TextBook Дуже численні й ріжнородні катеґорії селян в українських землях литовського і польського права, звістні нам в XVI в., що в ріжних місцях мали ріжні імена, ріжні чинности й обовязки, відповідно до місцевих обставин, — можна що до їх обовязків та способів їх експльоатації державою подїлити на три великі катеґорії: людей данних, людей роботних, або тяглих в тїснійшім значінню, і служебних (слуг і ремісників). Подїл сей буде приблизним, бо одна катеґорія переходила в другу ріжними переходовими формами, спільники точками й т. и., але для орієнтовання нам його вистане[284].
В становищу данних селян, як я уже підносив, було найбільше шансів заховати ся прикметам давнього руського свобідного селянства, і з сього погляду вони мають право на нашу особливу увагу. Задержати ся ся катеґорія мала спромогу тільки там, де не було розвинене двірське, фільварчане господарство — чи то з економічних, чи то з полїтичних причин. На ново творити ся, очевидно — передо всїм за старими взірцями, могла вона там де се двірське господарство упадало[285]. А з розвоєм фільварчаного господарства, з розширеннєм його території, від середини XVI в., вона вигибає все більше й більше. В кінцї XV і в першій половинї XVI в., коли ми маємо докладнїйші відомости про українське селянство, на Українї як головний терен сеї катеґорії селян виступає Полїсє, з його дуже слабо розвиненою хлїборобською культурою, але також і полудневі окраїни, о скільки обставини позволяли вже розвивати ся тут хлїборобській культурі, а татарською трівогою ще відстрашали панів від фільваркового господарства.
Якогось уставленого терміну в старій термінольоґії ся катеґорія не має. «Данниками» звали ся властиво тільки ті, що давали дань медову — дань в тїснїйшім значінню, хоч «данею» звали також поплати грошеві і в ріжних натуралїях[286]. Маємо часом такі випадки, де «данники» противставляють ся «тяглим», отже ужито се слово в значінню тої катеґорії, про яку тепер говоримо[287]; але з другого боку се слово уживало ся іще в ширшім значінню, противставлене «слугам», в значінню селян обовязаних чи до робіт чи даней. Властиве ж значіннє, як я сказав, — селяне, обложені данею медовою. Ми ж в своїм оглядї сим старим терміном будемо називати, з тими застереженнями, селян, обложених датками, але вповнї або майже свобідних від панщини.
Опись київських державних земель, зроблена десь в 1470-х рр., дає нам перший докладний образ ріжних катеґорій данного селянства[288].
«Данники» тут виступають під сим своїм іменем в околицї Житомира[289]. Тут нпр. в селї Грежанах сидить сїм данників. Підставою для оподатковання служить «земля данна»; головні складові частини його — «дань» і «полюдє», як бачимо — самі староруські інститути. Окрім того часом люде дають по кілька грошей (3–5) княжим ловчим і бобровникам — мабуть окуп, аби вони за своїми ловами не лазили по їх землї. Взагалї ж датки з такої землї йдуть не однаково: одні платять «дани тридцать грошей а ведро меду, а две купицы полюдья» — таких було четверо; иньші цїлу дань давали медом: з одної землї «хоживало семъ ведеръ меду, а полюдья ведро меду а две куници»; або навпаки — цїла «дань» платить ся в грошах: тивун з своєї землї дає «дани копу грошей, а полюдья две куницы». Так було в однім селї. В сусїднїх присїлках дань бачимо з декотрих земель значно вищу (до десяти відер меду), окрім неї дань воскову і ще оден додаток — тивунщину, все отсе теж лише у декотрих[290]. Взагалї оподаткованнє поодиноких «земель» дуже ріжнить ся і своїм складом і великостию: самі землї були не однакові, а окрім того оподаткованнє кождої мало цїлу свою історію: опусти, підвисшення, припадкові додатки, що ставали потім прецедентом на будуще, і т. и. Велика ріжнородність в оподаткованню взагалї, як побачимо, була прикметою його архаїзму і редукцію до одного знаменника робили тільки пізнїйші адмінїстраційні реформи.
Під самим Житомиром і Чудновим стрічаємо в селах також данників, але тут уже не відріжняєть ся дань і полюдє: дають сумарично тільки мід.
В Романові під Житомиром дають також і куницї, і овес, і т. зв. болкуновщину — дань від худоби, від вола по три гроші (відти й «бодкуновщина»: болкун, бовкун — віл по українськи)[291]. Се був рід стації, що на Поросю платила ся всякими людьми, навіть слугами, «на приїзд в. князя», але потім стала постійною даниною.
Крім назви данників данні селяне під ріжними иньшими назвами, чи й без назв, виступають в ріжних селах сеї описи. Так в однім селї на Роси (Терпсеєві) стрічаємо куничників: вони платили куницї, не сказано, — чи «шерстю», себ то дїйсно шкірками куни, чи грошима («куниця» по старій традиції на Українї стала означати й данини переложені на гроші). Двоє дають по шість кун, третїй три, «а вси три голтаи»[292]). В иньшім селї (Радостові) бачимо людей, що не несуть иньших обовязків окрім того що дають «подимщину». Подимщина ся одначе не та пізнїйша, польським правом заведена — по два гроші від лана. Що таке була стара українська подимщина, дає розуміти люстрація браславського замка 1545 р. — там давнїйше люде земянські давали на замок таку подимщину: з диму по 12 грошей, по мірцї вівса, по хлїбу й курцї. В тім родї мусимо собі представити й київську подимщину XV в.[293]
Під Чудновим було також кілька сїл, де люде давали подимщину, але деякі з них окрім того іще «городъ робять, а на толоку ходять на одну». Очевидно, се дуже стара практика, бо коли де инде скаржили ся як на новину, що їх Семен Олелькович змусив «сїно косити, на толоку ходити, став сипати», то тут такої скарги не підносили[294]. Се вже, як бачимо, перехід до панщини, до людей роботних.
До сеї київської описи хронольоґічно досить близько стоять описи иньшого глубокого кута українського Полїся — Ратенського староства, себто земель верхньої Припети, з 1500–1512 рр.[295] Землї сї входили в склад Корони, але законсервували ще в тім часї дуже богато архаічного, впливами фільварчаного господарства майже були не зачіплені, й відомости, які дають про них описи, для відтворення давнїйшого економічного становища селян дуже цїнні.
Підставою оподатковання служить тут «дворище» (аrеа), що відповідає більше меньше «землї» київської описи. Між складовими частинами сього оподатковання передовсїм стрічаємо медову дань (dacia) і полюдє. Старі назви сеї дани задержали лише в Ратеньській волости, тим часом як в Ветельській волости тогож староства її витиснули иньші назви — мід осїннїй і липцевий[296]. Великість сих даней не однакова, найчастїйше одначе се ваганнє не велике — вони давали в сумі в середнїм півтретя відра з дворища (3½ липечни)[297], але на деяких дворищах, або і в цїлих селах (особливо Ветельської волости) вона підіймаєть ся до 5 відер. При віддаванню сеї медової дани давали ще грошевий даток, т. зв. поданє, що початково мав, мабуть, значити даток для того «ємця», що ту дань виберав, як «писчеє» пинського Полїся (див. низше); воно виносило від 1 до 5 гр. в ріжних селах і ріжних комбінаціях. Окрім того приходить «побор» — він складаєть ся з білки і грошей; нормальна висота їх 20 гр. з дворища в цїлім старостві. Ся «білка» тхне глубоким архаізмом (вона позволяє нам зблизити сю данину з старинною даниною «по бЂлей веверицЂ отъ дыма»), але з другого боку ся одностайна висота грошевого побору — 20 гр., мусїла з'явити ся результатом якоїсь зовсїм нової реґуляції (правдоподібно, в склад побору входили давнїйше ще иньші натуралїї, і се все при тій реформі заступлено одностайним грошевим податком). Окрім того давали бобровниче — гріш і 10 горстей льняного прядива[298]. Осібно давали конопляного прядива по горсти на невід (в Ветельській волости натомість давали кілька личаних «ужищ» — поставів шнуру для сїти на зьвіри)[299]. Важнїйша дань вівсяна, дуже значна, що виносила в деяких селах понад колоду з дворища[300]; в деяких попри овес давали ще й жито — «на озимий засїв»[301]. Давали по кілька возків сїна (5,6,7) з дворища. Нарештї — ріжні річи до столу: курей, або качок, яйця, масло, сир, часом ялівку й кабана, що, правдоподібно, разом творило стацію. В Ветельській волости був іще осібний податок «похлїбне» — з кождого віддїленого господарства[302], вощениче, уствиця — дрібні грошеві датки.
Як бачимо, податки дуже ріжнородні, і в сумі досить значні. Так нпр. в с. Заставю Ратенської волости на дворище припадає пересїчно в грошах і медовій дани переведеній на гроші 55 грошей, а пів стільки дадуть иньші престації, разом коло 80 гр. Село Замшане дадуть ще більше: грошеві і медові данини дадуть на дворище 84 гр., а иньші треба раховати коло 45 гр., разом коло 130 гр. Село Щодрогощ Ветельської волости дасть меньше: грошевих і медових данин 41 з дворища, а коло 20 гр. иньші датки, разом понад 60. Село Ветли коло 90 гр. (63½ гр. грошевих і медових данин, а ще понад 25 гр. иньших датків), і т. и.[303]
Коли попробуємо, за помочию тих вказівок, яких ми ужили для оцїнення оподатковання Ратенського староства, порівняти податки Ратенські з податками київського Полїся з 70-х рр., то побачимо, що «земля» в околицї Житомира несла пересїчно (з дуже великими ваганнями, ще більше як у поодиноких дворищ ратенських) не меньше, а часом навіть і більше як ратенське дворище[304]. Але можна думати, що тутешня «земля» була більшою господарською одиницею від дворища.
Так виглядало оподаткованнє в тих селах Ратенського староства, що повнїйше залежали свою архаічну фізіономію. Поруч них були одначе й села «урочні», де всї ріжнородні датки були заступлені грошевим чиншом — давали по півкопи «уроку» і по 6 сторожевщини (custodiae). Про два з сих сел ревізор толкує такий розмірно низький чинш тим, що сї села «малі, а лежать між селами литовськими». В однім селї (Кремно) всї дани зведені були до одної медової дани, досить високої (3½ липечни з деяких дворищ), сторожевщини і одного кабана з цїлого села на замок[305].
Панщина в сїм старостві єсть, але ще в дуже примітивній формі: в Ратенській волости, каже ревізор 1512 р., «люде обовязані з'орати і зробити (disponere) поле і урожай весь звести до замкового двора». В Ветельській волости, де фільварку не було, люде з усїх сїл зберають на замок сїно з усїх замкових сїножатей; обовязані до воження, инакше до «повозу» (ще оден старий термін), куди буде треба, з усякого рода річами; мають будувати й направляти замок і возити дерево (на будову) своїм накладом. Судячи з описи замкового фільварку в тім же інвентарі, замкове господарство вело ся не велике, й сї фільварчані роботи не повинні були зайняти богато часу — виставало мабуть кілька день до року[306]. У всякім разї маємо і тут перехід до панщини, який бачили ми вже вище, в околицї Чуднова.
З порівняння того, що дають нам описи київські і ратенські, можемо вже виробити собі суд, як виглядало оподаткованнє селянства перед змінами XVI в., в віцї XV, ба й XIV. Се дає нам можливість сконстатувати дуже архаічні прикмети, які задержали ся навіть в другій половинї XVI в., в переддень Люблинської унїї на Полїсю волинсько-пинськім, в сусїдстві Ветельської волости, по Припети і нижнїй Горини. Тут і при волочнім помірі 50-х рр. богато сїл полишено при старинних обовязках, і тільки в 1560-х рр. оподатковано їх на ново, відповідно до устави. При тім описано докладно подекуди їх давнїйші податки, а що при тім особливо цїнно — дано й поміри тутешнїх дворищ: подробиця, котрої не давали нам анї київська анї ратенські описи[307].
Як видно з долученої табелї[308], де подані цифри з 27 сел (71 дворище, що задержало ще ті архаічні податки, тим часом як у иньших заступив їх грошевий урок), і тут оподаткованнє визначало ся значною ріжнородністю: маємо яких 14 ріжних титулів дани. Підставою оподатковання служило й тут дворище. Декотрі податки майже скрізь однакові й ті самі. Так скрізь (хиба де частина податків заступлена була уроком) давали з дворища, без ріжницї його великости й доходности, однакове полюдє — по 7 гр. і 4 пенязї; одностайна ся й така не кругла цифра дає здогадувати ся, що се еквівалєнт якоїсь натуралїї (чи натуралїй), що давнїйше творили се полюдє. Від кождого диму, скільки їх було в дворищу, давали по 2 гр. «писчого». Далї, загальним (з дуже незначними виїмками) датком були овес й сїно, з тою ріжницею, що з більших, доходнїйших дворищ давали цїлий стог сїна (його числили на 33 гр.) і 4 бочки вівса, з меньших — півстога і 2 бочки: се була норма, і виїмки досить рідкі. Досить загальним (але вже з значнїйшими виїмками) датком виступає грошева «посощина» — также староруський інститут: дань від сохи, що відповідає дани медовій або подимщинї иньших країв; в меньших дворищах (розумію й меньше доходні) платили її 10 гр., в більших 20 гр.; так було звичайно, тільки в дуже великих дворищах іде вона до 60 і 80 гр.; виїмки рідкі[309].
Иньші датки — як «побор» і «прибор», званий часом «новим», «приписне» і натуралїї як лагвиця (по 21 гр.)[310], баран і лис (баран цїнив ся на 12 гр., лис на 6 гр.) приходять тільки по декуди, так само як і «урок», що в сих дворищах, як я вже сказав, заступав тільки частину податків. Всї натуралїї переложені на гроші, тільки овес дають іще або натурою або грошима. Панщини нема, але подекуди бачимо її грошевий еквівалєнт — се «пригон», (в меньших дворищах платили пригону 10 гр., в більших 20) і «повоз» инакше віз, завіз, возу — як видко з цифр, все се одна й та сама оплата[311]. «Пригон» — звістний в білоруських землях термін для двірської роботи: очевидно тут давнїйше уживано данних селян до двірського господарства, але потім се замінено на гроші[312], «Повіз» — звістний уже нам староруський термін[313], що міг означати або обовязок відвозити натуралїї до двору (він відпадав, коли натуралїї окупали ся грошима, але се не перешкаджало, щоб сей обовязок також ще казати оплатити), або — ходити з підводами (як то бачили ми в сусїдній Ветельській волости). Про великість «пригону» перед переложеннєм на гроші може дати деяке понятє та обставина, що устава на волоки рахувала 12 гр. з волоки за чотири лїтнїх толоки; судячи з того й пригон, рахований по 10 гр. з меньших дворищ (одначе більших від волоки) не мусїв бути дуже великий (дуже докладно операти ся на сїй таксації не можна, бо не знати, з якого вона часу йде). Про роботу ще не переведену на гроші маємо звістку в одній грамотї пинської княгинї Марії з 1494 р., де вона звільняє якихось Яцковичів з звичайних селянських обовязків: «ижъ имъ овса и сЂна не давати, и полюдья, и на кождоє дЂло имъ не пойти ни съ топоромъ ани съ сохою»[314]. Взагалї ся грамота цїнна тим, що показує при кінцї XV в. тіж самі головні моменти оподатковання тутешнїх селян, які ми переглядали дотепер в детальнїйшім виказї 60-х рр. XVI в.
В сумі се оподаткованнє тільки до певної міри відповідало великости дворища й якости ґрунту. Бачимо, що меньші дворища по більшій части платять меньше нїж більші; що дворища на лихім ґрунтї були оподатковані низше, нїж ті що на лїпшім; але до якоїсь докладнїйшої пропорціональности було далеко, і скільки можемо судити з дат поданих ревізією, воно дуже часто було непропорціональним: з морґа ґрунту, який ревізор зачисляв до тої самої кляси, в одних дворищах платило ся в загальній сумі податку 1½, в иньших 2 і навіть 3 гр. Навіть в тім самім селї[315] трапляли ся такі нерівномірности. Або бачимо й таке, що в тім самім селї в однім дворищі морґ лїпшого ґрунту платив меньше ніж морґ гіршого, по отаксованню ревізора, і то значно, навіть у двоє[316]. Розумієть ся, ріжні вигоди, про які мовчить ревізія[317], в дїйсности в значній мірі подекуди могли зменьшувати сї нерівности[318]. Одначе припускати, що такі побічні обставини вповнї вирівнювали сї великі відміни, нїяк не можна: годї думати, щоб не звернув на них нїякої уваги ревізор, коли б вони давали таку велику ріжницю в доходности дворища. Очевидно, і тут не тільки ріжнородність, але й непропорціональність оподатковання треба толкувати браком якоїсь одностайної норми, тим що, як я сказав вище, кожде дворище мало свою осібну історію оподатковання, свої, щоб так сказати, не тільки об'єктивні, але й суб'єктивні мотиви оплат.
При тім оплати сї були часто дуже значні, розмірно взявши. Критерієм може служити нам податок, який визначав ревізор за підставі нової устави. Податок сей, розумієть ся, по тодїшньому не був низький, а що найменьше середнїй, або й вище середнього. І от ми бачимо, що тим часом як в одних дворищах при заведенню нового оподатковання оплата з морґа підносила ся, в иньших податок плачений «по старому» був не меньший від виміреного на підставі устави, ба навіть — і се трапляло ся дуже часто — навіть вищий, так що відповідно уставі треба було б знизити його, тільки ж ревізор тримав ся фіскальної засади, що доходи держави можна підвисшати, а не знижати, і в таких разах лишав той давнїй вищий податок. Подекуди сей, «по старому» плачений податок був таки й добре вищий від уставового; так нпр. дв. Витковичі в с. Сваричевичах платило по старому 3 1/3 з морґу пересїчно, а но уставі мало б платити коло двох, в с. Парі дв. Попковичі платило 4 гр. з морґу, а мало б платити 2, а в с. Берестю дв. Колбащичі платило 6 гр. з морґу, а мало б платити два! Взагалї такі випадки, де нова устава підносила значно старинне оподаткованнє, належали до рідких — частїйш де й підносило ся, то не богато[319]. Цїкаво, що як раз на найгірших ґрунтах таке підвисшеннє часто бувало значне: се залежало від того, що в своїй уставі реєстр мав досить тїсну скалю знижень, і низше як 1¼ гр. з морґу не визначав чиншу, тим часом давня система оподатковання була плястичнїйша, й на найгірших ґрунтах припадало з морґу й по ½ гр., і навіть ще меньше.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „III. Селянство“ на сторінці 2. Приємного читання.