Розділ «III. Селянство»

Сама собою насуваєть ся гадка — порівняти тутешнї податки з ратенськими. Се було б легко, як би мати міру редукції вартости гроша й продуктів і докладну міру ратенських дворищ, а без того можна се робити тільки в приближенню. Оподаткованнє пинських дворищ вагаєть ся переважно між копою й трома копами; пересічно з тих 71 дворищ на одно припадає 137 гр.; пересїчне оподаткованнє дворища в тих ратенських селах, котрих оподаткованнє обраховував я вище, дає коло 90 гр. Коли б зробити редукцію й тут на 2:1, то середнє оподаткованнє ратенських дворищ було б вище (90: 68½), але се, розумієть ся, дуже гіпотетична редукція.

На доповненнє образу, який дають нам сї описи, наведемо ще кілька звісток з иньших місць.

Маємо грамоту Витовта 1411 р., де він надає село в Свислочськім окрузї з усїма доходами, які з нього йшли — два ставнї меду, 10 кун, «стан» (стація) «званий полюдє» і боброві лови[320].

З Витебської землї маємо зізнаннє старця в Казимирових часах; по його словам він памятав Витовтову практику, які тодї обовязки мала місцева громада: вони давали з диму по куницї, по три гроші житщини і на кухню (княжу) по курцї, десятку яєць і півгроша. Мали удержувати бобровника під час його ловів на їх території з його конем і псом (не більше) і платити йому по грошу. Роботу мали таку: на жнива ходили три днї, орати на яр також три днї, мали накосити сїна на чотири стоги і поставити єз на рибу. Підводами ходили тільки для самого в. князя (коли він їздив, від Витебська до Смоленська, або від Смоленська до Полоцька)[321].

З Смоленщини маємо одно наданнє села для смоленської катедри, 1470 р., де описані місцеві податки: в селї було вісїм данників і від них ішло три кади меду без пуда, 65½ грошей і сїм бочок жита, а при тім були ще в тім селї боброві гони на князя і якась служба від людей близше не пояснена[322].

В кн. Мстиславськім (теж в давнїй Смоленщинї) маємо описані податки одного монастирського села з данниками: вони дуже не однакові: з землї дають одну або дві кади меду (по 5 пудів), до того хмелю і певну суму «вари» — на видатки варення. Окрім того є тут і грошева дань, від 30 до 96 гр., а у деяких ще иньші, спеціальні датки («покадне», «за бобра»)[323].

На підставі всього отсього матеріалу можна собі представити, як виглядало оподаткованнє свобідного селянства перед змінами внесеними розвоєм фільваркового господарства й правительственними реґуляціями XVI в., — в XV віцї, а mutatis mutandis — і в XIV, може навіть і в XIII.

Підставою оподатковання служила більша земельна господарська одиниця, що могла містити й містила звичайно в собі кілька селянських господарств, звана дворищем (на Волини, Побужу, в Галичинї), землею (в Київщині), селом (ся назва задержала ся в Сїверщинї), величини дуже ріжної, нїчим не реґульованої. Податки визначали ся великою ріжнородністю, часто навіть в однім і тим самім селї. В основі їх лежала староруська дань, що спеціально стала означати дань медову і в сїй формі задержала ся в місцях, де розвинене було пчільництво. В иньших місцях давали дань грошима — така пинська посощина (звістна зрештою і в иньших, білоруських і великоруських землях) або продуктами господарства, як київська та волинська подимщина. Сї модифікації дани по всякій правдоподібности ідуть з часів староруських, як самі їх означення (пригадаймо дань, давану Деревлянами від «дима», Вятичами від «рала»). Другим таким стародавнім складником оподатковання було полюдє — первістний обовязок годувати князя з дружиною й складати йому дарунки при річних його об'їздах. Воно вже в староруських часах мусїло розложити ся на річну реґулярну грошеву оплату[324] і ріжні натуралїї, давані чи то на приїзд в. князя, чи вже рік річно, незалежно від приїзду. І сї остатнї инде перейшли на грошеві оплати в родї київської болкуновщини, волинської поволовщини (може й пинської плати за барана), инде задержали ся в натуральнім видї (як в ратенських селах) — се так звана в XVI в. стація, инакше поклон, почесть. В XV в. вона подекуди зветь ся старим іменем «стан», і наведена вище грамота Витовта, як ми бачили, толкує се як друге імя полюдя; се важна вказівка, хоч з другого боку в стацію так само могли перейти і ріжні престації для княжих урядників і для самого князя[325].

Оплати для княжих аґентів тільки місцями задержали ся виразно — таке «писче» пинського староства, «в'їзд» Мозирської волости, правдоподібно «поданє» ратенське. Ширше й одностайнїйше розповсюднені були дачки для княжих ловцїв і бобровників, звістні вже в XIII в. на Волини[326]: ми бачили їх майже скрізь, в ріжних формах і предметах.

Сї (й може бути — ще якісь иньші) основні датки й престації з часом обростали ріжними додатками, а з їх складових частин виростали самостійні податки, що модифікували або б витїсняли основні. Сей процес наростання податків по части був раціональним з огляду на те що господарська одиниця більшала, доходність її зростала, монета дешевіла звичайно. Але властиво не сї раціональні (бодай до певної міри) мотиви впливали тут, тільки фіскалізм, користолюбність правительственних аґентів, що з казусів робили практику, шукали всякої зачіпки до утворення нового доходу і залюбки використовували кожду нагоду, щоб зробити з неї прецедент побору на будуще. В кождій місцевости, можна сказати — в кождім селї, в кождім дворищу ся еволюція оподатковання розвивала ся своєю дорогою, і наслїдком того витворяла ся така ріжнородність в оподаткованню)[327].

Наслїдком того, як також для браку якоїсь однородної податкової одиницї, оподаткованнє було не тільки ріжнородне, але й не пропорціональне — у одних лекше, у иньших тяжше, і то в найблизшім сусїдстві. Супроти того годї знайти якусь одну міру для нього, але то можемо зазначити, що, з можливими виїмками, було воно досить значне, так що инодї стояло вище тої податкової норми, яку правительство виробило в XVI в., хоч і ся низька не була.

З робіт споконвіку тяжіла на людности робота городова й мостова. Попри се в сусїдстві княжих дворів селян з часом почали притягати й до ріжних иньших робіт — як підводи, кошеннє сїна або толоки. Як давно се почало ся, годї сказати. В старій Руси не знаходимо на се виразних вказівок[328], можна тільки для підвод з всякою правдоподібністю припустити староруські початки — в «повозї» й обовязку перевозити княжі баґажи при полюдї. Але судячи з наведеного зізнання про практику Витовтових часів, початки таких двірських робіт треба датувати принаймнї XIV віком (хоч може й не всюди). Одначе сї роботи — чи то в видї одної або кількох толок, себто участи в двірських роботах на заклик двірського тивуна, на його страві й частованню, чи то в видї певних робіт (як в Ратенщинї), з початку не були великі — не більше кількох днїв до року. Вони починають розвивати ся, загалом беручи, доперва з кінцем XV в., з розвоєм панщини й катеґорії роботних людей взагалї.

Селянство роботне — термінольоґія, економічні катеґорії, характеристика в уставі 1529 р., розвій панщини в. кн. Литовськім і в землях коронних, заниканнє ріжниць між селянством данним і роботним. Селяне служебні — катеґорії їх, слуги в Київщинї, на Полїсю, на Волини і в Галичинї. Становище слуг, звязь з невільництвом, спеціальні катеґорії: конюхи, ординцї, каланники, сотні

Катеґорія людей роботних, себто тяглих в тїснїйшім значінню, вповнї продуктом XVI в. не була. В XV в. ми стрічаємо і сей термін, і таких людей (хоч термін «тяглий» дуже часто уживаєть ся як раз в своїм ширшім значінню — про селян не-служебних, обложених ріжними обовязками й данями (тільки не медовими), в противставленню до «данників» в тїснїйшім значінню, себто медових, і слуг). В наданнях в. кн. Казимира ми стрічаємо в одній записцї слуг поруч «ис тяглими людьми, што орють да сено косять» — отже тут тяглі люде се люде роботні[329]. Але в звістній уже нам описи Київщини «тяглими» звуть ся люде, що зовсїм не були роботними в нашім значінню, а ті, в яких можемо найскорше пізнати роботних, не носять сеї назви[330]. Що правда, опись ся не визначаєть ся докладністю термінольоґії, але термін «тяглий» взагалї докладністю не визначав ся й пізнїйше, в XVI в. Він і тодї означав і роботних селян, і також — в ширшім значінню — всї катеґорії не-служебні, в противставленню до слуг. У всякім разї й сей термін і самі селяне роботні, панщинні далеко старші нїж XVI і навіть XV вік[331].

Нас, розумієть ся, інтересує не термін, а саме явище. Я вище вже казав, що в сїй верстві роботних людей мусимо шукати потомків так численних в давнїй Руси невільників, закупів і ріжних безземельних робітників, осаджених на боярських і иньших ґрунтах. Тепер з притиском піднесу, що катеґорію роботних з XV в. і початків XVI в. — перед переводом на роботу селян иньших катеґорій, ми мусимо майже в цїлости виводити від тих несвобідних чи півсвобідних верств давньої Руси. Мушу тут тільки зробити ще одну увагу.

В XVI в. роботне селянство дїлило ся що до свого економічного становища на кілька катеґорій. Одна — се селяне, що сидїли на більших ґрунтах, на повних господарствах — се тяглі в властивім значінню слова. Друга — селяне, осаджені на меньших ґрунтах, або й на самих обійстях, загородах, без орної землї — се так звані загородники, огородники, підсусїдки, коморники. Сї малоземельні селяне, обложені панщиною т. зв. пішою, себто без обовязку ставити до роботи й свою худобу, як найблизше стоять до челяди на бондах і приробках і до челяди та закупів, осаджених на власнім господарстві. Їх ґенетичний звязок з челядию і всякого рода двірськими людьми (закупами, ізгоями і т. и.), як тип, типольоґічно беручи, ще близший, нїж тяглих на повних господарствах (хоч, розумієть ся, могли паробки й иньші двірські люде від давна осаджуватись на повних господарствах від разу, або свої первістні участки своєю працею розширити). Бачили ми, як переводили ся паробки на ґрунта огородницькі, потім на повні тяглі й тонули в масї тяглого селянства XVI в. Приложимо сей самий процес до попереднїх часів і ми будемо розуміти, як поруч свобідного, данного селянства уже в XIV–XV в. явило ся се закріпощене, роботне. (Тут входить у гру також справа особистих прав селян, але про се будемо говорити низше).

Першу докладну характеристику роботних людей, під назвою тяглих, знаходимо в уставі 1529 р. для великокняжих дворів воєводств виленського й троцького. «Вси подданыи наши, которыи суть повинни службу уставичнЂ служити, то єсть люди тяглыи, тыхъ зоставляємъ для роботъ нашихъ дворовъ, яко пашни и подводъ, по старому обычаю: мають служити черезъ годъ почавши отъ весны, коли на ярыну починають орати ажь до святого Симона Іюди; а отъ св. Симона черезъ зиму; державцы дворовъ нашихъ, зоставивши людей на дворныи потребы (тыхъ на што ся которыи двору потребують), остатокъ людей тяглыхъ къ пожитку нашому осадити, то єсть або на бочцЂ пшеницы, або вепра будетъ повиненъ подданый нашъ кождый къ пожитку нашому дати»[332]. Таким чином сї тяглі люде були до тепер на обовязку постійної (уставичної) роботи в дворі — коло рілї, підвод і т. и. Устава обмежала сю роботу їх у дворах на весну і лїто, а на осїнь і зиму поручала непотрібних в дворі звільняти від роботи в заміну за певні престації.

Здаєть ся, що се була проба реформи в сїм напрямі, але потім в сїм напрямі йшло не тільки уставодавство, а й практика. Принаймнї видана 1557 р. устава на волоки «во всемъ в. кн. Литовскомъ» з одного боку близше нормує обовязки роботи тяглих, а з другого признає за ними окрім роботи цїлий ряд ріжних престацій: «Робота тяглымъ людемъ съ кождоЂ волоки по два дни на недЂлю, а толоки чотыри лЂтЂ (понад то), съ чимъ скажуть (з яким знарядєм), за што маетъ быти отпущона имъ робота о Божомъ нароженьи тыждень, о мясопустЂхъ тыждень, о Великодни тыждень». Таким чином «уставичної» роботи вже не було, а за те ті роботні селяне мали давати досить значні дани: чиншу з волоки 6 до 21 гроша, відповідно до якости ґрунту, одну або дві (так само відповідно до ґрунту) бочки вівса, віз сїна, гуся, кури, яйця і стацію, або за неї гроші. По оцїнцї устави сї дани виносили від 13 до 53 гр., як до ґрунту, тим часом як роботу цїнили вони на 52 гр. Се для тяглих на повних господарствах. Для малоземельних — «огородників», як вона їх зве, устава знає тільки панщину: «огородники при дворЂхъ нашихъ мають быти, даючи кождому по три моркги земли, а имъ съ того служити по одному дню въ тиждень пЂшо, а жоны ихъ лЂтЂ не болшъ одно шесть дней до жнива або до полотья будуть повинни»[333].

Вказівка устави 1529 р. про тяглих людей, що несли постійну панщину і нїяких иньших обовязків не мали, дуже цїнна з того погляду, що вона виразно показує, як близько стояло таке тягле селянство, в найчистїйшій його формі, до челяди, і яка велика ріжниця з початку була між становищем сього роботного селянства, з тою «уставичною» панщиною, і між селянством данним, як ми його назвали, у котрого кількоденна що найбільше, робота до року була тільки другорядним придатком до головних його обовязків.

Але, як я то вже казав, ся кількоденна робота данних все таки послужила переходом до тяглої панщини, як з другого боку з первістної катеґорії роботних відходила певна посередня ґрупа, що зближала ся до данного селянства: се селяне роботні, переведені з огляду на надвишку їх супроти потреб двора «на осаду» — на чинш. Уже з р. 1514 р. маємо таке розпорядженнє в. князя для дворів виленських і троцьких, що поручало переводити зайвих робітників на чинш (вони мали платити копу грошей річно, окрім дякла — дани продуктами, і толок, що задержували ся також)[334]. Нема сумнїву, що се практикувало ся й ранїйше та затерало дуже виразну первістно границю між селянством данним і роботним. Уставодавство, ба й практика в. кн. Литовського пішли власне сею дорогою — тїснїйшого злучення сих що до свого походження й початкового типу відмінних верств селянства: вони розширяли панщинні обовязки селян данних, а з другого боку — нормували панщину роботних, обмежаючи її певним числом днїв і на взір селян данних обкладаючи ріжними престаціями.

В українських землях Корони осади нїмецького й волоського права принципіяльно були свобідні від панщини. В осадах нїмецького права обовязки селянина мали обмежати ся властиво грошевими чиншами. В тім була первістна принципіяльна ріжниця сих осад від осад права польського й нїмецького, і в осадчих привилеях нїмецького права XIV в. ми дїйсно не стрічаємо згадок про панщину. Але в XV в. панщина починає розповсюднювати ся загалом по осадах нїмецького права, хоч іще в формі невеликого придатку до чиншів і натуральних данин. В серединї XV в. нпр. в Львівській землї панщина (lаbores) була вже загальним явищем в осадах нїмецького права[335], хоч і не була велика — кілька день до року (особливо 14 день)[336]. Пізнїйше ріжниця на сїй точцї між осадами руського (або польського) й нїмецького права все більше заникала, як і взагалї осібна фізіономія нїмецьких осад слабла, й вони все сильнїйше підпадали загальній еволюції селянської верстви. Сильнїйше держала ся свобода від панщини в селах волоського права, що закладали ся для господарства пастушого, а не рільничого. Невважаючи на поодинокі надужитя, ще в серединї XVI в. уважало ся принципіяльно, що в селах волоського права не має бути панщини: в 1548 р. сяніцькі села волоського права, скаржачи ся перед королем, що померший староста сяніцький Вольский змушував їх до панщини, заявляли, що «Волохи» не тільки сяніцькі, але й по иньших землях скрізь мають свободу від панщини, тільки дають певні данини[337].