IV. Побут і культура

Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків

Одним з найбільш характеристичних показчиків того книжного запасу, яким розпоряджали землї київської митрополїї, українські й білоруські, служить опись біблїотеки Супрасльського монастиря[1199], заснованого на початку XVI в. митр. Йосифом Солтаном. Надїляючи його ріжними церковними річами, він положив, очевидно, й підвалини його біблїотецї, постягавши книги з ріжних місць, перед усїм своєї митрополичої епархії, до котрої належала Київщина й землї заприпетські (нїмансько-березинські, Новгородок, Вильно, Минськ), а також, очевидно, і з иньших епархій. В катальоґу, спорядженім в 1557 р., відріжняють ся книги «старі»[1200], зібрані за попереднїх ігуменів, то значить в першій третинї XVI в.; книги нові, зібрані за ігумена Сергія Кимбара, що правив монастирем від 1532 р., і найновійша верства, що дістала ся по спорядженню описи. Маємо отже кілька хронольоґічних верств, які обіймають в сумі звиш пятдесяти лїт. Деякі книги значать ся виразно як новописані, і таким чином знаємо, що списувало ся на ново, в серединї XVI в., отже-що уважало ся тодї потрібним, актуальним[1201].

Полишаю на боцї книжки чисто церковно-служебні (таких на 215 скатальоґованих рукописей і книг було коло 50 — євангелия, апостоли, псалтирі, часослови, тріоди, єрмолої, октоїхи, молитовники, служебники і т. и., по кілька примірників). Поза тим маємо тут ряд толковань св. письма: «толкові» євангелия, апостоли, псалтирі, апокалїпсіс і навіть «служба толковая». Поодинокі книги старого завіту: битиє, Ісус Навин, Царства, вибірку з старозавітних книг, зложену на початку XVI в. п. т. Десятоглав, також пророчества, але цїлої біблїї не було — аж до Скоринової біблїї, яка фіґурує тут під назвою «книг битих» — друкованих. Писання св. отцїв — цїлий ряд збірників слів Іоана Златоустого й иньших популярних отцїв: Ізмарагд, Маргарит (два), Златая цЂпь, Іоана Златоустого Шестоднев, слова на піст, і ще два иньші збірники (титул попсований), поучення Григорія Богослова, Василія Вел., писання Діонисія Ареопаґіта, Кирила Єрусалимського, ЛЂствица Іоана Синаіта — найпопулярнїйший підручник аскетизма, в пятьох примірниках, Григорія Двоєслова два примірники, Єфрема Сирина два, Ісака Сиріянина два, Кирила листи на Юлїана, Григорія Амиритського «на Ервана», ави Дорофея, Іоана Дамаскіна, Федора Студита, Іоана Антіохійского, Григорія Синаіта, моралїстичні збірники Антіоха і Никона, Діоптра мон. Филипа. Богато збірників поучень, уложених систематично, з ріжних авторів, і релїґійно-моральних підручників, зложених з житий і поучень: такі т. зв. учительні євангелия — збірники поучень і толковань на євангельські теми (тут їх три), слова на чотиродесятницю й пятдесятнидю (окрім слів на піст Ів. Златоустого), прологи — короткі моральні повісти й поучення розложені по дням рову (було їх два повні річники і оден піврічник), «синаксар» — збірник тогож типу[1202], минеї — жития і ріжного рода моральні поучення, розложені відповідно до днїв сьвятковання ріжних сьвятих (минея стара і нова, осібно минея «нових сьвятих» і «минейка — образцовъ святыхъ», ілюстрована); «отечники» — патерики, збірники аскетичних житий, було їх аж шість, в тім «отечник єгипетський», а семий «патерик печерський»; дві книги житий сьвятих Метафраста. Поодинокі жития — Івана Богослова, Івана Златоустого, Паісія, Атанасія Атонського, «книжка житів вел. Феодосія киновіарха и иныхъ святыхъ», збірник — «на предЂ житіє Кипріяново, а потомъ иншихъ светыхъ», вкінцї житиє Сергія Московського. Кілька книг канонїчного змісту: Номоканон, три книги «правил церковних», «Зонари» себто «Номоканон Зонари». Якась близше не описана полємічна «книжка на Латыну». Лїтература лєґендарно-апокрифічна й повістєва представляєть ся повістею про Варлаама й Іосафа («Асаф», в двох примірниках), житиєм Андрія Юродивого, «Василем Новим», завітами XII патріархів (книга 12 Іяковлевичевъ), і сюди ж здаєть ся належить близше нам незвістна «книга Криница». Більше того мусїло бути в «збірниках», близше неозначеного змісту (показано таких 8, а що до одного пояснено, що там містив ся «Асаф» і Хожденіє Данила). Лїтература історична представлена, окрім історичних біблїйних книг, іще Палеєю, «ПлЂненієм іерусалимським», Временником — «изъ Константинова временника выписанъ» (мабуть з Константина Манасії), книгою Царственникъ съ лЂтописцемъ (коже звістна супрасльська лїтопись). Лїтературу природничо-ґеоґрафічну заступав лише Козьма «Індикоплов» в двох примірниках, та «Хожденіє Данилово».

Се не тільки найбільший, який ми маємо з тих часів, сортимент книжок, але й дуже типовий. Иньші катальоґи біблїотек, які маємо з тих віків[1203], і той книжний запас, який до нас заховав ся реально, разом взяті доповняють супрасльський катальоґ розмірно не богато, так що в сумі він дає досить добрий образ тої руської книжности, якою розпоряджали українські землї XV-XVI віка. Поза книгами богослужебними і сьвятого письма скрізь фіґурують ті самі толковання св. письма, учительні євангелия, прологи й минеї, писання деяких популярнїйших грецьких отцїв церкви, номоканони, з свійського письменства — Хожденіє Данила, печерський Патерик, дещо з лїтописної лїтератури (дуже не богато розмірно).

В основі сеї книжности, розумієть ся, лежала староруська книжна традиція, одначе значно доповнена придбаннями тих пізнїйших віків, XIV-XVI, — писаннями ориґінальними, а ще більше перекладеними. На жаль, не можна вповнї докладно означити, що саме внесли в сей книжний запас сї віки, тим меньше — що нового докинули до нього наші книжники, а що дістали готове: з полуднево-словянських земель — з Болгарії й Сербії, де XIV вік принїс з собою нове оживленнє книжної й лїтературної дїяльности (тодї появив ся там ряд нових перекладів навіть давнїше вже перекладених писань, і чимало нових)[1204], також з Волощини, що в тих часах культивувала виключно славянську книжність[1205], і з Білоруси та земель новгородсько-московських. Причини сеї неясности я пояснив уже: цїлий ряд творів ми маємо в кодексах пізнїйших, XIV-XV-XVI вв., і тільки більше або меньше гіпотетично припускаєть ся їх знаннє в давнїйших віках. Напр. зістаєть ся неясним, чи належить до пізнїх староруських часів (кінець XIII — поч. XIV в.), чи до пізнїйшого вже часу знайомість з такими повістями як незвичайно популярний пізнїйше Варлаам і Йосафат або Стефаніт і Іхнїлат, як Християнська топоґрафія Козьма Індикоплова, як Хронїка Манасії з влученою до неї Троянською історією, як нова редакція Александрії, як цикль оповідань звязаних з Індийським царством, як цїлий ряд апокрифічних повістей і поем, яких традиція не виходить поза XIV-XVI віки[1206].

Не запускаючи ся в такі спірні й неясні питання, ми можемо все таки з імен авторів і записей перекладчиків, з язикових та палєоґрафічних прикмет сконстатувати в сих столїтях (пол. XIV до пол. XVI) прилив нового матеріалу в книжний запас, коли не наших, українських земель спеціально, то взагалї в східно-словянський запас, якого участниками були між иньшими й наші землї.

Перейшов за сї часи ряд нових письменників, які, хоч чужі своїм походженнєм, школою і лїтературним вихованнєм, появляли ся на нашім ґрунтї і робили певні вкладки в наш книжний запас. Такий митр. Теґност, виславлений за свої теольоґічні писання комплїментами сучасного візантийського історика, які одначе далеко не оправдують ся прикметами одинокого його поучення, що стало недавно нам звістним (дуже слабонька компіляція на ріжні теми)[1207]. М. Кипріян, з гіпотетичних писань якого одначе певним лишаєть ся тільки його авторство жития митр. Петра (звістного і в українських кодексах)[1208]. Григорий Цамблак, оден з блискучих репрезентантів пізно-візантийського риторства, автор кільканадцяти церковних поучень і аґіоґрафічно-панеґіричних писань, досить мало одначе популярних у нас, а більше в Молдавії де проживав він перед приходом своїм до нас[1209]. М. Фотий — автор досить численних, але слабких і з лїтературного і з всякого иньшого погляду проповідей і учительних посланий (між иньшим маємо з його іменем перерібку старого слова о казнях божих)[1210]. Нещасливий Спиридон Сатана, также чужинець (Тверитянин) з роду, автор просторого «Изложенія о православней истиннЂй нашей вЂрЂ», написаного в видї окружника до вірних і также зрештою мало розповсюдженого[1211].

З другого боку — появляли ся нові переклади давнїйших писань і творів нових письменників і богословів, довершені своїми книжниками, чи списані з перекладів полуднево-славянських, болгарських головно. Маємо цїлий ряд записок перекладчиків і переписувачів, які вказують на ті огнища, де вела ся робота перекладчиків і копістів: Се царгородські монастирі, як Студійський, де в останнїй чверти звістна цїла кольонїя — «ту живущіи Русь»[1212], Перівлепте й иньш. «Сьвята гора» атонська, де ріжні монастирі — руські, болгарські, сербські, вигідно могли обмінювати ся продуктами своєї книжности, а паломники й монахи, що «для подвигу» проживали по тих монастирях царгородських і атонських, приносили й розповсюднювали потім сї книги по своїх краях. З упадком Царгорода Атос мав особливо важну ролю, як головне огнище, звідки черпали ся й зміцняли ся традиції грецької культури й церковности, так само в книжности, як у штуцї, і в церковно-аскетичній практицї; стичність сьвіту словянського й візантийського в тих монастирях ріжних національностей робила його особливо важним[1213].

В сфері книжности особливо богатий запас ріжного матеріялу нагромадив болгарський лїтературний рух XIV в., і його продукти тими дорогами — через монахів і паломників, а також через полуднево-словянських духовних, які приходили на Русь (починаючи від Кипріяна і Цамблака, репрезентантів сеї відродженої болгарської книжности), ширили ся в землях східно-словянських. Се болгарське відродженнє вибило своє нестерте пятно на своїх продуктах в язиковій формі, в видї т. зв. середноболгарських язикових прикмет, які вплинули навіть на східнословянську ортоґрафію XV віка (а зам. я: моленіа, добраа; уживаннє ь зам. ъ або е в серединї слів і ь зам. ъ в кінцї слів і т. и.) Так само і в палєоґрафічних прикметах східнословянського письма сих віків знаходять ся виразні слїди впливу полуднево-словянського письма. Сї зверхнї впливи дають нам не тільки можність оцїнити, на скільки великий і сильний був сей полуднево-словянський приток до східно-словянської книжности, але й дає дорозумівати ся певного застою в книжности свійській, на тлї котрого доходить такого значіння сей приток, тим більш що ориґінального він не давав майже нїчого — були то нові переклади грецьких творів, або нові, поправнїйші редакції давнїйш уже звістних перекладів.

Так чи инакше, працею своїх і чужих книжників, перекладчиків і копістів внесено було значну масу нового матеріалу, головно церковного характеру розумієть ся, в книжний оборот східно-словянських земель. Так доперва в рукописній традиції сих віків виступають і правдоподібно — доперва тепер переважно й стають звістними у нас такі писання як Шестодневник Іоана Златоустого, переложений на Атосї в р. 1426 монахом Яковом, Діонисій Ареопаґіт в толкованню Максима Ісповідника переложений на Атосї мон. Ісаією в 1371 р.[1214], поученя Ісака Сиріянина (оден з кодексів має записку про списаннє його в царгородськім монастирі Панмакарісти 1420 р. для Герасима тодї владики володимиро-волинського, пізнїйшого митрополита)[1215], Авви Доротея, Максима ісповідника, Петра Дамаскіна, Григорія Омиритського, Симеона Нового Богослова, Іоана Антіохійського, Діонтра («Зерцало» в славянськім перекладї) Филипа монаха, слова Никити Стифата, толковання на євангелїє Теофілакта архіеп. болгарського (письменники XI в.), і новійші писання як напр. анонїмний антіуніонний памфлєт з кінця XIII в. — преніє Панаґіота съ Азимитомъ, пізнїйші (XIV в.) полємічні трактати против Латинян Григорія Палами й Нила Кавасили[1216], «словеса» голосного аскета і містика з першої половини XIV в. Григорія Синаіта, «поученія избрана» його ученика патр. Каллїста («прЂложена съ греческаго языка на рускыя книги» — рукоп. Дерманського монастиря), йогож ИсповЂданіє къ творцу і т. и.[1217].

Писання західнї — о скільки не переходили вони посередно, через письменство грецьке чи полуднево-словянське, до другої половини XVI в. в книжний запас український чи білоруський проходили, судячи по приступному нам матеріалу, ще в дуже скромних розмірах. Найстарший з таких дотепер звістних збірників зачислюваний по письму до XV в., але може й не старший початків XVI в., містить перекладені з польського й латинського статї: страсти Христові, повість про трох королїв, що приходили кланяти ся Христови, й житиє Олексїя чоловіка Божого — статї, очевидно, досить популярні, бо стрічають ся й по иньших збірниках[1218]. В однім зі збірників XVI в. разом з хожденієм Данила і русько-литовською лїтописею середньої редакції є середновічна повість «книга о Таудале рицери» (Visio Tundali) — муки пекольні і райське житє, що бачив ірляндський рицар Тундаль, з численними чехизмами, що вказують на переклад з чеського[1219]. В иньшім поруч русько-литовської лїтописи одної з середнїх редакцій читають ся повісти «о витезях с книгъ сербскихъ, а звлаща о славномъ рицеры Трысчан(е), о Анцалоте и о Бове и о иншыхъ многихъ вытезях добры(х)» — рицарські помани про Тристана й Ланцельота та Бову, дїйсно з численними прикметами сербського ориґіналу, і переложена з польського перекладу (1574 р.) угорська повість про Атилю[1220].

Робота редакційно-компіляційна, компіляції аґіоґрафічні, полємічні й історичні. Застоя в лїтературі, лїтературні засоби і упадок творчости, взірцї лїтературного стилю, пасивний консерватизм

Робота місцевих книжників насамперед дає себе пізнати в працї редакційній, компіляційній над творами староруського ориґінального і візантийського перекладного письменства. Стрічаємо ся з нею на кождім кроцї, хоч дуже часто й не можемо виріжнити те що належить до книжників саме українських, а не білоруських або великоруських — не завсїди можна знайти вказівки на се, а мало й уваги звернено було на се.

В сїм часї появляють ся — чи може стають нам звістними, в кождім разї далї укладають ся на ріжні способи збірники моралїстичні, з перекладених і ориґінальних творів під іменем Ізмарагдів, Златых цЂпей і просто анонїмних. Зміст їх дуже ріжнородний і змінний[1221], бо сї книжники не тільки переписували, а й переробляли, розширяли новими додатками, або коротили їх.[1222]. Ще більше розповсюднені у нас на Українї в тім часї були так звані «учительні євангелия» себто збірники поучень на недїлї й свята цїлого року: кожда більша біблїотека XVI в., як ми бачили, мала їх по кілька примірників, і на переломі XVI і XVII в. було аж чотири видання учительних євангелїй ріжних редакцій. Бо і тут так як і з тими моралїстичними збірниками: ріжнородність в укладї незвичайно велика. Трудно знайти дві тотожні версії; тексти приладжують ся в мові до зрозуміння авдиторії, оживляють ся вставними епізодами — оповіданнями, алюзіями і т. и.[1223] Такого самого змінністю хиткістю свого укладу, своїх редакцій визначають ся прологи — також дуже популярні у нас: вони доповняли ся житиями свійських сьвятих і руськими моралїстичними писаннями, і досї ще не було навіть проб уставити філїацію їх версій[1224]. Теж дїяло ся і з минеями, доповнюваними житиями руських сьвятих.

З свійських аґіоґрафічних збірок незвичайну популярність мав і переходив ріжні редакції й перерібки печерський Патерик. З XV віка маємо три редакції його: одну зроблену еп. тверським Арсенїєм, правдоподібно бувшим печерським монахом[1225], 1406 р., а другу й третю — крилошанином, потім уставником печерським Касіяном в 1460 і 1462 р. Кожда з сих редакцїй, крім чисто редакторських змін, розширяла далї зміст Патерика, додаючи до основних статей — посланїй Симона і Поликарпа та лїтописного оповідання про перших подвижників Печерського манастиря[1226] все нові й нові статї з лїтописи про Печерський монастир, або иньші писання, які стояли, по думцї редакторів, в якийсь звязи з Печерським монастирем. Так в Арсенїївській редакції фіґурує Несторове житиє Теодосія, в Касіянових слово на перенесеннє мощей Теодосія і посланїє Теодосїя про віру варязьку[1227]. Явище інтересне з того боку, що показує нам живу староруську книжну традицію: що лїтопись й иньші староруські твори були під руками редакторів. З другого боку поруч такого старанного використовування староруського лїтературного матеріалу, поруч тих численних редакцій, з яких кожда давала початок новій філїації рукописей (напр. з Касіанівської редакції маємо понад 30 кодексів), з ріжними доповненнями, поруч сеї популярности збірника — тим сильнїйше виступає брак нових записок, брак дальшої аґіоґрафічної чи якоїсь взагалї самостійної лїтературної творчости в сїм Печерськім монастирі. Тільки пізнїйше додане було маленьке, хоч і гарне в своїй простотї оповіданнє про чудо в печері на великдень 1463 р.

Мало що маємо натомість з компіляцій полємічних й історичних. Хоч полєміка з латинством й оборона православної церкви була в сих столїтях одною з найбільш пекучих справ, досї знаємо з сих часів тільки три збірки полємічних писань. Але треба нам знати, що такі збірки містили ся в кормчих. Номоканон сербської редакції принесений на Україну в другий половинї XIII в. (1262) на замовленнє митрополита й потім розповсюднений по всїх епархіях київської митрополїї, містив в собі збірку грецьких полємічних писань на Латинян з XI в., отже давав готовий полємічний підручник[1228], В номоканонах руських містили ся як візантийські так і староруські полємічні писання на Латинян; так в українських кормчих XVI віка знаходимо поучення Никифора й Теодосія на Латину, преніе Панаґіота і т. и.[1229] З спеціальних збірок одна звістна в рукописи кінця XV поч. XVI в. має характеристичний титул: «сия книга списана бысть на єресь латинскую... на утвержениє истиннымъ православнымъ християномъ и на обличениє и на посрамлениє Ляховом и Латынамъ, отлучившим ся и одпадшимъ отъ святыя великия апостольския католикія церкве». На сїй підставі вона зачисляєть ся до українських земель, хоч з рештою не має вказівок що до свого походження. Вона складаєть ся з самих візантийських полємічних писань, з староруських — лише посланиє м. Йоана (в двох редакціях навіть). Иньший, ще більший збірник звістний в рукописи XV в., містить між ин. два великі полємічні трактати против опрісноків, незвістні в грецькім ориґіналї[1230]. З пізнїйшого часу маємо слїд якогось збірника полємічних писань против Латинян, списаного в 1546 р. в Супрасльськім монастирі; сюди вписана була занесена з Атосу повість про зруйнованнє унїятами в 1276 р. атенського монастиря Ксіропотаму, з полємічною закраскою, а мабуть також і писання принесені з Угорщини безпосередно чи теж за посередництвом Атонських монастирів: списана 1511 р. на Угорщинї (може угорській Руси) анольоґія православія против Латинян, запитання Йоана Заполї до прота св. гори в релїґійних справах і відповідь прота, звернена против Латинян і Лютеран, з 1534 р.; чи були там якісь ориґінальнїйші трактати, на се нема вказівок[1231]. Але й вони були. Напр. маємо з XV в. трактат против Жидів: «пророчество Исаіино объ отверженіи Жидовъ»[1232], перероблюване кілька разів пізнїйше. Безперечно, навіть іще тепер більше того ховаєть ся в ріжних пізнїйших збірниках.

Що до історичних компіляцій досї зістаєть ся невиясненою роля української книжности в історії таких історичних компіляцій, як хроноґрафи, елинський і римський лїтописець і їх перерібки; тілько одну з пізнїйших перерібок хроноґрафа — не роздїлену на роздїли, уважають більш меньш загально українською редакцією (з другої половини XVI в.), бо вона заховала ся в українських рукописях[1233]. З історичних компіляцій, опертих на староруській лїтописній традиції, близші нам супрасльські компіляції XV і початку XVI в.: одна компілює великоруську лїтописну збірку з білоруською (смоленською) — лїтописею в. кн. Литовського, друга продовжує витяги з новгородських і київських лїтописних збірників місцевими ориґінальними записками (до них ще вернемо ся)[1234]. З кінця XVI чи поч. XVII в. маємо дуже інтересну українську компіляцію звістну (по пізнїйшій своїй копії) під назвою Густинської лїтописи, доведену до р. 1515: вона зберає звістки з цїлого українського циклю лїтописей, від старої Київської до Галицько-волинської і продовжує їх вибірками з збірок великоруських, щедро розмішуючи сї звістки матеріалами зачерпненими з латинських і польських джерел XVI в., а при кінцї подає й самостійні статї; лїтературна вартість її невисока, але вона інтересна знов таки як сьвідоцтво староруської лїтописної традиції на Українї в сих часах[1235].

В сфері ориґінального письменства ми, безперечно, розпоряджаємо далеко не повними відомостями. Воно досї не було предметом наукових дослїдів, і студїї над рукописним матеріалом, без сумнїву принесуть ще багато нового; зрештою не було зроблено проби й якогось лїтературного інвентара того, що маємо саме з українських земель сих столїть, а при тїсних єрархічних, полїтичних і культурних звязках, які в тих часах лучили землї українські й білоруські, при спільности книжної мови й культури, багато дечого представляєть ся, як на тепер принаймнї, нероздїльною власністю книжности й письменства українського й білоруського. Отже на підставі тепер приступного нам матеріялу ми не можемо претендувати на виробленнє докладного суду про лїтературний рух, про письменську традицію українських земель сих часів.

Судячи на основі того, що ми дотепер маємо, сї два віки — від середини XIV до середини XVI, були часами застої в лїтературній творчости, і деякі факти говорять за тим, що се не тільки результат бідности нашого матеріала, а дїйсний стан річи. В високій мірі напр. здаєть ся нам характеристичним, що за сї два столїтя, коли оборона православія і прав православної церкви була такою пильною справою для всїх хто вмів писати й записував перґамен чи папір, ми досї не маємо майже нї одного апольоґетичного чи полємічного трактату, коли не рахувати зовсїм малозначного «Слова Григоріа митрополита, како держатъ вЂру НЂмци» (автором його уважають Григорія Цамблака, але «Слово» не має взагалї нїякої вартости, бо обмежаєть ся реєстром латинських єресей (числом 35), вибраних з візантийських полємічних трактатів)[1236]. Дослїдники полємічної лїтератури толкували се тим, що при богатім запасї перекладеної полємічної лїтератури тодїшнї Русини не почували потреби в ориґінальній полєміцї[1237]. Але се обясненнє не може вдоволити: річ очевидна, що спеціальні умови, в яких жила православна церква в українських землях, насувала богато такого, чого не можна була найти в візантийських трактатах XI-XIV вв., і коли оживило ся українське духове житє, сипнула маса писань на тім полю: І в XIV-XVI віках, як ми бачили, сквапно збирано новійші полємічні писання з иньших сторін, отже брак ориґінальних писань в попереднїх віках трудно толкувати инакше, як тільки симптом застої; тим більше що того рода писання, як би були між ними якісь замітнїйші, мали-б шанси бути відгребаними пізнїйшими полємістами, як відгребані були напр. акти собору 1509 р. або посланїє Місаіла, як списували ся такі маловартні захожі річи, як згадане вище посланїє атонського прота.

При тім треба сказати, що лїтературних засобів не бракувало тодїшнїм людям. Перечитуючи напр. уже кілька разів згаданий мною тестамент кн. Андрія Володимировича, мусимо признати, що сей печерський старець Пахнутий, Лихачів брат, який приробив той лїтературний вступ до зовсїм прозаічних розпоряджень князя[1238], мав зовсїм не злий — простий і безпретенсійний, але тим самим гарний стиль. Тим часом одинока аґіоґрафічна записка, яку ми маємо з сього Печерського монастиря за сї столїтя — се ляконїчна суха записка про чудо на Великдень в печері 1463 р.[1239], а одиноке аскетичне писаннє — поученнє печерського ігумена Досифея з поч. XV в. (чи кінця XIV) про порядок відмовляння молитов (т. зв. правило), який практикуєть ся на Афонї і на Руси, дане на запитиння ігумена одного північного монастиря, зовсїм сухе, офіціальне, без всяких лїтературних прикрас[1240].

І так загалом. Не бракувало людей з теольоґічним і лїтературним приготованнєм, які при нагодї могли себе з сього боку показати не зле, — але по за чисто практичними потребами бракувало стимулів лїтературної творчости, бракувало того духового руху, який стихійною силою втягає в себе людей та каже кождому сьмілїйшому пробувати своїх сил на полї духової творчости. Так принаймнї, повторяю своє остереженнє — виглядає з того, що ми тепер маємо і знаємо. Чи візьмемо акти собору владиків українських і білоруських з 1415 р. (в справі вибору Цамблака)[1241], чи на столїтє пізнїйшого виленського собору 1509 р. — одного з нечисленних утворів сих віків знаних і цїнених пізнїйше (він був виданий 1614 р.), розуміється — не за свою лїтературну, а канонїчну вартість, і на лїтературність претендує в нїм візьмем вступ[1242], чи посланиє м. Місаіла до папи, чи поученнє на сто лїт пізнїйшого м. Сильвестра новопоставленому сьвященику[1243] — всюди ми переконаємо ся, що в вищій єрархії не бракувало людей з богословською й лїтературною рутиною.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IV. Побут і культура“ на сторінці 5. Приємного читання.