Розділ «VI. Орґанїзація церковна»

Та невважаючи на досить численні припімнення правительства, в компетенції духовного суду сьвітські інстанції всяких родів влазили дуже сильно. Нпр. розводи практикували ся без всякої участи духовної власти, за певними оплатами старостам, державцям і дїдичам. Маємо численні вказівки про се в коронних люстраціях королївщин, де сї оплати під назвою «розпусти», «розводів» без церемонїї фіґурують в реєстрах звичайних старостинських доходів, в катеґорії т. зв. przypadłe pożytki[1287]. І з иньших місць маємо подібні звістки. Так нпр. в 1558 р. митрополит скаржив ся в. князеви, що в маєтностях князїв Слуцьких княжі урядники «по всЂмъ имЂньямъ въ справы ся духовныє вступаютъ, судятъ и справуютъ и роспусты чинятъ и вины духовныє на себе берутъ, а протопопомъ и врядникомъ єго (митрополичим) до имЂній (слуцьких) въЂзджати и справъ духовныхъ судити и справовати забороняютъ»[1288]. І так, розумієть ся, бувало не тільки в Слуцькім князївстві.

Так само нарушала ся й адмінїстраційна та дисциплїнарна власть владики. Бачили ми скаргу туровського епископа, що в маєтностях пинського князя церкви ставлять і сьвящеників іменують без його благословенства, і се було явищем широко розповсюдненим, як показують уже самі припімнення правительства урядникам і дїдичам, аби того не робили. Постанови собору 1509 р. говорять, як про явище занадто добре звісне, про іменованнє сьвящеників коляторами без відомости й благословення владики або про відбираннє парафій від сьвященика без владичного суду. З другого боку не легко було перевести екзекутиву над засудженим і деґрадованим сьвящеником або ігуменом, коли він мав яку таку протекцію у впливового колятора. В своїх артикулах, поданих 1595 р. королеви, владики вказували як одно з особливо наболїлих надужить, що сьвященики по маєтностях королївських, панських і шляхетських, покладаючи ся на оборону державцїв і дїдичів, «стають непослушні, розводять шлюби без розбору, і часто старости та їх урядники, для малого доходу, який приходить їм з таких розводів, ще й боронять таких сьвящеників, не дають їх потягати перед епископа або собор, не позволяють владикам карати непослушних, висиланих ними на візітацію осіб зневажають, бють» — владики просять у короля на будуще, як привилею, аби владикам не боронено карати непослушних і удержувати їх в порядку (in disciplina ecclesiastica), і щоб державцї й дїдичі не позволяли відправляти сьвященикам, на яких владика кине клятву[1289]. Для забезпечення від таких перешкод практиковано часами мішаний суд: на суд духовний, хоч би чисто в церковних справах, запрошувано відпоручників колятора, але і з тим не легко бувало часами дійти кінця[1290].

Участником майже невідлучним всеї епархіяльної управи й суду епископа був його крилос. Інституцію сю знаємо вже в староруських часах, але вона тодї ще дуже мало звісна й не осягнула, очевидно, ще того значіння й впливу, з якими бачимо її пізнїйше, в XV–XVII вв.[1291]

Крилос складав ся з сьвящеників-парохів катедрального міста, тих парохій, що стояли в безпосереднїй залежности від епископа. Сї сьвященики по черзї правили службу в катедральній церкві й брали участь, разом з епископом в адмінїстрації епархії, катедральних маєтностей, та в ріжних функціях епископського престола. Досить докладно представляє їх ролю устава галицького крилоса, видана галицьким владикою (1540); вона головно займаєть ся їх доходами, але при тім дає зрозуміти й їх дїяльність: при посьвященню нової церкви з владикою їде оден крилошанин, і половина доходу йде на крилос; старі церкви посьвящують самі крилошане й беруть з того доходи; в чий тиждень хто сьвятить ся з дяків на сьвященика, той йому має бути за духовника (він приготовляє кандидата до посьвящення, й на його посьвідченнє сьвятить його владика, з иньшими крилошанами); по смерти владики крилошане, разом з православними панами й міщанами, адмінїструють епархію протягом року; крилошанина (а по постанові собору 1509 р. взагалї сьвященика) судить суд духовний — з сьвящеників (крилошан)[1292].

До сих вказівок можемо додати ще дещо з иньших документів: крилошане засїдають в духовнім судї разом з владикою в усяких справах і постановляють разом з ним рішеннє. Вони беруть участь в завідуванню епархіяльним майном і без їх згоди владика властиво не має права ним розпоряджати[1293]. Часом крилос має свої спеціальні маєтности, що стоять в виключній управі крилошан; окрім того на них ідуть спеціальні доходи або части катедральних доходів[1294].

Міра їх впливу, розумієть ся, не однакова. Від Єремії Тисаровського, львівського владики, крилос бере (1608 р.) письменне з'обовязаннє, що не буде «протяву ихъ праву крилосскому, безъ притомности, зданя и позволеня ихъ сполного засЂдати и отправовати справы, а звлаща головнЂйшіє»[1295]. Владики енерґічні й амбітні зводили впливи крилоса до minimum. Між иньшим одним з питань дуже важних (з становища впливів крилоса) і ріжно розвязуваних в поодиноких епархіях і відносинах, було становище крилоса супроти намісника. Так по уставі галицького крилоса намісника вибирають самі крилошане, владика його тільки благословляє. Тут уряд намісника зливаєть ся з урядом старшини крилоса, инакше «протопопа». Инакше бачимо в уставі володимирського крилоса, уложеного Потїєм (1598) «водле стародавного права и порядку»: намісник вибираєть ся з крилошан і титулуєть ся протопопом, але вибирав його не крилос, а епископ[1296]. Але владики іменували часом намісниками й людей епоза крилоса, осіб сьвітських, що аж ad hoc висьвячували ся, а ще частїйше — монахів. Так у Київі за часів Скиргайла митрополичим намісником був монах Тома. Потім був тут намісником архимандрит Тимотей: його за якісь надужитя арештовав в 1404 р. м. Кипріян, разом з иньшими урядниками («слугами») й настановив архимандрита св. Спаса (з Московщини) Теодосия. М. Іона 1451 р. іменує намісником у Вильну свого протодиякона старця Михаіла[1297]. Таке практикувало ся часами й пізнїйше, і крилошане такими іменованнями були дуже незадоволені. В 1498 р. виленські крилошане скаржили ся в. князеви на митрополита, що він дав намісництво в Вильнї архимандриту монастиря св. Трійцї, тим часом як давнїйші митрополити іменували намісників з крилошан, і в. князь поручив митрополитови, аби намісництво на далї в Вильнї держали «попы соборноЂ церквы»[1298].

Компетенції намісника ми вже бачили на практицї галицькій[1299]. Ще докладнїйше описує їх м. Іона, в грамотї тому виленському наміснику: має сей намісник справувати всї церковні й духовні справи, посьвящати нові церкви антімінсами й потверджувати старі, в імени митрополита; дякам, дияконам, попам і сьвітським особам, що хочуть поставлення в диякони й сьвященики, видає він, «съ испытаніємъ всяко доволно духовнымъ», грамоти, т. зв. прототрони, на право бути посьвященим у котрого небудь епископа; духовенство епархії, а також вірні мають його слухати ся у всїм.

Се розумієть ся, maximum компетенцій, який міг істнувати тільки в таких епархіях, куди епископ заглядав дуже рідко, і то ще при браку орґанїзованого крилоса. Звичайно ж намісник заступав владику тільки провізорично, коли той виїздив, або умирав, і при тім дїлив свої компетенції з крилосом, особливо коли з крилоса вибирав ся, був лише старшиною, сенїором крилошанської колєґії.

Окрім намісників і протопопів (як бачимо, переважно се був той сам уряд) згадують ся без близших пояснень владичні «урядники» або й просто «слуги», що відповідають митрополичим «тивунам» і «боярам» старших і московських часів, дворянам пізнїйших. Вони, очевидно, завідували головно господарськими справами та поборами. Завідателї владичного двора звали ся часом «маршалками». «Десятинники» (або десятилники, десятники) згадують ся досить рідко, і то головно в білоруських землях, як аґенти митрополита і владиків, особливо в справах духовного суду; з одної грамоти (1511 р.) довідуємо ся, що для нагляду над моральністю вірних в Слонимськім повітї митрополит поставив десятинниками одного великокняжого дворянина й протопопа, й в. князь поручає місцевій шляхтї й міщанам бути їм послушними «въ духовныхъ дЂлЂхъ»[1300].

Порядок ставлення сьвящеників в сих часах звісний досить докладно — з актів і служебників. В головнім він опирав ся, очевидно на порядках староруських[1301].

Кандидат на сьвященика (звичайно був ним дяк, але часто й зовсїм нецерковна особа) зголошував ся до епископа, безпосередно, чи за посередництвом уставленого на те крилошанина. Він виказував ся презентаційною грамотою патрона чи рекомендацією парохіяльної громади, також в потребі — иньшими актами, коли приходив з чужої епархії — «відпустною грамотою» свого епископа, сьвідоцтвами доброго поведення, і т. и. Коли тих документів було за мало, владика поручав свому «уряднику» самому зібрати відомости про кандидата. Коли вони випали добре, урядник екзамінував кандидата, чи вміє гаразд читати; коли кандидат не був у тім досить вправним, казали йому ще підучувати ся; вкінцї сам владика мав пробувати його — казати читати перед собою з псалтиря, апостола й евангеліє. Потім крилошанин, що того тижня був на черзї при катедральній церкві, брав кандидата на сповідь, потім приготовляв до посьвящення й сьвідчив за ним перед владикою й крилосом, що за кандидатом на сповіди не показало ся нїяких гріхів чи перешкод до посьвящення (коли б потім було доведено, що кандидат затаїв був якісь такі перешкоди, то тратив сьвященство). На підставі того владика з сьвящениками сьвятив кандидата, й списував ся протокол посьвящення. Потім посьвящений мав шість тижнїв служити при катедрі, для практики, під проводом сьвященика або диякона (коли то був диякон): «Маєтъ тотъ новоставленый всегды на божіихъ святыхъ литургіяхъ євангеліє чести, гораздо присмотрЂвши, абы чолъ не спЂшно, зналъ бы статЂи и узгласы; и на заутреняхъ и на вечерняхъ тотъже новоставленый абы говорилъ псалтырь и псалмы и каноны, и церковноє каженьє зналъ и все дЂйство священническоє». По сповненню того всього діставав він грамоту на сьвященство (чи дияконство) й ішов на парафію, а відповідно до показаного ним знання при посьвященню (се мало зазначати ся в протоколї), мав його епископ мати на пізнїйше в більшім або меньшім наглядї, аби підучив ся далї[1302].

Такий порядок уставляють епископські служебники з країв в. князївства Литовського; та розумієть ся, се треба розуміти як maximum порядку, що в дїйсности, певно, далеко не всюди дотримував ся (про надужитя в сїй сфері буде мова низше).

За поставленнє кандидат платив певну таксу владицї й крилошанам, а також тим своїм наставникам. Сю остатню устава епископських служебників означає на 12 гр., і поза тим забороняє всякі побори й хабарі. Устава галицького крилоса уставляє з кандидата духовникови 6 грошей, крилошанам, що служать з владикою при посьвященню по 1 гр., але оплати самому владицї також не означає. Вона бувала, очевидно, ріжна, загалом зовсїм не мала. Маємо небезінтересну рекомендацію ігумена київського Михайлівського монастиря до митрополита, де той ігумен просить висьвятити на сьвященика дяка Васька, «который мешкалъ у науцЂ у монастыри св. арх. Михаила Золотоверхого»; він просить митрополита, аби був ласкав «отъ совершенья священства малый подарокъ взяти, бо онъ єсть человЂкъ не маєтный»[1303].

Окрім того сьвященики платили річну дань владицї — з сих часів маємо про неї виразні звістки в галицьких привилеях. Найбільше виразну звістку маємо в привилею галицької катедри, де зазначено, що галицький владика має побирати річно з попів «по 6 золотих, так як і иньші владики»[1304]. Звістні також куницї «соборні», згадувані вже в XIII в. — коли владика скликав духовенство до себе на собор; були вони часом досить значні: виленські церкви платили митрополиту давнїйше по 12 грошей, але м. Макарій зачав був брати куницї «непомірно», й вони скаржили ся на се в. князеви[1305]. Ще иньший податок — «в'їзд», або «узъЂздъ»: дань давана на приїзд владики на місце[1306]. Про ріжні незаконні зривки, які робили собі з духовенства епископи, будемо говорити низше.

Про монастирський устрій сих часів і єрархічні відносини досить добре понятє дають устави XVI в. найвизначнїйшого українського монастиря — Печерського. В 1522 р. архимандрит з крилошанами й братиєю Печерського монастиря звернули ся до в. князя з прошеннєм, аби він з огляду на упадок, в який попав монастир по татарських нападах кінця XV в.; дав йому уставу й забезпечив від надужить місцевих сьвітських духовних урядників. В. князь дїйсно дав таку уставу (очевидно — по вказівкам самого архимандрита), а двадцять лїт пізнїйше вона доповнена була новою уставою (бо по першій порядки в монастирі не довго потрівали), виробленою з поручення в. князя київським воєводою (1549) і потвердженою потім, на прошеннє Печерського монастиря, в. князем (1551)[1307]. Ми ужиємо їх для загального образа монастирських порядків, доповняючи вказівками з иньших грамот.

Монастир печерський не залежить від адмінїстрації духовної чи сьвітської, а просто від в. князя; се звичайна норма для визначнїйших монастирів великокняжого подавання: «которогожъ монастыря ты, пане воєводо, ани митрополитъ, ани хто съ подданыхъ не маєтъ подавати, а ничимъ ся въ него вступовати, бо мы беремъ то на насъ господаря». Архимандрита мали вибирати собі старцї монастиря, разом з князями, панами й земянами Київської землї, і за потвердженнє його мали дати в. князеви з монастирського скарбу пятдесять золотих, а в. князь обіцяв, що нїкому иньшому не дасть монастиря як тільки їх кандидату, хоч би иньші давали йому більше чоломбитє. Такий же вибір архимандрита з участию місцевих панів практикував ся на Волини з жидичинською архімандрією[1308]. По иньших монастирях ігумена мала виберати братия, й в. князь його потверджував[1309]. Таке було правило, а на практицї в. князь і в Печерський монастир, і в иньші часто іменував ігуменів на власну руку, а в монастирях панського надавання робили се їх патрони.

В монастирі була «община». Се загальна підстава монастирської орґанїзації, і документи уживають сього терміна, близше його не поясняючи. Він означав передовсїм спільність, а властиво приналежність монастиреви, а не поодиноким особам, всього монастирського майна. В найвищій формі вона означала виключеннє особистої власности: сього виразно вимагає нпр. устава, дана Супрасльському монастиреви митр. Йосифом Солтаном і маршалком Ходкевичом в 1510 р.[1310] Але звичайно так далеко в вимогах не йшли. В Печерськім монастирі монахи могли мати тільки рухоме майно: лише його можна було з собою забрати, виходячи з монастиря, а келїї й городи належали монастиреви, й їх не можна було продавати; майно по умершім ішло на монастир. Мабуть в те ж понятє общини входила спільна трапеза для всеї братиї й обовязкова участь в богослуженнях, зазначена в уставах. Так мабуть звичайно розуміла ся «община» в тодїшнїй монастирській практицї.

Архимандрит завідує справи церковні. Адмінїстрація ж, господарство ведуть ся иньшими, вибраними архимандритом разом з братиєю урядниками: економом і палатником (скарбником). Монастирська печатка лежить в скарбі, у палатника під ключами архимандрита й економа. Важнїйші справи ведуть ся з участиєю братиї, передовсїм старших монахів, що носять назву «старцїв, крилошан і застолпників»[1311]. Подробиць не наводжу — ними особливо богата устава з 1549 р.

Не всюди було се так реґляментовано докладно як в сих печерських уставах, та й тут ся реґляментація вказувала властиво ідеал досить далекий від практики. Обставини, що привели до уложення другої печерської устави, кидають досить сильне сьвітло на практику сього й иньших монастирів. Заведена першою уставою «община» протримала ся в Печерськім монастирі лише за того одного архимандрита: його наступники, що випрошували собі монастир від в. князя без вибору монахів, не хотїли мати общини; «для свого пожитку», безконтрольно розпоряджали вони доходами монастиря, та обертали їх на користь своєї фамідїї[1312]. Сам вел. князь перший не дотримував своїх устав, даючи архимандрію людям стороннїм, без вибору монахів і панів київських.

Про матеріальне забезпеченнє сьвітського духовенства була мова вже вище[1313]. З сих часів маємо також досить докладні звістки про земельні маєтности катедр і визначнїйших монастирів.