Розділ «IV. Побут і культура»

При иньшій нагодї Боплян завважає, що шляхта українська — тодї вже дуже нечисленна, у всїм жила на польський взір[1371]. Се само собою могли-б ми припустити — особливо про всїх тих в українській суспільности, що силкували ся «поспівати за віком». Та українська шляхта, що ще не зовсїм розірвала з національними традиціями, мусїла бути більше консервативною, її вірність національним традиціям була також проявом консерватизму: українська стихія ще не пробила собі власних доріг поступу, розвою; усе чим стояла вона — лежало в минувшости, і ся консервативність мусїла переносити ся на ріжні сторони житя. Українські й білоруські пани мусїли бути звісні з сього боку, й недурно такий Мелешко в памфлєті виводить ся завзятим прихильником добрих старих звичаїв[1372]. Але час брав своє й тисячними звязками тягнув українську суспільність за польською як в сфері духової так і матеріальної культури. Ті ж що зривали з своєю національністю й переходили в польський табор, старали ся, з поспіхом ренеґатів, можливо повно приподобити ся до репрезентатів польської суспільности. І ми маємо досить богаті змістом образки українського панського й шляхецького житя з останнїх лїт XVI й перших XVII в. у нашого славного аскета Івана Вишенського, які не полишають нїякого сумнїву в тім, що житє вищих верств української суспільности становило копію (хоч може скромнїйшу, блїдну дещо) польського житя, з його пишністю й марнотратністю, гоненнєм за новомодністю й зверхнім блеском та грубим матеріалїзмом в основі.

Ми бачили вже його інвективи на пишне житє українських владиків, що копіювали великопанське житє[1373]. В иньшім, пізнїйшім трактатї, писанім по приїзді з Атоса, десь коло р. 1610, звертаєть ся Вишенський уже до сьвітського українського панства — «отродків» побожних православних предків, що іронїзують з простоти й некультурности православного духовенства, монахів спеціально[1374]. Тут він щедрою рукою розсипає саркастичні замітки про сучасний панський побут і моди — іронїзує з замиловання в убраннях — як то сї пани «своєго трупа» «разными шатами пестрыми украшаютъ, одЂваютъ, перемЂняютъ и ненасыченую любовъ къ прелести шматя того: злотоглаву или ядамашку, шкарлату й иньших сукенъ привязали». Насьміваєть ся з «злотоглавих делїй», «алтембасових кобеняків», «з отмЂны частоє в купованью шапокъ и выбираню, которая красшая и на голо†кшталтовнЂй стоитъ, зрителемъ приподобастъ, косичку или пЂрцє запявши». Глузує з манєр сучасних елєґантів як вони виступають, «выбрытвивши потилицю, макгерку верхъ рога головного повЂсивши», «перекривляючи макгерку то на той то на сей бокъ, шію напяливши як индійській куръ», «делЂю а собЂ перепявши, плече одно више отъ другого накокорЂчивши яко полЂтЂти хотячи». Зїдливо висьміває виїзди «на тыхъ гордыхъ бодавЂяхъ, валахахъ, дрыкгантахъ, ступакахъ, єдноходникахъ[1375], колыскахъ, лектыкахъ, брожкахъ, корытахъ, котчихъ трупъ свой перемЂняючи», і великопанські товпи богато вбраних дворян і слуг — «предстоящимъ гловоглавымъ, трепернымъ и многопернымъ макгероносцемъ, шлыкомъ, ковпакомъ, кучмомъ, высоконогымъ и низкосытымъ слугамъ, дворяномъ, воиномъ и гайдукамъ смертоносцемъ» висьміює ловецькі клопоти — «братство съ хорты, окгары, выжлы и другими кундысы[1376] и о нихъ пилность и старане абы имъ, боки полны, хребты ровны и гладки были». Нарештї й «трапезу сребро- полмисную, потравы богато утворенныє, черево сластолюбивоє» — сите і пяне житє «въ многихъ мисахъ, полмискахъ, приставкахъ, чорныхъ и шарыхъ, чирвоныхъ и бЂлыхъ юхахъ, и многихъ скляницахъ и келишкакъ, и винахъ мушкателяхъ, малмазыяхъ, алекантохъ, ревулахъ, медохъ и пивахъ розмаитыхъ».

Він рішучо заперечує всякий ідейнїйший зміст сього житя — «въ статутахъ, констытуціяхъ, правахъ, практикахъ, сварахъ, прехитреняхъ» з одного боку, з другого — «въ смЂхахъ, руганяхъ, прожномовствахъ, многомовствахъ, кунштахъ, блазенствахъ, шидерствахъ» веселого товариського житя. «ЧЂмъ же се ты, любимый брате, ругаєшъ з инока, ижъ съ тобою не умЂетъ бесЂдовати», запитує він новомодного мудрагеля, що з високости своєї сьвіжо присвоєної польської культурности дивить ся на руських простаків. «Албо мнимаєшъ, ижъ ся чого пожиточного въ замтузЂ научилъ? албо мнимаєшъ, ижъ ты што цнотливого у курвы слышалъ? албо мнимаєшъ, ижъ ты што богобойного отъ шинкарки навыкъ? албо мнимаєшъ, ижъ, ты што розсудного отъ дудки и скрипки и фрюярника розобралъ? албо мнимаєшь, ижъ ты отъ трубача, сурмача, пищалника, шамайника, органисти, рекгалисти[1377], иньструментисты и бубенисты што о дусЂ и духовныхъ рЂчахъ коли слышалъ? албо мнимаєшъ, ижъ ты отъ всихъ пастыревъ, мысливцевъ или возовозовъ, возницъ или свачомудрецъ, кухаровъ или пиргохитръцовъ пекаровъ што о богословіи навыклъ?»[1378].

Вишенський говорить тут, як християнський аскет, але і з свого становища влучає добре в слабу сторону — грубий матеріалїзм, брак глубшого ідеального змісту в сій новій культурности, що в школї й науцї шукала не властивої осьвіти, не ширших духових горізонтів, а сьвітської полїтури, культурної поволоки і дїйсно від своїх педаґоґів єзуітів діставала полїтуру, формальну дресуру ума при повнім браку якихось глубших інтересів. Фехтувала фразами про publicum bonum і amor patriae, укриваючи під ними свої ріжні «привати», якими нищено до останку всякі державні й публичні інтереси, а псевдоклясичним баґажем і звучними деклямаціями про загальну (для шляхти) «рівність і золоту свободу» та шляхецьку «честь» маскувала еґоістично-клясові свої шляхецькі інтереси. Як я мав уже нагоду запримітити, ся сторона польської культури була дуже принадна й наручна для українського панства, бо підлещувала його клясовим інтересам. Але вона затроювала його своїм індівідуальним і клясовим еґоїзмом, деморалїзувала тою проповідю шляхецької амбіції, сибарітизму, грубої, матеріальної роскоши, марнотратности й порожности, яку несла з собою і яка мала незвичайно шкідні наслїдки не тільки для самої шляхецької верстви, приводячи її до повного виродження, — але й для цїлого краю, держави, котрої доля спочивала в руках сеї шляхецької верстви.

Як мало було правдивої культурности під тим шумом і блеском, се ми вже бачили. Образ доповнять вічні історії шляхецьких війн, оружних наїздів, роблених під проводом нераз досить визначних осіб з поміж шляхецького загону, а повних епізодів в високій мірі грубих, нелюдських, некультурних; прояви шляхецької «бути», як знущання напр. над дрібними урядниками — возними судовими; дикі забави, уряджувані для розривки шляхецьких культурників — в родї описаного в одній скарзї представлення, урядженого каштеляном перемиським в Динові з нагоди уродження у нього дитини: на ринок місточка, забарикадованого з усїх боків, був випущений дикий буйвол і на нього стріляли з засїдок, а чиясь куля уцїлила й одного з участників тої стрілянини[1379].

З другого боку — ся зверхня культурна поволока, якою покривали ся сї грубі апетити й уподобання, ся поверховна позолота шляхецького «танцюристого раю» коштувала незвичайно дорого краєви й народови. Як то вище було нераз уже вказано, ся безглузда й несмачна роскіш, ся нечувана легкодушна марнотратність в краю так біднім, слабо загосподарованім, позбавленім всяких запасів і капіталів, осягала ся крайнїм використовуваннєм працї й достатку підданих, зведеннєм ad minimum всяких видатків на державні, публичні, культурні цїли, та руйнованнєм природних богацтв і запасів краю. Паралєля між зростом роскоші й марнотратности панства і крайнім обтяженнєм підданих та зростом серед них убожества до затрати всякої подоби людського житя та страшний контраст сеї безмисльної роскоші і безвихідної нужди — відчували ся більш уважливими репрезентантами самої шляхецької верстви і тим більше — постороннїми глядачами. Рей, описуючи ненаситність сучасної шляхти в їдї й питю, пригадує проклятя убогих людей, які спадають на тих роскошників — «одні плачуть, що їх пограблено для роскоші, иньші плачуть, що не можуть кавалка хлїба собі купити, а шафарі забирають що хто принесе, а потім печуть і варять, що навіть і пси ледви можуть той весь навал доїсти — бідні ж люде мусять терпіти голод і утиск»[1380]. Але з особливою силою и щирістю чутя тягне паралєлї роскішного панського житя й безмежного пониження й нужди панських підданих наш Іван Вишенський. Сї його образки становлять перли нашого середновічного письменства й глубиною свого гуманного демократичного настрою являють ся немов далекими вістунами найбільш горячих виступів в інтересах покривджених і пригнетих народнїх мас в українськім письменстві XIX віка. Контрасти, мальовані ним, дістають особливу гострість і силу вражіння тому ще, що звернені против панів духовних — православних владиків, покликаних до дїяльности в дусї милосердя й самовідречення, а піддані їх сидять в маєтностях, понадаваних на церкву також в імя милосердя і всяких иньших чеснот Христової науки. Але по затим ми маємо тут антітезу цїлого тодїшнього панського і підданського житя — панського раю й підданського пекла, як схарактеризував їх Боплян.

«Не ваши ли милости алчныхъ оголоднЂєте и жаждными чините бЂдныхъ подданныхъ, той же образъ божій что и вы носячихъ, на сироты церковныя и прекормленіє ихъ отъ блаточестивыхъ христіянъ наданыхъ, лупите, изъ гумна стоги и обороги волочите. Сами изъ своими слуговинами прекормлюєте[1381] оныхъ трудъ и потъ кровавый, лежачи и сЂдячи, смЂючи ся и граючи пожираєте — горилкы препущеныє курите, пиво троякоє превыборноє варите и въ пропасть несытнаго чрева вливаєте. Сами изъ гостьми своими пресыщаєте, а подданныє бЂдныє въ своєй неволи рочного обходу удовлЂти не могутъ, зъ дЂтьми ся стискаютъ оброку собЂ уймуючи, боячи ся да имъ хлЂба до пришлого урожаю дотягнетъ».

«Не ваши милости ли сами обнажаєте изъ оборы конЂ, волы, овцы у бЂдныхъ подданыхъ волочите, дани пЂняжныє, дани пота и труда ихъ вытягаєте, отъ нихъ живо лупите, обнажаєте, мучите, томите, до комягъ и шкутъ безвременно зимою и лЂтомъ въ непогодноє время гоните?[1382]. А сами яко идолы на одномъ мЂстцю присЂдите, или если и трафит ся того трупа оидолотворенного на другоє мЂстце перенести — на колыскахъ, як бы и дома сЂдяче безскорбно переносите. А бЂдные поданныє и день и ночь на васъ трудятъ и мучатъ — котрыхъ кровъ, и силу и праци и подвига выссавши и нагихъ въ оборЂ и коморЂ учинивши, вырванцовъ вашихъ, вамъ предстоящихъ, фалюндышами, утръфинами и каразіями[1383] одЂваєте, да красноглядствомъ тыхъ слуговинъ око накормите. А тые бЂдници подданные простои сермяжки доброи, чимъ бы наготу покрыти, не мають. Вы ихъ пота мЂшки полны, грошами золотыми, талярми, полталярки, орты, четвертаки и потройники напыхаєте, сумы докладаєте въ шкатулахъ, а тыє бЂдници шелюга за што соли купити не мають!»

Те була друга — оборотна, тїнева сторона нової культурности, несеної польською державою й суспільністю на Україну, яка не позволяє поблажливо дивити ся на слабі сторони її. А контраст легкодушної роскоші панства й визиску підданства незмірно ще загострив ся, коли до нього прилучив і розділ релїґійний та національний: коли на цїлій Українї роскішне і немилосердне панство стало Поляками й католиками, а против них стояв український елємент, як задавлене кріпацьким ярмом, пригнечене і поневіряне підданство. В західнїй Українї: Галичинї, Холмщинї й на Поділю се стало ся вже в XV-XVI віках, в XVII — на цїлій Українї. Але против ставленне таке різке й гостре сих елєментів на такій довгій лїнїї не могло удержати ся довго, і перший більший удар мусїв нарушити його рівновагу.