Розділ «VI. Орґанїзація церковна»

---

Єрархічні відносини

---

Одність митрополїї в серед. XIV в. і змагання до відокремлення — митроп. Теодорит, кандидатура Романа, відокремленнє литовської митрополїї, суперництво Алексїя й Романа в Київі, смерть Романа. Відновленнє галицької митрополїї — лист Казимира, поставленнє Антонїя, заходи Ольґерда, поставленнє м. Кипріяна, сполученнє митрополїй, заходи Кипріяна коло митрополїї галицької, кандидатура Івана, Кипріян переймає галицьку митрополїю. М. Фотий і його конфлїкт з Витовтом, вибір гр. Цамблака, його минувшість, відмова патріархату, поставленнє Цамблака, Фотий переймає епархії литовські й коронні. М. Герасим. Поставленнє м. Ісидора, його упадок, постановленнє м. Григория, опозиція москви, патріархат потверджує Григория, остаточний роздїл митрополїй

Церковні відносини сих віків мають право на особливу увагу історика українського народу. Наслїдком того процесу, декотрі сторони котрого ми вже бачили, а декотрі маємо ще вияснити в дальших роздїлах сеї працї, церковнї відносини на переломі XVI і XVII вв. (а моментами і скорше) стають тим фокусом, в якім збирають ся полїтичні, національні, а навіть і суспільні змагання українсько-руської народности, і церковними гаслами покривають ся потім змагання і течії в основі річи зовсїм далекі від чисто церковних інтересів. Історія церковної орґанїзації передо всїм має ввести нас в розуміннє сього явища. В сїм роздїлї ми маємо представити ті зверхні обставини, в яких розвивало ся церковне житє в XIV–XVI віках і прийшло до такого розстрою, що по реакції почало реставрувати ся сполученими силами цїлої суспільности, і вона зробила з церкви свою національну твердиню, против загальної адмінїстрації, опанованої привілєґіованим польським елєментом. Огляд тої громадської роботи, сконцентрованої наоколо церкви, ми дамо пізнїйше, а тепер представимо історію самого церковного устрою, переміни зроблені в нїм впливами нового, польсько-литовського режіму і його церковною полїтикою. Почати мусимо від єрархічних відносин, передовсїм від процесу єрархічного відокремлення українсько-руських земель (разом з білоруськими).

Я спинив ся в сїм оглядї при кінцї сорокових років XIV в., коли митрополиту московському Теоґностови удало ся відновити давню єрархічну одність київської митрополїї, добивши ся знесення митрополїй галицької й литовської, заснованих з початком XIV в.[1041] Сей тріумф московської митрополїї і полїтики був дуже короткий. Причини, які викликали змагання до увільнення тих чи иньших земель з під зверхности митрополитів володимирсько-московських, себто зірваннє давньої церковної традиції, що признавала Київ одиноким осїдком митрополита, і підпорядковання митрополитів власти й полїтичним інтересам таких раrvenu, якими були в державних відносинах князї московські, — сї причини істнували дальше, а з тим не переставали й змагання до церковного відокремлення в иньших полїтичних центрах.

Довідуємо ся, що вже десь в р. 1352, ще за житя м. Теоґноста, приїхав в Царгород, щоб дістати посьвященнє від патріарха на митрополита, якийсь Теодорит. Маємо про се лише дуже короткі й неясні (дуже можливо — умисно притемнені й невиразні) згадки в патріарших грамотах[1042]. Не знаємо, хто присилав до Царгороду сього кандидата, і яким митрополитом, для яких земель хотїв бути сей Теодорит[1043]. Знаємо лише, що патріарх став проволїкати з посьвященнєм, і Теодорит, набравши переконання, що з царгородським патріархом до кінця не дійде, удав ся до Тирнова, до патріарха болгарського й дістав від нього посьвященнє. Розумієть ся, се було противно канонїчному праву, ала коли з тим Теодорит приїхав у Київ, тут його прийняли як митрополита, й він зіставав ся тут кілька лїт (як довго — не знаємо), невважаючи на розіслані з Царгорода грамоти, що під страхом анатеми забороняли признавати Теодорита митрополитом. Навіть деякі постороннї епископи, нпр. новгородський (що мав зачіпку з московським митрополитом) признавали його.

Кілька місяцїв по посьвященню Теодорита вмер м. Теоґност, і з тим виникла боротьба за митрополїю між Москвою й Литвою. В Москві мали від давна приготованого кандидата — Москвича з уродження й виховання (потомка чернигівського еміґранта) Алексїя, що ще за житя Теоґноста був його намістником, і тепер зараз вибрав ся в Царгород на посьвященнє. Але вислав туди також і Ольґерд свого кандидата — також на митрополита «всея Руси». Був ним його свояк Роман — мабуть з князїв тверських, посвоячених з Ольґердом через його другу жінку[1044]; прихильний Романови сучасний візантийський історик Ґріґора дуже хвалить його побожність і очитаннє в сьвятім письмі, поважний вид і поводженнє. Очевидно стараючи ся здобути для свого чоловіка митрополїю, Ольґерд надїяв ся дістати собі ті впливи в спірних між Литвою й Москвою землях, які давала московському князеви залежність від нього митрополита[1045]. Царгород став ареною боротьби й всяких заходів сих кандидатів і їх сторонництв. Головну ролю при тім відогравали гроші; припадком захована тверська записка оповідає про посольства, що прийшли до Твери від обох кандидатів на митрополїю збирати на них гроші[1046].

Справа варила ся в Царгородї сильно. Подробиць не знаємо, але в результатї переміг Алексїй, хоч як не мило було прийняте в царгородських кругах се присланнє кандидата з Москви[1047]. Видно мав чим заплатити. Його признано митрополитом «київським і всея Руси», і спеціальною синодальною постановою (в липнї 1354 р.), очевидно на бажаннє його й московського князя, лєґалїзовано сполученнє з митрополичою катедрою володимирської епархії й перенесеннє митрополичого осїдку до Володимира; Київ мав зіставати ся митрополичим столом, але тільки титулярно; що фактично митрополичим осїдком став не Володимир уже навіть, а Москва, про се Алексїй, видко, не вважав потрібним згадувати. Роман, по словам пізнїйшої синодальної постанови, дістав з початку тільки «Литву», себто епархії полоцьку і туровську, з катедрою в Новгородку, а пізнїйше, новою постановою (десь в р. 1356) додано йому «з особливої ласки і для спокою» ще «епіскопії Малої Росії», себто волинсько-галицькі[1048]. Але можна сумнївати ся, чи канонїчна область Романа була так докладно визначена з самого початку. В кождім разї Роман мав далеко ширші претензії, нїж ті дві «литовські» епархії. Записка в Никонівський компіляції, даючи відгомін боротьби отих двох митрополитів і їх претензій, каже: «в сьвятительстві настало замішаннє, якого не бувало в Руській землі: в Царгородї патріарх поставив двох митрополитів на всю Руську землю (себто кождий уважає себе митрополитом «всея Руси»), і була між ними велика ворожнеча»[1049].

Зараз по поворотї з Царгорода Роман подав ся до Київа, щоб засїсти на сїй титулярній столицї «всея Руси», але тут його не прийняли[1050]: можна думати тому, що Київ тримав ся Теодорита (про нього маємо звістки ще з липня 1354 р.). Пізнїйше, коли його тут не стало, Київ не прикладав ся до боротьби за митрополїю, й приймав зарівно й Романа й Алексїя, і се дуже злостило Ольґерда, так що він оден раз наказав зловити Алексїя, коли він був заїхав «в Малу Русь»[1051], а як я здогадував ся[1052] — хто зна чи се ненаручне йому поведеннє Киян і не було причиною, що Ольґерд вкінцї зсадив з київського стола кн. Федора й посадив тут свого сина. Иньші землї, що стояли в сфері литовського впливу, Роман також старав ся взяти під свою управу: так знаємо, що коли Брянськ перейшов під литовську зверхність, Роман опанував брянсько-чернигівську епархію, а пробував опанувати також і тверську[1053].

Неясність, яка мусїла бути з початку в становищу обидвох митрополитів, спонукала їх в 1358 р. удати ся до патріарха в справі своїх претенсій (очевидний доказ, що з початку їх компетенції зовсїм не були докладно розграничені). Патріарх рішив сю справу так як ми вже знаємо: що Алексїй має бути митрополитом київським і всея Руси, а Роман — митрополитом Литви й Малої Руси[1054]. Таке рішеннє одначе так розгнївало Романа, що він не прийнявши сеї постанови й не попрощавши ся з патріархом, відїхав з Царгорода. Він далї старав ся розширяти сферу своєї юрисдикції, а його посли перед царгородським духовенством відзивали ся, що Роман опанувавши Київ і маючи за собою поміч Ольґерда, «може все собі безпечно позволити». Скарги м. Алексїя і сї похвалки спонукали патріарха вислати на Русь своїх відпоручників, аби на соборі епископів і князїв розслїдити справу Романа (1361). Очевидно, патріарх забирав ся до якихось серіозних заходів против Романа, але, як висловляєть ся пізнїйша грамота — «все скоро полагодив той, хто все користно полагоджує, відізвавши Романа з сього сьвіта»: він умер десь слїдом по тій постанові[1055].

Втративши Романа, Ольґерд мабуть старав ся дістати нового митрополита, але в Царгородї так зміцнили ся московські впливи, неприхильні Ольґердовим плянам, що в р. 1364 ухвалено спеціальну постанову, аби на далї литовські епархії належали до митрополїї всея Руси й від неї не відлучали ся більше; тільки пізнїйше патріарх скасував сю постанову[1056]. Маємо звістку, досить невиразну, про якісь переговори між Ольґердом і Алексїєм: Ольґерд, що тодї вже забрав Київ і посадив там свого сина, жадав від Алексїя, аби він осїв ся постійно в Київі, а як нї — то нехай згодить ся на поставленнє осібного митрополита[1057]. Але до порозуміння між ними не прийшло: Алексїй переїздити в Київ, розумієть ся, не хотїв, а уставленню осібного митрополита також скільки міг противив ся.

Тим часом прийшло до відновлення галицької митрополїї, по чверть-віковій перерві. Як ми знаємо[1058], галицьку митрополїю знесено саме в переддень польської окупації, постановою патріаршого собору. Що потім стало ся з останнїм митрополитом Теодором, не знаємо, але бачимо наочно, що підчас сороклїтньої боротьби за Галичину тутешня церков прийшла до сильного упадку; сьвідчить виразно про се вже той оден факт, що при поставленню галицького митрополита в 1371 р. не було тут по епархіях епископів (се знаємо з патріаршої постанови). Роман хоч мав придїлені епархії «Малої Руси», але супроти тодїшньої ворожнечі між Литвою й Польщею прав своїх на управу галицькими епархіями мабуть не міг використовувати. І так прийшла тутешня церковна орґанїзація в розстрій, так виразно, хоч і коротко представлений в листї Казимира до патріарха десь з 1370 р.

В тім часї, як можна догадувати ся — на усильне жаданнє православних руських князїв і бояр з Галичини і польської Волини (пригадую, що то був час найбільших усьпіхів польської окупації), вислав Казимир до Царгорода епископа Антонїя (мабуть епископа галицького[1059] з грамотою, де Казимир просив у патріарха посьвящення на митрополита. Сю інтересну грамоту (очевидно — подиктовану тимиж Русинами, а писану дуже кепською гречиною), варто навести тут цілу:

«Найстаршому, всесьвятійшому царгородському патріарху вселенського собору поклін і велике чолобитє від сина твого короля Ляхії й Малої Руси Казимира і від руських князїв, що вірують в віру християнську[1060], і від руських бояр велике чолобитє. Просимо від тебе собі архієрея. Вся земля тепер гине без закона, бо пропадає закон. Від віків Галич звістний був усїм краям яко митрополїя, митрополичий стіл з віку віків. Першим митрополитом за благословеннєм вашим був Ніфонт, другим митрополитом Петр, третїм митрополитом Гавриіл, четвертим митрополитом Теодор; всї вони були на галицькім столї. Князї руські[1061] були наші свояки, але сї руські князї погинули, і земля стала порожнею[1062], і потім здобув Руську землю я, король Ляхії Казимир. І тепер, сьвятий отче патріарх вселенського собору, просимо від тебе архієреєм собі, котрого ми з ласки божої та й вашого благословення, з нашими князями й боярами собі вибрали, чоловіка гідного, доброго, чистого житєм і смиренного серцем — сьвятїйшого епископа Антонїя, за благословеннєм вашим. Ради Бога, та й нас, та й сьвятих церков нехай буде благословеннє ваше на сїм чоловіку, аби не порожнував престіл нашої митрополїї: поставте Антонїя митрополитом, аби не зник, не пропав закон Русинів. А як не буде ласки божої й вашого благословення на сього чоловіка, то потім не жалуйте на нас: прийдеть ся хрестити Русинів на латинську віру, як не буде на Руси митрополита, бо земля не може бути без закона»[1063].

Ся кінцева погроза очевидно вплинула на патріарха, бо він дїйсно, хоч не без значної проволоки, висьвятив в маю 1371 р. того Антонїя на митрополита галицького, піддавши йому епархії перемишльську, холмську й володимирську (Володимир належав до 1371 р. до Польщі). По традиції давньої галицької митрополїї піддано її також епархію туровську, але слїдом, здаєть ся, вилучено, бо турово-пинські землї належали до Литви. З огляду що в тих епархіях не було епископів, Антонїю поручало ся на разї взяти їх в безпосередню управу, а згодом, разом з митрополитом угровалахійським висьвятити туди епископів. Повідомляючи про се м. Алексїя, патріарх виправдував свою уступку погрозою Казимира і докоряв Алексїю, що той так занедбав ті епархії[1064].

Правдоподібно, сї старання Казимира піддали нової охоти Ольґерду добивати ся й собі осібного митрополита[1065]. Відповідаючи патріарху на скаргу Алексїя, що він нападає на московські землї, Ольґерд гірко нарікав на сторонничість Алексїя — що він анґажує ся в московську полїтику, а в литовські епархії й до Київа не приїздить, та жадав поставлення осібного митрополита в Київ для земель литовських і союзних з Литвою[1066]. Його піддержали також союзники — тверські князї, заскарживши й собі Алексїя за те, що він убезпечив кн. Михайла тверського своїм словом, а князь московський його ухопив[1067].

Як нї старав ся патріарх затушувати сї справи, був він спонуканий вислати свого відпоручника на Русь, аби той перевів слїдство в сих обвинуваченнях Алексїя. Тим відпоручником поїхав оден з близьких клїриків патріарха Кипріян, родом Болгарин, з боярської родини Цамблаків, що мала також впливових свояків і в Царгородї й через них мабуть відкрила Кипріяну дорогу на патріарший двір[1068]. Прибувши в ролї патріаршого відпоручника на Русь десь зимою 1373/4 р., він побував в епархіях литовських і в Москві й зібрав такий матеріял про Алексїя, що патріарх Фільотей, хоч який був вірний Алексїєви, невважав можливим довше підтримувати його полїтику. А що прийшли також грамоти від Ольґерда й від иньших князїв, його союзників, де вони просили посьвятити їм митрополитом Кипріяна, инакше грозили взяти митрополита латинського, то вкінцї Кипріяна висьвячено на митрополита, при кінцї 1375 р., з тим що на разї він мав взяти в управу епархії литовські, а як би показали ся правдивими ті всякі обвинувачення на Алексїя, то й московські; в противнім разї мав Кипріян перейняти московські епархії по смерти Алексїя.

Так оповідають сю справу пізнїйші патріарші грамоти, в залежности від того, яке патріарший синод займав становище супроти Кипріяна — прихильне чи неприхильне, представляючи Кипріяна то інтриґантом, що хибними реляціями промостив собі дорогу на митрополїю, то чоловіком зовсїм льояльним супроти Алексїя, тим часом як Алексїй своїм поведеннєм, мовляв, змусив патріарха до заіменовання осібного митрополита[1069]. Входити в се трудно, та й нема потреби. Досить, що Кипріян, прибувши з Царгорода в титулї митрополита, відразу претендував на становище митрополита всея Руси і попробував був прислати своїх послів і в Москву. Аде його тут не прийняли, а вислані патріархом слїдчі оправдали Алексїя. Кипріян лишив ся при епархіях литовських. В Москві завзятє на нього було таке значне, що й по смерти Алексїя († 1378) Кипріяна в Москві довго не приймали, невважаючи на всї його заходи, так що він хоч від тепер мав право бути митрополитом всея Руси, мусїв зіставати ся довший час митрополитом для епархій в. кн. Литовського. Зрештою був се час великих замішань на московській митрополїї, з ріжними скандальними інцідентами, і в звязку з ріжними їх фазами зміняло ся становище супроти Кипріяна й царгородського патріархату й московських кругів. Аж з кінцем 1380-х рр. сї замішання покінчили ся, і то користним для Кипріяна кінцем: його признали остаточно правним митрополитом і в Царгородї і в Москві, і від 1390-х рр. він перебуває переважно в Москві, аж до своєї смерти, і тільки від часу до часу наїздив в свої литовські епархії (в 1396-7 і в 1405-6 рр.). Піддержуючи добрі відносини з Ягайлом і Витовтом, чинячи їх волю у всїм, він одначе передо всїм тримав ся Москви, й історія з ним найлїпше показала неможливість плянів Ольґерда — мати такого митрополита, що будучи митрополитом всеї Руси й маючи признаннє в московських епархіях, стояв би одначе під впливом литовським і перебував в Київі, чи в иньшій литовській епархії. Сим плянам треба було дати спокій раз на все.

Сполучивши митрополїю литовську з московською, заходив ся Кипріян скрутити голову й нещасливій тій галицькій митрополїї. Здаєть ся, ще за житя галицького митрополита Антонїя він, видко, робив в Царгородї заходи коло того, аби його власть була розтягнена й на західні епархії. Принаймнї в патріаршій постанові з р. 1380, хоч як неприхильній Кипріяну, він признаєть ся «митрополитом Литви й Малої Росії». Які саме епархії розуміли ся тут під «Малою Росією», трудно сказати: передовсїм були то епархії волинські, і мабуть вони лише — коли автори соборної постанови ясно розуміли границї Кипріянової дієцезії. Осібність галицької митрополїї все признавала ся патріархатом. Коли митрополит Антонїй захорів так, що треба було сподївати ся його смерти, патріарх поручив тимчасову управу митрополїї, на випадок смерти Антонїя, молдавському екзарху Симеону[1070], а коли м. Кипріян (очевидно — з намислом, аби показати, що галицька митрополїя вже перейшла фактично в його власть) донїс патріарху (десь при кінцї р. 1396), що він поставив одного епископа туди, патріарх дав йому делїкатну, але рішучу відправу: «Про сьвятїйшу митрополїю галицьку знає твоя сьвятість, як вона була піднесена й ушанована титулом митрополїї, і які грамоти при тім були писані від сьвятїйшого патріарха Фільотея до Алексїя, митрополита Руси, ще перед твоїм поставленнєм на архієрея (всї вони вписані і в сьвяті книги церкви для памяти); супроти того всього справа її належить до нас і до сьвятого синоду, і ми маємо замір постарати ся для неї й архієрея, коли Бог то позволить і обставини; а що від твоєї сьвятости стало ся в нїй, як сам пишеш, що ти поставив туди одного епископа, то се не добре»[1071].

Таким чином патріархат прінціпіально стояв міцно на становищу самостійности й осібности галицької митрополїї. Невважаючи на те Кипріянови удало ся фактично забити сю справу й взяти галицькі епархії в свою власть.

По смерти Антонїя (умер десь зимою в рр. 1391-2)[1072] Ягайло дав галицьку митрополїю луцькому епископу Івану[1073]. Той обняв зараз її управу, а згодом, взявши рекомендацийну грамоту від Ягайла, поїхав у Царгород по посьвященнє. Тут одначе його стріли зовсїм непривітно. Дїло в тім, що Кипріян, очевидно — дуже незадоволений новою обсадою галицької митрополїї, постарав ся представити того Івана так добре перед патріархом, що патріарх замість посьвящення покликав його на суд. Що то була за справа, не знати: був якийсь спір з еп. володимирським, що за порозуміннєм з Кипріяном їхав до Царгорода судити ся з Іваном, був закид своєвільного опановання галицької митрополїї, і мабуть іще якісь історії. Побачивши, який вітер віє на патріаршім дворі, Іван, як оповідає патріарх, «утїк»: сїв на корабель і поїхав, але що противні вітри затримали його коло Фороса, то Івана ще кілька разів кликали до патріарха, під страхом анатеми, але він відповідав на се: «Галич дав минї король, володар і правитель тої землї, бракувало минї лише благословенства патріарха, і я тепер дістав його, й більше минї нїчого не потрібно; по що минї йти на синод? піду в Галич, до своєї церкви[1074]».