Литовське уставодавство XVI в. взагалї все більше рішучо заперечувало права селянина на землю, по всякій правдоподібности — не без впливу польського права, хоч уже сама суспільна еволюція, як ми бачили, сильно підкопала селянські права. Ще статут 1529 р., стоячи на ґрунтї давнїйшої практики, не доходить до крайніх виводів[397], але устава на волоки 1557 р., ухвалюючи реґуляцию ґрунтів без огляду на характер селянських прав, проголошує повну безправність селянина перед властителем — в тім разї державою: «а гдЂ помЂра поидетъ, мають мЂрити всякій кгрунт, купленый и заставный, кгдыжъ кметъ а вся єго маєтность наша єсть». Статут 1566 р. закінчуючи історію литовського законодавства для наших земель (майже всїх), стоїть уже вповнї на ґрунтї польського права супроти маєткових прав селян. Він признає за ними тільки право на рухомість, але не на землю: селянин може тестамент чинити «о речи своє рухомыє», і то з певними ограниченнями в інтересах пана (стороннїй особі він може записати тільки третину, дві ж третини мають лишити ся дїтям «въ дому», «для отслугованя съ тоя земли, на которой сЂдить», а при бездїтности заберав їх пан). Що до нерухомости, то повторяючи постанову першого Статута про вивід прав на запродавані селянами борти, Статут 1566 р. постановляє: «и вжо отъ того часу хто бы съ подданыхъ нашихъ князскихъ, панскихъ и земянскихъ дерево бортноє за границу пановъ своихъ отдавалъ, даровалъ и якимъ кольвекъ обычаємъ въ чужіє руки заводилъ, таковый маетъ горломъ каранъ быти, а тое дерево засе тому пану маеть быти превернено, чія первей было»[398]. Про розпорядженнє селянина своїм ґрунтом при таких обставинах, очевидно, не може бути й мови.
Таким чином, як я сказав, в момент прилучення решти українських земель до Польщі в 1569 р., тутешнє право (Статут 1566 р.) стояло що до прав селян на землю на тім же більше меньше становищі, що й право польське.
Важне само по собі право селян на землю, мало велике значіннє в справі особистої свободи селян — права переходу.
В Польщі, де здавна уважано селянина тільки за ужитковця польської землї, не було з початку причини вязати його особистої свободи. Стара практика, санкціонована великопольським статутом Казимира В., признавала, що кождий селянин може свобідно вийти з панської маєтности в часї на те уставленім — на Різдво, відслуживши свому панови стільки лїт, скільки лїт сидїв на свободї, і полишивши в порядку свій двір[399]. Так було з селянами, що сидїли на праві польськім. Селяне на праві нїмецькім могли виходити також по відслуженню лїт свободи, але окрім того такий селянин мав осадити свій ґрунт иньшим кметем, рівно заможним, або засїяти своє поле на яр і озимину[400].
Та вихід, хоч би і в таких, умовах, для селянина все був звязаний з значною матеріальною стратою, і в нормальних обставинах міг бути тільки виїмковим явищем. Лише сильне погіршеннє становища селян, коли сильно стала натискати їх податкова й всяка иньша шруба, a з другого боку — закладаннє нових осад в сусїдстві, з лекшими обовязками, могло викликати сильнїйший рух селян. Се, видно, й мало місце в середнїх десятолїтях XIV в., і панів непокоїв брак робочих рук, коли під натиском малопольських панів Казимир видає в Вислицї постанову, щоб на далї з одного села не виходило на раз більше як оден, найбільше два кметя, аби «через вихід підданих не пустїли панські маєтности». Тільки виїмкові обставини — насильство пана над жінкою з села, церковна клятва кинена на пана й не знята протягом цїлого року, й иньші подібні річи давали право селянам громадно виходити з села[401].
В сїм напрямі й далї розвивала ся шляхетська господарська полїтика, з певними відмінами в поодиноких землях. З одного боку підношено ті обовязки, які кметь має сповнити, щоб мати право вийти з села, з другого — редуковано сю можність иньшими умовами (згодою пана і т. и.). Особливо ж з кінцем XV в. розвій фільварчаного господарства, а з тим зріст панщини, — старання селян вирвати ся з під панщиняного утиску і потреба в робочих руках для панів, ще більше загостріють заходи коло утруднення селянського виходу і женуть шляхту до цїлого ряду нових постанов і ограничень, як побачимо низше.
В українські землї, прилучені до Корони, польська шляхта принесла з собою свої звичаї й практики що до переходу селян — від початку. Одначе кольонїзаційні обставини краю були того роду, що не було одноцїльним інтересом усеї шляхти дуже ограничувати вихід селян. Край був дуже спустошений в східнїх частях. Закладала ся маса осад на місцї спустошених і зовсїм нових, не тільки в XIV, а і в XV і XVI в. Коли отже для одних панів, що таких осад не закладали і хотїли лише здержати своїх підданих від виходу, було інтересне ограниченнє право виходу, то ті, що мали у себе нові осади, мусїли змагати до того, аби забезпечити собі приплив осадників з иньших маєтностей. Такий конфлїкт інтересів робив сю справу дуже дражливою й викликав не раз бучі на шляхетських вічах, а в результатї уставляєть ся в XV в. досить характеристична компромісова практика, що даючи певну можливість руху селян між шляхетськими маєтностями краю, стереже того, аби нї одна пара кметїх рук поза шляхетське господарство не вийшла[402].
Всї селяне мають право виходу (reclinatio, ius reclinationis), з певними умовами. Тільки потомки староруської челяди декотрих катеґорій, що не затерли ще пятна сеї несвобідности, як каланники, ординцї й иньші illiberi, позбавлені сього права ще в серединї XV в. (пізнїйше ся ріжниця зникає, й вони трактують ся зарівно з иньшими селянами)[403].
Але властиво не селяне мають вихід, тільки шляхтичам признаєть ся право їх виводити. Селянин не сам зголошуєть ся до виходу перед своїм паном, а зголошує його той пан, до котрого маєтности він іде. Він платить за нього окуп і скаржить його давнїйшого дїдича, коли той того селянина не пустив або якісь кривди йому починив.
Така була практика, і вона дуже характеристична. Селянина трактовано тільки як об'єкт шляхетського володїння; його власні права в гру не входили. Практика ся виключала його перехід в катеґорію людей вільних, вихід в ширший сьвіт. Се могло стати ся тільки, коли селянин пускав ся на втїкачку, й вона дїйсно широко практикувала ся. Та не тільки селяне тїкали, для того щоб вийти на свободу, але й самі шляхтичі, щоб обминути даваннє викупа й всякі иньші формальности, «викочували» селян потайки, й тодїшні постанови повні ухвалами про збіглих, як Руська Правда з XII в., а судові книги забиті процесами про втїкачку.
Конкуренцію між ріжними «правами» осадництва, а з тим — еміґраційну горячку, очевидно, старала ся ослабити иньша практика — що селянин міг переходити до нової осади тільки того ж самого права: нпр. руського, коли він перед тим сидїв на руськім праві, нїмецького — з нїмецького і т. и.
До осадників нїмецького права прикладала ся практика, яка була для них в польських землях. Вони могли вийти коли небудь, тільки осадивши на своє місце иньшого відповідного осадника, продавши йому своє господарство чи иньшим способом згодивши[404]. На осадників на праві руськім і волоськім були, очевидно, в головнім перенесені ті практики, які в польських землях прикладали ся до осадників на «польськім праві», то значить вони могли вийти тільки в певнім часї — на Різдво, як і в Польщі, при тім за оплатою ріжних датків. Практика, розумієть ся, далеко не була одностайна — ріжнила ся в поодиноких землях й зміняла ся в залежности від ухвал шляхти. Істнували також і спеціальні умови; так ми бачили вже, що сотні селяне в Сянічинї (руського права) могли виходити тільки передавши своє господарство, з усїм інвентарем новому осаднику[405], а в землї Галицькій стрічаємо ряд сїл, де можність виходу залежала від числа господарств в селї, звичайно десяточного: можна було виходити, коли були господарства над цїлі десятки, і т. и.[406]
Про пересадженнє польських практик на Русь говорить одна ухвала шляхетського віча — найдавнїйша в тім родї, яку маємо з Галичини — вона ухвалена в рік запровадження «польського права» на вічу шляхти Галицької землї, в осени 1435 р. Шляхта постановила тримати ся практики земель Краківської, Сендомирської й Великопольщі[407], між иньшим і що до селянських виходів: коли селянин виходить з села по сьвятї Різдва, має дати свому панови копу грошей, міру пшеницї, дві колоди вівса, чотири руські колачі, четверо курей, віз сїна й віз дерева.
Прийнявши, що в сїй постанові галицька шляхта дїйсно виходила з практики польських земель, все таки вона могла мати в нїй тільки загальний взірець, бо ж годї думати, щоб практика самих польських земель була така одностайна. В кождім разї принціп, що за селянина платить ся значний викуп (скільки можна судити — більший нїж річний дохід від нього), а зрештою вихід ограничений тільки певним часом, вповнї росходить ся з звісними нам польськими законодатними постановами. Обмеження Вислицького статуту, що з села може вийти за раз не більше одного або двох селян, галицька практика очевидно не хотїла знати.
Пізнїйші ухвали шляхти Галицької землї (се одинока земля, де маємо їх кілька) докладнїйше управильняють обставини виходу, боронячи його від перешкод з боку пана. Коли б дїдич схотїв затримувати кметя вже по зголошенню (себто прийнявши викуп за нього), він зараз на першім судовім речінцї має його видати, разом з карою трох гривен (1444); час виходу тягнеть ся від Різдва два тижнї, а в третїм мають вносити ся до судів позви (1445), й т. и.)[408].
Сї постанови дотикають, очевидно, сїл «руського права»; тому вихід «в гривнах» противставляв ся практицї нїмецького права, як практика «руського права»[409], хоч вона в дїйсности була зовсїм не руською, а скорше польською; зрештою в Галицькій землї села нїмецького права взагалї були тодї рідкі. Ся практика «руського права», очевидно, давала далеко більшу можність руху селян, нїж практика нїмецького права. Тому вона мусїла мати сильних противників між шляхтою.
Бачимо, що в Холмській землї шляхта на вічу в Красноставі 1477 р. розширяє практику нїмецького права на всїх селян взагалї. «Бажаючи маєтности всїх земян, братиї нашої, що тепер бідують, полїпшити панщиною кметїв і осадників та привести їх до лїпших доходів, постановляємо, що кметь всякого рода (cuiuscunque condicionis et status) не може вийти з маєтности чи держави свого пана за оповідженнєм (przesz odkaszanye), але мусить, коли хоче вийти, обсадити свій лан, на якім сидїв, иньшим кметем, также заможним як і сам був, або продати (иньшому кметеви) свій ґрунт за дозволом свого пана»[410].
В перших роках XVI в. шляхта українських земель Корони прилучаєть ся до загального змагання тодїшньої польської шляхти до як найтїснїйшого ограничення селянських виходів. Діскусію над тим бачимо вже на соймі 1493 р., але видно гадки були подїлені, й тільки для Краківської землї ухвалено деякі загострення, иньші ж землї, між ними й Русь, лишили ся при дотеперішнїй практицї[411]. Сойм 1496 р. що до умов виходу також не прийшов до нїякого рішення, й поодинокі землї полишено при їх практиках, але прийнято иньші дуже важні ухвали: а) «відповідно до статутів Казимира В. і дотеперішньої практики» з села може вийти одного року не більше як оден кметь; б) запобігаючи роспустї селянської молодежи й опустїнню маєтностей ухваляєть ся, що на далї може вийти з села до служби чи науки тільки оден селянський син, і то за письменним дозволом свого пана (а в королївщинах — старости або державця), иньші сини мають зістати ся на господарстві, так само й сини одинаки не можуть вийти[412]. Ся постанова о стільки важна, що всї давнїйші ограничення дотикали тільки селян-господарів, не віддїлені ж сини могли виходити свобідно; тепер ся свобода дуже обмежала ся, і наскільки се була справа з панського становища важна, показує факт, що на цїлім рядї дальших соймів її діскутовано, роз'яснювано, доповнювано — розумієть ся не в інтересах селян. В звязку з сими стояли постанови, що забороняли міщанам приймати людей зпоза міста до служби на коротші речінцї й обмежали приступ не-шляхтичам до церковних урядів (латинський клєр і тодї рекрутував ся з селянства).
Нарештї радомський сойм 1505 р. постановив, що селянин взагалї не може вийти з села без згоди свого пана (domino invito aut inscio); тільки як би пан добровільно хотїв кметя випустити (si domino placuerit e bona yoluntate kmethonem dimittere), може бути мова про сповненнє кметем умов потрібних для виходу: він в такім разї мав заплатити панови «гостинне» і полишити в порядку хату і господарство «по давньому»[413]. Постанова ся належала до тимчасових постанов сього сойму, що мала обовязувати лише до другого сойму, і в пізнїйших постановах про неї нема згадки, отже властиво обовязкової сили в пізнїйших часах не повинна була мати. Але як вираз змагань шляхетської суспільности, репрезентованої соймом, має вона своє значіннє і правдоподібно в практицї проголошений нею принціп був переведений. Тим мабуть треба пояснити, що більше реґуляцією прав селян на вихід сойм не займаєть ся: радомська постанова уреґулювала їх вповнї. Зрештою виключеннє всяких скарг селян на пана, прийняте з кінцем першої четвертини XVI в.[414], запечатало сю справу: вихід селян став вповнї залежним від згоди пана, инакше мусїв тїкати. Тому в парі з сими обмеженнями виходу йдуть постанови проти утїкачів і тих хто їх приймає.
Не зовсїм ясно, чи сї постанови польських сеймів прикладали й до українських земель Корони, що, як знаємо, давнїйше мали свою відмінну практику селянських переходів. Сенатори й посли руських земель, беручи участь в соймах не клали супроти сих постанов нїяких застережень як в р. 1493. З другого боку при постанові про втїкачів на соймі 1507 р. руські землї просили, спеціально, аби було виразно зазначено, що соймові постанови про втїкачку важні також і для них, і се виразно зазначено в постановах сього сойму[415]. Не підлягає сумнїву, що з часом практика руських земель уступила перед загальною практикою Корони; чи се стало ся вже з кінцем XV в. — се повинні з часом вказати студії над судовими актами руських земель з початку XVI в.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „III. Селянство“ на сторінці 7. Приємного читання.
TextBook