Розділ «VI. Орґанїзація церковна»

Супроти такого трактовання «духовних хлїбів» правительством, патронами і кандидатами, нас не здивують нарікання на те, що ріжні духовні й недуховні особи, зайнявши духовну посаду, обертають її доходи на свої приватні потреби, без всякого огляду на інтереси церкви. Коли король, найвищий сторож права і опікун церкви (як він себе уважав), признавав можливим, щоб кандидати на владиків роздавали церковні села в держави своїм протекторам сенаторам і королївським дворянам, то що маємо дивувати ся владикам чи иньшим церковним достойникам, що роздавали церковні маєтности своїм своякам і приятелям, запродували і заставляли для своїх потреб? Не виходили, розумієть ся, такі практики на здоровлє православній церкві, але по тім всїм, що ми бачили і чули, годї дивувати ся, коли в. князь дорікає (в 1541 р.) печерському архимандриту, що він всї монастирські доходи висилає на Волинь — дїтям і приятелям; коли волинські посли на соймі 1544 р. скаржать ся в. князеви на володимирського владику, що він пороздавав маєтности катедральні ріжним панам волинським[1346]. Звісний уже нам Іван-Іона Борзобогатий проміняв владичий замок Хорлуп Радивилам за дрантиве сельце, взявши собі в кишеню 1500 зол. додатку; другий замок Жабче, одну з визначнїйших маєтностей, дав зятеви в посаг; два иньших села другому зятеви «до живота», й в. князь не тільки потвердив се наданнє, але й заборонив наступникам Іони відберати сю маєтність від його зятя. Звісний Кир. Терлецький лїпші села свого владицтва дав був брату свому, й той двадцять років володїв ними й побирав з них всякі доходи[1347]. А вже вінцем ґешефтів можуть послужити контракти володимирського владики Теодосия Лазовського. Здобувши сю епископію оружною рукою від Борзобогатого, він пороздавав катедральні маєтности своїм дїтям і приятелям, владицтво саме «спустив» одному з претендентів, Мелетию Хребтовичу, ігумену печерському, і той перейняв на себе формально володїннє епископією, але безпосередно по тім виарендував Теодосиєви всї маєтности епископські (або як він висловляєть ся в иньшій грамотї — таки саму епископію), а заступати себе в адмінїстрації епархії поручив свому брату Семену і Теодосиєвому зятеви, війтови володимирському Дубницькому — «всихъ потребъ и справъ моихъ церковныхъ епископии володимерскои и берестейскои постерегати, пилновати и всимъ тымъ потребамъ досыть чинити». І всї сї контракти були або попереджені правительственними позволеннями або мовчки акцептовані правительством. В поясненнє їх мусимо сказати, що метою їх було: забезпечити можливо певно перехід володимирської епископії по Лазовськім до Хребтовича, а до смерти Лазовського — лишити його в її уживанню. Але в кождім разї переведено се було в формах, які з канонїчною практикою зовсїм не мали нїчого спільного[1348].

Розстрій православної церкви в 2-ій полов. XVI віку, впливи часу — образ розстрою католицької церкви в польщі в пол. XVI в., характеристики правосл. церкви кінця XVI в., інвективи івана з вишнї, деморалїзація епископату, розхапуваннє маєтків, оружні наїзди, насильства, характеристика церкви в реляції львів. брацтва, непорядки в перемишльській і львівській дієцезії, упадок низшого духовенства. Проби реформ зі сторони суспільности, союз з патріархатом; невдоволеннє владиків і плян унїї

Сей безцеремонний, нїчим не прикритий цинїзм в трактованню церковних посад проявляєть ся, як по части можна бачити і з наведених фактів, особливо в другій половинї XVI в. і був у значній мірі випливом загального упадку церковного житя в реформаційній добі, що давав себе відчувати так само, і ще більше навіть в церкві католицькій, а в православній українській церкві причиняли ся до того ще й спеціальні обставини, як байдужне, або й неприхильне трактованнє її правительством й иньшими міродайними чинниками, як омертвленнє її довшим процесом упадку й занепад культурного значіння її в самій руській суспільности. Повне ослабленнє субординації й дісціплїни, брак контролї й екзекутиви, приготований попередньою еволюцією православної церкви в Польсько-литовській державі, тепер робили дальші поступи в атмосфері загальної анархії, що починає в епоху безкоролїв обіймати все суспільне житє Польсько-литовської держави. Дезорґанїзація української церкви в другій половинї XVI в., особливо в останнїй чверти його доходить крайнїх границь. Захитаннє старих моральних традицій, «моральне зіпсутє», що характеризує житє суспільности в сїй переломовій добі, прилучаючи ся до сеї дезорґанїзації, робили православну церкву в українських землях другої половини XVI в. ареною крайньої деморалїзації, несогірше від католицької церкви реформаційної доби.

Щоб не бути голословним в сїм твердженню, що на православній церкві відбивав ся загальний упадок і дезорґанїзація церковного житя, який дав себе в рівній мірі відчути і в католицькій церкві — тільки та о яких чверть віка скорше вийшла з сього упадку, я наведу характеристику католицької церкви Польщі в серединї XVI в. з компетентного джерела — меморіалу краківської капітули на пьотрківський синод 1551 р.; вона нам причинить ся до зрозуміння упадку й православної церкви в другій половинї XVI в.

«Передовсїм треба признати, пише вона, що всї отсї біди й переслїдуваня церкви і божих слуг прийшли на церкву й її слуг праведним божим судом і по заслугам, за гріхи і соблазнь і деморалїзацію сьвящеників і їх старших — епископів, за їх амбіцію і незмірне лакомство. Забувши своє званнє, свою присягу і свій пастирський обовязок, не памятаючи про Бога, не памятаючи кари і страшного суду божого, відложивши всякий сором, немов глухі на обмови й розмови людські, вони ведуть роспустне житє в розкоши, в піятиках, в любодїяниї, в похотях плотських і помислах роспустних, не дбаючи про свій епископський обовязок, заняті брудними користями, провадять торги. І не диво, що такі епископи, коли вони не сьвідомі св. письма і канонїчного права, не знають взагалї божого закону, а не знаючи їх, не можуть спонукати анї себе, анї своїх підвластних; але вони й не держать на дворах своїх людей осьвічених і розумних, з розмови, поради й розуму котрих могли б похвально користати при своїх вчинках і всяких справах і пригодах (се спеціально повторюєть ся низше на адресу прімаса). Натомість деякі панове епископи поприймали до себе сьвящеників підозрілих, звісних єретиків, відставлених від церковних служб, бо ті їм в хибах похваляють і притакують; вони держать їх у себе, годують, опікують ся, і в постійнім товаристві їх наче від овець заражених, самі стають зараженими.

«Тай не тільки сї панове епископи не відгоняють від своєї овчарнї єретиків, але, як кажуть — самі сї епископи поступають як єретики й погани (притока до біскупа холмського Уханского). Вони так зневажають сьвяті церковні устави, що не уважають на уставлені церквою сьвята, побожні церемонїї і пости, їдять в великий піст мясо прилюдно, причащають під обома видами сьвітські особи, тільки три таїнства полишають, а иньші відкидають, ганять хрещеннє римське, а руське хвалять (притока до біскупа куявського Дрогойовского). Про декого з панів епископів говорять, що вони не мають нїякої релїґії нї віри (до краківського Зебжидовского).

«Пішла в нарід слава, що дворяне й слуги епископів то піяки, розкошники, розпустники, блудники, підлизи, скоморохи, комедіянти, котрих епископи слухають уважнїйше і охотнїйше нїж слово боже. Давнїйше двір епископа був школою для дїтей. Тепер за столом їх не читають з сьвятого письма, і нема таких розмов, щоб помножали розум, приводили до страху божого і будили та защіпляли любов до нього.»

«І той закид тяжить на панах епископах, що вони роздають сьвященничі посади своїм рідним і своякам недоросткам і своїм слугам невігласам, неписьменним, що сповняли перед тим негідні обовязки, навіть сводникам, і наповняють церкву людьми нїкчемними, які своїх обовязків не сповняють і нїчим не ріжнять ся від мирських. А через те сьвітські люде, бачучи, які непорядки дїють ся в церкві від епископів, соблазняють ся такими нїкчемними клїриками й усїх уважають за нїкчемних, ненавидять духовенство й заходять ся відбирати від церкви її дотації. Тай епископи зле уживають свої доходи і жертви бідних на бенкети, піятики, дороге вино, справляючи люкулївські пири, будують ріжні забаганки, купують і дарують доми своїм любовницям, а своїм братам і своякам або нїчого не дають, або противно — дають забагато й купують їм великі маєтности з церковних доходів».

Щоб не зістати ся при загальних обвинуваченнях, меморіал поіменно переходить сучасних польських біскупів і описує їх репутацію — виймаємо з того дещо: «Арцибіскуп, не пильнуючи того, що належить до Бога і Духа Св., віддав ся сьвітовим клопотам, череву, їжі, сну, мясу, похотям. Не читає св. письма, канонів або синодальних постанов. Встає не рано — тягне свій сон до пізнього дня і скоренько відслухавши мшу, яко тако прочитавши молитви, їсть, справляючи розкішний обід, уживаючи кубків аж до упитя. При столї не читаєть ся нїчого побожного, але ведуть ся жарти, забави, сьміхи. По снїданню віддаєть ся пополудневому сну, потім іде до обіду, потім знову спить, а часом віддаєть ся любови. І так ідуть роки, місяцї, днї, години, так як би архіепископство було самою їжею, питєм, випочиваннєм.

«Про епископа краківського така слава (коби була неправдива!), що він не тримає великого посту, їсть мясо, хвалить причастє під обома видами; і — що навіть подумати й сказати страшно — він безбожник, без релїґії й віри. Кажуть, він прилюдно говорив, що Мойсей, Христос і Магомет то три великі обманцї, які цїлий сьвіт звели й здурили. Той же сам епископ краківський, як про се йде дуже широка поголоска, кажуть — живе не в чистотї й повздержности. Така є слава, що приїхавши перший раз до Ґданська, він відти вивіз з собою дівчину і держав у себе в Вольборку, мав від неї доньку і на її хрестини спішно виїхав по коронації короля, облишивши справу пинчівської церкви. Такаж слава є й про монахинь і иньших жінок, за якими уганяє його милость. Має він також таку славу між людьми, що епископство собі купив, давши й. корол. милости за те маєтність Вавжинчичі, а толкують се тому, що тим зроблено величезну утрату маєтностей.

«Вп. епископу познанському закидають ханчивість, і за своє скупство він має найгіршу славу. Кажуть, що він нищить тестаменти, забирає й розхапує чужі гроші, взятого не віддає й ріжними поганими способами викручуєть ся від тих, що жадають звернення грошей. Канонїків своїх він викляв, аби дістати гроші з їх скарбницї, й навзаєм був ними виклятий» і т. д.[1349]

Зовсїм анальоґічними рисами характеризуєть ся й православна церква й її духовенство другої половини XVI в.

От як описує ex post звістний автор «Палїнодиї» Копистенський[1350] церковні порядки кінця XVI в., сам бувши їх сьвідком:

«Дійшло до того, що епископські й митрополичі столицї засїдали не люде гідні[1351], а такі, що були їм на ганьбу й сором і гріх — не люде з монастирів, добре випробовані в житю безженнім або чернечім сїдали на них, відповідно до церковних устав, але люде безпосередно від господарства сьвітового чи рілї, або від жовнїрського ремесла, в нагороду тих своїх заслуг, при тім неуки й великі простаки, з сьвятим письмом не обізнані, анї «пробації» не вчинивши, анї чернечого житя не скоштувавши. І так ті сьвяті і всякої чести гідні престоли почали на собі чути не тільки двоженцїв або троженцїв[1352], але і таких роспустників, що й обіцяного Богу безженного житя не держали ся відповідно до канонів і свого cтану. Пресвитери ж, посьвячені ними, були сьмітє людське, бо вже пресвитерська гідність дійшла була до такої зневаги, що порядному чоловіку дати себе потягнути на нього, то значило мов би якусь ганьбу дістати. Через те до сьвященства натиснули ся були самі голодні і неуки, так що й пізнати не можна було, де бував пресвитер частїйше — в коршмі чи в церкві».

В відзивах ранїйших сучасників знайдемо тони ще сильнїйші. Послухати нпр. горячих інвектив Івана з Вишнї в його посланнях, писаних чверть столїтя скорше, в розпалї унїонної справи:

«Да прокляты будутъ владыки, архимандриты й игумены, которіє монастырЂ і фолварки собЂ зъ мЂстъ святыхъ починили, и самы толко зъ слуговинами и пріятелми ся въ нихъ тЂлесне и скотски переховываютъ[1353] — на мЂстЂхъ святыхъ лежачи, гроши збираютъ; съ тыхъ доходовъ, на богомолци Христовы наданыхъ, дЂвкамъ (донькам) своимъ вЂно готуютъ, сыны одЂваютъ, жоны украшаютъ, слугы умножаютъ, барвы[1354] справуютъ, пріятелЂ обогачуютъ, карити зиждутъ, возники сытыє и єдинообразныє[1355] спрягаютъ, роскошъ свою поганскую исполняютъ». По монастирях замість молитов і відправ пси виють, голосять і хори справляють. Настало поганське безвірє; зник самий слїд християнського житя, а то тому — «владыки бо безбожныє, вмЂсто правила и книжнаго чтенія и поученія въ законЂ Господни день и нощь, надъ статутами и лжею увесь вЂкъ свой упражняютъ и погубляютъ и вмЂсто богословія и вниманія настоящаго житія — прелести, хитрости человЂческія, лжи, щекарства и прокурацій діаволскаго празнословія и угожденія ся учатъ!»[1356].

Замість сьвітити добрими дїлами, вони нищать віру своїми дїлами злими, роспустивши в собі такі «прагнення лихоимства пенежного и достатку мірского», що не можуть нїяк задоволити ся. Церковні маєтки обертають вони на свої роскоші й вигоди, немилосердно здираючи церковних підданих. Тай не дивувати ся тому, бо сї люде й ішли на церковні посади на те, аби роскошів і богацтва заживати:

«Покажите ми, гдЂ который зъ васъ оставилъ домъ, села, имЂнія, маєтность, сродство и мірскоє житіє Господа ради? Не ваши милости ли того ради и бискупства[1357] ся доконали, яко да сокровище болшее имЂней, маєтность скарбовъ пЂняжныхъ и прибытковъ въ церкви божой знайдете, слугъ личбою двояко и трояко, нежели перво єсте мЂли, умножаєте? славою вЂка ceгo коронуєте ся, въ достатках! безпечалныхъ и роскошныхъ якъ въ маслЂ плываєте, дочки богатымъ вЂномъ бискупскимъ обвинуєте, зятей панами пышно гордЂйшими починили єсте и своихъ повинныхъ церковнымъ сиротскимъ убозскимъ и слЂда Христова держачих ся добромъ обогатили єсте, титулы имъ славнЂйшіє починили єсте, — отъ войскихъ на подкоморихъ, отъ подкоморихъ на судей, отъ судей на каштеляны, отъ каштеляновъ на старосты, отъ старостъ на воєводы переворочаєте?»[1358]. Сучасних епископів представляв він в таких образах:

«Єго милость каштелянъ ПатЂй, єсли и каштелянства титулъ догонилъ, але толко по четыре слуговины, а въ одежи — якая барва вмЂстити ся могла, за собою волочилъ; а нынЂ, коли бискупомъ[1359] зосталъ — перебЂжитъ[1360] личба и десяткова, и барва скупо дорожшая и славнЂйшая. Также и єго милость арцибискупъ[1361] коли простымъ рогозиною былъ, не знаю єсли и два слуговины переховати на службу свою моглъ, а нынЂ личбою переважитъ и десятокъ, барвою ровно съ першимъ. Также и Кирило[1362], коли попомъ простымъ былъ, толко дячка за собою волочилъ, которыму кермашами[1363] порожными заплату чинилъ, а нынЂ коли бискупомъ зосталъ, догонитъ слугами и барвою первыхъ. Также Холмскій[1364], коли въ Луцку жилъ, Саксономъ и Майдебурскимъ правомъ своє черево кормилъ[1365], а нынЂ, коли бискупомъ осталъ, муситъ быти и слуговынъ себЂ набылъ. Также и Григорко[1366] коли дворяниномъ Рогозинымъ былъ, и хлопчина не имЂлъ, а нынЂ муситъ быти и тотъ теперъ, коли бискупомъ зосталъ, въ чере†ширшій, въ горлЂ сластолюбнЂйшій, въ помыслЂ высочайшій, въ достатку богатшій и въ слуговинахъ доволнЂйшій. А Пинского[1367] въ первомъ житію не зналєм, але по нынЂшнемъ показуєтся, што и тотъ какъ и другіє, также єдиною (дорогою з ними іде) — бо вижу, як не вслЂдъ Христа, но вслЂдъ свЂта сего пелкгримацію всЂ вышъ реченныє трудятъ»[1368].

Я навів ширші виписки з сих послань, бо окрім характеристики упадку православної єрархії вони, як ми бачили, дають і цїнні побутові образки, а також інтересні і з чисто лїтературного погляду. Характеристика епископів, взагалї єрархії, яку дає тут Іван з Вишнї, знаходить потвердженнє і в иньших, не лїтературних вже, а документальних сьвідоцтвах.

Бачили ми вже вище[1369] нарікання волинської шляхти ще з 1560-х рр., що епископства й архимандрії за ріжними протекціями дістають люде «простыє и неученыє», які тільки нищать і руйнують церковні маєтности, «ко шкоде церквамъ божимъ». Теж саме кажуть владики-унїяти, жадаючи права предкладання кандидатів королеви на церковні уряди. «Й. кор. величество, кажуть вони, будучи иньшої релїґії, не може так легко знати, хто годен тих урядів; через те часом трапляло ся, що такі уряди діставали ся людям необізнаним (hominibus idiotis), які ледво вміли читати[1370]. Як господарили на тих урядах такі homines idiotae, ми вже бачили.