Розділ «III. Селянство»

Були тут і впливи польських взірцїв, і акти більше незалежні. Взірцем перших може бути згадувана вже вище підляська постанова, очевидно — на прошеннє дорогичинської шляхти внесена в земський привилей в. кн. Казимиром: що на далї всякого рода піддані будуть повинні своїм панам робити по одному дню тижнево з лану і чотири днї толоки[524]. Як було сказано вже, вона іде очевидно за постановами й практиками сусїднього Мазовша. Більше самостійні ухвали маємо з білоруських земель першої половини XVI в. Інїціатива належала в сїм, здаєть ся, Полоцькій землї, що постановила собі десь з 1520-х рр. одностайне оподаткованнє для «похожих» людей, і її практика була прийнята також витебськими панами, боярами й взагалї всякими властителями на з'їздї 1531 р. В перехованій до наших часів постанові сього з'їзду ухвалено держати похожих людей «по полоцькому»: не осаджувати їх «на куницях», себто з обовязком самої дани або чиншу, а жадати або «четвертої долї», себто четвертої частини урожаю, з ріжними додатками (половина меду, певне число кіп сїна і т. и.), або панщини — «два дни у недЂли пригону служити съ сохою, або съ бороною, або съ сохою, а съ топоромъ». Обмежали ся також речинцї свободи (до пяти лїт). Обовязки людей давнїйшої осади полишали ся волї їх господарів. Державцї дворів господарських обовязували ся також тримати ся сих постанов в державних землях[525].

Ся «умова» інтересна з того погляду, що виповідає вітверту війну катеґорії данників. Вправдї, давнїйших — «которыя люди стародавныє службу служать, дани дають а попдатки и вроки платять» вона на разї не дотикала, але се було тільки питаннє часу. Двадцять лїт пізнїйше маємо нову ухвалу витебської шляхти: поновляючи свою давнїйшу постанову, з деякими відмінами (з них найважнїйша — се запровадженнє толок однаково і для панщинних селян і для данників), шляхта розтягала її вже і на людей давнїйшої осади. Вони також всї мали або давати четвертину урожаю, з тими ріжними додатками, або робити два днї на тиждень. Сю постанову, на представленнє витебського воєводи, в. князь зробив обовязковою для державних маєтностей (власне те оподаткованнє четвертиною урожаю), а також з'обовязав до сповнювання її всю шляхту витебську, невважаючи на те, що декотрі не пристали на сю постанову[526].

Так ломила ся старосьвітська практика. Але далеко сильнїйший удар задала її видана кілька лїт пізнїйше — в 1557 р. «Устава на волоки господаря єго милости во всемъ в. кн. Литовскомъ»[527]. Що правда, в певній мірі вона була приготована, ще за Жиґимонта Старого, інструкціями для в. кнжих дворів в центральних землях (воєводствах Волинськім і Троцькім) і господаркою кор. Бони в її величезних державах, де переводив ся систематичний помір ґрунтів і одностайне оподаткованнє. З її школи головно повиходили дїячі, що сотворили реформу 1557 р. й ереводили її в житє. Але то ули часткові приготовлення, яким доперва «устава» хотїла дати загальне значіннє. Се був дуже сьміливий, і в основі — вповнї раціональний плян, на якій нїколи не могла здобути ся Корона: привести до одностайного оподатковання всї державні маєтности, й саме оподаткованнє поставити в залежність від доходности ґрунту, що при тім мав бути скрізь сквалїфікований державними ревізорами, помірений і в одностайних участках розданий селянам. Се була цїла економічна революція, де ломили ся всї традиції, руйнували ся давнїйші форми сїльського житя й господарства, але з становища державного раціональности сьому плянови, кажу, нїяк не можна відмовити, і зовсїм природно, що ревізори самі дивили ся на сю реформу як на акт вищої справедливости[528].

Про постанови устави я мав уже не раз нагоду вище говорити. Ґрунти в королївщинах перемірювали ся і дїлили ся на волоки. Ґрунти лїпші визначали ся на фільварок, де був або де його уважали потрібним заложити; решта роздавала ся селянам. При тім переводила ся взагалї комасація королївських ґрунтів, через примусовий вимін (отмЂна) потрібних ґрунтів від приватних властителїв, яких властительські права при тім взагалї перевірялись. Продукти рільного господарства призначали ся не на виживленнє тільки двірської служби та замкових залог, але й для заграничного вивозу — «до портовъ». Тому устава поручала державцям розширяти по можности фільваркове господарство — «абы вездЂ становлены были, а наболши быти могугъ при кождыхъ замкахъ и дворахъ нашихъ», хиба де ґрунт був би занадто лихий, — там людей «осажати» — переводити роботу на гроші (се звала ся «осада»)[529].

На господарство селянське призначало ся по одній волоцї; по дві волоки діставали тільки путні бояре і деякі иньші привілєґіовані катеґорії слуг. Розумієть ся, волок звичайно виходило далеко більше, нїж було давнїйше господарств, бо ті сидїли на більших ґрунтах. Тому старі господарські союзи при тім дробили ся й поруч репрезентантів давнїх господарств, що «приймали» на нових умовах вимірені з їх власних чи сусїднїх земель волоки, виступали в ролї самостійних господарів їх давнїйші «потужники» й приймали волоки на осібні, самостійні господарства. Незаможним роздавали ся дрібнїйші, загородницькі пляци. Землї нерозібрані, та ріжні окрайки, що лишали ся при помірі (о скільки не додавали ся в придачу до лихших волок) роздавали ся за осібним чиншом. З виїмком війтів, сьвящеників, слуг і ріжних промисловцїв, що мали служити з свого промислу й за те діставали ґрунти з повною або частковою свободою від податків, всї иньші осадники трактували ся як тягле селянство. Вони мали платити чинш, давати овес, сїно і стацію, в ріжній великости, в залежности від якости ґрунту, в сумі від 13 до 53 гр. з лану, мали робити два днї на тиждень та ще відбувати додаткові толоки й ґвалти та роботу на сїножатях. Там де фільваркове господарство не потрібувало всеї тої роботи, сї роботні обовязки (з виїмком роботи на сїножатях) заміняли ся платою 52 гр., так що з лїпших ґрунтів оподаткованнє давало в сумі 105 гр. Малоземельнї огородники мали тільки панщину, оден день на тиждень, а окрім того жінки мали 6 днїв роботи коло полотя або в жнива.

«А ставати до роботи піддані мають як сонце сходить, а зійти з роботи як сонце заходить. Відпочинку ті що худобою роблять мають годину перед обідом, в полудне годину, над вечір годину, а котрі роблять «пішо», мають в тих же часах відпочинку лише по пів години, і то се відпочинки такі в великий, лїтнїй день. А хто не вийде «за огурством» (недбальством) на роботу рано, має другого дня відробити стільки годин, скільки занедбав».

«Війт заповідає підданим в недїлю роботу, з чим і котрого дня мають прийти до роботи. Хто не вийде на роботу, за перший день заплатить «огурного» оден гріш, за другий день барана, а коли третїй раз «огурить ся» або запивши ся не вийде, «ино бичемъ на лавцЂ скарати», а занедбані днї казати йому відробити.» При перешкодї підданий має усправедливити урядови (намістничому) свою неприсутність через сусїда або давника і при оправданій причинї карі не підлягає, але відкупляти ся від роботи не вільно нїкому.

Обовязки, які накладала устава, розмірно не були великі. Ми бачили вже вище, що при помірі й переводї давнїх осадників в Пинщинї показувало ся часто, що при давнїйшім оподаткованню платило ся вище (виключаючи тільки занадто лихі ґрунти). В порівнянню з оподаткованнєм коронних земель, оподаткованнє навіть доброго ґрунту по «уставі» стоїть значно низше середнього оподатковання. Норма панщинна та ж, торунсько-бидґощська, з тою лише ріжницею, що практика коронних земель, як ми бачили, тодї значно вже по над ту норму підняла ся. Важнїйша була шкода принціпіяльна — той повний розрив зі всїм, на чім опирала ся «старина» селянського житя, й перевід всїх численних катеґорій селянства в одну «тяглу» панщинну верству, вповнї піддану від тепер правительственній нївеляції. Устава брала господарство й обовязки селянина під дрібну реґляментацію. Волочний подїл розбивав старі дворищні орґанїзації на дрібнїйші, волочні господарства й давав початок дрібному дробленню ґрунтів. Перевід, повний або частковий на нові ґрунти, при помірі розривав звязок селянина з землею, в яку вложив він свою працю, й на тій підставі чув себе її властником; зрештою навіть свій власний ґрунт, як ми вже бачили, діставав він наново з рук ревізорів. З сього боку устава мала незвичайно сильне, і з становища селянської верстви — шкідне значіннє.

Вона одначе була переведена далеко не по всїх землях вел. князївства — головно в західнїх тілько. З українських земель про помір ґрунтів на волоки й оподаткованнє на підставі устави маємо виразні звістки, в видї самого ревізорського катастру для землї Берестейської, князївств Кобринського й Пинського й на Волини для староства Кремінецького.

В кн. Пинськім з сусїднїм Клецьким староством реформа була приготовлена вже інїціятивою кор. Бони, що держала сї князївства від 1520-х рр.: тут вже в р. 1552–5 пинський староста Хвальчевский з її поручення мірив ґрунти на волоки й переводив селян на одностайний податок (дещо відмінний від постановленого уставою)[530]. Ще давнїйше, в 30-х рр. переводила ся поміра на волоки на Підлящу, де з рештою волочне господарство й чиншевий спосіб оподатковання на взір нїмецького права найскорше почав защіпляти ся, наслїдком впливів польського права (одиночні факти таких льокацій маємо ще з XV в.)[531]; але чи після устави 1557 р. було тут переведене оподаткованнє селян таке як вона наказувала, на се не маю вказівок. З року 1558 маємо інвентар староств Бранського і Саражського (в землї Більській), і з неї бачимо, що данини обмежали ся тут чиншем 60 гр. з волоки[532], подекуди на другий рік визначено плату «осадну» по 40 гр., так що тутешнє оподаткованнє дуже близьке до устави 1557 р. (великість панщини не означена)[533]. З земель волинських помір звістний нам напевно тільки в Кремінецькім старостві і був він переведений мабуть також тому, що воно теж було державою Бони, хоч і не звістно поки що, аби за її часів було зроблене щось в напрямі реформи[534]. Східньої Волини, Браславщини й Київщини реформа зовсім не доторкнула ся[535].

Інвентар Кобринського староства з 1597 р. дає нам можливість осудити, о скільки тревало держало ся оподаткованнє, запроваджене уставою 1557 р. в королївщинах в. кн. Литовського. З порівняння дат, роздїлених періодом 35 лїт, показуєть ся, що податковий рівень держав ся досить трівко; податки змінили ся дуже мало, новин не богато; грошевий еквівалєнт деяких натуралїй вправдї піднесено, для цїлого в. кн. Литовського, але його в певній мірі оправдує здешевленнє монети й зріст цїни продуктів[536]. Панщина не розвивала ся — фільварки обробляли толоками; «осадна» плата переважно не піднесла ся, отже можна припускати, що й панщина більше меньше держала ся давня. Сї спостереження з певним правом можемо розтягнути й на королївщини иньших українських земель в. кн. Литовського — берестейські й пинські, особливо на ті околицї, де панщина не розвивала ся.

Кілька інвентарів приватних маєтностей з Берестейщини 2-ої пол. XVI в. дають нам спромогу порівняти обовязки селян великокняжих з панськими.

Так інвентар села Дергла з 1576 р. дає оподаткованнє дуже близьке з нормами устави 1557 р.: з волоки давали по 12 гр. чиншу, 2 бочки вівса, гуся, курей і яйця; але робили на тиждень по три днї, «на своїй страві», а окрім того від Юрия весеннього до Юрия зимового робили ще четвертий день як толоку на двірській страві[537].

В иньшім селї, з того більш меньш часу (1579), великість панщини не подана, а оподаткованнє більше: з волоки 20 гр., 4 бочки жита, бочка вівса і віз сїна[538]. Отже як би брати еквівалєнти волочної устави, то се б дало більше меньше півтора раза вище оподаткованнє, навіть в порівнянню з «добрими ґрунтами».

Маємо ще інвентар маєтности Мрочків з кінця XVI в. (1595), але він не дає повних відомостей: арендуєть ся часть маєтности, з чотирма селянами, і вони мають арендареви тому робити чотири днї на тиждень, і окрім того на панськім хлїбі дві толоки; але вони «не роздїлені», і очевидно — окрім того мають панщину й до другої частини маєтности[539].

Богатший матеріал маємо з приватних маєтностей Волини — повітів Володимирського й Луцького, з другої половини XVI і першої XVII в.

На підставі їх мусимо насамперед сконстатувати, що в приватних маєтностях волочна поміра в 2-ій пол. ще не всюди була переведена, особливо в Луцькім повітї — тут частїйше стрічаємо дворища нїж волоки[540]. (Хоч не всюди можна бути певним, що маємо дворища не міряні, але на Волини виразної вказівки на міряні дворища-волоки я собі взагалї не пригадую). В першій половинї XVII в. поруч волок появляють ся і польські лани.

По друге, не всюди — і знов таки особливо в Луцькім повітї, панщина уложила ся в рахунок певного числа днїв. Дуже часті в сїм повітї, навіть переважають ще иньші норми — робити коли скажуть, або — сповняти певні роботи загалом, незалежно від того скільки часу заберуть вони.

Так нпр. в великій маєтности Чорногородській, в північній Волини, на пограничу повітів Володимирського й Луцького, обовязки такі: «що двірськими сохами наоруть, то вони повинні все спрятати, помолотити і де скажуть відвезти», або: не оруть, але мають зжати і звезти, косять сїно два тижнї й скошене мають звезти — оден рік одна половина села, другого — друга, окрім того ходять з підводами, будують двір. Чинші й дани не великі, але дуже не однакові, відповідно до частей дворищ (від кількох грошей до цїлої копи, і ще медова дань). Панщина в сумі мусїла бути досить значна, хоч не можна її обрахувати[541].

В иньшій великій маєтности — Полонській, кн. Радивила, в пов. Луцькім, трохи пізнїйший інвентар (1598 р.) так описує обовязки селян: давши з волоки «дякольного» жита пів маци, мають те жито посїяти на двірських ґрунтах й заборонувати; окрім того оруть з волоки оден день і боронують оден день; все жито на двірських ґрунтах мають зжати «ґвалтом» і звезти; так само ґвалтом косять двірське сїно, кожде село на певних місцях; з волоки дають одну підводу, по черзї, й мають привезти по 4 вози дерева, стерегти двір і направляти гати. Всї сї роботи рахують ся більше меньше на 40 гр., а всї обовязки на 180 гр. з волоки: стільки мають платити ті, хто приймають другу волку; властивий же чинш, окрім робіт, виносить 160 гр. Як бачимо, оподаткованнє дуже високе!.. Огородники в тійже маєтности робили два днї тижнево й давали по 12 гр. Підсусїдки не давали нїчого, тільки робили день тижнево[542].