Розділ «VI. Орґанїзація церковна»

Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.

Дивлячи ся на православє як на збочіннє з правдивого шляху віри, католицькі достойники тих часів взагалї всяку православну, церковну орґанїзацію були склонні уважати за таку, що per nefas зайнята «схизматицькими» особами, а повинна бути обсаджена духовними католицькими. Коли окупація Казимиром Галицької Руси розбудила в католицьких духовних кругах заінтересованнє тутешнїми церковними справами і поставила на чергу справу орґанїзації латинської церкви, в папських, взагалї єрархічних кругах сеї церкви справу трактували дуже легко, стоячи на тім становищі, що православні руські катедри Галичини і Волини — се катедри властиво католицькі, тільки неправно опановані схизматиками, отже їх треба лише обсадити католицькими епископами, і католицька церква буде орґанїзована.

Такий погляд католицької єрархії на руські катедри, видержаний вповнї, включно до орґанїзаційних буль з 1370-х рр., мусїв бути звістний Казимирови, і нема нїчого неправдоподібного, що й він з початку стояв на тім самім становищі, поки не приглянув ся руським відносинам близше: він міг сподївати ся, що вичекавши трохи, можна буде обсадити православні руські катедри католиками, і таким легким коштом прийти до готової католицької церкви, отже закладати нові, латинські катедри нема потреби. Розстрій руської церкви в Галичинї (посьвідчений звісним уже нам листом Казимира до патріарха 1370 р.), доведений до того, що тут вкінцї забракло зовсїм епископів, міг піддержувати Казимира в такій надїї, а можливо навіть, що й він сам причинив ся до сього розстрою, ставлячи перешкоди в обсадї катедр. Тільки близше приглянувши ся галицьким відносинам мусїв він переконати ся, що сама собою справа ся не розвяжеть ся, і що православні катедри на латинські можна буде перетворити хиба брутальними насильствами. До сього полїтика Казимира не мала охоти — отже треба було подумати про твореннє католицьких катедр на ново.

Коли таке об'ясненнє справедливе, то супроти нього піднесений Казимиром в 1360-х рр. проєкт засновання латинської катедри у Львові означав би поворот в його церковній полїтицї: папська курія далї держала ся погляду, що треба обсадити католиками готові давнїйші катедри, але Казимир з сим пляном розпрощав ся й піднїс гадку засновання нової латинської катедри, і то в такім містї, що ще руської катедри не мало, або як папа писав — не належало до нїякої дієцезії. А петиція Казимира до царгородського патріарха про відновленнє православного епископату, що кілька рік за тим пішла від Казимира, показувала, що він попрощав ся з гадкою використати розстрій православної церкви на користь латинської.

Сю петицію ми вже знаємо[1153]. Її звичайно оцїнюють як полїтичний крок, звернений против православної церкви: що Казимир хотїв її ослабити відлученнєм Галичини від київської митрополїї. Але се об'ясненнє не зовсїм справедливе, принаймнї одностороннє. Галицької митрополїї, як ми тепер дуже добре знаємо, Казимир не видумав. Його петиція була, противно, уступкою православним, зробленою, очевидно, під їх натиском, а може і з укритою гадкою — тим певнїйше привязати новоздобуті волинські волости до Польщі. Епископів забракло на галицьких катедрах, очевидно, вже від довшого часу, і сю справу перед Казимиром православні мусїли порушувати не від учорашнього дня, але Казимир, як я сказав уже, міг умисно ставити ріжні перешкоди обсадженню руських катедр, аж нарештї уступив.

Відновляючи православну єрархію, разом з тим треба було, з польсько-католицького становища судячи, енерґічнїйше забрати ся до орґанїзації католицьких катедр. Але на се Казимирови чи часу забракло (як знаємо, він умер 1370 р.), чи енерґії — досить, що для орґанїзації католицької церкви в Галичинї він так таки нїчого й не зробив, і взагалї полишив Галичину, з католицького становища беручи, в станї як найменьше відраднім. Там, як доносив вікарий францісканів в 1372 р., «не було церков анї катедральних, анї парохіальних, анї парохів до душпастирства, а невірних і схизматиків така маса, що супроти множества нечестивих можна було знайти тільки поодинокі особи вірних (paucae personae)»[1154]. Вправдї, як ми вже знаємо, тягом іменували ся католицькі біскупи, а був навіть і «галицький архіепископ», але о скільки все се було ілюзоричне, показує папська буля до католицького епископа серетського, на Волощинї, аби він взяв у свою душпастирську опіку «деякі сьвітські католицькі особи, чоловіків і жінок», що пробувають у Галичи й галицькій діецезії, «як вівцї без пастиря, не маючи католицького епископа»[1155].

Пишучи се в перших днях 1372 р., папа знав уже про появу в Галичу «схизматицького епископа», себто новоіменованого митрополита Антонїя. Кілька місяцїв пізнїйше, він, як каже — non sine mentis turbatione, довідав ся, що й по иньших руських катедрах появили ся «численні» (quamplures) православні епископи (поставлені Антонїєм). Не підозріваючи, що се відновленнє православної єрархії стало ся за згодою польського правительства, папа поручав краківському епископу, аби усунув усїх «схизматицьких» епископів з їх катедр[1156]. Папська курія, як бачимо, все ще зіставала ся при ілюзії, що руські катедри можуть, і повинні обсаджувати ся католиками. Але в Польщі, очевидно, сеї ілюзії нїхто не подїляв, і на дневнім порядку стояло вже твореннє нових катедр для епископів католицьких.

Наступник Казимира на польськім престолї Людовик, а особливо його галицький підручник Володислав опольський забрали ся до сеї справи з більшою енерґією, нїж яку показав Казимир, і за короткий час свого правлїння положили міцні підвалини орґанїзації католицької церкви в Галичинї. Головно се було, здаєть ся, дїлом Володислава — від нього маємо ряд фундацій на користь латинства, тим часом як Людовик виступає лише в ролї посередника з курією, а зрештою окрім ріжних побожних замірів, в житє одначе не переведених, нїчого про нього не знаємо.

Ми не знаємо перших зносин в сїй справі з курією. Правдоподібно, Володислав слїдом по своїм переходї в Галичину підняв справу латинських катедр, а я здогадував ся б, що властиво він, як і Казимир, проєктував лише катедру у Львові. Суджу з того, що Володислав зараз по затвердженню галицького арцибіскупства старав ся, аби перенесено його до Львова, і тільки йому й дав дотацію з усїх катедр, утворених булею 1375 р., а іменований на галицького арцибіскупа канонїк Матвій аж до смерти титулує себе «елєктом львівським» (electus archiepiscopus lemburgensis). Але курія стояла на своїм давнїм становищу, що треба думати не про твореннє нових катедр, а про обсаду вже давнїйших, на які вже й бували іменовані латинські епископи, але були «перед окупацією Казимира захоплені схизматицькими й єретецькими епископами». Вона отже й тепер звела справу на сю стежку. Крім того на дорозї все ще стояв любуський епископ з своїми претензіями на Русь, доводячи, що Галич, Перемишль, Володимир і Холм — то зовсїм не катедри, а звичайні парохії (і се знову було справедливо, коли говорило ся про латинські церкви), і що вони належать до його дієцезії. Справа пішла в проволоку. Але Володислав і Людовик постарали ся принаглити справу листами й посольствами до Риму. Курія, ще раз поручивши польським епископам розслїдити сю справу, вкінцї рішила ся розрубати сей вузол і на припімненнє Володислава, в лютім (13/II) 1375 р. папа Григорій XI видав свою булю Debitum pastoralis officii, що послужила підставою орґанїзації католицької церкви на Руси[1157].

Буля признавала Галич, Перемишль, Володимир і Холм за міста катедральні, зносила над ними всяку власть і права любуського епископа та приймила під безпосередню власть курії. Галич признавав ся архіепископією, три иньші катедри — її суфраґанїями. Наколи б на сих катедрах були які епископи схизматики, буля їх усувала й заповідала скору обсаду їх католицькими епископами, застерігаючи сї номінації виключно для курії.

Дїйсно, кілька місяцїв пізнїйше папа іменував арцибіскупом в Галич Матвія, перед тим ерлявського канонїка. Проганяти з тої нагоди православного митрополита з Галича, як поручав папа в тій своїй булї, розумієть ся, нїхто не думав. Але на катедральну церкву, як каже Длуґош, арцибіскупу таки віддано пізнїйше якусь православну церкву. Чи дістав він уже при тім що з маєтностей православної митрополїї, не знаємо. Як не зараз, то дещо пізнїйше, по упадку православної галицької митрополїї, але в кождім разї з маєтностей православної катедри чимало перейшло до латинської. Про се маємо вправдї пізнїйшу, але вповнї варту довіря місцеву традицію (хоч вона в іменах і датах робить помилки, але в основі мусить мати факти): «тотъ столецъ галицкій, писали православні Галичане митрополиту в 1538 р., былъ загинулъ отъ колькасотъ лЂтъ, и на томъ столци галицкомъ учинено єсть арцибискупство латинскоє: которыи были мЂста и села къ Галичу, то все отобрали и на томъ фундовали арцибискупство, гдЂжъ имъ былъ тото фундовалъ Якгейло король и листы папежскими потвердилъ»[1158].

Здаєть ся, православні представляли так історію фундації галицького арцибіскупства не без впливу булї 1375 р. — що воно засновано було на місцї й на маєтностях митрополїї. Так в дїйсности не було, й незалежно від маєтностей забраних від митрополїї арцибіскупство дістало й свою осібну дотацію; її знаємо з пізнїйшої папської булї: Володислав дав арцибіскупу місто Рогатин, замки Олесько й Тустань з їх волостями, десятину з мита львівського і з доходів соляних жуп дрогобичських і жидачівських та каменицю ві Львові[1159].

Се наданнє каменицї ві Львові стояло в звязи зі згаданим уже вище бажаннєм Володислава — мати латинську катедру не в Галичу, а ві Львові. Ще тодї як важила ся справа католицьких катедр, Володислав представляв курії, що арцибіскупській катедрі лїпше бути ві Львові, сильно укріпленій столицї краю, нїж у Галичі, виставленім на напади «Татар, Литвинів і Схизматиків». В тім напрямі потім робили старання й самі галицькі арцибіскупи. Але курія, виходячи вже з звістного нам прінціпа про старі руські катедри, нерадо приймала сей проєкт, і тільки в 1412 р., заходами Ягайла, удало ся прихилити її до того[1160]. Від тодї латинські арцибіскупи — що вже й перед тим писали ся часто львівськими й залюбки перемешкували ві Львові, на все переходять до Львова й приймають титул «львівських».

Друга католицька катедра, що по булї 1375 р. увійшла дїйсно в житє, була перемишльська. Се було заслугою самого новоіменованого біскупа, Еріха Вінзена, Саксонця родом. Дотації нїякої катедра ся не дістала нї від Володислава, що мабуть сеї катедри не просив і нею не інтересував ся (хоч не жалував надань нпр. монашим місіям, домінїканам і францісканам), анї від Людовика. Аж кор. Марія, мовляв сповняючи замір свого батька, надїлила перемишльську катедру маєтностями. Але Еріх, хоч застав свою дієцезію, як він оповідає в своїй пізнїйшій фундаційній грамотї для перемишльської капітули, «зовсїм знищену й зруйновану і позбавлену всякої краси й чести католицької церкви», «зайняту схизматиками, разом з численними маєтностями»[1161], тим не зразив ся й не кинув своєї катедри, як його попередники, що, як він каже, навіть не бували в своїй дієцезії[1162]. Він орґанїзував капітулу, зібравши «viros catholicos expertos, literatos et ydoneos», визначивши її доходи з десятин і давши дуже суворий, аскетичний режім (що зрештою по нїм простояв не довго), допросив ся дотації від кор. Марії, що надала катедрі (в 1384 р.) Березів (теп. місто), Доморадь, Ровне, Чергову (в Сяніччинї) й Радимно (теп. містечко), й загосподарив сї маєтности[1163].

В 1412 р. Ягайло, як ми вже знаємо, надїлив перемишльських латинників катедрою: переїздячи через Перемишль, а почувши закид від якихось Нїмцїв, що він сприяє схизматикам, Ягайло, аби очистити ся від сього «несправедливого закида», як каже Длуґош, казав віддати латинникам прегарну руську катедру, збудовану Володарем Ростиславичом, — викинути з неї руські гроби й посьвятити на латинську. Се й було зроблене, «при гірких риданнях, криках і слезах руських сьвящеників і народа, що уважала се за крайню обиду й кривду своєї реліґії», помічає Длуґош[1164].

Дві иньші катедри, утворені булею Debitum pastoralis, — володимирська й холмська, якийсь час зіставали ся далї in partibus. Про холмську місцева традиція каже, що свою дотацію дістала вона від Ягайла в 1417 р., і від того часу стала міцно на ноги[1165]. На пунктї володимирської катедри вийшли якісь близше нам невідомі вагання чи суперечности в польсько-литовських сферах: Витовт хотїв зробити з Володимира латинську катедру для цїлої Волини, надав її мєтности і піддав її також землю Луцьку, Белзьку і Берестейську, але пізнїйше заіменовано, можливо — на бажаннє Ягайла, осібного епископа в Луцьк, і справа скінчила ся тим, що в 1420-х рр. володимирську катедру прилучено до луцької й передано її дотації (1428)[1166]. Від сього часу ся волинська (луцька) катедра істнує вже вповнї реально. Окрім того в тих же часах заснувало ся біскупство камінецьке; перші тутешнї біскупи, в початках XV в. були, здаєть ся, з домінїканів, отже се були біскупи титулярні. Але вже в Свитригайлових часах (1430 р.) камінецький біскуп, як ми бачили в своїм місцї, відограє ролю в місцевій полїтицї. Дотовано було се біскупство за Витовта: так твердив біскуп Матїй за кор. Ольбрахта, й тодї дістав від нього потвердженнє на сї Витовтові надання (дуже значні!), бо мовляв Витовтів привілей згорів. На жаль тільки він докладнїйше не поясняє, коли такий важний привілей мав пропасти, і взагалї висловляєть ся про се дуже загально[1167].

Окрім того, ще в часах булї Debitum pastoralis були в проєктї катедри: київська і туровська. З них туровська не прийшла зовсїм до житя, а київська зістала ся на довгі віки властиво титулярною, хоч біскупів київських почали іменувати ще від тодїж — від 70-х рр. XIV в.[1168]

Таким чином в остатнїй четвертинї XIV в. з'орґанїзувала ся в українсько-руських землях (головно в західнїй їх частинї) католицька церква, і по плянам курії мала зовсїм витиснути звідси православну церкву та заступити її місце. На таке скасованнє православної церкви не відважили ся одначе й найбільше горячі приклонники латинства, — але досить було й того, що стало ся! Поруч давньої державної — православної церкви сформувала ся нова державна й привілєґіована церква — католицька, і поруч неї православна уже не в теорії тільки, а й на практицї мусїла почути себе в ролї пониженої, бо лише, що найбільше — толєрованої церкви, поруч церкви привілєґіованої. І ще як на те слїдом за з'орґанїзованнєм католицької церкви, православна галицька митрополїя прийшла до нового упадку.

Ми знаємо вже, як се стало ся: наступник м. Антонїя Іван еп. луцький не дістав посьвящення й хоч правив галицькою митрополїєю, але неправно; користаючи з такого непевного його становища, здаєть ся вже м. Кипріян встиг поставити від себе в залежність епархії галицькі, але як не він, то трохи пізнїйше київські митрополити по тій Івановій узурпації взяли галицьку катедру в свою безпосередню власть, і хоч галицька митрополїя не була знесена формально, de facto галицька епархія опинила ся в найгіршім положенню. Номінально залежачи від митрополитів, що не іменували сюди епископів (мабуть не хотїли дати тим поводу підняти питаннє про осібність галицької митрополїї), а самі теж сюди звичайно не заглядали, — галицька епархія правила ся урядниками митрополита, т. зв. намісниками, і вкінцї навіть іменованнє сих намісників вийшло з рук і власти митрополита.

Здаєть ся, замішання звязані з переходом на унїю м. Ісидора і його виїздом з епархії послужили тому поводом[1169]. В кождім разї з одної записи 1458 р. довідуємо ся, що права і доходи митрополита в галицькій епархії під назвою «туторії або опекальництва Крилоського монастиря» надав тодї король старостї галицькому Станиславу з Ходча, а староста відпродав згаданою записею з 1458 р. се опекальництво за 25 гр. иньшому шляхтичу. З сеї записи довідуємо ся, що розуміло ся під тим опекальництвом: староста передає не тільки права на доходи з маєтностей, які належали до Крилоса, себто до митрополичої катедри, але й грошеві кари з духовних, що йшли на митрополита, куницї (себто річні оплати з попів) і юрисдикцію над попами «під мон. Крилоським»[1170]. За митрополитом у тім всїм зістали ся якісь мінїмальні впливи: староста предвиджує можливість, що як би він не вистарав ся потвердження на те опекальництво від короля, то митрополит міг того шляхтича від опекальництва відставити; в такім разї староста обіцює звернути йому гроші[1171].

Півстолїтя пізнїйше, у сина сього Станислава з Ходча, також Станислава на імя, старости львівського, вийшов спір з арцибіскупом львівським Бернардіном. Кождий з них претендував на право поставляти намісників для православних галицької епархії: у Львові, Крилосї й по иньших місцях[1172]. Станислав молодший виходив тут мабуть з батьківського права на крилоське опекальництво, або з якогось пізнїйшого анальоґічного надання. Арцибіскуп, як можна здогадувати ся з документу, відкликував ся на якусь папську булю — може Debitum pastoralis officii, може на булю 1412 р. про перенесеннє його катедри до Львова, і з неї виводив свої права на православну галицьку митрополїю. Сї претензії арцибіскупа, розумієть ся, були рішучим натяганнєм документів, але він мав за собою певну традицію — підданнє його нагляду, в інтересах католицтва, єретиків і схизматиків в його діецезії, вчинене Ягайлом[1173], і король, як він сам каже — хотячи сповнити обовязок католицького володаря і причинити ся до лекшого навертання схизматиків на католицтво, став по сторонї арцибіскупа. Грамотою 1509 р. він признав йому і його наступникам право іменувати православних намісників в галицкій діецезії[1174].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VI. Орґанїзація церковна“ на сторінці 5. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи