Розділ «III. Селянство»

Документи, які минї удало ся зібрати для сеї — одної з старших волоських осад Сяніччини, добре ілюструють нам сей процес, як загальна еволюція селянської верстви своїми зубами все більше зачіпала й найлїпше законсервовані, в найлекші обставини поставлені села. Під час люстрації 1565 р. Одріхова ще не знала властивої панщини, тільки з господарства мали спускати оден брус до замкового тартака, та стерегли шляхи від промита. Пізнїйше одначе староста став притягати селян для панщини, і навіть мав знести якісь данини за те (мусїла бути крепка панщина!). Селяне двічи відкупали ся від сеї панщини, зложивши разом 1200 зл. на се, та старости гроші поберали, але з панщиною їм спокою не давали. Супроти скарг і опору селян в 1583 р. вислана була комісія, що розглянувши скарги селян на панщину й ріжні драчки податкові, дещо з того усунула, але признала таки панщину, тільки звела її до нормальної великости тодїшньої — двох днїв з лану, і таким чином перевела селян з права волоського на «право польське».

Але селяне рішучо противили ся сїй постанові, тим більше що старости панщини жадали, але побраних від селян грошей на окуп від панщини не звертали, як то постановили були комісари. Такі напружені відносини потягнули ся кількадесять лїт. В 1603 р. справа пішла перед короля, що в головній основі потвердив декрет комісарів; але селяне не корили ся й зберали ся розходити ся. Постава річи ставала так грізною, що тодїшнїй староста пішов на уступки, тим більше, що й сусїдня шляхта то йому радила. 1605 р. видав він грамоту, де зносив панщину й повертав селян до «стародавнїх податків». Але порівняннє з люстрацією 1555 р. показує, що податки сї далеко не були стародавні: староста в своїй грамотї талапнув селянам далеко вищий чинш, цїлий ряд ріжних додатків, про які не чути було нїчого в давнїйших часах, а й панщини лишив їм шість днів до року з господарства, під час жнив. Не диво, що й ся грамота, потверджена й королем — не знати чи за прошеннєм старости чи селян, не завела ладу: селяне нарікали на незвичайні роботи й драчки, і в 1620-х рр. розгоріла ся справа на ново: селяне їздили зі скаргами до короля, старостинський уряд за се докучав їм чим міг, заберав худобу; король упоминав його, але сї припімнення лишили ся без результату[500].

З подібних малих і ще меньших революцій властиво складала ся цїла еволюція селянської верстви. Фільварки потрібували ґрунту, фільварчане господарство — рук. Нїякі умови, привилеї, практики не могли охоронити селян від того, що несла з собою ся економічна еволюція — від ламання давнїйших норм і обтяжання ріжними новинами. Такі епізоди повторяють ся від дуже раннїх часів, тільки стають численнїйшими, в міру того як розвиваєть ся інтензивнїйше ся еволюція.

Мав я вже нагоду згадувати про епізод з стрільцями львівськими з Ставчан. Село віддане було арцибіскупу львівському й він став переводити селян з старої практики на нїмецьке право, помірив ґрунти й забрав частину селянських ґрунтів під фільварок, а з фільварком очевидно мусїла прийти й панщина. Селяне почали утїкати з села й, як казали, погрозами змушували й меньше рішучих заберати ся з села, а коли їх візвано перед суд, толкували ся, що не хотять приймати нїмецького права, «бо звикли сидїти на руськім праві», не знавши нїколи, як королївські ловцї, нїяких панщин і даней[501].

Бачили ми, при иньшій нагодї, пізнїйшу, але зовсїм анальоґічну історію перемишльських конюших сїл і їх завзяту боротьбу з відібраннєм ґрунтів і панщиною, якої вони перед тим не знали[502].

Не так може різкі, але завсїди сильно болючі економічні революції переживали й звичайні тяглі села нїмецького або «руського» права, що викликали сильні протести, а нераз і більш меньш рішучий опір серед селян. Візьму кілька фактів — для прикладу.

С. Гочів, в Сяніцькім, нїмецького права, належало до тих, що до самої люстрації 1565 р. задержали майже без перемін старі практики: порівняннє з датами інвентаря 1523 р. показує се виразно. Під час люстрації воно давало ті самі дани й чинші, а робило девять день до року й висилало певне число фір — возити матеріал на будову замка. В 1570-х рр. замкові урядники почали сї старі практики ломити. Селяне казали, що їх змушують робити що дня панщину — раз на фільварку сяніцького староства в Беську, а другим разом — на війта, також вложили на них незнану перед тим стацію в грошах й тим титулом взяли від них 100 золотих. Пішли скарги до короля. Відносини загострили ся так, що король мусїв узяти декотрих селян в свою опіку супроти старостинського уряду. Справа пішла перед референдарський суд. Староста ставив ся з оправданнями на обжаловання селян, і суд постановив, що селяне мають дістати забрані від них неправно гроші, коли зложать присягу що до справедливости своїх претензій, а панщини на пізнїйше не повинні робити більше як два днї з лану, й то тільки на замок, на замковім фільварку. Суд, очевидно, брав селян в оборону супроти старости, але рішеннє його само ломило стару практику села й незмірно підвисшало давнїйші їх роботні обовязки. Тому селяне, зачувши про таке рішеннє, не прийняли його, уважаючи постановленим на користь старости й вирікли ся нести таку панщину, як воно їм наказувало. Дальших актів сього спору минї не трапило ся бачити, й не знаю, як довго потрівав і який ефект зробив сей спір селян[503].

С. Добряни в Львівськім сидїло за старим привилеєм нїмецького права, з р. 1439, маючи обовязком тільки давати пів гривни чиншу і колоду вівса з дану та робити вісїм день до року[504]. З сими легкими, як на пізнїйші часи, обовязками досидїло воно за тим привилеєм до середини XVI в. В 1530-х рр. вправдї взяв ся був до нього старостинський уряд. Дражнило його найбільше те, що супроти такої малої панщини добрянських селян до фільварку в Добрянах приходило ся уживати селян з дальших сїл; до тогож іще селяне під собою мали далеко більше ґрунтів, нїж значило ся за ними урядово, розширивши свої ґрунти розробленнєм неужитків (przyczynienie staremi i nowemi kopaninami). Перший атак одначе не повів ся: справа пішла до короля, й той полишив, в 1537 р., селян при обовязках осадчого привилею. Але на сїм не стало. Спроваджена була від короля комісія, та намірила замість давнїх 14 ланів, що значило за ними, аж 36 і постановила, против старого привилею, що селяне мають надалї робити з лану два днї тижнево. Селяне сього рішення не прийняли, панщини не робили й дани давали тільки з 14 ланів. Уряд не важив ся йти напролом, і такі відносини потягнули ся на кількадесять лїт. Щоб забезпечити робітника фільварку, уряд в 60-х рр. посадив був на двірських ґрунтах стороннїх селян з обовязком панщини, але сї осадники довго тут здаєть ся не досидїли: в люстрації 1570 р. про них уже анї згадки (може збойкотували їх селяне), і Добряне сидїли спокійно дальше при умовах осадчого привилею, так що ревізори навіть закинули старостї недбальство з сього поводу. Самі вони, знизивши селянам чинш до 18 гр., наказали двохтижневу панщину з усїх старих і новорозроблених ланів. Староста поспішив ся заявити, що супроти такого значного побільшення панщини він заложить новий фільварок в Щирецькій волости. Але селяне рішення ревізорів не услухали. Справа пішла до короля; селяне стояли при своїм. З 1578 р. маємо королївський мандат, де він на донесеннє старости, що селяне з Добрян не сповняють рішень його і попередників його й противлять ся старостї, сповіщає про висланнє нової комісії в сїй справі, але що з неї вийшло, не знаємо. Звістки наші уривають ся.

Я вибрав лише кілька прикладів для характеристики. Навіть на підставі приступних актів можна б їх помножити о десять разів. Власне сї часи — починаючи від першого безкоролївя і кінчаючи панованнєм Жиґимонта III, визначають ся незвичайною масою скарг селян на утиски державцїв, обтяженнє роботами й поборами, безпардонне ломаннє старих практик[505]. Правдоподібно, загальне оживленнє суспільного житя, викликане безкоролївями, потягнуло й селянство королївщин, що попробувало в полишеній йому правній дорозї пошукати оборони від панщинного пекла, що саме тодї розгоріло ся наоколо нього під впливом економічних чинників[506]. Немов на те аби перед трибуналом історії в переддень масових селянських повстань показати повну безсильність польського правительства і брак всякої правної охорони для народнїх мас, селянство галицьких королївщин, то значить те селянство, яке мало право скарги і могло на практицї ще якось користати з нього — не так як селяне з дальших провінцій, — засипає королївську канцелярію своїми скаргами, штурмує короля своїми депутаціями, складаючи ся з останнього на кошти сих депутацій, на видатки, звязані з справами в королївській канцелярії[507], зносячи за се переслїдування й нагінки від своїх панів, лїтами, десятками лїт ведучи сї свої справи, не зраджуючи ся їх безуспішністю — аби вкінцї переконати ся в неможливости усьпіха, в безсильности й безрадности правительства. «Невичерпаною, гідною мученицької пальми була терпеливість народу», кличе сучасний польський історик, застановляючи ся над галицькими актами про селянські відносини з часів Жиґимонта III[508]. Забуває лише додати, чого гідні були в такім разї мучителї сього народу — правительство і шляхта.

Правительство польське як в иньшім так і тут не знайшло ся на висотї своєї ситуації. Що воно не знайшло для ратовання селян від сих утисків, що кликали до неба своєю брутальністю, якихось рішучійших способів, анїж здіскредитовані бюрократичні практики — упоминальні листи, висиланнє комісій, процеси в референдарськім судї, в найбільш грізних ситуаціях — листи безпечности, що не мали нїякої екзекутивної сили, — про се вже не кажу. Про щиру добру волю, розумієть ся, в такім разї трудно — можна говорити лише про індолєнцію. Але навіть в тих, приступних йому способах правительство не показує анї якоїсь принціпіяльности, анї консеквенції, вагаючи ся між почутєм законности й справедливости — та інтересами фіску, інтересами вповнї ілюзоричними, бо з панщинних драч користали державцї, а скарб коронний майже або й зовсїм нї, й його фірма покривала тільки «привату» державцїв та їх урядників. Воно не мало відваги зістати ся на ґрунтї конституцій і йшло за «посполитим звичаєм», то значить за панщинною шрубою шляхти, хоч і в хвостї її. Його ревізори і комісари ломили старі практики й фундаційні привилеї, підтягаючи їх до нових практик[509]. Ми тому не раз стрічали вже факти, що селяне не приймали королївських рішень; неконсеквенції й вагання правительства давали привід тягнути спори, надїючи ся при новій ревізії справи дістати користнїйше рішеннє, не сповняти неприємних собі рішень і т. и.

Що до референдарського суду й комісарських слїдств і постанов, то полишаючи на боцї їх бюрократичну повільність, брак екзекутиви й авторитету, піднесу, що вони складали ся з таких же державцїв, які хиба були б ангелами, а не людьми, щоб могли вповнї зійти з свого становища й глянути на селянську справу з боку. Досить нпр. сказати, що оден з найбільше ославлених в селянських скаргах дерунів, перемишльський староста Дрогойовский був сам референдарем — отже членом того апеляційного трибуналу для селянських справ.

Але при тім всїм — всеж таки переважна більшість рішень правительства, комісарів, референдарського суду випадала на користь селян. Занадто вже форсовно і брутально розвивала ся панщинна самоволя. Та сї рішення, як ми вже мали нагоду бачити, переважно розбивали ся о непослух державцїв і їх урядників, що іґнорували королївські упімнення, або навіть позволяли собі згірдно про них відзивати ся. «Заходи й скарги наших підданих з держави твоєї, писав король до того Дрогойовского, так уже нам наприкрили ся, що були б ми дуже раді і хотїли, аби вони раз скінчили ся, тому наказуємо і пильно пригадуємо, аби рішення і постанови всї наші теперішнї, постановлені в справах з підданими в Кракові в присутности твоїй і тобою прийняті, були виконані тобою». «Дали ми були мандат свій до вірности твоєї, пише король до нього того ж року з поводу скарги війтів, аби ти їх залишив і против прав війтівських нї до чого не змушував та винагородив їм кривди; але тепер знову скаржать ся, що за тим припімненнєм нашим нїчого не полагоджено вірностию твоєю, противно — вірність твоя наслав на них козаків і піше військо своє і наказав їх удержувати, до знищення приводячи їх тою великою кривдою й утиском; непомалу мусить нас обходити та кривда підданих наших, а що наше припімненнє має таку малу вагу у твоєї вірности, слухаємо того з немалою образою нашою»[510]. Знову в иньшім листї тогож року, писав до нього король «по поводу тих кривд на котрі нарікають і удають ся до нас знову піддані стрвяжських сїл по рішенню, недавно вчиненім в Кракові, при котрих був і ти і пильно їм прислухував ся», та поручаючи йому розслїдити докладно ті скарги, упоминав, аби вже раз ті декрети й рішення відповідно полагодив і нї в чім їх не обтяжав і не підносив їм обовязків, — і знову даремно, та два роки пізнїйше, «за частими проханнями і скаргами» тих підданих висилав комісію на ґрунт[511]. І то було явищем звичайним. Селяне з Лежайського староства, діставши від короля лист безпечности на свого старосту і його урядників, терплять лише тим більшу наруги й нагінки зі сторони сих урядників: оден каже бити посторонками тих депутатів, що ходили зі скаргами до короля, всаджує їх в колодки і відзиваєть ся: «як бисьте не тільки зелїзні листи, а й зелїзного короля принесли, нїчого вам не поможе, бо я тут король і пан», а другий каже їм принесені мандати королївського суду посолити й з'їсти. Ще більший цинїзм показує державець с. Саночка — коли возний доручив йому королївський мандат, виданий наслїдком селянських скарг, він в присутности селян тим мандатом finem dorsi aliquot vicibus tergebat[512].

Сю анархію і легковаженнє переймали й селяне. Стрічаємо ряд скарг державцїв, що селяне не приймають некористних для них королївських рішень і легковажать їх собі[513]. Селяне з перемишльської королївщини так відзивали ся на некористний для них королївський лист: «то байки, а не унїверсал! важнїйше наше право, що ми засидїли, як той унїверсал! дамо королеви кілько золотих, і дістанемо й собі такий без труду»[514]. В тім Саночку, де державець так зневажив королївський мандат, селяне завзяли ся й не відбували панщини від Великодня до Успенія й тим вдарили дуже сильно по кешенї сього державця[515]. Селяне з Лежайської королївщини, переконавши ся в безуспішности правительственної оборони після того, як підстароста казав їм з'їсти королївський мандат, кілька лїт пізнїйше беруть ся на иньші способи, й місцевий арендар скаржить ся, що тутешнї селяне панщини не роблять, а волочать ся купами з ручницями, списами, шаблями й косами»[516].

Так виховувала вседержавна шляхта своїх українських підданих.

Панщина в східно-полудневій Галичинї і на Поділю західнїм і східнїм. Землї в. кн. Литовського — проби нормовань з першої полов. XVI в. «Устава на волоки», її переведеннє в українських землях. Звістка з другої полов. XVI в. з Королївщин і з приватних маєтностей — з Берестейщини, Волини — села без поміри і села волочні. Волинська панщина в першій пол. XVII в. київське Полїсє, Поднїпровє. Похід фільваркового господарства на схід. Оподаткованнє на поднїпровю й побужу в першій пол. XVII в. Опозиція селянства

Я вибрав сї факти для характеристики панщинного пекла з західнїх і північних повітів Галицької Руси. Далї на полудневий схід економічний утиск меньше давав себе відчувати. Зрештою відносини тут були далеко ще ріжнороднїйші, нїж в околицях західнїх і північних. Небезпечність від Татар, непевність самого залюднення впливали тут сильно на економічні відносини. Рільне господарство, фільварчане спеціально, на окраїнах не могло розвинути ся — брак торговлї, непевність самого житя, не тільки якихось цїннїйших господарських вкладів, не давали йому ще підстави. Місцями осадник був доконче потрібний панови для безпечности — аби самому не сидїти десь в небезпечному місцї, в сусїдстві татарського шляху. Тут селянина трактовано скорше як сусїда, нїж як підданого[517], а при тім мови не могло бути не то що про обтяженнє, але навіть про якусь експльоатацію його. З другого боку стрічаємо тамже ґрупи сїл — чи лїпше загосподарених чи лїпше захищених, з дуже значними повинностями, а в сусїдстві більших (особливо замкових) фільварків навіть і з значною панщиною. Отже, кажу, ріжницї в становищу ріжних сїл були тут іще більші, нїж в західнїх повітах.

Уже на галицькім пограничу чуємо сї відмінні обставини. В полудневій: частинї Теребовельської королївщини тижневу панщину (двохденну) запровадив тільки староста Претвич в серединї XVI в. Але в околицї Теребовля вже перед тим, очевидно, була значна панщина: під час люстрації 1564 р. тут робили що дня від полудня. Ґрунти поміряні не були, сидїли на дворищах. Судячи з значного числа свобідних, людність сюди припливала. Оподаткованнє, дїйсно, розмірно не високе — переважно 45–65 гр. з дворища, окрім десятин. Але одно село, що зістало ся з «малою панщиною», платило 140½ гр. з дворища[518].

В сусїднім Камінецькім повітї (на Поділю) в сусїдстві замкових або панських фільварків стрічаємо села з досить значною панщиною — по два, часом навіть і по три днї на тиждень (очевидно — з господарства, бо ґрунтів тут нїхто не мірив), але за те з невеликими (до 60 гр.) або й зовсїм нїякими чиншами. Дальші села знову сидять на невеликих чиншах, без панщини, або з дуже малими роботними обовязками (досить часто повторяєть ся «урок» 60 гр., як заміна і чиншу і роботи); окрім того давали дани від овець і свиней (двадцятого барана і свиню) та пчіл (десятий пень), а ще була в Подільській землї взагалї (як і на Волини) поволовщина — давали вола paз на кілька лїт: в одних околицях раз на сїм лїт, в иньших частїйше — раз на чотири роки, а навіть і три роки, чи то в формі десятини, чи по волу з господарства[519]. Подібно було і в Летичівській околицї, над Богом, що також зачисляла ся до Камінця, і в сусїднім Хмельницькім повіті, з тою ріжницею, що фільваркового господарства було тут іще меньше, отже панщина була ще рідша. Свобідних, новооселих тут було дуже богато, рух людности був великий: по деяких, більш рухливих околицях села, можна сказати, не виходили з хронїчного стану новоосадження, чи то тому що людність занадто часто розбігала ся наслїдком татарських пополохів, і приходило ся село наново осаджувати й давати осадникам нові речинцї свободи, чи то тому що людність вправивши ся в мандрівне житє, не досиджувала свободи й тягла ся далї, на нові осади, на нову свободу[520].

Значно вище — і то навіть дуже високо оподатковані села стрічаємо ми в околицї Барського замка. Тутешнї селяне давали дуже велику хлїбну дань, т. зв. поляховщину (від «леха» — ріля?). Вона складала ся з пшеницї й вівса, що по оцїнцї ревізорів виносила до 5½ злот. з господарства, так що разом з данями від пасїк і худоби пересїчно господарство давало до 9 злотих річно — то значить так як хиба найвище оподатковані лани в західнїх околицях (але тутешнї господарства могли і мусїли бути значно більші як ланові). З панщиною не зовсїм ясно — в інв. 1552 р. сказано, що селяне роблять що треба, в люстр. 1564 р. селяне деяких сїл роблять «цїлий тиждень, що скажуть», замкови, «а собі два тижнї». Не ясно, чи тут треба розуміти тільки сезон рільничий, чи цїлий рік; в кождім разї панщина досить значна[521]. Таке високе оподаткованнє можна пояснити хиба добрим загосподарованнєм селян (що видко з великости десятин від худоби й пасїк) та великостию (се вже більш гіпотетичною) сих дворищних господарств, що тут на україннім дозвілю могли розростати ся в цїлі хутори.

За те в селах шляхетських Барського повіта, переважно новоосажених, на нових, часто досить небезпечних місцях, обовязки селян далеко меньші. Се невеликі дани або чинші (до 30 зл.), або маленька панщина — 3–4 днї до року, зрідка дещо більше (10 день — се maximum). Часом селяне тільки «помагають робити» своїм «панам», більше в ролї сусїдів як підданих, або як в однім селї — «кметї нїчого не дають, тримає їх (дїдич), аби хтось з ним мешкав: дають тільки подимне й пушкровщину до замку, роблять чотири днї на замковім фільварку, по давньому звичаю, та хиба (дїдич) їх попросить на толоку»[522]. Овобідних і тут маса, і такий же неустанний рух.

Перейдїм тепер до українських земель в. кн. Литовського. Я вже вище вказав, як тут іще з початком XVI в. можна слїдити досить відграничені ґрупи селян данних і роботних, і як потім і уставодавство й практика затирали сю ріжницю й злучали їх в одну масу кріпаків, обовязаних і до даней і до панщини[523]. Особливо в спокійнїйших, лїпше загосподарених і на еміґраційні спокуси меньше виставлених землях білорусько-литовських виразно виявляєть ся тенденція до приведення селянства до одного податкового знаменника, щоб тим усунути конкуренцію тяжших і лекших обовязків в ріжних маєтностях і обмежити переходи селян з маєтности до маєтности.