Розділ «VI. Орґанїзація церковна»

Собор 1509 р. постановляв, що всякого рода спори про церковні маєтности — коли мали до них претенсії сьвітські власти, мали йти перед митрополита (а которое дЂло будетъ мЂти до церковного имЂнья, и онъ нехай правомъ подискиваєт передъ митрополитомъ)[1265]. Але нїхто не тримав ся сеї постанови і самі духовні в своїх спорах про маєтности позивали духовних перед короля. А коли м. Іона просив в. князя, аби спори про церковні маєтности вийнято принаймнї з юрисдикції звичайних (земських) судів і перенесено на суд в. князя, в. князь не згодив ся на се й полишив сї справи в звичайній юрисдикції[1266].

Одинокою зброєю митрополитів було церковне відлученнє, або т. зв. «неблагословеннє», але до неї звертали ся вони дуже рідко. Звістний нпр. факт, що коли луцький номінат Іван Борзобогатий не хотїв висьвятити ся, не вважаючи на припімнення митрополита, митрополит вкінцї післав йому «лист неблагословенний», й оповістив про се вірних луцької епархії[1267]. Се свій вилив зробило: Борзобогатий висьвятив ся. Але сим «духовним мечем», кажу, митрополити воювали дуже рідко.

Собори епископів, що скликали ся від часу до часу митрополитом, дисциплїнарної власти на епископів в таких обставинах не могли також мати. Не легко було навіть їх збирати, бо епископи дуже тяжко на них з'їздили ся. Собор 1509 р. сконстатував се сумне явище, що деякі епископи не хочуть збирати ся на собор, вимовляючи ся «мирськими справами», але й він на те не знайшов способу, тільки заявив, що він не відповідає за тих недбальцїв перед Богом. В таких обставинах соборам зіставало ся ставити дезідерати й дірективи до церковної адмінїстрації, без можности їх допевнити ся на непослушних епископах[1268].

Постанови виленського собору 1509 р., звісні нам в цїлій своїй основі, власне можуть служити загальною ілюстрацією таких соборних постанов, і я вичислю їх у тім порядку, як вони вписані в його «правилах»[1269].

Кандидатам на владицтва й архимандрії забороняєть ся підкуплювати ся на сї посади, нїм вони опорожнять ся, і взагалї обминати законний порядок поставлення, яким собор, як ми бачили, уважає вибір кандидата собором духовних і сьвітських православних панів, під страхом клятви й непосьвящення; хтож би такого «безчинника» посьвятив, сам має бути позбавлений гідности своєї. Епископи не мають сьвятити дяків з чужих епархій на сьвящеників без рекомендації місцевого епископа. Кандидат на епископа чи сьвященика має виказати ся сьвідоцтвом свого духовника, що на нїм нема вин, які б перешкаджали сьвященству; без того не сьвятити, хоч би за рекомендацією короля; коли ж би за посьвященим викрила ся затаєна ним вина, такого «відлучити від служби». Сьвящеників з чужої епархії не приймати без «отпустної грамоти», аби «непослушники» з одної епархії не діставали парафій в иньшій, як то дотепер бувало. Сьвященикам і дияконам вдовим і безженним, для забезпечення моральности, не позволяти сьвященствовати, під карою деґрадовання для епископа чи й самого митрополита, коли б сеї заборони не сповняв. Від ігуменів і сьвящеників не відбирати церков і монастирів без важної вини, а без соборного суду епископа з крилосом не відбирати сьвященства, хиба на якийсь час відлучати за «безчинства». Коляторам — князям і панам не позволяти віддаляти самовільно сьвящеників, а в разї такого віддалення, не ставити до тої церкви нового сьвященика. Коли колятор не запрезентує від себе когось на спорожнену парафію дванадцять тижнїв, епископ від себе має обсадити її; сьвященик, що «повелЂніємь князя или боярина» став служити в його церкві без волї владики, тратить своє сьвященство. Коли б сьвітська особа забрала церковну маєтність, не віддавши справи на суд митрополита, і не послухала ся обіслання епископа, підпадає соборній анатемі. Монахи без дозволу ігумена не мають переходити з монастиря до монастиря. Сьвітські люде не повинні держати у себе канонїчних прав (правылъ божественныхъ), під страхом анатеми. Епископи мають правильно збирати ся на собори. Від постанов собора не відступати нї під чиєю пресією, хоч би й самого короля, під страхом деґрадовання.

Як бачимо, в сих постановах можна відграничити три катеґорії: постанови загального характера, управильненнє відносин дієцезальних і вкінцї — постанови против надужить патронату правительства, князїв і панів. В сих надужитях патронату й лежить, очевидно, головна вага, головний клопіт, хоч соборні постанови висловляють ся дуже обережно, особливо про самого «господаря». Дечого вони, очевидно, не договорюють: по всякій правдоподібности головно про правительственні надужитя треба розуміти загальну згадку постанов про «нЂкоторіи разъвращеніа и отъ закона нашего преступленіа». Соборні постанови про них не хочуть говорити виразнїйше й тільки дають епископам директиву — поводити ся тим, що говорило ся в тих справах на соборі[1270].

На жаль, всї сї заходи мали в значній мірі тільки плятонїчне значіннє, бо бракувало їм екзекутиви. Полишаючи на боцї погрози «изврещи» і т. и., зовсїм безпредметові, лишаєть ся — на сьвітських провідників анатема, против надужить правительства — страйк, не виконуваннє розпоряджень, відмовлюваннє посьвящення кандидатам неправно іменованим. Але на таку солїдарність і характерність не спромагала ся наша єрархія. І повна безрадність супроти зверхнїх неприхильних обставин та внутрішнього розкладу, що характеризує нашу єрархію в сих часах (поки сама суспільність не сотворила для неї опори), виступає в сих соборних постановах зовсїм виразно.

Але при слабости митрополичої власти взагалї до соборів привязували велике значіннє, і навіть сьвітська власть принагляла православне духовенство до соборів. Так 1546 р. в. князь писав митрополиту, що довідав ся про «нерядність і несправу» між православним духовенством і вірними, а митрополит їх у тім не спиняє, й поручає йому скликати в тих справах собор до Вильна. Що більше — не покладаючи ся на саму єрархію, в. князь заповідає сам приїхати до Вильна й дати вказівки сим соборним нарадам — «што маєте межи собою справовати и тыя роспущенства вЂры и закону вашого повъстягати и слушноє постановеньє учинити»[1271].

Се зрештою тільки оден з фактів широкої участи сьвітської власти в таких справах, що властиво належали до чисто духовної адмінїстрації. Бачили ми, як в. князь приміром рішав справи про старшинство епископів між собою. Побачимо прим., що він, або з його поручення — сьвітські урядники укладали устави для монастирів, які не тільки нормували господарські справи, а входили в питання монастирської дісціплїни, богослуження, і т. и. Дарма, що всяку церковну направу сї панове колятори повинні б були зачати від себе.

Епископська управа — головні компетенції церковні, конкуренція епископ. власти й патронату, моральна цензура і духовний суд, конкуренція сьвітських властей з духовним судом, брак екзекутиви. Крилос — його склад і компетенції. Намісники, урядники епископської управи. Порядок ставлення сьвящеників. Оплати з сьвящеників. Устрій монастирський — самоуправа, община. Матеріальне забезпеченнє, маєтности

Ослабленнє власти патріарха й митрополита робило тим більше самостійним і незалежним становище епископа в його управі. Але за те й він стрічав ся з тою ж інґеренцією сьвітської власти, що й митрополит, і з тими ж обмеженнями, які робили для духовної власти сьвітські чинники. З другого боку ті хиби й недогоди, які переживала єрархія, викликали нові орґани церковної управи, що дїлили з епископом його власть — чи за його доброю волею, чи й без неї. Так в сїм часї сильно розвиваєть ся значіннє крилоса, а приготовляєть ся й та інтензивна участь вірних в церковній управі і взагалї релїґійних справах, що в повнім розвою показуєть ся в епоху унїї.

Головні ґрупи епископських компетенцій лишили ся так, як уложили ся вони в староруських часах під впливом візантийської практики: посьвященнє церков й іменованнє або апробованнє духовників; нагляд за чистотою віри, релїґійністю й моральністю вірних в своїй епархії; суд в справах против віри й моральности та в справах духовних осіб; певна участь в місцевій управі сьвітській.

Нові церкви мали засновувати ся за благословеннєм епископа, що або сьвятив їх сам з своїм клиросом (участь крилоса в сих епископських функціях взагалї оглянемо низше), або давав свій антімінс. Роздаваннє антімінсів було одним з значнїйших прикмет епископської власти: тому митрополит, згоджуючи ся на поставленнє вікарного владики в Галичу в 1539 р., застеріг, що антімінси в галицькій епархії будуть далї писати ся іменем митрополита[1272]. І хоч на практицї нові церкви дуже часто закладали ся й без благословенства епископа — так в галицьких фундаційних грамотах про нього звичайно нема згадки, і тут мабуть зводило ся все до видачі антімінса або посьвящення сьвященика до такої нової церкви, — то все таки поминеннє епископа при ставленню церков уважало ся аномалїєю. Так туровський епископ поскаржив ся в. кн. Олександрови, що князї пинські чинять йому кривди й новини заводять — «почали церкви новыя безъ воли и безъ благословенья єго въ мЂстахъ и по волостяхъ закладати и будовати», й в. князь заказав того на далї, а церкви, побудовані князем пинським без волї й благословення епископа, віддав у послушенство епископу «съ попами и со всякими наданьями»[1273].

Епископ з клиросом іменував сьвящеників до парафій й ігуменів до монастирів, що були «в його подаванню», й апробував (благословляв) сьвящеників і ігуменів предложених коляторами до церков і монастирів їх подавання. В тій же скарзї до в. князя туровський епископ жалив ся, що князї пинські уставляють попів до церков без його відомости й благословенства, і в. князь признав право владицї. Навіть сьвященик, що був уже на иньшій парафії в тій же епархії, не міг зайняти нової, наданої йому патроном парафії, без благословення владики. Собор 1509 р. постановляв, що коли якийсь сьвященик «по повелЂнію князя или боярина, учнетъ въ церкви священствовати безъ благословенія» епископа, то він тратить своє сьвященство «по правиломъ»[1274]. І деякі владики вміли того свого права пильнувати. Так оден з луцьких сьвящеників, що перейшов був на парафію до Клевани, маєтности кн. Чарторийського, скаржив ся митрополиту, що владика забороняв йому служити в тій клеванській церкві, не з иньшої причини як тільки на злість князеви, й митрополит напоминав владику, аби не робив йому тої прикрости[1275].

Границї в компетенціях владики й колятора взагалї були дуже тяжкою справою. Коли владика міг робити прикрости патрону, відмовляючи посьвящення його кандидатам, то патрон противно міг докучати владицї: нпр. міг тримати парафію необсадженою, не презентуючи нїкого від себе анї позволяючи владицї обсадити. Як ми бачили вже, собор 1509 р. постановляв, що коли князь або боярин протримає церкву в своїй маєтности без сьвященика дванадцять тижнїв, то тим самим вигасає його право подаваня, й владика сам має туди поставити сьвященика[1276]. Але виконувати се право владики, мабуть, рідко коли відважили ся, особливо супроти коляторів більше впливових. Ми маємо нпр. прецїкаві листи митрополита Йосифа в справі обсади монастиря в маєтностях підскарбія дворного Ів. Солтана. Більше року церква стояла «без хвали божої», бо підскарбій сам не презентував нїкого, анї пропонованого йому митрополитом кандидата не приймав. Митрополит і сам писав до нього, й просив иньших. панів вплинути на нього, але таки сам монастиря не обсадив, аж вкінцї підскарбій надумав ся предложити рекомендованого йому самим митрополитом кандидата, й митрополит дуже дякував йому, що він його рекомендацію до відомости прийняв[1277].

Епископ з клиросом своїм посьвящав дияконів і сьвящеників, єромонахів і архимандритів (порядок і вимоги для поставлення опишу низше). Се була сфера, де компетенції епископа, по самій істотї своїй, заховували ся досить добре. Труднїйше було унормувати справу переходів сьвящеників з другої епархії. Принціп був такий, що чужий сьвященик не міг відправляти без благословенства місцевого владики. Правила вимагали, щоб для осягнення такого благословення він виказав ся «отпустною грамотою» тої епархії, з якої приходить.

Епископ наглядає чистоти віри, релїґійности й моральности — передовсїм духовенства своєї епархії, а також і загалом вірних. Над духовенством він має дисциплїнарну власть: «аще ли священникъ начнетъ домъ свой держати въ небреженіи, безъчинно, или церковноє хвалы — божественноє службы не будеть полнити по уставу, или упивати ся почнетъ» — в такім разї, орікають постанови собора 1509 р., владика може відібрати парафію, або на якийсь час заборонити сьвященику служити[1278]. Таку ж дисциплїнарну власть признає за ним і правительство: вчинки й дїяльність попів в церковних справах, каже король в своїм привилею галицькому владицї (1539), а також їх хиби й проступки буде він направляти й викоріняти, що буде належати до його владичної власти[1279].

Супроти вірних взагалї — «Ярославль свиток», що в кождім разї служить образом змагань владиків, а був і потверджений великокняжою властию, — владичу цензуру представляє в таких виразах: «во всемъ княженіи нашемъ да искоренит ся всякъ беззаконенъ бракъ и блудъ, тЂмъже преосвященный митрополитъ и боголюбивыи епископы да посылаютъ смотрити сего, и аще гдЂ таково беззаконіє обрящет ся, исправляти якоже преднаписаше ся» Отже все зводить ся до моральности сексуальної; окрім того додано ще тільки «єретичество». Подібно в однім з великокняжих листів, писаних з поводу скарги митрополита на вірних своєї епархії, що вони йому «в дЂлЂхъ непослушны, и зъ жонами своими незаконно живуть», — поручаєть ся їм бути послушними і з жінками своїми законно мешкати[1280]. Провинників владика мав позивати до свого суду, а непослушних — очевидно відлучати, коли мав до того досить відваги.

Суд епископа й його крилоса задержав, з певними змінами, всї три давнї катеґорії юрисдикцій, хоч сфера їх і зменьшила ся досить значно. Він судив у всяких справах своїх слуг і людей, що сидїли на його землях, так як кождий иньший державець чи власник судив своїх підданих («а судити ихъ мають ихъ крылошане и старцы тЂхъ волостей, а и вина на крылошанъ же маєтъ быти по давному», читаємо в однім документї про селян катедральних сїл)[1281]. По друге, він судив духовні особи, передовсїм в справах звязаних з їх церковною службою й урядованнєм, а властиво — і тільки в них. Так королївський привилей перемишльській катедрі (1469 р.) постановляє, що сьвітські урядники всяких ранґ і катеґорій не мають позивати до сьвітських судів «попів, дияконів і піддияконів, архимандритів і всяких иньших достойників, більших і меньших, в справах, що належать до духовного суду, анї судити їх, засуджувати й карати». Але що нїде й нїколи не було докладно означено, що властиво за справи належать до духовного суду, а все кінчило ся на загальних відкликах «до прав духовних» та до давних практик руської церкви[1282], тож і лишало ся місце ріжним розширенням на користь і ненакористь духовної юрисдикції і наріканням на такі розширення.

Так духовний суд судив у деяких справах, коли одною з сторін була духовна особа, і привилей 1499 р. постановляв нпр., що справи про побитє або образу сьвященика належать до духовного суду[1283]. Духовенство хотїло підтягнути під сю катеґорію, як ми вже знаємо, також процеси про духовні маєтности, і се йому не вдало ся, але здаєть ся, і на сїм пунктї певна неясність таки істнувала. Взагалї границї компетенцій духовного суду в сїй сфері були досить невиразні, і суд духовний тут входив у конкуренцію з загальними судами, так само як і в справах звязаних з фамілїйним правом. Часом вихід давав мішаний суд — владики з відпоручниками сьвітської власти[1284], але ся форма також не задоволяла суспільности. Шляхта, взагалї дуже неохоча до духовної юрисдикції, підносить в в. князївстві в серединї XVI в. раз у раз голос против позивання «о річ світську до права духовного», як також против мішаного суду — абы духовныє на судЂхъ земскихъ и свЂтскихъ не сЂдали. Правительство одначе й тут обмежало ся загальними заявами, що духовна юрисдикція не повинна виходити за границї своїх властивих компетенций — «окромъ только тыхъ члонковъ, которыє слушнЂ, водлЂ правъ ихъ духовныхъ на розсудокъ права духовного належать», але докладнїйше означити сї справи не спромогало ся[1285].

Головну основу тих «члонків права духовного» становили справи про важність або неважність шлюбу, його нарушеннє й розвід. Ярославів свиток в шлюбних справах бачить головно компетенцію епископського суду. Близше вказує він такі справи як розвід, двоженство, пожитє без церковного шлюбу, пожитє противошлюбне. Правительственні грамоти не пускають ся навіть і в такі вичислення і звичайно згадують про розвід як про маркантнїйшу компетенцію церковного суду. Так в грамотї перемишльській катедрі 1469 р. окрім юрисдикції над духовними застерігаєть ся для владиків виключна власть «чинити розводи між руськими супругами чи то духовного чи сьвітського стану». Подібно в привилею галицьким владикам (1539) їм признаєть ся компетенція чинення розводів і сепарації супружеств по законним причинам[1286].