Розділ «III. Селянство»

В документах 1570-х рр. минї одначе стріли ся такі цїкаві вказівки: нормуючи з поводу скарг селян панщину в сяніцьких селах, канцелярія кор. Генриха уставляє на далї роботу двотижневу з лану й відкликуєть ся при тім не тільки до «загального звичаю», але і до «коронного статуту», або як мотивує се иньша грамота — «як право державне постановляє й каже коронний статут»[462]. Маємо отже якийсь виразний відклик до пізнїйшої постанови про двохденну панщину з лану, що заступила собою торунсько-бидґощську конституцію. Полишаючи розвязаннє сеї справи, для нас не так важної, спеціалїстам від польського права, я тільки зазначу, що нормованнє панщини двома днями з лану на тиждень в галицьких королївщинах в сих часах стрічаємо досить часто[463], хоч маємо й такі роспорядження де правительство полишає й вищу панщину, коли вона була запротоколована в люстрації. Так полишає воно в однім перемишльськім селї три днї панщини в ланї, тому що так стоїть в люстрації 1564 р.[464]: тут фіскальний мотив — «аби не убувало» бере, очевидно, гору над всякими нормами. Як норма, трехденна панщина з лану починає брати ся правительством і його орґанами доперва з початком XVII в.[465]

На жаль, для українських земель Корони маємо дуже мало матеріялу з приватних маєтностей і показчиком — зрештою незгіршим, зросту панщини в 2-ій половинї XVI в. служать нам відомости з королївщин (в люстраціях 1564 і 1570 р. і в ріжних актах).

Сї відомости дають нам можність сконстатувати, що в серединї XVI в., в третій четвертинї його, докладнїйше кажучи, панщина, загалом беручи, піднесла ся значно понад minimum торунсько-бидґощської постанови, хоч при тім далеко не була одностайна, і навіть в границях того ж самого староства звичайно була дуже ріжнородна[466]. Середньою, невисокою нормою в лїпше загосподарованих околицях Галичини в серединї XVI в., можна сказати, уважала ся двохдневна панщина на тиждень; сю норму стрічаємо ми і в ріжних випадках, коли наново запроваджувано панщину в селах, де її ще не було[467]. Дїйсно — се була середина між обовязками вищими і низшими, які ми стрічаємо в поодиноких селах західньої й північної Галичини. Нотуючи таку панщину, люстрації одначе часто забувають пояснити нам одну дуже важну подробицю: чи та двохденна панщина рахувала ся з лану, чи з селянського господарства без ріжницї? Красноставська постанова, або торунсько-бидґощська конституція говорять про однодневну панщину з лану. Правительственні нормовання середини і другої половини XVI в. звичайно говорять также про цїлі лани[468]; але чи в практицї середини XVI в. і далї панщина, двохденна спеціально, рахувала ся все також з лану, в тім можна дуже сумнївати ся. Колись ланові господарства були нормою, але в XVI в., всерединї його і в другій половинї тим більше, належали вони до рідших. Деякі датки ще по давньому рахували ся з лану, але були дуже часто й такі поруч них, що давали ся з господарства. Обовязок панщини — звичайно все нотований без всякого пояснення про відносини його до великости ґрунту, дуже легко міг бути перенесений на господарства й дїйсно переносив ся: стрічаєть ся стилїзація записок про панщину дуже часто того рода, що вказувала б на роботу з господарства, а не з лану; зрештою подекуди ґрунти не були й поміряні на лани, так що тим самим панщина мусїла відбувати ся з господарства[469]. Подекуди таки й стрічаємо принагідно кинені пояснення того рода, що вказують на рахованнє панщини з середнього, півланового господарства[470]. З того одначе не виходить, як побачимо, що загалом всюди записки про панщину, коли при них нема близших якихось пояснень, треба прикладати до господарств[471].

Для двухденної панщини спеціально ми стрічаємо в люстрації 1564 р. подекуди безпосередні вказівки на те, що тут треба розуміти два днї панщини з півланового господарства, отже чотири днї з лану[472]. І се була практика в тім часї досить звичайна — дальші спостереження потвердять се, хоч як може показати ся великим сей скок по minimum-i торунсько-бидґощської ухвали. Не треба собі тільки думати в кождім разї, що великість панщини в селах, де господарства були ріжної великости, стояла в докладній залежности від великости ґрунтів: могла мати місце хиба якась приблизна пропорція.

Попри двохденну панщину з півлану істнувала й вища й низша. Ще в третїй четвертинї XVI в. стрічають ся села, де робили тільки оден день (з півлану), а зацілили й такі навіть, де робили лише кілька день до року, а зрештою мали до зроблення певні спеціальні роботи, або й самі лише такі роботи (правда, що такі роботи часом варті були й за кілька день панщини). Нпр. робили кілька день до року, а з рештою обовязані були ходити з фірами, або сповняли певні роботи коло млинів і гатей, або нарештї мали засїяти своїм зерном певну міру ґрунту, потім зібрати й звезти, й т. и.[473]

Але знову з другого боку по иньших селах панщина в тих лїпше загосподарованих частях Галичини піднесла ся більше або меньше значно й над двохдневною нормою. Уже в 1544 р. селяне з Камінецького староства скаржили ся, що їх обтяжають великою панщиною, змушуючи до роботи щодня. Кілька лїт пізнїйше селяне з сяніцьких сїл, з нагоди смерти старости Вольского, заносячи перед короля свої жалї на обтяженнє їх панщиною, між иньшим згадували також і те, що він змушував їх до щоденної панщини. Король, в відповідь на сю скаргу наказував старостинському урядови не підносити панщини понад ухвалену торунською ухвалою однодневну панщину[474]. Але торунсько-бидґощський minimum був уже таким анахронїзмом для середини XVI в., що се роспорядженнє короля не мало властиво нїякого значіння. Одно з тих сяніцьких сїл, що в 1548 р. добуло від короля упімнення для державця, аби їх не змушували більше як до однодневної панщини на тиждень, в 1559 р. знову скаржить ся на те, що їх змушують до щоденної панщини й обтяжають иньшими роботами, і король знову повторяє свій наказ старостї — і знову без успіху[475]. В 1558 р., коли списувано тут інвентар, і потім під час люстрації 1564 р. бачимо в Сянїцькій королївщинї кілька сїл з щоденною панщиною (до річи сказати, все се старі села «руського права»). Бачимо зрештою не тільки тут — знаходимо їх і в Перемишльський королївщинї, і в иньших місцях Галичини: «селяне повинні робити кождого дня що їм скажуть», «мають відбувати роботу що дня, — коли, що і скільки раз їм скажуть[476].

Така щоденна панщина відбувала ся правдоподібно також з кождого господарства[477], але при тім треба розуміти деякі ограничення. По всякій правдоподібности, при тім робили всюди, де така щоденна панщина з господарства була, не цїлий день. В наведених вище фактах, супроти скарг селян на щоденну панщину державці часом толкують ся, що селяне роблять не цїлий день, а лише пів дня, або й ще меньше[478]. В люстраціях подекуди стрічаємо таку альтернативу: «роблять кождого дня пів дня або цїлих три днї на тиждень»[479]. В иньших знову: «роблять кождого дня від полудня», або «роблять кождого дня до полудня що їм скажуть, окрім торгового дня — бо той мають вільний[480]. І в иньших разах, де говорить ся просто про щоденну панщину, часто, мабуть, треба розуміти її также: що робили що дня, часом окрім торгового дня, коли був на тижнї, але не цїлї днї, так що ся панщина дїйсно більше меньше відповідала повним трем дням на тиждень, тільки була далеко прикрійша. Вона розривала час селянина, перетворяла його в панського паробка, заберала богато часу на ходженнє, до того давала повід до перетягань роботи і всяких надужить. Тому правительство нормуючи, переводить панщину все на цїлоденну: від сходу до заходу сонця, на обід з певною перервою (часом означеною докладно — двогодинною)[481]. Трехденна панщина в сїм часї стрічаєть ся також дуже часто[482] і її — три днї на тиждень з півлана, шість з лану властиво можна і уважати вищою нормою панщини в другій половинї XVI в. (хоч подекуди стрічаєть ся й чотириденна, але мабуть іде вже мова про панщину не з господарства, а з лану).

Окрім такої докладнїйше означеної панщини істнувало подекуди ще й загальне — «роблять що скажуть». При низших нормах панщини — два днї з півлану або низше, попри тижневу панщину часто застерігали ся ще й певні спеціальні роботи[483].

Сї додаткові роботи бували часом дуже тяжкі, і давали повід до гірких скарг селян, особливо коли лучили ся і з дуже значною панщиною, що також бувало. Так в одній скарзї з Сяніччини селяне нарікають не тільки на незносну панщину, але й на велике обтяженнє підводами — що їм кажуть неустанно возити дерево до бровару, або в иньшій скарзї з Перемищини, також на воженє дерева — що й по шість день на тиждень мусять коло дерева робити[484].

Крім збільшення днїв і таких додатків суму роботи збільшувано також жаданнєм при певних роботах другого робітника з господарства. Вже в Красноставських постановах бачили ми жаданнє «двох серпів з лану». Селяне з Мостиської держави скаржать ся, що до роботи мусять іти не тільки самі, а й їх жінки; в иньшій скарзї селяне нарікають, що їх змушують висилати з лану не по двох робітників, як мало бути, а чотирох[485]. Часто несповненнє ріжних приписів зверхности побільшало роботу ріжними додатками за кару. Нпр. інвентар Сяніцького староства з р. 1558 дає таке цїкаве пояснення при однім селї: «панщинні днї рахують ся від сходу до заходу сонця (a primo diluculo usque ad occasum solis), a коли не стануть до роботи зі сьвітом (prima luce), мають робити тиждень що дня»[486]. Часом, коли селяне починали тїкати від сильного перетяження, на тих що лишали ся спадав додатковий обовязок робити за них[487] (була то sui generis відповідальність громади за своїх членів — розумієть ся безправна).

Утяжливість панщини побільшала ся часом тим, що приходило ся ходити на роботу дуже далеко на фільварок — часом і за дві милї[488], отже до приписаного часу роботи причиняти ще й час на далеке ходженнє. Але вкінцї годї вичислити всї ті панщинні «долегливости».

Як я сказав, на панщину головно звернені буди панські апетити, й вона показала ся найбільше плястичним складником селянських обовязків, так що на нїй головно степенував ся зріст сих обовязків. Стрічаємо випадки, де при наглім і значнім збільшенню панщини робив ся опуст в датках чи чиншах (що правда — зовсїм не сорозмірний з побільшеннєм роботи)[489]. В иньших разах ми такої компензати не бачимо, але завсїди при сильнім зростї панщини чинші й данини тримають ся далеко тривкійше: або не зростають зовсїм, або зростають дуже поволї. Особливо старі села нїмецького права показували значну постійність. В Перемишльській королївщинї нпр. ми можемо в деяких селах слїдити селянські обовязки на протягу яких сїмдесяти лїт і — в деяких селах чинші й дани лишають ся незміненими[490].

Розумієть ся, бувало й противне. Особливо ріжні додаткові драчки, перетворювані в постійний податок, від часу до часу нагло підшрубовували податкову шрубу. Так нпр. деякі села в Перемишльщинї в серединї XVI в. платили дуже велику оплату, давнїйше в них незвісну, за права зрубу в лїси, т. зв. лїсне. Воно коштувало більше нїж чинш разом із хлїбною данину (65 гр. з лану, тим часом як чинш з хлїбною даниною разом коштували 45 гр.), і таким чином сума податків між рр. 1497–1565 тут потроїла ся, хоч чинш і хлїбна данина зросли властиво досить незначно[491].

Подібне нпр. бувало і з ріжними натуральними датками, перекладуваними на гроші. Нпр. за право пасти свиней в королївських лїсах давали двадцятого кабана; з сього робить ся часом правильна данина — давати кабана з господарства, часом перекладаєть ся се на гроші, і їх мусять платити зарівно й ті що мають і пасуть свиней й ті що їх зовсїм не мають. Нпр. в Калуській волости «селяне мають таку постанову, що кождий з дворища (розумій — з господарства) дає річно кабана, за право пасти в великих лїсах, але як би котрий свиней не тримав, або мав їх дуже мало, тодї з них, за їх прошеннєм, беруть лише 15 гр.»[492] Таких податків, що виростали нераз з зовсїм припадкових обставин, переходили в правильний податок і задержували ся, навіть коли всяка рація їх проходила, можна б повести й гень більше.

В кождім селї податки укладалися й зростали своїм власним способом, власною дорогою. Реґуляції їх, зведення до одного рівеня в якійсь околицї дуже рідко коли хто підіймав ся, тому навіть між сусїднїми селами в тій самій королївщинї нераз істнували дуже великі ріжницї, і сих ріжниць не вирівнювала й відмінна панщина. Так нпр. в Перемишльській королївщинї є села, що платять з лану лише близько 30 гр. при великій панщинї, і є села що платять 150 гр. з лану також при дуже високій — щоденній панщинї. Ще більші контрасти в Сяніцькій: полишаючи навіть на боцї виїмкові, або не досить певні крайности, треба нпр. поставити поруч себе село з данинами на 44 гр. і 3 днями панщини й село з 350 гр. данин з лана й панщиною «робити що скажуть»… Коли виберати середно оподатковані, то вони дадуть і в тій і в другій королївщинї більш меньш однакову висоту: 80 до 100 гр. з лану, при двохденній панщинї з господарства; але що значить така ідеальна середня норма, коли її нїхто не тримав ся!

Подібні ріжницї знайдемо і по иньших королївщинах галицьких: в Львівській королївщинї середне оподаткованнє в 1560-х рр. давало 40 до 50 гр. при чотироденній панщинї з лана, але в поодиноких селах чинші вагають ся між 18 і 115, між 32 і 350 гр. в лану при анальоґічній панщинї. В Самбірщинї з дворища-лану давали 45 до 100 гр., в Дрогобиччинї 36 до 120, в Стрийщинї 62-280; Рогатинщина з лану дає 164–466, Галицька королївщина з господарства, звичайно півланового, 92 до 190[493], і т. и.

Столїтє перед тим, в серединї XV в. середнє оподаткованнє села нїмецького права виносило більш меньш 30 до 48 гр. чиншу, колоду вівса і 14 день панщини з лану[494]. В половинї XVI в. колишнї села нїмецького права чинш платять більше меньше той же, але иньші данини, переложені на гроші, дадуть 3–4 колоди вівса, а часом і 8-10, а панщина виросла 2 і до 3-х днїв на тиждень з господарства, а господарство змалїло з ланового на півланове, коли не меньше. Так в цифрах зазначила ся столїтня еволюція селянської верстви.

Найбільшою витрівалостию визначали ся, особливо що до панщини, села волоського права. Ще в серединї XVI в. сяніцькі громади заявляли, як ми вже бачили, що панщини нема нїде в волоських селах[495]. Та се можна було сказати лише про панщииу реґулярну, як правило. Серед загальної тенденції до панщини старости і державцї старали ся й волоські села притягнути до панщинних робіт, і в другій половинї XVI в. вона стаєть і тут звичайним явищем, але в розмірах значно меньших, нїж по селах иньших кагеґорій, і переважно лише в видї спеціальних робіт. Так в селах над Стрвяжом, в Перемишльській королївщинї, що на ново осаджувала ся в серединї XVI в., осадники мали жати оден день на рік і возити дерево на будову замку; в старших селах тоїж околицї в серединї XVI в. панщина була більша: «роблять що скажуть», а в однім селї робота обчислена на днї: 14 днїв до року разом. Оподаткованнє досить держало ся; тільки «лїсне», заведене в старших селах, підносило тут податковий рівень. Загалом взявши тутешнє оподаткованнє, волоські села належать до вищо оподаткованих, але коли взяти на увагу низьку панщину, прийдеть ся їх зачислити до середнїх. В другім «волоськім» рейонї — в Сяніччинї, «волохи» мали постачати дерево, деякі робили кілька днїв до року (три найчастїйше), або несли ріжні служби. Оподаткованнє тут ще низше нїж в Перемишльщинї, і ще лекше, бо дани з худоби не перейшли ще на постійний додаток, як у Перемищинї, отже були пропорціональними до заможности господарства.

В Самбірщинї селяне волоських сїл були обовязані робити по дванадцять день (з початку очевидно — з дворища-лану) і косити сїно, але потім увійшли з економом в умову, що він фільварки покасував і ґрунти фільваркові роздав селянам за певною арендною платою[496]. В Белзькім старостві королївські комісари в деяких селах запровадили ще в серединї XVI в. однодневну панщину з огляду, що селяне тутешнї «мають богато поля, в супереч волоському праву — що мають мати лише потроху». Селяне одначе умовили ся з старостою, що будуть йому платити по гривнї чиншу, замість панщини[497].

Як бачимо уже з сих фактів, селяне волоського права, бувши свобіднїйшими від панщини, заразом показували й особливу неохоту до неї, та всякими способами старали ся від неї увільнити ся. Коли в Самбірській економії новий староста задумав відновити знесені фільварки, покликуюча ся на те, що селяне не платягь арендної плати, селяне намовили ся дати йому по волови з лану, аби лише тих фільварків не заводив! Колиж староста все таки фільварки став заводити, удали ся зі скаргою до короля, просячи, аби їх полишено при арендній платї[498]. З тих же причин селяне дуже цїнили волоське право, і його тримали ся. В Белзщинї селяне нпр. зобовязали ся платити старостї по 60 гр. річно[499], аби лишив їх на волоськім праві, а зараз нпр. побачимо, яку бучу викликав перевід селян з волоського «на польське право» в Одріховій в Сяніччинї.