Розділ «VI. Орґанїзація церковна»

Самий релїґійний культ православний був звязаний певними ограниченнями. Знаємо, що по деяких містах, як у Львові, де православні Русини були неповноправною людністю, відправлюваннє процесій, похоронів і т. и. було обмежене, або майже заборонене[1200]. Тут маємо драстичнїйший приклад, по иньших містах не доходило до того, але певні ограничення православного культу стрічають ся не рідко. Одною з найлекших форм сих ограничень було примушуваннє православних до сьвятковання католицьких сьвят; правительство стояло на тім становищу, що православні повинні сьвяткувати головнїйші католицькі сьвята і в такім дусї рішало спори між католиками й Русинами[1201]. Бували і більші утиски — нпр. стрічаємо скарги на дїдичів, що не позволяють ходити до церкви, і т. и.

Ставленнє православних церков по містах стрічало ся часом з перешкодами. Нпр. коли дрогобичські Русини задумали поставити нову церкву, міщане-католики спротивили ся тому й удали ся до короля, мотивуючи свою опозицію тим, що перед тим в границях міста не було такої церки[1202], і король заборонив православним її ставити (1540). Невважаючи на те православні згодом забрали ся таки до будови сеї церкви. Католики удавали ся до короля, й той наказав старостї спинити будову. Сї заборони будили серед православних таке огірченнє, в містї пішли такі розрухи, спори й бійки, що міщане католики, невважаючи на попертє правительства, за лїпше уважали полагодили справу уступкою: слїдом по тім королївськім наказї «стала ся угода між міщанами міста Дрогобича rzymskiego posłuszeństwa z ruskiego cerkwi posłuszeństwa»: католики заявили, що відступають від привилеїв на те, аби руській церкві не бути в містї, а Русини не будуть шукати справедливости в сїй справі у короля, але будуть одностайно любити ся, «так як належить християнським людям, підданим одної держави, що сидять під одним правом»[1203]. Та так ідилїчно (бодай хоч на словах), розумієть ся, не все такі справи кінчили ся.

Взагалї, хоч не переводила ся консеквентно, але істнувала в правительственно-клєрикальних сферах польських така максима, що нових православних церков не тілько по містах, але і де будь, не вільно будувати. Маємо про се звістки з ріжних місць і сфер, хоч з близького часу. Так польський ксьондз з Перемищини, доносячи в 90-х рр. XV в. свому біскупови про поставленнє нової православної церкви, вказує на безправність сього факту, бо він противить ся уставі, що не позваляє в руських землях будувати на далї церков, а лише поправляти старі, що грозять упадком[1204]. А в. кн. литовський Олександр, у відповідь на бажаннє свого тестя, аби для його доньки, а Олександрової жінки, в. кн. Олени була в дворі поставлена православна церква, відповідав (1494/5 р.), що по законам не можна збільшати числа церков «гречеського закону»[1205]. Литовський погляд тут служить, очевидно, тільки відгомоном польського. А хоч в законах і уставах ми не знаємо такої постанови против побільшення числа православних церков, і вони, як я вже мав нагоду вказувати, фундували ся на ново неустанно, чи то за спеціальними дозволами (de iure такий дозвіл уважав ся, видко, потрібним), чи таки й без них — ще частїйше, то тим не меньше, як бачимо, переконаннє про безправність помножування православних церков істнувало, і для становища православної церкви воно дуже характеристичне. Як пізнїйший відгомін його принотую нпр. постанову краківського біскупа з 1626 р., що в Мушинськім ключу (належав до краківської катедри) не може побільшати ся число руських церков і сьвящеників[1206].

Погірдливий погляд на православну церкву як на низшу виявляєть ся і в таких більше формальних річах, як те, що в усякого рода урядових актах звичайно оминали уживати про православні церкви й духовенство принятих виразів як ecclesia, sacerdos, episcopus, і частїйше уживали такі назви як secta, sinagoga, popones, baytcones, vladica, і т. и.

Дїтей з мішаних шлюбів не вільно було хрестити на православну віру, а хрещених треба було силоміць переводити на латинство[1207]; так пише Ягайло в листї до урядників Руської землї (1423), поручаючи їм і арцибіскупу львівському нагляд у сїй справі. Для зменьшення мішаних супружеств він поручав улекшувати розвід для них — не брати з таких розводів грошевої кари («розпуст»), що практикувала ся в иньших випадках. Що обовязком правительства, бодай pro foro externo, i він і Витовт уважали — причиняти ся до переходу православних на латинство, про се нема що й казати[1208].

Православні не мали рівноправности з католиками. Що їх не припускали до рівноправного користання з міщанських прав, що селяне Русини виключали ся досить часто з добродїйств нїмецького права, ми вже знаємо; се не перешкаджало одначе притягати їх до участи в десятинних й иньших оплатах на католицьке духовенство, власне особливо в осадах нїмецького права, і правительство сю практику приймало за законну. Так нпр. в 1426 р., коли львівська шляхта скаржила ся Ягайлу на претензії латинського арцибіскупа, король признав право арцибіскупу, тільки знизив данину: в осадах нїмецького права львівської дієцезії, міських і сїльських, осадники без ріжницї віри[1209] мали платити арцибіскупови річно по шість грошей широких. Як приклад оподатковання православних селян на латинський костел їх дїдичами наведу нпр. фундацію костела в Золотниках (в Підгаєцькім), 1459 р., де православні мають давати половину тої данини, яку дають католики, але завсїди дуже значну (по кірцеви пшеницї, жита й вівса), або фундацію костела в Остапківцях (на Покутю) з 1477, де селяне, які сидять на нїмецькім праві, без ріжницї релїґії[1210], мають давати ксьондзови з кождого дворища по грошику[1211]. А хоч в иньших фундаційних грамотах до оплат на костел потягали ся тільки католики[1212], але й тут давали причину до потягання православних такі нпр. застереження, що як ґрунт католика перейде до православного, то православний платить разом з католиками, або й сам прінціпіальний погляд (що дає себе знати і в наведених документах), що осади нїмецького права призначають ся до католиків, отже коли православний сидить на нїмецькім праві, мусить платити на католицькі цїли.

До самої Люблинської унїї в коронних землях нїхто з православних не міг доступити сенаторського уряду, і тільки підчас Люблинського сойму 1569 р., для новоприлучених руських земель — Волини, Браславщини й Київщини застережена була для православної шляхти сих земель рівноправність і участь в усякого рода урядах і державах і т. и.

Взагалї цїкаво, й для становища православних в високій мірі характеристично, що протягом кількох столїть своєї приналежности до Польської корони тутешнї православні не могли здобути від польського правительства якогось акту признання своєї рівноправности чи бодай якогось охоронного привилею[1213]. Браком солїдарности православних трудно се витолкувати. Адже львівські православні міщане в своїй боротьбі против кривд від латинників уміли знаходити протекцію і у Константина острозького, і у волоських господарів, а в справі відновлення галицької катедри виступають разом всї стани православних Галичан — духовенство, шляхта і міщане. Очевидно, або заходи їх розбивали ся на католицькій правовірности польського правительства, або православні, відчуваючи свою малозначність в польськім державнім житю, навіть і не відважали ся виступати з якимись важнїйшими постулятами. Рівноправність бувала признавана, але тільки унїятам, від привилея Володислава Ягайловича з 1443 р. почавши[1214], що признавав рівноправність духовенства унїятського з латинським (отже ідея рівноправности була, тільки відмовлювано її «схизматикам»). Православним же удавало ся від часу до часу добути хиба потвердженнє непорушности церковного суду, єпископських доходів і маєтностей, а якими дорогами й якою цїною діставали ся вони, може поучити оповіджена вище історія одного з таких привилеїв — грамоти відновленій галицькій катедрі з р. 1539.

Таких грамот ми маємо кілька. Найстарший привилей перемишльської катедри дає дату 1407 р., але дата ся неможлива, та й самий документ непевний, хоч він був потім потверджений Жиґимонтом Старим і Жиґимонтом Авґустом[1215]; в кождім разї одначе перемишльська катедра з нього користала, як з правної ґваранції, бо він був признаний правительством за правосильний. В сїй грамотї король потверджує за перемишльськими владиками їх маєтности, звільняючи їх від усяких оплат окрім дани по 2 гр. з селянського двора, також признає їх права на церковні суди й доходи з попів. Другий привилей тоїж катедри, з р. 1469, виданий на скарги перемишльського владики і иньших православних, з цїкавим мотивованнєм, що король уважає своїм обовязком боронити православних від кривд, бо й католицька церква толерує їх «в надїї унїї» (spe future unionis). Король забороняє сьвітським судам і особам мішати ся в духовні справи, підвластні православному епископу, та віддаляти сьвящеників і на їх місто иньших поставляти, як то скаржили ся православні — що дїдичі в своїх маєтностях за гроші віддаляють давнїйших сьвящеників і дають парохії новим[1216].

Подібну грамоту дістав в 1443 р. владика холмський: король наказав урядникам не мішати ся в суди владики, в справи шлюбні й розводові[1217]. Але ся грамота, як і загальна, видана разом з нею, мотивуєть ся унїєю, проголошеною тодї папою. Галицькому владицї в згаданім уже привилею 1539 р., король признавав власть над всїми православними церквами й монастирями його дієцезії, юрисдикцію над духовенством й право побирати з сьвящеників річну данину (куничне)[1218].

Православна церква в кн. Литовськім: відносини великих і місцевих князїв. Законодатні обмеження прав православних, привилеї рівноправности 1432 і 1434 р., принціп недопускання Русинів до урядів, потвердження його в XVI в., формальне зрівняннє православних 1563 р. Становище правительства в. князївства супроти правосл. церкви, брак рівного трактовання з католицькою, привилеї для владиків

В в. кн. Литовськім православні не чули себе так пониженими, хоч і тут становище православної церкви в порівнянню з староруськими часами погіршило ся дуже, і від охрещення Литви на латинство вона й тут зійшла на становище релїґії низшої в порівнянню з католицтвом.

До переходу на латинство Ягайла, себто до Кревської унїї 1385 р. й її дальших консеквенцій, православна церква не була тут такою низшою. Правда, в. князї держали ся поганства або принаймнї православности своєї не манїфестували (Ольґерд і Ягайло); але хоч не уважали своїм обовязком дуже розбивати ся за інтересами православної церкви, то шанували її як релїґію культурнїйшої й численнїйшої части своїх підданих, можна сказати — вищу релїґію. До тогож переважно вона мала до дїла не з самими в. князями, а з князями місцевими, що сидячи по руських землях, самі були православними й стараючи ся йти у всїм слїдами своїх попередників, князїв руської династії, уважали своїм обовязком опікувати ся й православною церквою. Такими були Любарт Гедиминович і його син Федір — князї волинські, Володимир Ольгердович київський і його потомки — Олелько й Олельковичі, Скиргайло й його наступник (властиво намістник тільки) Іван Ольгимунтович, Гедиминовичі пинські, сїверські, дрібнїйші волинські, почасти також Свитригайло (хоч сам був католиком).

Від першої ґенерації Гедиминовичів з українських земель ми взагалї маємо мало документального матеріалу, хиба пізнїйші ремінїсценції, убрані часом в більше або меньше апокрифічну форму, як нпр. грамота Любарта луцькій православній катедрі на маєтности, доходи й суди (фальзіфікат очевидний), як ріжні більше або меньше автентичні записи на евангеліях про надання князїв та згадки пізнїйших документів[1219]. Але пізнїйші грамоти можуть послужити до ілюстрації становища, яке взагалї займали супроти православної церкви сї руські Гедиминовичі. Ось нпр. як починає оден з синів Володимира київського Андрій свій звістний тестамент, списаний 1446 р. в Київі, в печерськім монастирі (рукою старця Пахнутия, Лихачевого брата): «Се азъ рабъ божій князь Андрей Владимировичъ пріЂздилъ єсмь въ Кіевъ съ своєю женою и съ своими дЂтками, и были єсмо въ дому Пречистыя, и поклонили ся єсмы пресвятому образу єя и преподобнымъ и богоноснымъ отцемъ печерскымъ, и благословили ся єсмы у отца нашего архимандрита Николы и у всЂхъ святыхъ старцевъ, и поклонихом ся отца своєго гробу князя Владимира Олькгердовича, и дядь своихъ гробомъ, и всЂхъ святыхъ старцевъ гробомъ въ печерЂ, и размыслихъ на своємъ сердци — колико то гробовъ, а вси тыи жили на семъ свЂтЂ, а пошли вси къ Богу, и помыслилъ єсмь: помалЂ и намъ тамо поити, гдЂ отци и братіа наша, и подумалъ єсмь съ своєю княгинею и съ отцомъ своимъ съ Николою архимандритомъ печерскымъ и съ святыми старцы и съ своими бояры, и отписалъ єсмь…» і т. д.[1220]

Під управою таких князїв, де вони задержали ся, (як нпр. за Свитригайла на Волини, за Олельковичів в Київщинї, під князями пинськими, острозькими, і т. и.) не тільки в XIV, а й пізнїйше — в XV в., православні не відчували так дуже упослїдження православної церкви, хоч уже від самої унїї 1385 р. становище її зміняєть ся дуже на гірше. Уже від тодї великокняже правительство стає на становищі протеґовання латинської церкви й латинників та обмежування прав православних.

І так уже на початку 1387 р., по охрещенню Литвинів на латинство, видає Ягайло в Вильнї дві грамоти, де виразно зазначує таке своє становище. В першій грамотї — так званім першім земськім привилею, він признає ряд привілєґій для литовських шляхтичів, що приймуть латинство, для заохоти їх до сього. Бояре-католики дістають право розпоряджати своїми маєтностями й володїти ними таким правом як шляхта польська; їх маєтности звільняють ся від ріжних робіт і повинностей; вони можуть свобідно роспоряджати шлюбами своїх своячок, і вдови-шляхтянки можуть свобідно виходити замуж за кого хочуть, але з тим обмеженнєм, що лише за католиків[1221]. В другій грамотї, виданій два днї пізнїйше, Ягайло постановляє для скріплення католицької віри, що всї Литвини, чи в землях литовських, чи руських, мусять перейти на латинство; шлюби латинників з православними забороняють ся на далї, а як би такий шлюб став ся, православна сторона мусить перейти на латинство, і до того можна її змушувати навіть фізичними карами; маєтности католицької церкви увільняють ся від всяких данин і повинностей[1222].

Далї розвивав сї принціпи звістний Городельський привилей Ягайла й Витовта 1413 р. Потверджуючи ріжні шляхетські привілєґії, признані давнїйшим привилеям, він з притиском підносить, що користати з тих привілєґій можуть лише католики[1223]. Окрім того постановляє він, що як новоутворені на польський взір уряди воєводів і каштелянів, так і всякі иньші земські уряди будуть роздавати ся тільки католикам[1224]; так само до ради короля й в. князя будуть допускати ся тільки католики, «бо часто ріжниця в релїґії витворює ріжницю і в змаганнях, і тайні справи через те розголошують ся»[1225].

Таким чином православні сими актами виключали ся від шляхетських привілєґій, від урядів і від ради в. князївства, не кажучи вже про таку річ, як заборона мішаних шлюбів та насильне примушуваннє не-католицьких супругів до переходу на католицтво.

Розумієть ся, нема що й думати, аби все се було переведено в житє! В радї в. князя далї засїдали православні князї, уряди по руських землях обсаджувано переважно місцевими панами — православними; часами діставали ся вони й на уряди столичні, до центральної адмінїстрації. Не тільки бували мішані шлюби, без переходу не-католицької сторони на католицтво, але трапляли ся й переходи з латинства на православну віру Литвинів і Поляків, як показує устава Витебської землї[1226]. Але таки неприхильна для православних полїтика правительства давала їм себе знати. Таки католики дїйсно відтїсняли православних від найбільше впливових урядів, з ради в. князя. Недурно Славили потім Поляки Ягайла й Витовта, що за їх часів тримано Русинів «у зелїзних кайданах» (in virga ferrea), та недопущувано до нїяких впливових посад[1227]. Не була та система так консеквентно переводжена, але досить і того, що така система була.

Се приготувало реакцію по смерти Витовта. Як ми знаємо, на верх вийшов Свитригайло, що мав дати коли не перевагу, то бодай рівновагу руським, православним елєментам в державі. Стараючи ся повалити його, польське правительство уважало вказаним зробити якісь уступки Русинам, і королївські відпоручники, висаджуючи на великокняжий стіл Жиґимонта Кейстутовича, спадкоємця Витовтових традицій, заразом видають в імени короля привилей Русинам, де розтягають на них шляхетські привілєґії признані давнїйшими привилеями (головно привилеєм 1387 р.): маєткові права на взір польської шляхти, свободу шлюбів, свободу від повинностей, та позволяють Русинам також приступати до польсько-литовських гербів, як ознаки шляхецтва. А хоч сей привилей мав в собі деякі формальні непевности, що роблять сумнївним його правосильність, то півроку пізнїйше видає від себе також і в. князь Жиґимонт привилей такогож самого змісту, і сей уже без всякого сумнїву був правосильний[1228].

Та полишаючи на боцї справу правосильности, деякі обставини дуже богато уймали значіння обом сим привилеям — і королївському і великокняжому (р. 1432 і 1434). Передовсїм варто уваги, як я мав уже нагоду піднести[1229], що вони говорять все про «Русинів і Литвинів», а не про православних і католиків, і хоч безперечно сї етноґрафічні назви уживали ся в тих часах і в конфесійнім значінню, але все таки лишало ся місце ріжним ваганням в інтерпретації: при охотї можна було розуміти се так, що мовляв мова йде про Русинів-унїятів, або й Русинів-латинників. Але важнїйше те, що привилеї надавали Русинам власне те, що вони властиво й перед тим мали, або те, з чого скористати не могли — ті шляхотські привілєґії, з яких спора частина лишила ся й по попереднїх привилеях на папері лише[1230], так що з них не користали й латинники, і тепер певне не скористали й Русини, а з другого боку — з чого користали бояре-шляхта римської віри, певно, того не відмовлювано й православним: конфесія в дїйсности, певно, не робила ріжницї анї в маєткових анї в податкових правах бояр. За те не знесено ограничення, зробленого Городельським актом — ограничення власне найбільше реального й болючого — про недопущеннє Русинів до урядів і ради. Так що властиво потїха Русинам від тих привилеїв 1432 і 1434 рр. була дуже мала[1231].