Розділ «III. Селянство»

Таких вказівок можна б вибрати й більше. Так під львівським замком, в Борщовичах стрічаємо в серединї XV в. королївських слуг-селян споконвічних (perpetualis alias zweczny), як большівські сокольники. В сусїдстві сяніцького замка стрічаємо слуг т. зв. сотних, що були закріпощені) але не абсолютно: вони могли вийти, обсадивши свою «службу» иньшим чоловіком. Сей наступник мав за себе й за своїх потомків, на вічні часи (temporibus perpetuis), зложити зобовязаннє, що буде нести тягарі, звязані з переданою їм службою, і потім його попередник, передавши йому свій ґрунт з усїм господарським інвентарем, міг вийти з села[357]. Він одначе зістаєть ся й далї ручителем за свого заступника, і як би той умер безпотомно, або лишив сина малолїтнього, до повнення служби нездатного, то має вернути ся до своєї служби[358].

Таких «сотних» сїл з актів першої пол. XV в. звістно нам кілька в сусїдстві Сяніцького замка (Улич, Костировичі, Пловцї, Сянічок, Тирава Сольна)[359], але чи були все се слуги, годї сказати: тільки в Уличу згадують ся слуги виразно, та для Костировичів є деякі вказівки на се[360]. Чи иньші сотні села були залюднені також колишнїми несвобідними, чи се може форма закріпощення, що обіймала зарівно вже й колишнїх невільників і свобідних смердів (до певної міри анальоґічна з закріпощеннєм людей «чисельних» — про них низше), се на разї годї сказати, так само як лишаєть ся неясним звязок сього терміну з староруською сотнею орґанїзацією[361].

Обмеження особистих прав селян. Виключеннє з загальної юрисдікції в в. кн. Литовськім, привилей 1447 р… Наслїдки нїмецького права в Польщі. Суд для селян королївських. Обмеження маєткових прав — право на землю селян в коронї, слїди толєровання селянських прав на землю. Відбираннє селянських ґрунтів. Права селян на землю в в. кн. Литовськім, захитаннє селянських прав, признаннє їх в праві XV і поч. XVI в., право дїдичення, обмеження і запереченнє селянських прав в серединї XVI в. Звязь прав на землю з особистою свободою. Обмеження переходів в Польщі, практика переходів в Галичинї XV в., ухвала Галицької землї, красноставські постанови 1477 р.; знесеннє права виходу в поч. XVI в. Гультяї. Практика в. кн. Литовського, селяне отчинні й похожі, право виходу й його заниканнє, причини закріпощення, давність як критерій закріпощення, статутове законодавство. Загальний результат — безправність селянства

Факт дуже інтересний, що походженнє від невільних слуг в тих галицьких слугах XV в. лишило свій слїд в закріпощенню, glebae adscriptio, позбавленню права виходу. Се кидає сьвітло на історію ограничення особистих прав селян взагалї.

В сїм ограниченню є три кардинальні точки. Перша — се обмеженнє публичних прав селян через виймленнє селянина з звичайної юрисдикції властей і підданнє його під юрисдикцію дїдича. Друга — обмеженнє або повнє запереченнє прав на землю. Третя — ограниченнє його особистої свободи й закріпощеннє.

Що до першої точки, як сказав я, говорячи про розвій шляхетських привілєґій[362], в Польщі виключеннє селянина від звичайної юрисдикції на користь його пана утворило ся дорогою часткових привілєґій і в XIV в. переходить в загальну практику (хоч скодіфікована вона була тільки постановою 1454 р.). Отже українські землї Корони, від коли підпадали впливу польського права, і на сїй точцї мусїли приймати польську практику.

Для руських земель в. кн. Литовського маємо законодатний акт — постанову шляхетського привилею в. кн. Казимира 1447 р.: привилей сей, як ми вже то бачили, прирікав, що на далї урядники не будуть посилати своїх дїтських по обжалованого підданого чийогось, тільки наперед має бути дїдич обжалованого візваний, аби вчинив справедливість в тій справі. Тільки як би він відмовив справедливости, може бути післаний дїтський по того підданого; одначе і в такім разї визначена судом кара має припасти дїдичеви[363]. Таким чином селянин у всїх справах піддавав ся під юрисдикцію свого дїдича, на котру право не давало нїякої апеляції, і тільки припадком — як би дїдич суду відмовив, його справа могла попасти в звичайний суд.

Цїкаво було б тільки здати собі справу, о скільки се було новиною, себто чи приготовила вже давнїйша практика перехід до такої норми. На жаль розсьвітити сього досї не удало ся. Староруське право (XII в.), признавало повну і виключну власть пану над його холопами — тим самим і повну й виключну юрисдикцію над ними, а над закупами, а по анальоґії можна сказати — і всяким безземельним людом, що на панськім ґрунтї сидїв і робив дісціплїнарну власть[364]. З пізнїйших віків, XIII–XIV в., ми не маємо певних звісток про домінїяльну юрисдикцію[365], і хиба a priori можна припускати, що круг її розширяв ся в міру того, як елєменти несвобідні і півсвобідні всякали в масу свобідного селянства. Але питаннє про юрисдикцію пана над всякими родами підданих могло бути поставлене й розвязане тільки під панованнєм литовського і польського права, коли правительство почало роздавати боярам і шляхтї в великих масах землї, залюднені свобідним і економічним самостійним селянством, що давнїйше підлягало власти орґанів управи громадської і правительственної, і розвязане се питаннє було в кождім разї під виразним впливом права і практики польської.

Не без сильного впливу зістала ся тут і практика нїмецького права в Польщі. Виймаючи селян осад нїмецького права зпід присуду звичайних судів і властей держави, вона віддавала їх під виключну юрисдикцію війта (scultetus, advocatus), а сього остатнього — під юрисдикцію його пана[366]. В селах «польського права» війтови відповідав сїльський начальник (villicus), (тільки розумієть ся без тих певних, привилеєм заґварантованих війтівських прав), і сїльська юрисдикція также укладала ся тут в форми низшого — сїльського, й вищого — панського суду, з виключеннєм юрисдикції державних властей. Та ж сама практика, по всякій імовірности, мусїла бути від разу перенесена й на села «руського права», коли Галичину прилучено до Польщі. Кінець кінцем, в серединї XV в. на всїй українсько-руській території панує вже законодатно сформулований принціп, що селянин, без ріжницї свого титулу, підлягає виключно юрисдикції свого «пана».

Се виключеннє панських підданих з загальної юрисдикції вінчає проголошений уже в 1-ій пол. XVI в. принціп, що державні суди не можуть приймати нїяких скарг підданих на свого пана і взагалї нїяка власть, навіть сам король не може входити в відносини пана до своїх підданих. Уже конституція 1505 р., уложена з причини нарікань панів великопольських, заборонила старостам давати т. зв. ґлейти, або зелїзні листи, себто заруки безпечности всякого рода, панським підданим в їх процесах з панами, а конституція 1543 р. розтягнула се й на короля: він не може давати таких листів слугам (взагалї підданим) против панів[367]. Конституція 1505 р. при тім не виключала одначе можности підданим скаржити ся до судів, але в 1518 р. королївський асесорський суд, з нагоди одного зажадення підданого на пана за утиски й примушуваннє до панщини, проголосив принціп, що піддані не можуть позивати своїх панів перед суд королївський (а очевидно, тим меньше — перед всякий иньший)[368].

По сїм тільки селянам з королївщин, та по части духовних маєтностей (де признавала ся апеляція на канонїків до епископського суду, а вкінцї, бодай в теорії — до суду прімаса) зіставала ся можність заносити скарги на своїх зверхників. Конституція 1532 р. постановила, що піддані можуть тільки перед короля позивати за кривди старост (а з тим і взагалї всяких державцїв королївщин)[369]. Сї справи аж до часів Жиґимонта III судив королївський т. зв. суд асесорський, від Жиґимонта III — суд референдарський. Суд сей — одинокий на цїлу державу, при тім обсаджений слабо, з процедурою незвичайно тяжкою й повільною[370], далеко не відповідав потребам селянства, і дальші провінції Корони майже, або і зовсїм таки з нього не користали. Нпр. з воєводств Подільського, Браславського й Київського, з полудневих повітів Руського й Волинського в актах сього суду не знаходить ся анї одної справи: для сих країв фактично не було для королївських селян так само нїякої апеляції на їх зверхників, як і для підданих приватних маєтностей[371].

Що до маєткових прав селян, спеціально — що до кардинального в сих правах питання прав на землю, то тут, скільки можна судити, була значна ріжниця коли не повна супротилежність між правом старопольським і староруським. Дослїдники старопольського права сходять ся на тім, що в Польщі дуже рано виробляєть ся принціп, що право власности на землю належало її привілєґіованому державцеви — князеви, шляхтичу чи церкві, селянин же мав право уживання. Тому пан мав право зігнати селянина з його ґрунту без всякого відшкодовання[372]. Противно в давнїй Руси в XII–XIII в. відріжняють ся виразно осібні ґрупи селян на чужій землї й осібні — селян-власників (смердів)[373]. Сим остатнїм, скільки можемо судити, мусїло служити право повної власности на їх землї, і з такими правами мусїли вони війти в склад Корони й в. кн. Литовського.

Під зверхностию Корони таким чином староруський принціп селянської власности від разу стрів ся з польським принціпом власности панської[374]. Певні уступки староруським поглядом в практицї робили ся. Не тілько з перших часів польського пановання на Руси, між грамотами часів «руського права», ми стрічаємо акти, що сьвідчать про права повної власности на землю властителїв, які, судячи з обставин і розмірів їх земель не могли бути чимсь иньшим як селянами, але і з пізнїйших часів — XV, XVI і навіть дальших столїть стрічаємо документи, в яких видко признаннє за селянином далеко більших прав на землю, нїж просте уживаннє, узуфрукт. Я наведу характернїйші приклади:

1371. Василь Скибич з братом Гінком і синовцем Оленком продають своє дворище «исъ землею, яко изъ вЂка слушало, к тому дворищю вшитци вжиткове, што днес суть и потомъ могуть быти» за 6 кіп срібла і «с своїм племенем уздають» се дворище п. Вяцеславу Дмитровському[375].

1448. Іван Коцик кметь з Павлового села (Перемищина) позиває перед переворський земський суд шл. Яна з Рудолович за те, що той не заплатив йому 10 гривен за куплене у нього поле в Рожнятові; в оборонї Івана ставить ся перед судом також його дїдич[376].

1458. Клих, кметь з Костирович, продає перед сяніцьким ґродським судом своє власне (рrорrіum) поле Альберту Шпаковичу і його потомкам за 2 гр., з тими ж обовязками, які нїс сам продавець[377].

1481. Микита слуга з с. Тирави відступає перед тимже судом четверту частину своєї служби сестричичу Лайну, застерігаючи собі право близькости на випадок продажі і взагалї забороняючи Лайнови продавати її без його відомости[378].

1519. Яцко Гринчак з Завої (Сяніччина) продає перед війтом пасїку Андрію Токареви за 50 зл. «даром вЂчным», вирікаючи ся «зо вшиткого и з дЂтьми своЂми», и обовязуючи ся його боронити від усякого «пренагабаня».

1511. Голубкові сини продають перед сїльським урядом в Одреховій (тамже) свою рілю за 90 зл., застерегаючи собі право близшости при продажі[379].

Наведу ще такий документ: 1569 р. селяне з Солонки під Львовом з'обовязують ся до давання десятини свому панови що до своїх осіб і ґрунтів, дїдичних і заставних, bonis suis hereditariis et obligatoriis[380]. Як взагалї серед сїльської людности було глубоко закорінене переконаннє про права на землю, інтересне сьвідоцтво подав інвентар Самбірщини в 1568 р.: ревізор нарікає, що селяне заплативши копу грошей князеви, уважають королївські ґрунти нїби за продані їм князем і торгують ними між собою наче дїдичними[381]. Тим часом в селах нїмецького й волоського права, де нові кольонисти осаджували ся на «панських» чи «королївських» ґрунтах, за певним контрактом, панське право на ґрунт мало шанси виступати ще найбільше ясно. Але воно стрічало ся з загальним споконвічним народнїм поглядом — зовсїм відмінним.

Як бачимо з наведених прикладів, сьому народньому погляду, сїй староруській практицї, робили ся уступки в житю, в практицї. Але правно се селянське право не було нїколи оформнено, противно — принціп панського права панував далї de iure і часто переходив в житє. Згадати хоч би примусову реґуляцію ґрунтів при помірі на волоки, коли селяне мусїли відступати надвишки против принятої норми без всякої винагороди, або ще тяжше — примусове відбираннє селянських ґрунтів під фільварки. Такі подїї з часта мусїли мати місце від початків польського господарства, з 1-ої пол. XV в. Я наведу лише оден приклад: