Розділ «VI. Орґанїзація церковна»

Патріарх поясняє, що Іван говорив тут про звичайне благословенство, умисно мішаючи його з посьвященнєм, і дуже гнїваєть ся на таке його поведеннє. В грамотї до Кипріяна він поручав йому візвати Івана до себе на суд. Кипріянови було лиш в те грати; він візвав на свій суд Івана, в неприсутности його й покривдженого еп. Федора засудив і на луцьку катедру поставив иньшого епископа. Трудність лежала лише в тім, що митрополїї від Івана не можна було відібрати: він дальше правив галицькою митрополїєю, маючи по своїй сторонї Ягайла. Ягайло вставляв за ним і перед царгородським патріархом: маємо з початку 1397 р. лист патріарха до Ягайла, писаний очевидно в відповідь на таке прошеннє Ягайла. Патріарх не попускає — пише, що для адмінїстрації галицької митрополїї посилає він свого екзарха; еп. Іван має зараз же передати йому галицьку митрополїю, сам же мусить перепросити ся з Кипріяном, і коли Кипріян дарує йому провини, то патріарх поставить Івана митрополитом; як нї — то нехай Ягайло пришле иньшого кандидата на посьвященнє, инакше патріарх поставить від себе митрополита[1075].

Можна сумнївати ся, аби еп. Іван, знаючи відносини до себе Кипріяна, мав охоту йти до нього й просити розгрішення. З другого боку Ягайло таки далї тримав ся Івана й не хотїв посилати до Царгорода иньшого кандидата. З лютого 1398 р. маємо цїкаву грамоту еп. Івана, де той з вдячности за заходи Ягайла коло його посьвящення обіцяв йому значний дарунок, коли б став правним митрополитом: «А се азъ владыка Иванъ изъ Луцка знаємо чиню всЂмъ, аже даль ми господарь мой великій король митрополью галицкую, хочеть ми помочи на поставленьє митрополитомъ; а коли Богъ дастъ стану митрополитомъ я за то слюбую и хочю дати, оже Богъ дасть, моєму милому господарю королю двЂстЂ гривенъ рускихъ а тридцать коній, безъ хитрости, и того не хочю поступити»[1076].

Чим закінчила ся ся історія, не знаємо. Здаєть ся, справа лишила ся нерішеною, через упір Ягайла й Івана, й Іван далї собі правив галицькою епархією. Остатню — але не дуже певну звістку про «Івана галицького» маємо з 1415 р.[1077] З остатнїх лїт Кипріяна маємо звістки, які вказують, що коли не вповнї, то в значній мірі йому удало ся підпорядкувати собі галицькі епархії: так окрім наведеної вже реляції Кипріяна про поставленнє ним якогось епископа в Галичинї з 1397 р., маємо записку, що в 1405 р., при посьвященню Кипріяном епископа володимирського в Луцьку був присутним також еп. холмський[1078]. Поставленнє ж в 1415 р. осібного митрополита для земель литовських і польських фактично забило справу галицької митрополїї, і вона вже, скільки можна судити, від тодї більше не підносила ся[1079]. В XVI же віцї вона формально уважала ся злученою з київською катедрою (київський митрополит заразом уважав ся митрополитом галицьким), і при відновленню галицького епископства (в р. 1539) се було формально зазначено, що гідність галицького митрополита зістаєть ся при митрополитї київськім (про се низше).

Смерть Кипріяна припала на часи короткого розмиря між Москвою й Литвою, тому кожде правительство на свою руку заходило ся в Царгородї коло поставлення митрополита. Витовт післав до Царгорода епископа полоцького Теодосия, просячи висьвятити його на митрополита. З Москви просили патріарха вибрати й прислати їм митрополита. Сей дипльоматичний крок прихилив патріарха на сторону Москви: він відмовив прошенню Витовта й висьвятивши на митрополита всея Руси морейського Грека Фотия, вислав його на Русь. Коли Фотий приїхав до Київа, Витовт не хотїв його прийняти, але потім Фотию удало ся придобрити ся до нього: він обіцяв, як каже Витовт «у нас быти, церковь строити», себто мабуть — більше проживати в Литві й дбати про тутешню церкву. Дїйсно, Фотий пробув при тім у Київі кілька місяцїв, і в 1411-2 знову довший час пробуває на Волини й Галичинї: галицькі епархії значить також йому підлягали[1080].

Але слїдом чимсь Фотий дуже собі зразив Витовта. Чим — неясно. Виставлено було причиною те, що Фотий і його попередники митрополити пильнували тільки своїх доходів. «Митрополїя київська не строїть ся, але упадає, писав Витовт в своїй грамотї: скілько було за нашої памяти митрополитів і всї церкви не строїли, як давнїйше бувало, але вибераючи церковні доходи, виносили сї гроші де инде; позаберали й повиносили церковні річи й сьвятости: страсти Христові, скипетр і сандалїї Богородицї, сьвяті ікони золотом ковані, й иньші дорогоцїннї річи, всю церковну красу київської митрополїї, що постарали ся й подавали церкви давні князї на свою честь і память, не кажучи про золото; срібло й убори церковні — хто зможе порахувати, кілько вони того повиносили?» І сам Фотий, каже далї грамота, хоч приобіцяв Витовту, не жив у Київі, і ще гірше спустошив митрополїю[1081].

Все се могла бути правда, а м. Фотий і в Москві здобув спеціяльну репутацію пильного збирача церковних доходів, міг отже і в литовських епархіях з того боку дати ся в знаки. Але сього відай не вистарчить, аби витолкувати наглу зміну в відносинах до нього Витовта й таке особливе на нього завзятє. Никонівська компіляція поясняє, що підюдили Витовта на Фотия митрополичі люде, що повтїкали від його порядків до епископа чернигівського і від нього до Витовта, але в уста їм вона вкладає тільки те, що каже сам Витовт в наведеній вище своїй грамотї.

Початком акції на Фотия мала бути колєктивна скарга від литовських епископів до Витовта, що Фотий занедбує литовські епархії. Так оповідає Никонівська компіляція в своїм досить широкім і богатім, але сторонничо; зі становища Фотия написанім оповіданню про сї подїї, додаючи, що епископи саму сю скаргу занесли Витовтови против своєї волї, під його пресією. На підставі сеї скарги Витовт поручив своїм урядникам зробити інвентарі маєтностям і майну катедри і відібрати їх від Фотиєвих намістників, а коли Фотий, прочувши про се, поїхав в Литву — мирити ся з Витовтом, сей не пустив його й казав пограбити його самого[1082]. Мало се бути в р. 1414. По сїм, оповідає таж компіляція, Витовт, скликавши епископів, поручив їм вибрати кандидата на митрополита й вислати до Царгорода на посьвященнє. Деякі епископи стояли за тим, щоб помирити ся з Фотиєм, але Витовт настав на своїм, і вкінцї вибрано однодушно кандидатом на митрополита Григория Цамблака, братанича м. Кипріяна, очевидно уже перед тим визначеного прихильниками роздїлу — Витовтом і його партизанами-епископами. До Фотия епископи українських і білоруських епархій вислали грамоту, де заявляли, що вони терпіли досї його неправне поводженнє, але довідавши ся й переконавши ся про якийсь його учинок, який навіть не хочуть назвати через сором, більше не можуть уважати його своїм митрополитом[1083]. Очевидно, виставлені Витовтом мотиви епископи не вважали за відповідні для зірвання з Фотиєм і пошукали иньших.

Цамблак з'явив ся на Руси в рік смерти свого стрия Кипріяна. Подібно як Кипріян, він зачав свою карієру на дворі патріарха і звідти в 1401 р. був післаний з церковно-дипльоматичною місією на Молдаву, де й зістав ся потім кілька лїт, здобувши собі славу як богослов-проповідник своїми творами. Потім, як оповідає сам Цамблак в своїй похвалї Кипріяну, Кипріян спровадив його до себе перед самою смертию, але вмер, коли Цамблак був що йно в дорозї, в Литві[1084]. Що з ним було дальше, не знаємо, але видно, що за сей час він вмів здобути прихильність Витовта, а може між духовенством зложив партию прихильників єрархічного роздїлу, що могли покладати ся на царгородські впливи Цамблака і його власні запевнення. Та рішуче значіннє мусїла мати тут воля Витовта, і судячи з тих надїй, які покладали ся на Цамблака в правительственних польсько-литовських кругах в справі унїї[1085], можна думати, що на нього як братанича Кипріяна, що вже давнїйше манив польсько-литовське правительство своєю прихильністю до унїї, се правительство звернуло увагу вже скорше і Цамблак встиг його запевнити в своїй прихильности унїї. Можливо, що Кипріян, спроваджуючи Цамблака, подавав йому якісь надїї на митрополїю, й Цамблак, користаючи з прихильности до його стрия польсько-литовського правительства, пішов сею дорогою до своєї мети. Перспектива собору в Констанцї могла підогріти унїонні бажання в литовсько-польських кругах, і Цамблак міг їм піти на зустріч, хоч би дуже загальними запевненнями. Не обійшло ся одначе без проби мирного полагодження справи. В одній з лїтописних компіляцій, під тим самим роком, де читаєть ся звістка про подорож Фотия на Литву — мирити ся з Витовтом, стоїть записка, що Цамблак їздив до Москви[1086]. Порозуміннє не удало ся, і справа пішла проломом.

В Царгородї Цамблака не посьвятили. Фотий каже в своїм посланію навіть, що його там у Царгородї противно позбавили сьвященства й прокляли[1087], але се виглядає вже дуже мало правдоподібно. Коли він вернув ся нї з чим, Витовт скликав епископів й иньше вище духовенство, десь з початком 1415 р., і повів з ними дальшу нараду. Тодї вийшла гадка — посьвятити собі митрополита собором епископів самостійно, без зносин з патріархом. Никонівська компіляція представляє се так, що сей проєкт вийшов від Витовта, що епископи дуже противили ся, відкликуючи ся до канонів, і тільки як Витовт став їх страшити смертию, згодили ся й поставили митрополита[1088].

Що епископам не дуже хотїло ся поставити митрополита на власну руку, показує обережність собору і проволоки, які робили ся з поставленнєм Цамблака; але оповіданнє Никонівської компіляції про інїціятиву й пресію Витовта, очевидно, тенденційне. Плян вийшов таки, очевидно, від епископів. Його мотивовано такими прикладами, як поставленнє Клима Смолятича в 1147 р., також прикладом Болгарів і Сербів, і загальними прінціпами християнської єрархії та царгородськими надужитями, де поставленнєм єрархів розпоряджає цїсар, з мотивів фінансових. Рішено одначе ще раз спробувати з Царгородом: в мартї 1415 р. вислано посольство до патріарха з заявою, що коли патріарх не поставить їм осібного митрополита до дня Ілї пророка (20, VIII), а найдальше — до Успенія, то вони самі поставлять собі митрополита.

Вибір кандидата по неудачі з Цамблаком епископи сим разом, як бачимо, віддавали на волю патріарха, але й се не помогло. Патріарх сього жадання не сповнив. На прошеннє царгородських послів — від цїсаря й патріарха, що вертали з Москви на Литву, епископи згодили ся почекати з тим до филипових заговін (14/XI), і на той день скликано собор православного духовенства, князїв і бояр з українських і білоруських земель Литви й Польщі до Новгорода. Сюди прибули з епископів в. кн. Литовського: полоцький, чернигівський, луцький, володимирський, смоленський і туровський, з Галичини — перемишльський і холмський[1089]. Вони другого дня по тім остатнім речинцї — Филиповім днї поставили митрополитом Григория Цамблака. В окружній грамотї своїй вони мотивують се поставленнє наведеними вище мотивами — прецедентом XII в. і прикладом Болгар і Сербів, з притиском підносять, що сим поставленнєм не розривають своєї звязи зі східною церквою[1090] і всю вину царгородської симонії й непорядків, що змусили їх до сього самовільного поставлення, складають на візантийських цїсарів. Витовт також видав грамоту, де оповідає про всї старання дістати митрополита від патріарха й особливий натиск кладе, що стараючи ся мати для своїх епархій осібного митрополита, виходив з інтересів своїх православних підданих, бо инакше, яко католик, міг би противно користати з упадку православної церкви й виберати доходи опорожнених катедр до свого скарбу. Фотий відповів на се посланнєм, повним дуже сильних виразів на адресу епископів (Витовта він дипльоматично поминав), викляв Цамблака на соборі своїх епископів і вистарав ся ще й у Царгородї, щоб патріарх викляв його. По його ж прошенню, цїсар писав до Витовта, стараючи ся вплинути на нього, щоб усунув Цамблака, але се лишило ся без успіху[1091].

Одначе з такими великими заходами переведене поставленнє самостійного митрополита, подібно як і його прецеденс — поставленнє Клима Смолятича, не послужило вихідною точкою до подібної практики на дальше. Цамблак по своїм поставленню займав лише кілька лїт митрополичий стіл[1092] і десь коло р. 1420 сходить зі сцени: свійські джерела говорять про його смерть десь в рр. 1319-20, натомість в Волощинї є традиція про його поворот на Молдаву, де він, полишивши митрополичу гідність, довго ще жив потім, і сю традицію приймають декотрі новійші дослїдники[1093]. В кождім разї по р. 1420 Цамблака на Руси не було, митрополїя литовська опорожнилась. Фотий за посередництвом патріарха й цїсаря слїдом перепросив ся з Витовтом і його власть до смерти признавали в епархіях литовських і коронних; підчас своєї подорожи в Київ і Литву 1420-1 рр. він був також в Галичу і Львові.

Смерть Фотия (1431) припала на час полїтичних замішань в Московщинї; тому тут, здаєть ся, занедбали справу митрополїї, хоч маємо звістку, що наступник Фотиєви (пізнїйший митрополит Іона) був прибраний ще за його житя. Тим часом в. князь литовський Свитригайло вислав в Царгород на посьвященнє епископа смоленського Герасима. Сей Герасим «родом Москвитин», що перед тим був епископом володимирським і як такий брав участь в поставленню Цамблака в 1415 р., перед тим бував в Царгородї, мав там мабуть певні впливи, і умів повести справу так, що діставши в Царгородї посьвященнє на митрополита, зістав ся митрополитом одиноким, бо в Москві мабуть з огляду на його посьвященнє стримали ся з своєю кандидатурою. Чи посьвящено Герасима митрополитом київським і московським, себто всея Руси, чи тільки київським («литовським»), і він лише de facto лишив ся одиноким митрополитом, не можемо сказати напевно[1094]. Як незвичайним би було, що литовський кандидат став митрополитом всея Руси, мешкав в Литві, а признавав ся Москвою, але богато обставин промовляє за тим, а московські замішання сю можливість об'яснюють. В кождім разї фактично до своєї смерти Герасим був одиноким митрополитом. Становище його лишило ся невиясненим, бо саме його митрополитуваннє було дуже коротке: вже в 1435 р. Свитригайло за участь в конспірації на користь Жиґимонта увязнив Герасима, а потім спалив на стосї в Витебську[1095].

Аж тодї Москва виступила з своїм кандидатом на митрополїю — еп. Іоною. Але перше нїж він заїхав до Царгорода, там уже висьвятили свого митрополита — Грека Ісидора, звістного своєю участию в фльорентийській унїї. Поставленнє сього чоловіка — одного з найвизначнїйших своєю осьвітою й талантами між грецькими духовними, на важне становище митрополита Руси входило в тодїшнї царгородські пляни переведення унїї на соборі ферарськім; тому Іону відправлено нї з чим і разом з ним післано на Русь Ісидора[1096]. В Москві Ісидора з початку прийняли, хоч і не без неохоти. В Литві, наслїдком тодїшнїх замішань там, не мали часу думати про осібного митрополита, й Ісидор став єдиним митрополитом всея Руси.

Приїхавши в свою епархію весною 1437 р., Ісидор слїдом — на осїнь тогож року вибрав ся на ферарський собор. В його ролю на соборі тут не входимо, полишаючи се на дальше, до історії церковної унїї. Весною 1440 р. Ісидор вернув ся з собору унїятом, з титулом кардинала. Він їхав через Галичину на Берестє до Литви, потім бачимо його в Київі, в сумі ж Ісидор пробув в Польщі й Литві цїлий майже рік, і аж весною 1441 р. приїхав в Москву[1097]. В Галичинї й в. кн. Литовськім проголошеннє ним унїї не викликало анї співчутя, анї опозиції (про се потім), але в Москві зараз по проголошенню, Ісидора арештували і жадали, аби він вирік ся унїї. Просидївши так пів року він утїк з вязницї: йому, очевидно, дали свобідно тїкати, щоб розвязати ся з ним. Знайти собі опертє в своїх українських і білоруських епархіях Ісидор, очевидно, не надїяв ся, й пробувши недовго в Литві, подав ся до Риму. В Москві рішено на місцї висьвятити на митрополита свого кандидата — еп. Іону, і просити на се дозволу патріарха. Непевна ситуація в Царгородї, де засїдав патріарх-унїят, та полїтичні замішання в самій Московщинї стали ся причиною, що ся справа проволїкла ся; можливо, що і в Царгородї не годили ся на московський плян. Досить, що вкінцї по довгих протяганнях в Москві постановили висьвятити Іону митрополитом без дозволу патріарха, і се вчинили з кінцем 1448 р. Коли в Царгородї настав цїсарем противний унїї Константин Палєольоґ, а з тим і на патріаршім столї засїв православний, була гадка дістати з Царгорода ex posi санкцію сього поставлення. Але тим часом Турки взяли Царгород, і плян сей відложено. Санкції не добуто, зложено лише лєґенду про таку санкцію від патріархів[1098], а порядок поставлення митрополитів собором місцевих епископів прийнято в Москві на пізнїйше. На рішучий протест царгородський патріархат нїколи не здобув ся, бо все виглядав грошевих підмог з Москви.

Тимчасом Ісидор, виїхавши з своєї епархії, не вирік ся тим своїх прав митрополита. Так в Царгородї, куди він їздив з Риму, поставив він епископа в Володимир волинський, а з одного листу патріарха Григорія Мами до київського князя Олелька знаємо, що Ісидор виберав ся й на Русь[1099]. Але не приїхав, і вкінцї — в р. 1458 зложив на руки папи свій титул руського митрополита. На його місце з поручення папи поставлено Ісидорового ученика й товариша його московської одісеї грека Григория митрополитом для митрополїї київської, куди зачислено православні епархії Литви й Польщі, а московські епархії вилучено й лишено in partibus[1100].

За той час, за неприсутностию Ісидора, литовські епархії були перейшли під власть московського митрополита Іони. Старання в сїм напрямі Іона зачав зараз по своїм поставленню. Користаючи з того, що в. кн. Казимир звертав ся до його посередництва в своїх переговорах з Москвою, Іона просив його про се, і завдяки тодїшнїй полїтичній констеляції встиг свого осягнути: Казимир на поч. 1451 р. дїйсно віддав йому київську митрополїю, одначе без «галицької митрополїї»: її традиція знову, і то можна сказати — в остатнє тут випливає. Що було причиною такого роздїлу, не знаємо; можливо, що Казимир, уважаючи потрібним зробити приємність московському митрополиту й заразом московському правительству, не хотїв одначе віддавати всю церковну справу під московську управу й лишив собі резерву в видї тої галицької митрополїї. Іона просив Казимира й про сю остатню, але сього прошення його не сповнено, й він перейняв управу тільки епархії в. кн. Литовського[1101].

Коли потім прийшла в Москву вість про поставленнє митрополитом київським Григория, тут дуже затрівожили ся тим і ужили всїх старань, щоб не дати йому засїсти сю митрополїю. Іона сам від себе із скликаного ним собору московських епископів вислав в 1458-60 рр. цїлий ряд послань до литовських епископів, князїв і панів, умовляючії їх не приймати Григория яко унїята й Ісидорового ученика; посилав також до впливовійших осіб своїх послів, а московський в. князь через своїх послів також умовляв в. кн. Казимира, аби Григория не приймав[1102]. Але заходи сї показали ся даремні. Певна неохота до Іони мусїла бути вже перед тим; Казимир зробив був уступку Іонї лише під впливом хвилевих обставин, а в. князь московський в своїм посольстві заграв на ноту, яка могла тільки попсувати і по всякій правдоподібности таки дійсно попсувала справу: він підносив, що по старій традиції, яка йде від св. Володимира, поставленнє митрополитів належить до князїв московських, а не в. кн. литовських: «кого ми уподобаємо, той і буде у нас на всїй Руси». Такі претенсії, поминувши їх історичну нестійність, бо «выбраніє и взысканіє митропольскоє» в самій Москві було дуже новою практикою, могли тільки образити Казимира і підогріти давнї змагання литовського правительства до переведення єрархічної осібности в своїх землях.

Дїйсно, невважаючи на всї заходи й старання Іонї литовських епархій задержати не удало ся. Казимир, діставши від папи грамоту, де той просив його не допускати Іону до епархій київської митрополїї й прийняти на неї Григория, прийняв Григория від разу: «столець єму кієвскій далъ и во всей держа†св. божія церкви и вся церковная оправданія вЂдати», а навіть через послів своїх намовляв в. кн. московського, аби й собі прийняв Григория (мабуть на випадок смерти Іони)[1103]. Православні князї в. кн. Литовського вправдї обіцяли, що будуть брати собі приклад з московського князя та триматимуть ся Іони, і епископи також мабуть подавали з початку надїї Іонї[1104], але слїдом вони всї прийняли Григория, з виїмком лише одного епископа брянсько-чернигівського Евтимія, що услухав ради Іони й полишивши свою епархію, утїк до Москви[1105].

Така податливість мусить бути толкована тим, що митрополит Григорий зовсїм не тримав ся своєї унїї так рішучо як його учитель Ісидор. Ми знаємо документально, що в 60-х рр. Григорий робив заходи в Царгородї перед патріархом (православним), аби його прийняв в звязь православної церкви й потвердив на митрополїї. Перед литовськими епископами й православними панами він міг вирікти ся унїї ще скорше, і очевидно, що така деклярація з його боку була потрібнїйша скорше, нїж пізнїйше. Про се буду говорити ще низше, тут лише згадаю, що вкінцї від патріарха Діонисия Григорий дістав грамоту з потвердженнєм на митрополїї; що більше, в сїй грамотї, до нас не захованій, але в змістї своїм звістній, патріарх заразом мав відсуджувати московського митрополита від правности, яко поставленого без згоди патріарха, й поручав Григория яко єдиного митрополита всея Руси[1106].