Розділ «IV. Побут і культура»

Основу старшої редакції становить праґматична, без років написана повість про відносини Витовта і Ягайла, з офіціозного становища в. кн. Литовського, в дусї власного меморіялу Витовта, уложеного ним для пруських рицарів десь коло р. 1390, в якім він боронив свого становища супроти Ягайла й оскаржував його. Написана вона дуже зручно і талановито, а на побіжний погляд дуже просто і щиро й обіймає подїї до р. 1382[1255]. До неї долучені дві серії звісток, епізодичного характеру (без років), слабшої лїтературної фактури, досить слабо-ж зроблена похвала Витовту, і вкінцї чисто лїтописні записки. Сї дальші верстви мають досить виразні слїди смоленського походження, і тут же, в Смоленську, злїплено в одну цїлїсть складові частини сеї коротшої редакції[1256]. До нас вона дїйшла по части в видї фраґментів, більших або меньших, включених в лїтописні збірники, по части в злуцї з лїтописними компіляціями, зробленними і перероблюваними на Білоруси (особливо в Смоленську) і на українсько-білоруським пограничу — як от в Супрасли, від середини XV в. почавши, в ріжних комбінаціях з сими лїтописними компіляціями, з ріжними відминами в укладї, але з дуже незначними ріжницями в змістї[1257].

Середня редакція додала на вступ сеї коротшої редакції лєґендарну історію Литви: вона розпочинаєть ся оповіданнєм про міґрацію з Італії над Нїман Полемона, предка литовського народу, з патріархами виднїйших литовських родів, і веде потім історію в. кн. Литовського далї аж до подїй Гедиминових часів, сплїтаючи подібні книжні історично-ґенеальоґічні фантазії з відгомонами староруських лїтописей і з ріжними переказами і традиціями. По сїм наступає перерібка лїтописи старшої редакції, що сягає до часів Свитригайла і Жиґимонта, і потім ся компіляція продовжуєть ся більш або меньш відокремленими звістками, які в ріжних редакціях сягають початків, середини і навіть другої половини XVI в. (1560-их років). Продовження сї опирають ся по части на лїтописних записках, місцевих і польських, а переважно на устній традиції, часто дуже баламутній, але інтересній як відгомін поглядів місцевої суспільности на подїї XV-XVI віків. З сього погляду можна відріжнити дві ґрупи серед тих версій, в якіх маємо сю середню верству лїтописної традиції, чи дві середнї редакції. В першій ґрупі її основа — історія в. кн. Литовського доведена до часів Свитригайла і Жиґимонта (з тим лєґендарним вступом) продовжена для 2-ої пол. XV (від смерти Жиґимонта почавши) і XVI віка ще дуже скупо й сухо — дуже короткими, рідкими й безбарвними записками[1258]. В другій ґрупі сї продовження далеко ширші, богатші й мають уже певну закраску: місцями досить виразно виступають тут полїтичні й партийні погляди маґнатства в. кн. Литовського й його аристократично-олїґархична полїтика в в. кн. Литовськім — неприязнь до Жиґимонта Кейстутовича за його полїтику противну аристократії, вдоволеннє з маґнатських здобутків за в. кн. Олександра, сторонниче осьвітленнє конфлїкту в. кн. Олександра з литовськими маґнатами (та приводом Глинського), дане з становища сих маґнатів і т. и.[1259] Така полїтична закраска виступає особливо в тій версії, що звісна нам в познанськім кодексї (писанім коло р. 1580), тим часом як в иньшій версії, звісній нам в пізнїйшій копії XVII в. (код. Евреїнова) ся закраска слабша. Взагалї обидві версії хоч мають богато спільного, мають і чимало відмін, так що маємо тут два самостійні типи.

Нарештї кодекс з біблїотеки Биховця, виданий в пол. XIX в. і тепер затрачений, представляє дальшу стадію в розвою сього русько-литовського лїтописання як в амплїфікації відомостей, так і в інтензивности полїтичної закраски і в лїтературнім обробленню матеріалу. В сїй ширшій редакції розширена рядом нових звісток, зачерпнених з письменних і устних джерел, і вступна лєґендарна частина лїтописи, й часи Ягайла, і дана зовсїм самостійна, в порівнянню з попереднїми, середнїми редакціями, історія часів від смерти Жиґимонта. Її оповіданнє далеко кольоритнїйше, богатше детайлями. Автор сеї редакції взагалї старав ся дати виклад лїтературнїйший, цїкавійший, повістевий. Матеріал, яким стараєть ся він оживити сухі записки середньої редакції, часто має характер лєґендарний, але скрізь де він зачерпнений з устної традиції, він незвичайно цїнний нам як відгомін живого житя XV віка — тодїшнїх поглядів на особи й подїї. Аристократична, маґнатсьва призма в. князївства замітна вже в другій ґрупі середньої редакції, виступає тут ще сильнїйше; така напр. єдина в своїм родї тірада звернена против Жиґимонта Кейстутовича, против його замірів «рожай шляхецкій погубити, и кровъ ихъ розлити, а поднести рожай хлопский — псю кров»[1260], або історія «інтриґ» Глинського против маґнатів[1261]. Дещо натякає тут на двір кн. Слуцьких, на сусїдство Волини[1262]. Рукопись на жаль не повна, уриваєть ся на подїях 1507 року.

Всї сї редакції мусїли перейти цїлий ряд рук, починаючи від другої четвертини XV, що найменьше, до другої половини XVI в.[1263] Єсть велика ріжниця в їх лїтературнім приготованню й здібностях, але при всїх тих ріжницях, як поставимо в ряд оповідання з історії в. кн. Литовського коротшої й ширшої редакції, зачинаючи від історії Витовта й Ягайла з першої третини XV в. і кінчаючи історією женячки Жиґимонта Августа з середни XVI в., ми очевидно, маємо перед собою новий лїтературний стиль. Він далеко більше зближений до канцелярійного стилю в. кн. Литовського, в звязку і під впливом якого він очевидно й стояв в дїйсности, нїж до староруського книжного стилю. Він вповнї сьвітський, свобідний від впливу побожної, церковної манєри і від візантийського риторства, натомість все більше підданий впливам лєксіки й стилїстики польської; Примітивний і наівний, хоч при тїм досить схематичний, бідний і блїдий в вислові він характеризує собою нову лїтературну манєру, яка опановує протягом сих столїть все більше українську суспільність, вкінцї вибиваючи стару книжну мову навіть з її питоменної сфери — теольогічного і моралїстичного письменства. Поруч нього живе одначе й далї стара манєра та проявляє себе в ріжних ґрупах записок в дусї й стилю староруського лїтописання і в його мові.

Як історична памятка зближена до старого лїтописання, звертає на себе увагу коротка лїтопись з Супрасльського монастиря, де коротенький витяг з давнїйших лїтописей продовжений новими, сучасними записками волинськими чи полїськими з кінця XV віку[1264]. Вони вийшли, очевидно, з кругів церковних, бо богато займають ся справами єрархічними і як мовою так і стилем і всїм складом вповнї стоять на ґрунтї староруського лїтописання (при одній нагодї лїтописець сучасних Татар помилкою, здаєть ся, зве Половцями)[1265]. До них мабуть пізнїйшою рукою прилучена дуже інтересна повість про литовсько-московську кампанїю 1515 р. з похвальним словом його герою Константину Івановичу Острозькому на закінченнє. Воно стоїть на ґрунтї староруської лїтературної традицїї, але значно модернїзованої, чи то ослабленої впливами нового сьвітського стилю. Инакше сказавши — автор вже не володїє так добре старою манєрою; він очевидно хотїв би риторствувати, але вже не орудує старою риторскою штукою й не може прикрасити свого викладу чимсь иньшим окрім шумних епітетів не дуже зручно ужитих цитатів з книг церковних та порівнянь зачерпнених з сьвітської лєктури. Він прирівнює литовське військо до Македонян, під проводом «второго Антиоха гетмана войска македонского» (кн. Конст. Острозького), до хоробрих родоських рицарів[1266], а самого кн. Острозького порівнює з «великим царем индійским Пором», з Авієм сином Ровоома, «що воєвал на десять колен Израилевъ и въби з них силных людей за єдинъ день пять сотъ тысячь, єгож дЂлу и ты наслЂдникъ яви ся, Москвич избиваа не в цЂлый день, але во денни 3 годины на осмъдесят тысяч». Нарештї рівняє його до вірменського царя Тиграна, «о котором же премудрый философ Фролос от Ливия пишетъ: пришедши Тигранис царь арменский и сьсекл ся съ Антиохом и измог войско єго и самого из града выгнал, Антиоху бЂжавшу пред нимь в Перьскую сторону — тако и ты, честная и велеумная главо, сътвори сЂчу з великимъ княземъ Васильєм московскимъ и побил войско людей єго и самого выгнал з града Смоленска». Кінчить ся похвала такою «славою», що пригадує ритмічну будову деяких партий слова о полку Ігоревім і українських дум XVII віка[1267]:

великославному государю королю Жикгимонту Казимировичу

буди честь и слава на вЂкы —

побЂдившему недруга своєго великого князя Василія московского,

а гетману єго вдатному князю Константину Ивановичу Острозскому

дай, Боже, здоровьє и щастьє вперед лЂпшее:

какъ нынЂ побил силу великую московскую,

абы так побивал силную рать татарскую,

проливаючи кровъ ихъ бессурменьскую.

Се одна з дуже нечислених памяток ритмічного слова, які ми маємо з сих віків (зперед середини XVI)[1268]. В дїйсности, розумієть ся, не переставало весь той час твореннє пісень — не тільки більше простих, не-штучних форм, але й так сказати б ученої поезії, що лучила в собі елєменти поетичної творчости з елєментами книжної й поетичної ерудіції, як старе «Слово о полку Ігоревім» і пізнїйші думи. Початки сформовання сього роду поетичної творчости — епічних, історичних дум припадають власне на сї віки. Маємо звістки про подїї з початку XVI віку, оспівані в «думах», і не так важні аби вони могли послужити темами для пізнїйших поетичних творів: напр, Сарнїцкий, в другій половинї XVI в., згадує, що смерть братів Струсїв, галицьких шляхтичів, убитих в битві з Волохами 1506 р., була осьпівана в думах — «про них навіть тепер, каже він — сьпівають ся елєґії звані у Русинів думами, які виражають тему піснї в сумнім сьпіві й жестах сьпіваків; на їх взір сїльський люд сьпіває в сумних звуках під гру дудок»[1269]. Слово «дума», яке вперше виступає тут у нас в значінню епічної піснї, з певною лїричною («елєґічною») закраскою, сербсько-болгарського походження: в болгарськім воно значить «слово», отже заступило сей термін в тім значінню поетичної повісти, в якім воно уживало ся в старій Руси («Слово о полку Ігоревім», «Слово о Лазаровім воскресенїі»). «Думи» явили ся таким способом спадкоємцями староруських «слів», змодифікованими під новими впливами — можливо й сербської героїчної поезії. Стояло се в звязку з широким розповсюдненням сербської героїчної поезїї в землях коронних і в. кн. Литовських, розношеної сербськими співаками, задокументованим звістками з XV і XVI віка. Вже на початках XV в. стрічаємо ми сербських (хорватських) «дудників» (fistulatores) на Ягайловім дворі; пізнїйше знаємо їх як звичайне явище, так що гуслї дістають назву «сербів»[1270]. Коли не в XV, то в першій половинї XVI в. могла підпасти певним впливам сих сербських пісень українська пісенна творчість[1271]. Той репертуар дум, одначе, який ми маємо і конвенціонально іменем дум означаємо, перейшов уже пізнїйшу редакцію, в часах найвищого розцвіту сеї поезії в серединї XVII в., яка могла надати той одностайний тип, який ми бачимо однаково на думах циклю Хмелниччини, і на ранїйших. В сих пізнїйших редакціях не можна вказати якихось виразних впливів сербської героїчної поезії; натомість близько підходять до неї і формою й змістом деякі піснї на тему турецько-татарських нападів, полону, продажі в неволю і т. и.[1272]. Можливо, що вони то й послужили тим мостом, яким слово «дума» перейшло до свійських поезій, що оспівували явища українського житя: татарські й турецькі наїзди, боротьбу з ними й иньші героічні теми[1273].

Припадком захований в чеській граматицї з 1571 р.[1274] взірець української піснї, знайомить нас з тим, як виглядала вона в серединї XVI в. Транскріпція піснї, записаної з других чи третїх рук (в Венеції!), правда, має в собі богато попсованого, але все таки її структура проглядає досить ясно і в сїй формі. Сю коротеньку баляду наводжу в цїлости, в можливій реконструкції[1275]:

                            Дунаю, Дунаю, чом смутен течеш?

                            Ой як мнї Дунаю, не смутно текти?

                            З дна мого студені жерелонька бють

                            А по серединї та риба мутить,

                            На верху Дунаю три роти стоять?