Розділ «III. Селянство»

В 1444 р. заступник львівського арцибіскуиа позвав до львівського ґродського суду кількох селян утїкачів з с. Ставчан, за те що вони самі втїкли й стероризували також иньших селян і змусили до втїкачки. Селяне не признали ся до вини, заявляючи, що втїкли від кривди: арцибіскуп, діставши від короля се село, позабирав від них двори й поля на фільварок і хотїв перевести їх на нїмецьке право (а з тим значить — поміряти й зреґулювати ґрунти), і вони повтїкали, вже півчетверта року, бо не хотїли сидїти на нїмецькім праві, тому що привикли сидїти на праві руськім, осаджені на нїм «на сировім кореню» (від початку села, на нерозроблених ґрунтах), бо були королївськими ловцями «з стародавна, з дїда й прадїда», — й перейшли собі до иньших королївщин[382].

З розвоєм: фільварчаного господарства такі факти особливо часті. Люстрація 1564-5 рр. нотує їх чимало — я наведу для ілюстрації уривок з люстрації Сяніччини — тої Сяніччини, звідки вище навів я кілька фактів повновластного розпорядження селян своїми ґрунтами:

«Служебники нинїшнього старости скупили в нинїшнім роцї трох селян — так Змійовский скупив (себто за певною, правом визначеною оплатою відібрав ґрунт) Мартина Карика і Войцєха прозвищем Ідова, не без розливу слїз; а вони обидва були дуже добрими господарями, на тих рілях уродили ся й постаріли ся, і були під ними півтора виміряні лани рілї, з котрих вони платили чинш і панщину відробляли правильно, пильнїйше від иньших, як казали люде. Змійовский казав за сї лани, що їх дарував йому король, увільнивши від права і власти міста і від плачення всяких податків — отже осирочено убогих людей, котрих маєтність передано иньшому, а панщина й чинш з тих ґрунтів має пропасти — се його корол. милость зволить розсудити по своїй волї».

Подібних до актів примусової «скуплї» або й згону силоміць в сяніцьких королївщинах ревізори наводять і більше, і те ж іще на більшу міру дїяло ся в маєтностях приватних: поясняючи, чому зменьшила ся в порівнянню з попереднїми часами цифра подимного (що платило ся тільки з селянських ґрунтів) з шляхетських сїл, ревізори кажуть: «сяніцький староста справедливо пояснив се тим, що шляхта, розмноживши ся, зігнала чимало селян з їх ґрунтів, забераючи їх на фільварки для свого прожитку, і так убуло подимного з 20 1/8 ланів»[383].

Ревізори підносять сї факти зі становища фіскального — що з таким переходом селянських ґрунтів в панські руки зменьшаєть ся дохід скарбу. Часом вони нотують надужитя того роду, що в королївщинах зганяють селян без королївського дозволу, часом навіть жалують «осирочених» селян. Але нарушення прав селян вони не підозрівають тут жадного — селяне на землю прав не мають, що найвище — можуть претендувати на сплату вложеного в землю капіталу (і то не завсїди їм признавано). Отже хоч стрічаємо в житю й правній практицї факти, які дають нїби повне признаннє селянським правам, але саме право не знало їх, нї.

До подібного ж погляду на селянські права прийшло з часом право в. кн. Литовського, хоч і йшло зовсїм відмінною дорогою.

Литовське право не противставило староруським правам свобідних смердів на їх землї нїякого відмінного принціпу, як польське. Противно, переймаючи староруську правну спадщину, воно й тут повинно було стати на ґрунтї староруських поглядів. Але передо всїм уже саме житє внесло в сї погляди неясність і заплутанину.

Давня Русь, як я вже казав нераз, знала селян на землї панській, себто невільну челядь та свобідних безземельних, — і селян на землї власній, себто смердів-власників. Широко практиковане в вел. кн. Литовськім роздаваннє свобідних земель разом з боярами й селянами-власниками, які на них сидїли, приватним особам, за обовязок служби, затерало ріжницю між селянами-власниками, своєземцями (уживши чужого, московського, але виразистого терміну), і селянами безземельними, на панській землї осадженими. З тим неясними ставали й права сих селян-своєземцїв на землю, розумієть ся — не в їх власних очах (самі вони свої права розуміли й чули дуже живо), а в очах панів і власти: для неї ставало неясним, до кого властиво належить право власности на такім наданім ґрунтї, а до кого право уживання (узуфрукту) — чи до давнїх селян своєземцїв, чи до нового пана землї?…

З другого боку також захитував селянські права принціп служебности, яким перейнятий був увесь устрій в. князївства. Ми бачили, що проходячи все глубше в житє, надавав він всякому землеволодїнню взагалї характер конвенціональний, «прекарний». Ми бачили, що права боярина на землю він зробив залежними від відповідного сповнювання ним служебних обовязків. Ми бачили, що супроти бояр, які з своїми землями опинили ся, наслїдком в. княжого надання, під зверхностию пана, він поставив умову — відповідно служити тому панови, а инакше винести ся без всяких прав на свою землю.

Коли під впливом сих принціпів так захитані були права на землю боярства, невважаючи на самим правительством кольпортовані з польського права теорії привілеґіованого шляхетського землеволодїння, тим меньше витревалими могли показати ся в литовськім праві староруські права селянина на землю: селянство не було верствою привілєґіованою, і вплив польського права мало против себе, бо польське право, як ми бачили, сих прав не признавало.

Невважаючи на те стара практика показувала значну живучість, і ще в першій половинї XVI в., невважаючи на правительственні заборони, селяне в землях в. кн. Литовського часто продають свої ґрунти людям иньшого стану, не кажучи вже про свобідне передаваннє їх у спадок і всякого рода контракти між селянами тоїж самої катеґорії. Селяне противлять ся навіть княжим чи великокняжим роспорядженням, коли сї нарушали їх права власности, й часом мають успіх; одно слово — не тільки самі показують повну сьвідомість своїх прав на землю, але знаходять, бодай часом, признаннє їх у власти й суду, навіть тодї, коли право голосило вже зовсїм відмінні принціпи. Сю боротьбу практики й права, щоб не бути голословним, і тут постараю ся ілюстровати кількома прикладами (на жаль з українських земель ми маємо досї більший запас приватноправного матеріалу з старших часів тільки з Полїся, й то розмірно не богатий, так що для ілюстрації литовської правної практики мусимо звернути ся подекуди до богатїйшого матеріалу сусїднїх білоруських земель)[384].

В р. 1498 кн. пинській Федір Ярославич дав був своїй служебницї Святохнї Щепиній два пустих дворища, але показало ся, що землї сих дворищ «розробили» собі селяне з иньших дворищ с. Кошевич; Святохна просила, аби сї землї віддано її, бо належали вони до тих дворищ, і князь хотїв так зробити, але селяне спротивили ся: «мы, милостивый господару, не на Светохну тыє земли розробливали, але на себе, а ты дай, ваша милость, дубровы напротивку тыхъ поль нашихъ старыхъ, нехай вона также себе розробливаєть». І князь, переконавши ся, «иж съ крывдою мужомъ нашимъ єсть, ижебы мЂли старыи поля розробливаныи дЂлити», зіставив їх при тих розробках, а Святохнї дав иньші ґрунти для розроблення[385].

Отже тут право власности, здобуте найбільше архаічним титулом — розроблення нового ґрунту, признаєть ся за селянами властию навіть в противність княжому наданню. З тогож самого часу одначе звістний факт зовсїм противний: з нагоди одного надання в. князя боярину Жеребятичу, селяне занесли скаргу до в. князя, що сей Жеребятич випросив в складї того — надання їх «отчинні» землї. На се одначе вони дістали відповідь неприхильну: «ино хотя быхмо и тыи самыи люди наши данныи єму дали, то єсть в нашой воли господарской»[386].

Дїдиченнє ґрунтів за тестаментом і без тестаменту широко практикуєть ся селянами; для прикладу наведу кілька фактів з актів городенського суду (взагалї богатих селянськими справами). 1539 р. перед земський суд городенський позвав «колесник» господарський Павел Мискевич свого молодшого брата Ясюту, закидаючи, що той не дає йому части в батьківщинї, котру нїби то він купив спільно з батьком. Одначе сих претензій його сьвідоцтва «баришників» — сьвідків купна, до котрих він відкликав ся, і контракт купна, предложений Ясютою, не поперли. Противно Ясюта відкликав ся до «духовницї» — тестаменту батька, де купленина — земля мулярська, призначала ся меньшому сину, тим часом як служба колїсницька — «отчина» передана була старшому синови ще за житя батька. Суд розглянувши тестамент і взявши на допит сьвідків згаданих в духовницї, признав її правосильною й полишив Ясюту при його володїнню[387]. В 1541 р. в тім же судї позивав «пожданий господарьский» Онопрей Костюкович доньку свого пасерба Оксюху Василївну за неправне присвоєннє частини отчинної землї, — в інтересї її стриїв, своїх пасербів. Позвана відкликала ся до тестамента свого батька, де той передав третину батьківщини Оксюсї й її чоловікови, і суд затвердив її при тім володїнню[388]. В тім же роцї заскаржив Миско Макович свого брата Василя, що при подїлї спадщини по братї, властиво по братаничах, що вмерли тому більше як тридцять лїт, взяв той собі двір, подїливши ся з Миском тільки ґрунтами. Брат відповів, що взяв собі двір на тій підставі, що спільно з небіжчиком господарив і поховав його й його дїтей. Судя полишив його при володїнню, але тільки на підставі давности[389].

В сих усїх фактах й численних иньших — панує спадщинне право; селяне одїдичують землї, за тестаментом і без тестаменту, не тільки сини, а й доньки, не тільки в простій лїнїї, але і в бічній (як тут — по братаничах), і суд признає вповнї сю практику. Старі принціпи тут панують, але не завсїди признають ся правом і поруч них звучать уже нові. В однім процесї ще з кінця XV в. орікає в. князь в відповідь на претензії селянина так: «ино коли тая земля єму не отчина, а онъ се искалъ по близкости, мы въ томъ волни — господарь, а человіку тяглому близкости (права дїдичення в бічній лїнїї) никоторое нЂтъ»[390]. Тут отже не заперечуєть ся ще право дїдичення в простій лїнїї, але при иньшій нагодї тойже самий городенській суд і для нього кладе застереженнє: дїдичні права селянина доти можуть признавати ся, доки він сповняв правильно свої обовязки — «мужикъ покуль добръ, потуль єсть отчичъ».[391]

Широко практикована селянами продажа ґрунтів людям иньших станів (приклади такі на нашій території можемо вказати напр. в переписях пинських[392]), уже при кінцї XV в. викликала ряд роспоряджень правительства, аби міщане без княжого дозволу на далї не купували земель від селян[393]. Правительство взагалї стояло на тім, що селянам «нелзе земль продавати ани запродавати безъ нашого призволенія» — в землях в. княжих[394], так само як в панських потрібне було «призволеніє пана ихъ», а в актах часом навіть не самі селяне, а пани їх називали ся продавцями селянських ґрунтів[395]. В серединї ж XVI в. в судовій практицї голосить ся принціп, що селянин взагалї не може продавати землї на вічність: «мужикъ у мужика земли на вечность купити не можеть», «мужикъ простый не маєтъ моцы земли господарькой обель продавати», «дяколный человЂкъ николи земли на вЂчность продати не можетъ»[396].

Литовське уставодавство XVI в. взагалї все більше рішучо заперечувало права селянина на землю, по всякій правдоподібности — не без впливу польського права, хоч уже сама суспільна еволюція, як ми бачили, сильно підкопала селянські права. Ще статут 1529 р., стоячи на ґрунтї давнїйшої практики, не доходить до крайніх виводів[397], але устава на волоки 1557 р., ухвалюючи реґуляцию ґрунтів без огляду на характер селянських прав, проголошує повну безправність селянина перед властителем — в тім разї державою: «а гдЂ помЂра поидетъ, мають мЂрити всякій кгрунт, купленый и заставный, кгдыжъ кметъ а вся єго маєтность наша єсть». Статут 1566 р. закінчуючи історію литовського законодавства для наших земель (майже всїх), стоїть уже вповнї на ґрунтї польського права супроти маєткових прав селян. Він признає за ними тільки право на рухомість, але не на землю: селянин може тестамент чинити «о речи своє рухомыє», і то з певними ограниченнями в інтересах пана (стороннїй особі він може записати тільки третину, дві ж третини мають лишити ся дїтям «въ дому», «для отслугованя съ тоя земли, на которой сЂдить», а при бездїтности заберав їх пан). Що до нерухомости, то повторяючи постанову першого Статута про вивід прав на запродавані селянами борти, Статут 1566 р. постановляє: «и вжо отъ того часу хто бы съ подданыхъ нашихъ князскихъ, панскихъ и земянскихъ дерево бортноє за границу пановъ своихъ отдавалъ, даровалъ и якимъ кольвекъ обычаємъ въ чужіє руки заводилъ, таковый маетъ горломъ каранъ быти, а тое дерево засе тому пану маеть быти превернено, чія первей было»[398]. Про розпорядженнє селянина своїм ґрунтом при таких обставинах, очевидно, не може бути й мови.

Таким чином, як я сказав, в момент прилучення решти українських земель до Польщі в 1569 р., тутешнє право (Статут 1566 р.) стояло що до прав селян на землю на тім же більше меньше становищі, що й право польське.

Важне само по собі право селян на землю, мало велике значіннє в справі особистої свободи селян — права переходу.

В Польщі, де здавна уважано селянина тільки за ужитковця польської землї, не було з початку причини вязати його особистої свободи. Стара практика, санкціонована великопольським статутом Казимира В., признавала, що кождий селянин може свобідно вийти з панської маєтности в часї на те уставленім — на Різдво, відслуживши свому панови стільки лїт, скільки лїт сидїв на свободї, і полишивши в порядку свій двір[399]. Так було з селянами, що сидїли на праві польськім. Селяне на праві нїмецькім могли виходити також по відслуженню лїт свободи, але окрім того такий селянин мав осадити свій ґрунт иньшим кметем, рівно заможним, або засїяти своє поле на яр і озимину[400].