, без благословення владики. Собор 1509 р. постановляв, що коли якийсь сьвященик «по повелЂнію князя или боярина, учнетъ въ церкви священствовати безъ благословенія» епископа, то він тратить своє сьвященство «по правиломъ»[1274]. І деякі владики вміли того свого права пильнувати. Так оден з луцьких сьвящеників, що перейшов був на парафію до Клевани, маєтности кн. Чарторийського, скаржив ся митрополиту, що владика забороняв йому служити в тій клеванській церкві, не з иньшої причини як тільки на злість князеви, й митрополит напоминав владику, аби не робив йому тої прикрости[1275].

Границї в компетенціях владики й колятора взагалї були дуже тяжкою справою. Коли владика міг робити прикрости патрону, відмовляючи посьвящення його кандидатам, то патрон противно міг докучати владицї: нпр. міг тримати парафію необсадженою, не презентуючи нїкого від себе анї позволяючи владицї обсадити. Як ми бачили вже, собор 1509 р. постановляв, що коли князь або боярин протримає церкву в своїй маєтности без сьвященика дванадцять тижнїв, то тим самим вигасає його право подаваня, й владика сам має туди поставити сьвященика[1276]. Але виконувати се право владики, мабуть, рідко коли відважили ся, особливо супроти коляторів більше впливових. Ми маємо нпр. прецїкаві листи митрополита Йосифа в справі обсади монастиря в маєтностях підскарбія дворного Ів. Солтана. Більше року церква стояла «без хвали божої», бо підскарбій сам не презентував нїкого, анї пропонованого йому митрополитом кандидата не приймав. Митрополит і сам писав до нього, й просив иньших. панів вплинути на нього, але таки сам монастиря не обсадив, аж вкінцї підскарбій надумав ся предложити рекомендованого йому самим митрополитом кандидата, й митрополит дуже дякував йому, що він його рекомендацію до відомости прийняв[1277].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VI. Орґанїзація церковна“ на сторінці 9. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи