Розділ «III. Селянство»

Значіннє сих термінів пояснить нам нпр. такий процес з волостей тих же кн. Мстиславських (з р. 1496): двоє селян що вийшли з маєтности мстиславського боярина Клишка скаржили ся на свого пана, що той їх силоміць привертає назад в своє підданство, яко «непохожих людей», а вони тим часом з цїлим своїм родом — «дЂды и отци наши и братья наши и мы сами волные люди, ходячіє», лише їх предки й вони самі «служили доброволно» кн. Мстиславським, а потім Клишковому батькови, але при тім пробували і в иньших містах. На се Клишкова (в неприсутности чоловіка) доводила, що Клишків батько вислужив предків сих селян від кн. Мстиславських «вЂчно», і їх рід служив «тяглою службою, съ сохою и съ серпомъ, съ косою и съ топоромъ, и иную тягль тянули по тому, какъ и иншыє селяне», а вийшли втїкачами й так пробували в Кричеві й Стародубі; иньші бояре посьвідчили, що сї селяне, як і їх свояки, «люди отчинныє, тяглыє, не отхожіє». Селяне згодили ся на третейський суд, але що на нього не ставили ся й утїкли знову, суд признав їх справу програною й позволив Клишкови, як би їх знайшов знову», «побрати какъ то люди свои нЂпохожіє» і обернути між своїх підданих[420].

З наших земель обидві катеґорії селян виступають нпр. в замінї маєтностей на Волини з р. 1490: староста луцький: Петро Янович дає пересопницькому монастиреви своє село Дядковичі, з людьми і землями. В тім селї є 25 «отчичів», як він їх зве: сї селяне мають монастиреви служити «как єсть в той земли обычай, а проч им нелзе от него пойти». Окрім того є там 6 «людей похожих а не заседелых», сї «коли усхотят от него проч пойти, как в земли обычай єсть, — выходъ отдавши волно єму поити гдЂ хочет»[421].

В поданім вище процесї мстиславських бояр тягла служба виступає як доказ кріпацтва, але «непохожими» бували селяне й иньших катеґорій. Так в. кн. Олександер, надаючи кн. Глинському в Чернигівській волости «сельце Смолино» з данником Бутовичом, що на тім сїльцї сидїв, застерігає, що «люди волныи», осаджені в. князем на ґрунтах сїльця, задержують (на разї) право вихода: «всхотятъ — єму служатъ, а не всхотятъ єму служити — и онъ маєтъ ихъ отпустити со всими ихъ статкы»; для самого Бутовича такого застереження не зроблено, очевидно — він «непохожий»[422]. Стрічаємо також і «непохожих» служебних селян, навіть слуг[423].

Сї кілька документів поясняють нам становища обох катеґорій селян. Люде вільні, похожі, доки своєї вільности не стратили, не «засидїли», можуть покинути ґрунт, на якім сидять і винести ся «со всими статкы». Люде непохожі сього права не мають: навіть полишивши своє господарство, не можуть вийти з маєтности свого пана.

Місцями, принаймнї в маєтностях державних, була практика, що чоловік непохожий міг вийти, коли обсадив своє господарство иньшим чоловіком. В місцях, залюднених данними селянами (як нпр. в т. зв. волостях «надднїпрянських» — горішнього Днїпра), де податки платили певною сумою громади, правительственні орґани довго не контролювали поодиноких господарств і не обмежали свободу виходу. Але в теорії непохожий селянин не мав права виходу, і ся теорія все глубше і одностайнїйше переходила в житє, тим більше що польське право, під сильним впливом якого розвивало ся державне право й практика в. кн. Литовського, в XVI в. не знала вже властиво нїяких застережень права виходу. В 20-х рр. XVI в. закріпощеннє непохожих було вже таким загальнопризнаним фактом, що Литовський Статут 1529 р. не уважає потрібним застановляти ся над сим і тільки реґулює де в чім права похожих.

Але як витворило ся се закріпощеннє?

Безперечно, що тут, як я вже вище зазначив, відограв свою ролю невільничий завязок. Невільники, осаджені на власнім хлїбі, «за двором», становили перший контінґент закріпощених, позбавлених права виходу. Бачили ми таких коланних, homines perpetuales, в землях коронних, були вони і в землях в. кн. Литовського[424], і то в значнім числї, і послужили взірцем для закріпощення селян свобідних[425].

В закріпощенню свобідних безперечно відограли свою ролю права селян на землю. Доки праводавство чи правна практика не відібрала їм прав на землю, признати свобідний перехід селянам-отчичам, значило признати їм право піддавати не тільки себе, а й свої землї під власть иньшого лана[426]. Признаннє такого права за селянами робило б незвичайні трудности практицї роздавання свобідних селян воєнно-служебним особам: наданнє певного комплєкса селянських господарств за обовязок служби позбавлено б було всякої певности, коли б селяне могли самовільно виходити з своїми землями з залежности такого воєнно-служебника, а з тим і його воєнна служба була непевна. Державна практика мала тут до розвязання такуж проблему як з служебними князями й боярами, тільки розвязала її инакше: тим вона признала права свобідного переходу, але з утратою прав на землю, селянам же не признала прав переходу навіть під умовою утрати прав на землю. Чому? чи тому, що права селянина на землю відчували ся тодї ще занадто живо, так що можність їх утрати при виходї здавала ся занадто сьміливою гадкою? Чи тому що з правами й інтересами бояр правительство більше числило ся? Чи може був тут той простий рахунок, що вихід князя і навіть боярина не позбавляла вартости ґрунту, на котрім лишали ся селяне, але вихід селянина, опорожненнє землї селянином знижало вартість землї в дуже сильній мірі, і тому привязано його до неї вкінцї? Та чим би не поясняла ся та ріжниця, не підлягає сумнїву, що потреба управильнення воєнної служби, забезпечення певного і постійного доходу воєннослужебнику з наданих йому земель була одним з головних, коли не найголовнїйшим мотивом закріпощення свобідних селян в в. кн. Литовськім, так само як вплинув він в в. кн. Московськім: підставою служби була земля, без забезпечених робочих рук ся земля не мала майже цїни, не було можности її використовувати, і правительство забезпечило воєннослужебній верстві сю можність використування, а з тим — і правильного сповнювання воєнної служби закріпощеннєм селян, чи обмеженнєм їх прав переходу.

Крітерієм закріпощення послужила давність. «ИзвЂчный» стає синонїмом, другою назвою чоловіка непохожого, закріпощеного[427]. Так само і термін «отчинний»[428]: коли дїд і батько селянина був підданим якогось пана, коли сей дістав його спадщиною, «в отчину», то се вже рішає його закріпощеннє, він тим самим чоловік «непохожий», без права виходу. В однім процесї в. князь питає селян, що «отнимали ся» від своїх панів, звучи себе «людьми вільними»: «а дЂдъ вашъ кому служилъ? и они рекли: «дЂдъ нашъ зашелъ за єго отца и служилъ отцу ихъ до своєє смерти»; «а отецъ вашъ кому служилъ?», и они рекли: «и отецъ нашъ отцу ихъ служилъ»; «а вы давно почали отнимати ся отъ нихъ?» и они рекли: «въ семи лЂтЂхъ отъ сихъ мЂстъ»[429]. Сї відповіди селян рішають дїло для в. князя — їх претензії на свободу задавнені.

Принціп давности взагалї широко уживано в в. кн. Литовськім — ми стрічали його в рішеннях ріжних проблємів державного права в. князївства. Тут, при закріпощенню селянина — могло воно прикладати ся тим лекше, що на нїм усе операло ся право селянина до землї: разом з тим як селянин засиджував собі право до землї, ставав її «отчичом і дїдичом», тратив він право свобідного виходу. Дуже характеристично, що слово отчич, означаючи властиво отчинні права селянина на землю (як ми й бачили його в такім уживанню), заразом, з розвоєм кріпацтва, стало значити чоловіка без права виходу, уживало ся як синонїм «непохожого», і то дуже широко — досить вказати хоч би на Статути обох редакцій[430].

Прийнявши принціп давности, право одначе не постарало ся означити близших речинцїв сеї давности. В практицї признавало ся важною отчинність, прирожденність — коли селянин дістав ся свому панови в спадку, або коли він перейшов разом з маєтностию в нові руки, не заявивши при тім своєї свободи — що він чоловік похожий[431]. Але від коли починаєть ся передавненнє, довго не було вияснено. Перші два статути обмежили ся постановою, що чоловік похожий, просидївши кілька лїт на свободї, може відійти, лише відслуживши стільки лїт, скільки просидїв на свободї (постанова ся, як бачимо, відповідає польській практицї й могла бути звідти перейнята)[432]; коли ж вийде потайки, то його можна жадати назад «не мней але яко отчича»[433]. Від коли ставав він «засидїлим», обидва статути не поясняли, а прецїнь річ очевидна, що колись є такий момент, по якім похожий на принціпі давности мусїв стати непохожим[434].

Не займаєть ся статутове праводавство і правами непохожих, очевидно вповнї віддаючи їх в роспорядженнє пана. Уже Статут 1529 р. трактує непохожого чоловіка зарівно з челядином[435], і в суспільних поглядах, навіть самих селян становище непохожего отчича трактуєть ся як «неволя»[436]. Дїйсно, весь суспільний процес вів до сього зрівняння вільного селянина з невільником. Статут 1588 р., зарахувавши невільників до отчичів[437], несьвідомо показав, як страшно понижено сю, колись правно й економічно самостійну селянську верству.

Таким чином, як бачимо, еволюція селянської верстви в Коронї і в в. кн. Литовськім іще перед Люблинською унїєю, вже можна сказати — а в другій четвертинї XVI в., під впливом анальоґічних обставин, диктована інтересами тоїж самої шляхетської верстви, але й не без виразного, безпосереднього впливу польського права на землї в. князївства — сходить ся більше меньше на тім самім ограниченню прав селянина й пониження його майже до рівеня давнього невільництва. Селянин стратив всяку можність розпоряджати своєю особою й відданий в вічну, дїдичну роботу панови. Вихід для нього й його дїтей можливий тільки за згодою пана[438]. Власть пана над нїм повна й безконтрольна; в королївщинах вправдї de iure можлива апеляція на державця в королївські суди, але фактично ся можність так утруднена, що майже не може йти в рахунок. Економічні права селянина обмежені властиво на рухомости тільки; землю він лише уживає, вона панська або королївська, і вже в початках XVI в. ми стрічаємо, навіть в землях в. кн. Литовського факти продажі селян без землї, на вивід, і навпаки — земель без селян, що при тім з тих земель виводили ся[439]. А по части в парі, по части слїдом за таким пониженнєм правним, наступає сильний розвій панщини і разом з тим збільшеннє всяких оплат і данин, що підривають заможність селянина, абсорбують його фізично й духово й роблять його робучою худобою, панським інвентарем.

Панщина — її еволюція. Землї коронні — панщина в селах нїмецького й волоського права, 14-дневна панщина. Панщина в селах «руського права». Нормованнє панщини — ухвали красноставські і підляські, соймові ухвали торунсько-бидґощські. Дводенна норма в другій полов. XVI в. Панщина в Галичинї в серединї і другій полов. XVI в., обтяження панщиною, додаткові роботи. Чинші й данини, їх розвій, оподаткованнє в серединї XVI в. в Галичинї. Консерватизм сїл волоського права, обовязки їх в серединї й другій пол. XVI в. Ломаннє старих норм, приклади з другої пол. XVI в. Селянські скарги на утиски, безрадність правительства, непослушність державцїв

Розвою панщини торкнув ся я вже вище[440] і зазначив там, що у загальної маси селянства роботні обовязки були з початку тільки акциденцією другорядною, що часом мала, часом не мала місця, а як мала, то в невеликих розмірах — кількох днїв до року, або певних, з гори означених робіт. Селянство ж роботне, з значнїйшою панщиною, по всякій правдоподібности, було загалом невеликою ґрупою, ґенетично звязаною з невільницькою верствою.

В землях в. кн. Литовського, особливо слабше загосподарених, при слабім розвою фільварчаного господарства, форми експльоатації селян данями, з малою, або нїякою панщиною, потягнули ся дуже довго — аж до середини XVI в. В землях коронних сильнїйше загосподарених — як західня і північна Галичина, уже з другої половини XV в. починаєть ся форсовний розвій панщини. Навіть в селах нїмецького права, як ми бачили — принціпіально противного панщинній експльоатації, панщина в XV в., хоч в невеликих звичайно розмірах, стає звичайним явищем, а подекуди (нпр. в описи Перемишльського староства 1497 р.) стрічаємо вже і в селах нїмецького права зрадливу формулку сїл руського права «роблять коли скажуть» (laborant quando mandatur)[441].

Взагалї, як я то підносив, з кінцем XV і потім в XVI в. давнїйше виразна ріжниця осад нїмецького й «руського» права затираєть ся все більше, й виробляєть ся тип посереднїй, що задержує деякі форми й назви осад нїмецького права (помір на лани, війтів, часом привілєґіованих, часом нї, і т. и.), але своїми практиками далеко близші до осад «руського» (властиво — польського) права. Окрім загальної еволюції галицького села на се вплинула, безперечно, ще й спеціальна обставина — широко практикований викуп шляхтою-дїдичами привілєґіованих війтівств. Наслїдком того експльоатація селянських обовязків, подїлена перше між паном і війтом, зберала ся в руках пана, а привілєґії селян, застережені в льокаційнім актї, тратили свого сторожа й оборонця, яким у власних інтересах мусїв бути війт. Таким чином і осади нїмецького права фактично переставали бути привілєґіованими.

За всїм тим істнованнє осадчих привилеїв в осадах нїмецького права все таки до певної міри здержувало процес збільшування селянських обовязків. Так само (і ще більше, як показує практика) в селах волоського права. Натомість в осадах «руського» права, де все опирало ся на «старинї», на незаписаних, лише памятию «старих людей» хоронених практиках, «новинам» панським — розширенню старих обовязків і творенню нових, лишало поле широке, майже безмежне, і практика показує, що найбільше плястичним матеріалом була тут панщина. Тим часом як основні титули оподатковання, як іще побачимо, лишали ся часто цїлими поколїннями без змін (що не перешкаджало їм обростати ріжними додатковими датками, які не раз своєю сумою перевисшали старі, основні данини), панщина росла нераз як на дрожджах…

На се впливали ріжні моменти: і те що як раз на панщину, на селянську працю були жадні пани зі зростом попиту на рільничі продукти й розвоєм фільварчаного господарства. І те що селянин — як то й тепер ще можемо бачити, далеко меньше дорожив ся що до своєї працї нїж до продуктів свого господарства, а тим більше — грошей, отже експльоатація селянина паном, розвиваючи ся в сторону найменьшого спротивлення, головно збільшала ся на панщинї. І те нарештї, що самі панщинні обовязки селянина часто, дуже часто не були нїколи докладно сформуловані й містили ся в таких означеннях, як «роблять, коли скажуть», «роблять, що треба». Колись се означало незначну поміч в двірських роботах, але від коли на сїльську працю став розвивати ся попит, ся робота «коли скажуть» почала незмірно виростати, перетворяючи ся в панщину кількоденну в тижнї, або й щоденну.

З XV в. як часто ми маємо в галицьких актах загальні згадки про «панщину» (labores) селян, так рідко знову знаходимо докладне означеннє її великости. Там де маємо такі докладнїйші означення, в першій половинї й серединї XV в., звичайно йде мова про кілька день панщини до року: звичайно маємо 14 день панщини до року з лану (а з пів лану сїм), часом дещо більше (19 дань з лану, з півлану 10 і т. и.)[442]. Сї звістки переважно належать до осад нїмецького права, і часом певна частина сеї панщини йшла не панови, а війтови (оден день, а в одній грамотї навіть чотири днї)[443]. Була се, очевидно, звичайна польська норма, ще з першої четвертини XV в.

Крім Галичини знаємо її на Підляшю: по словам пізнїйшого привилея на Підляшу уже «за Витовта» (лїпше сказати — в першій половинї XV в.), «коли звано кметів на осади», селяне мали робити 14 днїв на рік[444]. В першій лїнїї і тут, як і в Галичинї, ся норма була приложена певно до осадників нїмецького права, але вона не зістала ся без впливу, очевидно, і на загальну практику.