Розділ «VI. Орґанїзація церковна»

Практику роздавання владиками церковних маєтностей своїм своякам, приятелям, протекторам бачили ми теж на численних прикладах. Владика, настаючи на своє владицтво, не раз діставав маєтности і взагалї майно церковне розібране, розхоплене, так що приходило ся його з тяжкою бідою, а навіть і оружною рукою виручати. В Луцьку нпр., як сьвідчило катедральне духовенство[1371], по смерти Борзобогатого його невістка, що була при нїм, забрала церковні привилеї, книги й дорогоцїнні річи: «съ церкви соборноє взяли крестъ золотый великий, роботы велми коштовноє вязеноє съ каменемъ дорогимъ, который стоялъ тисячи золотыхъ; камень великий дорогий изъ образу Пречистоє святоє виняли и взяли и до Кгданска продати отослали, которого шацовано шестьсотъ таляровъ; євангелиє сребромъ оправноє зъ шмалцомъ, велми коштовноє». Син Борзобогатого забрав з владичого замку Хорлупа всю гармату до своїх маєтностей. З церковних фільварків забрано збіже, худобу, ріжний інструмент. Монастир в Дубищу був знищений зовсїм — монахів розігнано, келиї попалено на «попіл» (на поташ). Селяне теж скаржили ся за забрану від них худобу, збіже, річи. Маєтности були знищені, селяне зубожілі — иньші знов села були порозбирані. Хорлуп з селами був заміняний за дрантиве, далеко дешевше село Радивилу за великою доплатою (отже властиво укритим способом проданий); ключ Полонський держав староста луцький Пронський в арештї за незаплачені податки й теж не пускав туди нового владику[1372]; иньшу велику маєтність — Жабче, віддане владикою в посаг зятю Жоравницькому, держали дїти того зятя і не уступали ся перед новим владикою, і той вкінцї здобув його оружною рукою — післав, як оповідали Жоравницькі, з пятьсот мужа ріжної збірної дружини — Татар, Угрів, Сербів, Волохів, гайдуків, стрільцїв, та друге тільки селян з сокирами, і ті викинули Жоравницьких, а король вповнї оправдав в сїм Терлецького[1373] — правда була по його сторонї, а в анархістичнім тодїшнїм житю наїзд здобув уже право горожанства як спосіб реалїзації своїх прав. Того ж способу уживає Терлецький далї, аби вернути собі иньше село — Хвалиничі, а пізнїйше заводить правдиву війну за жидичинську архимандрію з Гр. Балабаном[1374].

Оружний полк, набраний з всїляких отчайдухів, був в тодїшнїх обставинах життя неминучою річею в обстанові кождого пана, кождого властителя. Кождий жив під грозою насильства зі сторони своїх неприхильників і просто сусїдів. Терлецькому прийшло ся перебути справдешню кампанію, ведену против нього луцьким старостою Семашком, руським ренеґатом, що виробляв йому найріжнїйші збитки — держав його в облозї, замикав дорогу до катедри, так що там не можна було навіть на великдень відправу мати, справляв собі в катедрі ріжні забави, уряджував стрільбу до катедри, і т. и. Суди, як звичайно, в сїй справі нїчого не помагали, і тому що староста луцький був занадто великою фіґурою, аби його можна було подолїти оружною рукою, Терлецькому прийшло ся вкінцї просити приятельського посередництва, аби помирити з собою Семашка[1375].

В таких обставинах оружний полк був справдї дуже потрібною аксесорією. Але на самій оборонї від чужих напастей він, розумієть ся, не обмежав ся. Звістний уже нам Теодосий Лазовський нпр. не раз був позиваний за чисто бандитські напади, роблені на чолї його оружного полка. Служебник кн. Сангушків Жукович скаржив ся на нього, що він напав на нього на дорозї з своїми слугами «розбойнымъ и райтарскимъ обычаємъ — сам владика перший, своєю рукою задав йому рану на голові, а потім і слуги владичні кинули ся бити переїзжих[1376]. На слугах Терлецького і на нїм самім також тяжіли ріжні досить погані обвинувачення. Не кажучи вже про численні оружні наїзди (незадовго перед смертию він ще водив сам своїх слуг в похід на сусїднє село)[1377], його обвинувачували в ріжних убийствах. Іван з Вишнї в цитованім уже вище посланию своїм звертає до нього таку з'їдливу апострофу: «Пощупай ся толко въ лысую головку, ксенже бискупе луцкій! Колко єси за своєго священства живыхъ мертво къ Богу послалъ: одныхъ сЂканою, другихъ водотопленою, третихъ огнепалною смертію отъ сея жизнь нзгналъ? Такъ разумЂю, ижъ памятаєтъ ваша милость всЂхъ тыхъ, єсли схочешъ покаятелноє исповЂди правду отригнути. Вспомяни и Филипа маляра многопЂняжного! Камо тыє румяныє золотыє по єго неволномъ отходЂ остали ся и въ чіємъ нынЂ везеню седятъ?»[1378]. По словам сучасного автора «Перестороги», Терлецького перед Острозьким обвинувачували «о двоженствЂ, о забитью Филиппа маляра, о мЂшканью въ чужоложст†зъ братовою роженою и о иншихъ сквернодЂйствахъ, о обцованью зъ злодЂями, што єму волы до кухни єго воживали, о Ђденью мяса, о кованью фальшивыхъ червоныхъ золотыхъ[1379] и проч.», а сам автор уважає його винним «сребролюбіємъ, невоздержаніємъ, чужоложствомъ, убійствомъ и иньшимъ симъ подобными выступками»[1380]. В судових актах маємо процеси з Терлецьким в таких обвинуваченнях, як те що владика, бувши сильно пяний напав з слугами в своїм селї на переїзжого, що ночував там з дївчиною слугою, забрав ту дївчину до себе й вчинив над нею насильство; що він пробував отруїти немилого йому жидичинського архимандрита; що з його наказу його слуги вхопили немилого йому попа Стефана Добринського і втопили його[1381]. Не можемо, розумієть ся, покладати ся на справедливість сих і иньших обвинувачень, але вони в усякім разї, як бачимо, потверджують слова «Перестороги» про ті ріжні закиди, які робили ся Терлецькому сучасниками. Зрештою було таких історій в тім часї більше: нпр. Єремія скинув з уряду архимандрита супрасльського Тимотея Злобу за убийство.

В відзивах православних полємістів з часів унїї можемо надїяти ся полємічних перебільшень, але і в актах ранїйших, коли ще на унїю і не заносило ся, знайдемо подібні характеристики вищого і низшого духовенства. Православні пани, докоряючи митрополиту за його недбалість про інтереси церкви, так писали в 1585 р.: «Въ монастырехъ честныхъ вмЂсто игуменовъ и братьи, игумены съ женами и дЂтьми живутъ и церквами святыми владаютъ и радятъ; съ крестовъ великихъ малыє чинятъ, и съ того, што было Богу къ чти и къ хвалЂ подано, съ того святокрадство учинено, и себЂ поясы и ложкы и сосуды злочестивыє къ своимъ похотямъ направуютъ, и зъ ризъ саяны, съ петрахилевъ бармы. А што єще горшого — ваша милость рачишъ поставляти самъ одинъ епископы безъ свидЂтелей и безъ братьи своєє, чого вашей милости и правила забороняютъ; и за такимъ зквапнымъ вашей милости совершеніємь негодныє ся въ такій великій станъ епископскій совершаютъ и къ поруганью закону святого на столицы епископлей съ жонами своими кромъ всякого встыду живутъ и дЂтки плодятъ. И иныхъ и иныхъ и иныхъ бЂдъ великихъ и нестроенія множество!.. Наставило ся епископовъ много, на одну столицу по два, за тымъ и порядокъ згибъ». І вони повідомляють, що на митрополїю дана експектатива «нЂякому єретику жолнеру», «и архимандрія уневская такомужъ єсть обЂщана». Владицтво перемиське дістав «тивун брилинський Стефан, підданий перемиського старости», і староста господарить в маєтностях владичних як собі хоче, «а тотъ негодный нареченный епископъ противъ оного яко подданый противко пана своєго мовити не смЂєтъ и мочи не будетъ, за чимъ великій упадокъ церкви божой дЂєт ся!»[1382].

Сей «упадок» перемишльської епархії під владицтвом «брилинського тивуна» (еп. Арсенїя Брилинського) характеризує лист еп. львівського Балабана, що з поручення митрополита переводив в 1591 р. ревізію перемиської епархії по смерти Брилинського; він виданий до духовенства Городецького пов., на основі відомостей, які дали епископу сьвященики з Городка.

«Маємо справу, же въ томъ повЂтЂ Городецкомъ великоє безчиніє промежку васъ священниковъ и слабость въ законЂ святомъ недбальствомъ вашимъ пастырскимъ дЂєтся. Напередъ, послушенства повинного ко пастыру своєму епископу не чините, на соборЂ не бываєте, а святости мура святаго для крещенія дЂтей не поновляєте, о законъ святый не дбаєте, беззаконныє браки, кровосмЂшенія, сватства, кумовства спущаєте и благословляєте, хватаныя дЂвки вЂнчаєте, малженства законныє роспущаєте, и всЂ беззаконства промежку посполитыхъ людей вашимъ недбалствомъ умножились. Такъ посполитыє люди розсвЂрЂпили, же другій и о Господу Богу мало знаєтъ, вЂрити и молити ся єму не умЂєтъ, болше волхвами и чародЂями ся бавятъ, анежли Богу служатъ. Штожъ єще болшая и горшая вина єстъ, же попове по малжонкахъ своихъ съ сего света зошлыхъ блудницъ сьбЂ держатъ безпечно, безъ сорому и боязни Божой, а другіи въ второженст†будучи смЂютъ на се патрахель брати и священическія справы дЂйствовати, дЂти крестити и литоргисати»[1383].

Не дуже лїпше одначе було і в львівській епархії самого Балабана, судячи з відзивів патр. Йоакима, по пізнав, по його словам, сю епархію докладно і переконав ся, що в нїй «архієреї такі як і єреї, а єреї такі як миряне, а миряне такі як демони»[1384], і тому що в уставі львівського брацтва предвиджують ся такі випадки — очевидно не взяті з фантазії, а з сучасного житя, — «если бы попъ видЂнъ былъ въ корчмЂ в піанст†пребываючи», або «былъ чаровникъ или ворожбитъ книжный или ворожку или волшебницу або чаровницу при церкви держалъ или въ мЂстЂ или въ селЂ, или бы самъ до ворожокъ ходилъ или кого посылав, или на лихву давал, или дЂвицЂ хватаной слюбъ давалъ, или двоженецъ или блудникъ»[1385].

Для характеристики відносин епископів до парохіального духовенства наведу нпр. ще такі факти. В 1583 р. владика луцький Борзобогатий запечатав всї парафіяльні церкви в Луцьку (числом сїм), тому що сьвященики не хотїли заплатити йому датку, якого він жадав від них: «хотячи на насъ подачки якиє собе витягнути, што єсмо не повинни», як казали сьвященики[1386]. Про владику Лазовського духовенство з соборного крилосу оповідало, що коли вони пробували протестувати против розшарпання церковних маєтностей його зятем, владика того не допустив «и никоторыхъ священниковъ посохомъ збилъ, для чого до сего часу (до його смерти) мусели єсмо быти терпеливыми»[1387]. Терлецький всадив був сьвященика з Хвалимич з родиною його в «окрутноє везене» в своїй маєтности і держав там його кілька місяцїв, а майно все заграбив, за те що той випустив з арешту відданого владикою під його нагляд убийника владичного слуги[1388], і т. и.

Про деморалїзацію низшого клира під впливом тих прикладів, який давав епископат, піднесемо ще спостереження львівських братчиків в їх листї до патріарха з 1592 р.:

«Знає твоя сьвятість, що в нас так звані сьвятителї в дїйсности властиво сквернителї, що обіцяли бути монахами, а живуть собі без перешкоди з жінками; деякі сьвятительствують бувши многобрачними, а иньші наплодили дїтей з блудницями. Коли такі сьвятителї, то такіж будуть і сьвященики[1389]. Коли митрополит обличав їх явно перед усїми й на соборі й радив, аби такі сьвященики перестали сьвященствувати, сьвященики відповіли: «нехай перше сьвятителї залишать своє сьвятительство й послухають ся закону, тодї ми їх послухаємо». Горе миру від соблазни! Коли прийшла справа до монастирів, показало ся, що епископи, позахоплювавши собі архимандритства та ігуменства, понаводили в монастирі своїх свояків та сьвітських урядників, поставили в монастирях коней, брехунів псів, та так урядили, аби собі дїдично з рода в рід за подаваннєм в монастирах панувати. Тому нема по монастирах монахів і єромонахів, а хиба сьвітські сьвященики инодї там служать служби…»[1390].

По словам львівських братчиків, ся дезорганїзація і деморалїзація церкви так знеохочувала православних, що вони «единогласно» грозили перейти на латинство, «аще не устроит ся церковноє развращеніє»[1391], і не підлягає сумнїву, що між причинами апостазії від православя, що прибрало такі великі розміри в вищих кругах української людности з кінцем XVI в., сей упадок православної церкви мав також не мале значіннє. Але з другого боку він викликав енерґічну реакцію реформи — заходи коло направи сього «развращенія». І власне самі львівські братчики та цитований їх лист до патріарха репрезентують сю течію реформи.

Вже давнїйше православна шляхта пробувала відогріти традицію про вибір єрархів собором духовенства і православних панів, бодай в формі рекомендації королеви кандидатів. Бачили ми вище петицію в сїй справі волинських панів в 1566 р.[1392] В наведенім вище посланню православної шляхти до митрополита з р. 1585 бачили ми з її сторони закид митрополиту, що він поставляє на епископів королївських кандидатів без апробати й участи їх, православних панів[1393]. Автор «Апокрізіса» згадує про прошеннє до короля «одного з сенаторів» (думають на Конст. Острозького), аби не давав православних духовних урядів без його рекомендації і наводить лист, котрим король то обіцював (1592)[1394]. Але практика подавання так закоренила ся, що сї прошення і навіть королївські обіцянки зіставали ся без результату — змагання православних мати вплив на вибір кандидатів зіставались без наслїдків.

Супроти того православна суспільність заходить ся коло сотвореня певної контролї над поведеннєм і дїяльність єрархії, стараючи ся відтворити екзекутиву над нею і тим привести її до карности й порядку, а заразом піднести моральний і осьвітний рівень клиру й суспільности. Вірні, звязуючи ся в брацтва, починають підносити голос в справах церковної практика і дісціплїни, піддають критицї дїяльність і поводженнє єрархів[1395]. Вони шукають опертя в патріархатї, і патріархи йдуть на зустріч братському руху, що відкривав їм дороги до ширших впливів і близшої участи в справах української і білоруської церкви. Львівське брацтво перше ставить питаннє про право критики й контролї в церковних справах; воно питає царгородського патріарха, що мають робити, коли побачуть «єреовъ и епископовъ тлителей, святотатцевъ, христопродавцевъ, богокорчемниковъ», чи мають напоминати їх, чи мають слухати ся? коли епископи не дбають про церкву, що мають робити вірні? чи мають обминати зовсїм свою церкву, чи зіставати ся пасивними сьвідками, «всує, без всякиє надежды, якоже єсмы нынЂ»[1396].

Патріарх антіохійський Йоаким, що пробував тодї у Львові, і також обурював ся деморалїзацією клиру і вірних, як ми бачили, дає на сї питання православних відповідь позитивну: затверджуючи орґанїзацію львівського брацтва, він признає йому право контролї церковного порядку і житя духовенства. Коли б братчики знали в своїм містї чи по иньших містах людей мирських чи духовних, що живуть не по закону, вони мають напоминати словом чи письмом, а коли ті не послухають — давати до відомости епископа. Теж саме мають робити провінціональні брацтва по своїх містах. Колиж би й епископ спротивив ся закону, не правив церквою по правилам апостолів, зводячи людей з правди на неправду й підтримуючи беззаконників — такому епископу належить противити ся як ворогови правди[1397]. Розпорядження Йоакима були потім потверджені царгородським патріархом Єремією[1398], і брацтво сьміло й енерґічно береть ся до функцій духовної цензури, а не стрітивши співчутя до своїх заходів у місцевого владики, шукає против нього опертя в патріархатї. Патріарх, опираючи ся на сю опозицію суспільности епископатови, підчас своєї подорожі через українські й білоруські землї дуже енерґічно береть ся до порядковання української церкви, деґрадуючи митрополита, усуваючи й виключаючи з церкви всїх неправно поставлених сьвящеників і т. и., і рішучо стаючи по сторонї брацтв. Се скріпляє братський рух. На епископів він висуває юрисдикцію патріархату і собора — собора зложеного з духовенства і вірних, з участию відпоручників патріарха, як вищої інстанції. Такий собор по довгім занедбанню наново стає звичайною інстанцією для української церкви — «да будетъ совершенный сей соборъ на прійдущеє лЂто пособіемъ твоєй святыни и да послиши екзарха своєго, мужа изрядна», пишуть львівські братчики до патріарха, відкладаючи на сей собор свої тяжі з владикою.

Таким чином творить ся тїсний союз між патріархатом і братським рухом, що стремить до того, аби відродити й скріпити ослаблену в останнїх столїтях власть і контролю патріархату над українським епископатом, а в себе розвиває дуже сильну й живу цензуру духовного житя та заходи коло осьвіти і уморальнення. Заносить ся на відновленнє дисциплїни й порядку в дезорґанїзованій і деморалїзованій православній церкві. Але сї реформаційні змагання, розвиваючи ся по за силою епископату і в значній мірі звернені против нього самого, серед нього викликають настрій дуже неприхильний. Не всї владики вправдї давали вираз свому невдоволенню — деякі навіть уважали за лїпше робити добру міну, але не можна сумнївати ся, що прихильників між ними реформа не мала нїяких. Не тільки такі пани, як тодїшнї владики, що встигли вже основно призвичаїти ся до своєвільного, безконтрольного житя в анархічній, здеморалїзованій атмосфері Польсько-литовської держави, але й епископи лїпшого калїбру не могли дивити ся милим оком на подібну реформу знизу. Підданнє клира й епископату контролї й цензурі мирян було кроком чисто революційним, і зовсїм не диво, що претензії в церковних справах тих «шевцїв, сїдельників й кожемяків» сильно дражнили владик, а рішуча протекція, яку давав їх претензіям патріарх, і дуже рішучі розпорядження, по віками усьвяченій практицї не мішання в справи української церкви починені тимже патріархом в церковних, спеціально єрархічних справах, на підставі відомостей, даних тимиж «шевцями й сїдельниками», і також не завсїди тактовні, обудили серед владик рішуче невдоволеннє. До ріжних недогод, які терпіла руська єрархія в Польсько-литовській державі від чужих, прилучали ся тепер ще недогоди й «від своїх». Ситуація показала ся нашим владикам незносною — й під сим вражіннєм вони самі звертають ся до гадки, так довго піддаваної православній єрархії з правительственних кругів, а нею досї все дипльоматично відсуваній — унїї з римською церквою.