Розділ «II. Еволюція суспільного устрою. Пани-шляхта»

Староруська суспільна схема. Аристократія князївсько-панська (в в. кн. Литовськім), «князї й пани», їх прероґативи — право хоругов, хоруговні фамілїї княжі й панські XVI в., маєткова вартість аристократії. Волинь як земля княжа — її аристократичні роди, Побуже, Полїсє і східня Україна. Аристократизм в обсадї урядів, дїдичність урядів, аристократизм ради в. князївства. Судові привілєґії аристократії. Маґнатство в землях коронних, надання на княжім праві, князї-еміґранти

Знаємо, яку суспільну схему дістали в. кн. Литовське і корона Польська в спадщину від староруських часів в українсько-руських землях: свобідні горожане, зложені з трох катеґорій: бояр, міщан і селян, попри них свобідні кляси людей княжих (подїлених також на бояр княжих і родову дружину), осібні кляси людей церковних, а на остатнїх щеблях суспільної ерархії — люде півсвобідні й несвобідні (закупи й челядь), що стояли в залежности від свобідних осіб всїх тих кляс. Суспільно-полїтична еволюція в. кн. Литовського положила на сїй суспільній будові ще одну верству вгорі — верству князївську, що разом з найбільше маючими репрезентантами боярства — земського й служебного (сї дві кляси, як знаємо, дуже тїсно лучили ся ще в давнїй Руси) утворила князївсько-панську аристократию. З рештою ж тут досить трівко консервували ся одїдичені староруські суспільні катеґорії й лише поволї зміняв ся характер і відносини тих давнїйших суспільних верств. В землях же корони Польської, котрої суспільний подїл був простїйший, але з далеко виразнїйше зазначеними межами поодиноких верств, відміни староруського суспільного устрою дуже скоро зійшли на слабі пережитки поруч ґруп абсорбованих клясами польської суспільної схеми.

Огляд поодиноких верств почнемо з гори — від тої князївсько-панської аристократиї руських земель в. кн. Литовського, як явища нового. Час сформовання її припадає на XV вік — на часи по погромі княжих володїнь за Витовта. Зложили ся на неї Гедиминовичі, що вже в 1-ій пол. XV в., як ми бачили, зійшли, загалом кажучи, на простих дїдичів; далї — князї з ріжних галузей староруської династиї, що зійшли на таке становище ще скорше, кілька литовських володарських родів з часів перед утвореннєм в. кн. Литовського, з княжим титулом і без нього (ґенеальоґії сих княжих династий дуже часто непевні, так що докладно роздїлити їх наті дві катеґорії неможливо); нарештї визначнїйші роди з поміж боярства, служебного і земського, литовського й руського походження; сї вже з погромом литовських князїв за Витовта стали на однім степени з князями (окрім кількох виїмків — князїв-володарів) і потім їх визначнїйші роди держали ся на однаковій висоті з найвизначнїйшими княжими родами. Як бачимо, склад дуже ріжнородний[38].

Спільною підставою значіння сеї аристократиї служила її земелька маєтність — звичайне богацтво тодїшнє. Від рядової шляхти й боярства відзначали її деякі привілєґії. Одною з найбільше характеристичних, що — так би сказати, потягала межу між сею аристократиєю і рядовим шляхецтвом, було право — посилати свої «почти», себто приписане для певної маєтности число вояків — не під загальною хоругвою свого повіта, а під осібною своєю хоругвою фамілїйною. Тому нпр. в першім Статутї Литовськім ми стрічаємо означеннє: «княжата и паны хоруговныє» як вищу верству в порівнянню до «шляхти і бояр»[39]; коротше сю верству означали просто словами: «князи и паны», «княжата и панята». Переховані до нас реєстри таких фамілїйних хоругов, дають розуміти, з кого складала ся ся аристократия, а sui generis катастр, переведений в 1528 р.: перепись, хто скільки має ставити коней на війну, відповідно до великости й доходности своїх маєтностей, дає нам спромогу оцїнити маєткову можність сього маґнатства (на жаль тільки, сї документи в цїлости не видані дотепер і поки що мусимо опирати ся на витягах, зроблених з них попереднїми дослїдниками)[40].

І так бачимо з них, що в 30-х рр. XVI в., з котрих маємо відомости, мало свої власні хоругви в цїлім в. кн. Литовськім звиш 70 фамілїй[41]. (Поодинокі члени декотрих, найбільше заможних, мали свої осібні хоругви, так що такі фамілїї висилали по кілька хоругов). З посеред них княжі роди були в меньшости — було їх лише коло третини, а близько дві третини будо фамілїй «панів хоругових». Переважне число князївських родів не було так заможне, щоб ставити свої осібні хоругви, і сї біднїйші князї взагалї, не вважаючи на свій титул, не користали з аристократичних прероґатив і зливали ся з рядовою шляхтою. Між хоруговними князями було лише кілька старолитовських, скільки можна судити (кн. Гольшанські і їх галузь — кн. Дубровицькі, кн. Свірські, Гедройтські), зрештою се або Гедиминовичі (розумієть ся, зовсїм зрущені тодї) як кн. Слуцькі — потомки Володимира Ольгердовича, Сангушковичі — потомки мб. Федора Ольгердовича, Черторийські — що виводили ся від Константина Ольгердовича, Мстиславські — Жеславські — потомки Семена-Луґвена Ольгердовича, Корецькі — потомки знаного нам Олександра Патрикиєвича стародубського, внука Наримунта Гедиминовича, що мав дістати Корець на Волини, Заславські — потомки Явнути Гедиминовича, — або князї ріжних руських чи зрущених, часто неясних що до свого початку династий. Сюди належать кн. Острозькі (початок неясний — стара традиція виводить їх від князїв Туровських, і се можливо)[42]. Кн. Четвертинські, виводили себе від Сьвятополка Ізяславича, а новійшими ґенеальоґами виводять ся також від князїв турово-пинських[43], як і Городецькі, Дольські, Несвицькі, хоч так само можна б думати тут і про потомство Давида Ігоревича — князїв городенських, і про ріжних служебних князїв, з ріжних династий, що осїдали на Волини вже в XIII в. Кн. Друцькі і їх галузь кн. Соколинські — правдоподібно з полоцької династиї. Пронські з рязанської династиї. Жилинські — виводили ся з смоленської династиї. Кн. Збаражські, з їх галузями — кн. Вишневецькими, Порицькими і Воронецькими, все потомки князїв Несвицьких, звістного нам кн. Федька Несвицького, котрого рід близше незвістний. Вкінцї такі зовсїм незвістні що до свого роду князї як Крошинські, Лукомські, Полубенські і т. и.[44]

Між «хоруговними панами» на першім місцї, що до свого богацтва й значіння, стояв ряд литовських фамілїй — потомків старолитовських володарів і бояр, що вийшли на верх (принаймнї в наших відомостях) головно в часах Витовта, в звязку з його полїтикою, зверненою против руських княжих династий. Такі Радивили з своєю галузиєю — Остиковичами, найвпливовійша фамілїя XVI в., що виводила ся з старолитовської княжої династиї. Жмудські маґнати Кезґайли, що з рода в рід займали уряд старостів жмудських. Гаштовти — потомки звістного реґента з Казимирових часів. Заберезинські з своїми галузями — звістні авантурою свого предка з кн. Глинським. Кишки, до свого походження неясні (у всякім разї не Русини, судячи по іменах), потомки в. гетьмана з часів в. кн. Олександра, і такі самі Глїбовичі.

З сими родами не могли ще зрівняти ся своїм маєтком ба й своїми впливами та значіннєм маґнати з руських боярських родів. На чолї їх стояли, зближаючи ся до тих литовських маґнатів своєю заможністю і значіннєм, займаючи визначні уряди: Ходкевичі, потомки київського боярського рода, що видав київського воєводу, звістного своєю неволею в Криму; їх галузею були Воловичі. Ілїничі, потомки, здаєть ся, могилівських бояр, видвигнені в остатнїй четвертинї XV віка Іваном Ілїничом, намістником витебським і смоленським. Сапіги — потомки великокняжого писаря з часів Казимира, мабуть з смоленських бояр. Зеновєвичі — давнїй маґнатський рід, ще з XIV в., представлений на початку XVI в. Юриєм Зеновєвичом, намістником смоленським. Боговитини — з бояр здаєть ся берестейських, подїлені в тім часї на кілька лїнїй, що займали кілька вищих урядів. Хребтовичі — сильно роздроблені, що займали кілька двірських урядів з кінцем XV в., і т. и.[45]

Маєткові відносини сих хоруговних княжих і панських родів вказують цифри коней з пописї 1528 р. Князь Слуцький ставив 433 конї. Кн. Острозький 426 коней. Гаштовти (батько з сином) 466 коней. Радивили й Остиковичі (числом сїм) 958 коней (між ними Юрий Радивил, каштелян виленський ставив сам 260, вдова й дїти Миколая, воєводи виленського — 368). Кезґайли (числом трох) 768 коней (між ними Станїслав староста жмудський 371 коня). Глїбовичі (числом три) 279 коней (з них Ян воєвода витебський з жінкою 236). Кишка Петр, воєвода полоцький 224 конї. Заберезинські з своїми свояками (числом 5) 294 коней (міх ними маршалок земський Ян Заберезинський 197 коней). Олександр Ходкевич, староста берестейський 198 коней. Кн. Мстиславський 152 конї. Кн. Сангушковичі (числом чотири) 170 коней. Кн. Гольшанські й Дубровицькі (числом чотири) 154 коня. Ілїничі (числом чотири) 160 коней. Зеновєвичі (числом пять) 155 коней. Сапіги (числом сїм) 153 коня. Боговитиновичі (числом три) 125 коней. Немировичі (числом пять) 115 коней. Хребтовичі (числом пять) 112 коней. Кн. Збаражські й Вишневецькі (числом пять) 98 коней, і т. д.[46] Як бачимо, дуже небогато з так численних княжих родів, Гедиминовичів і иньших, дорівнювало панським — руським і особливо литовським фамілїям!

Щоб оцїнити значіннє поданих чисел, треба знати, що устава 1528 р. постановляла таку норму: що на війну має посилати ся оден кінь з вісьми служб, то значить з вісьми більших господарств селянських: на таку службу складало ся звичайно кілька меньших господарств, розмір її бував ріжний, в залежности від доходности й иньших ріжних обставин, але норма вироблена пізнїйше може дати приблизне зрозуміннє про неї: в службі рахували десять литовських волок, кожда по 30 морґів, Таким чином маєтність, що ставила 100 коней, могла обіймати коло 250 тисяч морґів управної землї!..

Територіально взявши, головним гнїздом княжих маґнатських родів була Волинь, панських — властива Литва й нїманська Русь, Ті панські литовські роди, в сумі взявши, були можнїйші, але релятивно беручи Волинь була найбільше панською, аристократичною провінцією в. князївства — вона аж кишіла тими другорядними маґнатськими і дрібнїйшими князївськими родами, так що дрібної шляхетської власности і маєтностей державних тут в порівнянню з ними було незвичайно мало. Тут сидїли кн. Острозькі, Сангушки, Черторийські, Дубровицькі, Збаразькі, Вишневецькі, Порицькі і Воронецькі, Четвертинські, Жеславські, Корецькі, Сокольські, Курцевичі, Козеки, Головнї, Мосальські, Буремські, Дольські, Кропотки, Ружинські, Любецькі, Велицькі, заможні панські роди Боговитинів, Монтовтів, Кирдеїв, Загоровських, Семашків, Гулевичів, Чапличів, Козинських, Бабинських і т. и.[47] Сї фамілїї ставили коло трох четвертин всього війська, яке посилала Волинська земля — звиш 900 коней, тимчасом як всї иньші властителї, числом понад 200, посилали в сумі трохи більше як 300.

На Побужу — в Берестейщинї й на Підляшу було більше розвинене дрібне шляхетське володїннє. Особливо Підляше, і тут найбільше повіт Більський — були доменом дрібної шляхетської власности: Більський повіт ставив не сповна 700 коней від близько 2000 властителїв, Дорогичинський звиш 700 від близько півтретяста властителїв, Мельницький понад 100 від 36 родин, не рахуючи кількох, що не мали підданих, Берестейський 165 коней від 106 властителїв. Були тут також свої можні роди й більші маєтки — як Немирів-Грималичів, Кишків, Хребтовичів, Сапігів, Федьковичів, Гороновських, і стороннїх панів — як Боговитинів, Сангушків, Сопігів — в Берестейськім, Радивилів на Підлясю. Сусїднє князївство Кобринське (видїлене з старої Берестейської землї), коли вигас рід кн. Кобринських, потомків Федора Ольгердовича, і в мужеськім (1490) і в женськім колїнї (1519), і воно вернуло ся до в. князя — стало доменом дрібного боярського і селянського володїння, так само як і Пинське князївство по смерти останнього свого князя († 1521). По попису 1528 року 38 кобринських бояр посилали 97 коней, 89 пинських — 102 конї.

Північна Київщина, полїська була гнїздом дрібного боярства. В полудневій і західнополудневій Київщинї, так само й на Заднїпровю були великі лятіфундиї, але вони не мали значіння по спустошеннях Менґлї-герая. В 30-х рр. XVI в. в Київщинї не бачимо нї одного хоруговного рода (не рахуючи волостей деяких стороннїх панів — нпр. Звягольської й Чуднівської волости кн. Острозьких). Не бракувало тут одначе своїх значних і заможних родів, княжих як Капусти, давнїйше — Звягольські й Глинські (перші вимерли, другі — еміґрували по звістній пригодї), панських як Дашковичі, Горностаї, Кміти, Полововичі, Байбузи і т. и., але маєтности їх були тепер малодоходні. Теж саме треба сказати й про Браславщину — повіти Винницький і Браславський (Звенигородський лежав пусткою). Виключивши маєтности декотрих стороннїх панів (Горностаїв, Кмит) тутешнї навіть «старші земяне» не могли рівняти ся з середнїми властителями иньших земель, не кажучи вже про «подлЂйших», котрих ті старші «братею собЂ не менують, ани знаютъ, оттоль суть». Дарма, що сї «подлїйші» держали часом такі страшні простори землї, що вони пів віка пізнїйше стали підставою маґнатських фортун. Але тепер вони були пусті, або майже пусті[48].

Вернїмось до маґнатства. Сама вже велика земельна власність, зібрана в такій масї в його руках, мусїла дати йому велике значіннє. При аристократичнім же складї в. кн. Литовського ся земельна аристократия вповнї опанувала державу. Вона була заразом і служебною: всї вищі посади були в руках тих богатих родів, що займали їх з дїдів і батьків, і homines novi з'являють ся тут в незначнім числї, та й то звичайно се люде вже богаті, що встигли доробити ся маєтку, а заразом своїми здібностями вміли звернути на себе увагу правительства. Переглядаючи реєстри вищих урядників, ми стрічаємо все тіж самі роди, що з иньших джерел звістні нам як люде богаті і можні, родовиті, члени чільнїйших родів в. кн. Литовського.

Так нпр. в 1530-х рр., з котрих маємо ми викази хоруговних фамілїй і їх, так би сказати, маєткової вартости, ми стрічаємо на вищих урядах центральної й двірської управи в. кн. Литовського таких осіб: на гетьманстві великім бачимо Конст. Острозького, потім Юрия Радивила, що перед тим був гетьманом дворним, — по нїм на гетьманство дворне прийшов Андрій Немирович; на канцлєрстві Ольбрахт Гаштовт; маршалком земським був Ян Заберезинський, маршалком дворним тойже Юрий Радивил; підскарбім земським Іван Горностай, підскарбім дворним Іван Стретович. На урядах провінціональних (вичисляю їх більше меньше в порядку ранґи)[49] — на воєводстві виленськім Ольбрахт Гаштовт, на каштелянстві — Юрий Радивил, на воєводстві троцьким Ян Заберезинський, на каштелянстві троцьким і заразом на старостві жмудським Станїслав Кезґайло, воєводою київським був Андрій Немирович, старостою луцьким кн. Федір Чорторийський, воєводою полоцьким Петро Кишка, старостою городенським Юрий Радивил, воєводою новгородським Станїслав Ольбрахтович Гаштовт, витебським Ян Глїбович, підляським Іван Сопіга[50].

І так переглянувши тих кільканадцять найвищих урядів держави знайшли ми скрізь членів тих родин, що вже звістні нам як найбільше заможні й родовиті. Виїмок знайшов ся тільки оден — той Стретович, що його ми не бачили між хоруговними панами; він також не був одначе homo novus — його батько був підскарбім також, а зрештою се галузь досить родовитої й заможної фамілїї Солтанів.

Потягнім ще далї свій перегляд. Гляньмо по другорядним урядам намістників і старост повітів (на сей раз займемо ся тільки українськими) — і ми бачимо те саме явище. Маршалком Волинської землї був в тім часї кн. Федір Сангушкович, старостою володимирським другий Сангушкович — Андрій, і по нїм той Сангушкович Федір; старостою кремінецьким і житомирським — Ян кн. литовський, біскуп виленський (нешлюбний син в. кн. Жиґимонта); старостою берестейським Ол. Ходкевич, дорогичинським Петро Кишка, більським Ольбрахт Гаштовт, мельницьким Немира Грималич, браславським і винницьким Константин Острозький, по нїм його син Іля, овруцьким Михайло Халецький, канївським і черкаським Остафій Дашкович[51]. Отже і тут, на кільканадцяти другорядних урядах знаходимо в переважнім числї членів тихже маґнатських родів. Халецький і Дашкович хоч не належали до фамілїй хоруговних, були також з родин панських. Халецькі були з бояр черниговських, і сей староста овруцький по попису 1528 р. ставив поважну цифру 16 коней. Дашковичі належали до чільнїйших київських фамілїй і мали там великі маєтности, тільки по тодїшнїх часах мало доходні, бо порожні.

Сей для прикладу зроблений перегляд урядів з 1530-х рр. може дати нам загальне зрозуміннє, з кого складали ся вищі урядничі верстви в. кн. Литовського. З незначними виїмками були се ті богаті земельнї маґнати, що з рода в род держали ся на сих урядових верхах. Вони збирали в своїх руках дуже часто по кілька таких урядів, до того ріжні держави, що служили їм джерелами доходів, і часом дїдично освоювали певні, навіть дуже значні уряди. Так нпр. у Радивилів дїдичним було воєводство виленське, у Кезґайловичів староство жмудське, Сангушки опанували вищі волинські уряди, й т. и.[52] Певні права на вищі уряди, які давало сим маґнатам їх походженнє, признавали ся вітверю й урядом: не раз надаючи певний високий уряд, в. кн. мотивує се заслугами батька сього кандидата[53] і т. и.

Держачи в своїх руках, з батька на сина, всї вищі уряди держави, маґнати держали в своїх руках і раду в. князївства, а з нею й загальну управу в. князївства, бо рада була заразом і сенатом і комітетом мінїстрів і навить реґенцією, в неприсутности в. князя. Займаючи вищі уряди, члени маґнатських родів тим самим входили в склад ради. Але на тім не кінець — декотрі чільнїйші маґнатські роди (на жаль, досї не вислїджено — котрі саме) мали право засїдати в радї в. князївства навить незалежно від урядів — хоч би й нїякого сенаторського уряду не займали. Здаєть ся, що ся привілєґія одначе з часом вийшла з уживання, але в декотрих родах вона додержала ся до кінця: звістна річ, як кн. Слуцькі вже по Люблинськії унїї, під час безкоролївя по смерти Жиґимонта Авґуста домагали ся собі місця в сенатї на тій підставі, що їм завсїди належало місце в радї в. князївства[54].

Взагалї окрім фактичного значіння, яке давало маґнатству його велика земельна власність і богацтво та високі посади, не бракувало йому й певних правно признаних прероґатив. Полишаючи на боцї се право на місця в радї, бо його, очевидно, мали тільки найчільнїйші фамілїї між сею аристократиєю, були й иньші, признані більшому кругу маґнатських родин. Одно таке ми бачили — право висилати свої «почти» осібно від повітових полків, під хоругвою своєї фамілїї, або своєю особистою. Ся привілєґія була розтягнена на маґнатів взагалї не скорше десь як в серединї XV в.; в оповіданню Длуґоша про литовське військо під Ґрінвальдом ми бачимо в нїм самі тільки хоругви князїв-володарів і повітів[55]. Вона мала своє практичне значіннє, бо виймала панські «почти» з під зверхности й компетенції повітових хорунжих або старост, ощаджувала час при виправі тих почтів, бо вони мали йти просто на головний попис, не ставлячи ся в повітї, й т. и.

Далеко цїннїйша ще була иньша привілєґія: маґнатські роди не підлягали юрисдикції провінціональній, а просто суду в. князя й його ради, у всїх справах. Се право їх було признане й першим Статутом: князї й пани, «которыє не судятся у поветех», мали позивати ся «господарськими позвами», на суд великого князя, що в неприсутности в. князя судили пани-рада на осібних, щорічних судових «роках» у Вильнї[56]. Коли в 50-х рр. XVI в. оден з Сопігів був запізвав свого брата перед городенський суд, запізваний заявив, що він не обовязаний перед сим судом відповідати, «з тих причин, що вони з предків своїх «не єсть поветницы; в кождих земських річах: «о войны и о серебщизны и о иншиє речи, особливыє речи господарскиє до домовъ Сопежиныхъ завжды писаныи бываютъ отъ господара єго милости», і відкликував ся до памяти всїх присутних, що Сопігів нїколи не суджено «кроме комисей господарьскыхъ»[57]. Ся привілєґія, невважаючи на опозицию рядової шляхти, додержала ся до загальної реформи литовського судівництва — в 1564 р. Кого вона обіймала — котрі роди не належали до «повітників», се не вислїджено, і докладно, певно, й не буде вислїджено, але можна з всякою правдоподібністю сказати, що круг тих «не-повітників» з кругом хоруговних княжат і панів не сходив ся — то значить не кождий хоруговний пан мав сю судову привілєґію, і навпаки.