Розділ «VI. Орґанїзація церковна»

Дїйсно історія боротьби за митрополїю 2-ої пол. XIV в. — часи конкуренції м. Алексїя, Романа й Кипріяна й замішань по смерти Алексїя, які пригадують епископи в вищенаведених словах, повні епізодів, що вказують на незвичайно цинїчні, грубо підкупні відносини на дворі царгородського патріарха й цїсаря й чисто еґоістичне, фіскальне становище їх до руських справ: от аби лише здерти[1136]. Незалежно від таких спеціальних нагод, при нагодї й без нагоди простягали вони руки до руського духовенства. Маємо дуже характеристичний лист патріарха, перехований в патріарших таки протоколах, з остатнїх лїт XIV в., до тодїшнього митрополита Кипріяна. Тут згадуєть ся про посольство, вислане вже перед тим до митрополита, в. князя московського й «иньших князїв», по гроші: «як ви недавнїми часами помогли нам жертвами на користь міста (Царгорода), в поміч християнам і великій церкві (патріаршій катедрі), так аби й тепер прислали від себе з жертв иньших християн поміч нам, змученим облогою й війнами окружних ворогів». Сим же разом патріарх висилає нових послів і через них нові, ще пильнїйші припімнення: «У нас наслїдком ворожих нападів і великих видатків на оборону біда ще далеко більша, нїж була тодї, і хоч ми надїємо ся з ваших країв важної й великої помочи, одначе жадаємо, щоб й твоя сьвятість не відмовила своєї участи в тій добрій справі, аби за тебе, дорогий брате, молили ся преподобні отцї. І коли ти давнїйше трудив ся як приятель Ромеїв (Візантийцїв), то потруди ся тепер особливо: поучи, намов, переконай всїх, аби поступили як ми просимо й жичимо: поясни їм, що дати на оборону сьв. міста (Царгорода) лїпше нїж дати на службу божу, або для бідних чи на увільненнє невільників, що хто щось пожертвує в поміч нам, то знайде у Бога більшу нагороду, нїж хто поставить церкву, або монастир, або дасть що на них; бо сей сьвятий город — то охорона християнства всього сьвіта, його твердиня, сьвятість і слава…»[1137].

Такі збирачі від царгородського патріарха; а також і з иньших грецьких земель появляли ся дуже часто. Московські джерела доста богатї звістками про них[1138]; для наших країв таких джерел з сього часу не маємо, але нема сумнїву, що сї збирачі й наших земель не минали.

Сї побори й драчі, без сумнїву, викликали на Руси сильне незадоволеннє, і на сїм ґрунтї змагання польсько-литовського правительства до ослаблення залежности київської митрополїї від патріарха, хоч подиктовані зовсїм иньшими мотивами, знаходили певне підпертє і в руських епископах, і в самих вірних.

Поучені прикладом Москви, що зовсїм зірвала всяку залежність від патріархату, патріархи мусїли бути обережнїйші супроти київської митрополїї — мусїли задовольняти ся тою ролею яка їм лишила ся, щоб не стратити всякої власти над тутешнїми епархіями, тим більше що тут можливість унїї з Римом була вічною грозою для патріархату. Хоч як інтересовані тїснїйшою залежністю українсько-білоруської церкви, патріархи, під натиском обставин, мусїли помирити ся з чисто номінальною участию в номінації митрополитів. Що правда, по за номінацією лишало ся ще просторе поле патріаршій власти. Але й воно також зменьшало ся з часом.

Часи боротьби за митрополїю були часами найживійшої участи патріарха в церковних справах руської дієцезиї. Перед патріарха йшли скарги від митрополитів на митрополитів, епископів на митрополитів, митрополитів на князїв, князїв на митрополитів (такі факти ми вже бачили вище). Патріарх кликав сторони на суд перед себе до Царгорода, або висилав на місце своїх апокрисіаріїв, аби вони справу на місцї розслїдили і обвинуваченого, як би ті обвинувачення були правдиві, з уряду скинули. Часами і з власної інїціативи патріарх вглядав у церковні порядки руської дієцезиї. Бачили ми вище нпр. такий факт як висланнє екзарха в Галичину в 1390-х рр.: відкинувши Ягайлового кандидата на галицьку митрополїю еп. луцького Івана, патріарх вислав туди в 1397 р. архіепископа вифлеємського, яко чоловіка при своїх талантах іще й «близького й спорідненого своїм язиком і мовою і знайомого й приятеля не тільки тамошнїх князїв, але майже всього народу». В інструкції своїй тому екзархови, з огляду що християне епархій мавровалахійської й галицької за браком пастирів дуже потрібують пастирської опіки, він поручає поучати по церквах людей православній вірі, видалити тих, що неправно там сьвященствують, відправляти всякі служби, поставляти в потребі сьвящеників і церковників, сьвятити церкви і взагалї сповняти всякі епископські чинности[1139].

Чуючи, як виходить з їх рук практика номінації, патріархи старали ся були навіть тим тїснїйшими узлами залежности звязати з патріархатом митрополитів: давши свою згоду на поставленнє митрополитом Алексїя, патріарх з'обовязав його, аби він що два роки приїздив до Царгорода, на патріарший собор, для роз'яснення ріжних питань церковної практики, а принаймнї присилав би в таких справах своїх відпоручників за поученнєм[1140]. Поводом нїби було те, що Алексїй, яко не-Грек, не може бути так досьвідчений в грецькій канонїчній практицї як митрополит з Греків (тим патріарх мотивує й практику, що митрополити повинні іменувати ся з царгородського духовенства), але, очевидно, властивою метою було — тїснїйше привязати митрополита до патріархата.

Та житє вело як раз в противний бік. Коли скінчила ся боротьба за відокремленнє київської митрополїї й відносини уложили ся, коли номінація митрополита й епископів стала залежною головою від короля або в. князя, — перед суд його і сойму стали переносити ся ті справи, які в давнїйших відносинах ішли перед патріарха. На їх рішеннє йшли й ним рішали ся справи, що по канонїчним постановам належали до духовної власти — патріарха та митрополита.

Так на Берестейський сойм 1511 р. занїс перед в. князя полоцький епископ скарги на митрополита й епископа володимирського, що митрополит в своїх листах титулує його не архіепископом, а тільки епископом, а володимирський епископ «хоче вище від нього сидїти». Як бачимо, справа була того рода, що зовсїм до сьвітської компетенції не надавала ся, але нї в. князь, нї митрополит того не підносили, лише володимирський епископ «тыми Разы съ нимъ передъ нами правовати ся не хотЂлъ», але не знати, з яких мотивів. Митрополит дав в справі того архіепископського титулу свої вияснення, але в. князь для розвязання питання звернув ся до сьвідоцтв полоцьких князїв і бояр, і на підставі їх признав правду полоцькому епископу так в справі його з митрополитом, як і з володимирським епископом[1141].

Тридцять лїт пізнїйше сей спір полоцького епископа з володимирським за старшинство поновив ся: 1541 р. полоцький епископ жалив ся в. князеви на митрополита, що той під час богослуження поставив його «стілець» низше стільця володимирського епископа. На сей раз митрополит одначе спротивив ся юрисдикції в. князя: покликуючи ся на давнїйший привилей, що забезпечав компетенції церковного суду, він жадав, аби ся справа відіслана була до духовного суду, на собор епископів. В. князь згодив ся з тим — поручив митрополиту скликати в тій справі собор епископів, але додав: «а коли котра сторона буде собі з того суду (собору епископів) кривдувати, то може відізвати ся (апелювати) до короля»[1142]. Таким чином навіть роблячи уступку компетенціям духовного суду, в. князь полишив собі апеляційний суд, що властиво, по канонам і давнїйшій руській практицї, належав до патріарха.

Взагалї скарги перед короля на митрополита й епископів в справах церковної адмінїстрації були річею дуже звичайною, звісток таких маємо дуже богато. До патріарха в таких справах майже не звертали ся, хиба в чисто релїґійних — по благословенство для церков, монастиря, в спорах релїґійної науки або обряду[1143]. Від його участи ж в церковній адмінїстрації так відзвичаїли ся, що коли патр. Єремія, під час свого побуту на Руси в 1588-9 рр. забрав ся (що правда — досить нетактовно) до порядковання відносин в руській єрархії, се викликало й певне здивованнє, й рішуче невдоволеннє.

---

Становище православної церкви в Польсько-Литовській державі

---

Перелом з польською окупацією, сформованнє католицької церкви на українї — біскупи in partibus, становище Казимира, пляни латинїзації православних катедр, поворот в церковній полїтицї Казимира, заходи Володислава Опольського й кор. Людовика, буля Debitum pastoralis i фундація галицького арцибіскупства, перенесеннє його до Львова, біскупські катедри — перемишльська, холмська й луцька, подільська. Упадок галицької митрополїї, претензії до неї лат. Арцибіскупів, спір за галицьке намісництво — поставленнє Гдашицького, заходи галицької суспільности в інтересах епархії, вибір Макарія Тучапського і заходи коло його затвердження, відновленнє епископії, претензії арцибіскупа. Обмеження православної віри в коронних землях, обмеження культу, справа заборони православних церков, обмеження в горожанських правах. Брак привилеїв для православних. Привилеї для православної єрархії

Не в порівнянню важнїйші ще нїж в відносинах до патріархату, зайшли переміни в відносинах православної церкви до місцевої сьвітської власти.

В давнїй Руси православна церква була церквою державною, державою протеґованою, жила в тїснім союзї з властию полїтичною, як і в своїм метрополїї — Візантиї, й до опіки сеї полїтичної власти, підмоги, оборони в кождій погребі апелювала, бачучи в князю свого опікуна й оборонця[1144]. Перехід українсько-руських і білоруських земель під власть королїв польських і в. князїв литовських зробив кінець таким відносинам.

В Галичинї вже окупація Казимира зробила радикальні переміни в такій ситуації: володарем став католик, з католиків складала ся краєва адмінїстрація, з католиків творила ся привілєґіована верства людности, й державною, привілєґіованою церквою ставала католицька.

За самого Казимира ся зміна тільки почала себе показувати. Руський елємент ще був сильний в вищих верствах землї, і з ним треба було рахувати ся супроти неустанної боротьби з Любартом. Казимир тримав ся супроти нього обережно, в церковних справах спеціально. Хоч він ще в 1351 р. розписував папі, що в новоздобутих ним землях можна заложити цїлу католицьку митрополїю з сема катедрами, але з орґанїзацією латинської церкви не спішив ся, і взагалї католицькі інтереси він культивував головно в своїх листах до папи, понуджуючи його до помочи в заходах коло окупації Руси. Біскупи, які іменують ся за його часів для ріжних катедр на Руси — для Перемишля, Львова, Холма, Володимира, а 1371 р. згадуєть ся і арцибіскуп для Галича[1145], — лишали ся, як і їх попередники біскупами номінальними, in partibus, і пробували в ролї суфраґанів при иньших, нераз дуже далеких катедрах, в Нїмеччинї, Анґлїї й ин.[1146] Сама папська курія не мала їх в памяти й не брала в рахубу, як епископів номінальних (ad titulos vagos): творячи пізнїйше арцибіскупство галицьке, воно як побачимо, зовсїм іґнорує тих давнїйших арцибіскупів галицьких, а з утворення біскупства у Львові робить велике питаннє, не числячи ся зовсїм з істнованнєм вже давнїйших таких номінальних епископів львівських.

Першим і останнїм, взагалї одиноким певним виступом Казимира в справі орґанїзації латинської церкви на Руси досї лишаєть ся його проєкт заложення латинської катедри у Львові, де не було православної катедри[1147]. З весни (початку цьвітня) 1363 р. маємо папську булю писану з сього поводу: діставши від Казимира проєкт засновання катедри in villa Lamburga, «що не належить до нїякої дієцезії», папа поручав ґнєзненському арцибіскупу розвідати ся й донести йому, чи Львів надаєть ся на катедральне місто, чи має вірних і клєриків, і чи дістало б відповідну дотацію[1148]. Що відписав на те арцибіскуп, не знаємо. Справа пішла в проволоку. Причиною, чи одною з причин могли бути претензії любуських біскупів, що запобігаючи заснованню біскупства в Галичинї, манїфестують в 1360-х рр. свої біскупські компетенції й функції в Галичинї, й находять тут признаннє сих компетенцій[1149]. Але видко сам Казимир не мав великої охоти переводити свої пляни в дїйсність, бо укладаючи потім, в 1367-8 рр. угоду з любуським біскупом (з котрим був прийшов до конфлїкту), мав певну спромогу забезпечити собі свобідну руку в творенню катедр — чи у Львові, чи в иньших містах, але не зробив того, і до утворення львівської катедри так і не прийшло. Зрештою не знаємо напевно анї одної фундації Казимира на користь католицької церкви (з виїмком звістки про розпочату ним будову катедри в Володимирі, де він всякими способами хотїв забезпечити опорну точку польському панованню на Волини)[1150], як з другого боку не знаємо й про якісь насильства над церквою руською. Правда, звістка північного лїтописця, записуючи похід 1349 р., каже при тім що Казимир заберав православним церкви: «много зло крестианамъ створиша, а церкви святыя претвориша на латыньскоє богумерзъкоє служеніє»[1151]. Але я рішучо думаю, що ми тут маємо до дїла з байкою, витвореною далекою поголоскою, бо Казимир, хвалячи ся своїми подвигами перед папою, аби заохотити його до дальших жертв (зміст його тодїшнїх реляцій в головнім знаємо)[1152], певно не промовчав би й такої своєї ревности для католицтва, коли б її дїйсно був показав.

Як толкувати сю пасивність Казимира в справі орґанїзації латинської церкви на Руси? Якимись перешкодами — канонїчними, чи полїтичними, які мовляв він стрічав у сїй справі (як толкують особливо польські історики), витолкувати ся трудно, бо те що слїдом по нїм міг протягом кількох років зробити Володислав Опольський, безпечно міг зробити й Казимир: обставини в головнім були тіж самі. Головно ж, що й якихось більших заходів ми з боку Казимира не бачимо. Чи була се глубока рівнодушність до справи, чи обережність полїтика? Може бути й се й те, але може бути ще иньше об'ясненнє.

Дивлячи ся на православє як на збочіннє з правдивого шляху віри, католицькі достойники тих часів взагалї всяку православну, церковну орґанїзацію були склонні уважати за таку, що per nefas зайнята «схизматицькими» особами, а повинна бути обсаджена духовними католицькими. Коли окупація Казимиром Галицької Руси розбудила в католицьких духовних кругах заінтересованнє тутешнїми церковними справами і поставила на чергу справу орґанїзації латинської церкви, в папських, взагалї єрархічних кругах сеї церкви справу трактували дуже легко, стоячи на тім становищі, що православні руські катедри Галичини і Волини — се катедри властиво католицькі, тільки неправно опановані схизматиками, отже їх треба лише обсадити католицькими епископами, і католицька церква буде орґанїзована.

Такий погляд католицької єрархії на руські катедри, видержаний вповнї, включно до орґанїзаційних буль з 1370-х рр., мусїв бути звістний Казимирови, і нема нїчого неправдоподібного, що й він з початку стояв на тім самім становищі, поки не приглянув ся руським відносинам близше: він міг сподївати ся, що вичекавши трохи, можна буде обсадити православні руські катедри католиками, і таким легким коштом прийти до готової католицької церкви, отже закладати нові, латинські катедри нема потреби. Розстрій руської церкви в Галичинї (посьвідчений звісним уже нам листом Казимира до патріарха 1370 р.), доведений до того, що тут вкінцї забракло зовсїм епископів, міг піддержувати Казимира в такій надїї, а можливо навіть, що й він сам причинив ся до сього розстрою, ставлячи перешкоди в обсадї катедр. Тільки близше приглянувши ся галицьким відносинам мусїв він переконати ся, що сама собою справа ся не розвяжеть ся, і що православні катедри на латинські можна буде перетворити хиба брутальними насильствами. До сього полїтика Казимира не мала охоти — отже треба було подумати про твореннє католицьких катедр на ново.

Коли таке об'ясненнє справедливе, то супроти нього піднесений Казимиром в 1360-х рр. проєкт засновання латинської катедри у Львові означав би поворот в його церковній полїтицї: папська курія далї держала ся погляду, що треба обсадити католиками готові давнїйші катедри, але Казимир з сим пляном розпрощав ся й піднїс гадку засновання нової латинської катедри, і то в такім містї, що ще руської катедри не мало, або як папа писав — не належало до нїякої дієцезії. А петиція Казимира до царгородського патріарха про відновленнє православного епископату, що кілька рік за тим пішла від Казимира, показувала, що він попрощав ся з гадкою використати розстрій православної церкви на користь латинської.