Розділ «IV. Побут і культура»

Се ставило в дуже трудне становище українську суспільність. Приступ до латинських шкіл був як не завсїди, то дуже часто загорожений для не-католиків, а свої школи не сягали наук латинських.

Відомости про наше шкільництво походять власне з часів, коли сьвідомість невідповідности старої школи супроти потреб і вимог нового часу була особливо сильна і коли в сїм браку лїпшої школи добачувано причину всїх бід — культурного, релїґійного, національного занепаду Руси. Тому таким гірким песимизмом переняті тодїшнї відзиви про неї[1168]. Автор «Перестороги», оглядаючи ся на перебуті вже тодї часи найгіршого занепаду православної Руси, головну й кардинальну хибу староруських часів уважає, що були в них «великіе ревнители, ижъ много зъ великимъ коштомъ церквей и монастирей намуровали и маєтностями опатрили, золотомъ, серебромъ, перлами и дорогими каменями церкви пріоздобили, книгъ великое множество языкомъ словенскимъ нанесли, лечъ того, што было напотребнЂйшее — школъ посполитыхъ не фундовали»[1169]. В тім бачив він причину упадку Руської держави, переходу наших земель під власть Польщі, винародовлення вищих верств на Українї, упадку православної церкви, побожного житя, повного занепаду народности. «Книги тыє, що єще ихъ позостало, порохом припали, и все набоженство пришло ко взгордЂ»[1170].

Автор таким чином зовсїм іґнорує ту орґанїзацію шкільної науки, яка істнувала — не кажу в старій Руси, бо про неї він, розумієть ся, не міг мати понятя, — але за сьвіжійшої памяти його й старшого від нього поколїння. Тодїшня шкільна наука стояла так низько в його очах, що він попросту не вважає можливим брати її в рахунок. І так само зневажливо дивлять ся на неї иньші сучасники, чужі й свої. Тяпинський в передмові до свого перекладу євангелия, перейнятий гірким жалем про упослїдженнє й культурний та національний упадок «народу свого руского», взиваючи суспільність до подвигнення осьвіти й церковного житя, заохочує до закладання шкіл — «ку науце, леч не такой, яко тепер, на вЂчный свой встыд: толко прочести, и то ледво, в своєм языку, не больш учат се»[1171]. А Скарґа добачав причину безвихідного положення Руси в тім самім фактї, що в основу культури й науки положено некультурну словенську мову, нездатну анї для науки анї для письменства, так що самі православні попи не можуть її розуміти й «иньшої школи понад науку читання не мають: тільки тої всеї науки на всї їх духовні стани»[1172].

Сю невідрадну характеристику мусимо вважати вірною для загального рівеня шкільної науки XVI віка, його середини особливо. Але мусимо, для відповідної оцінки її, мати на увазї, по перше — що се був час найбільшого розстрою й упадку церковного житя, а школа у нас була головно, виключно майже церковна, з церквою й церковним житєм дуже тїсно звязана. По друге, що се був час перелому в культурнім житю Руси, коли те, що могла дати стара школа, все меньше потрібувало ся суспільністю, а те, що потрібувала суспільність, виходило зовсїм за круг засобів старої школи, й вона того дати не уміла, і ся сьвідомість невідповідности старої школи для новійшого житя не могла також не впливати на неї деструкційно.

Як ми бачили в своїм часї[1173], стара Русь, скільки можемо судити, не знала й не передала пізнїйшим вікам якоїсь скристалїзованої орґанїзації шкільної науки. Був на неї попит усе, але її форми й розміри залежали від того, наскільки трапляли ся для того відповідні сили й обставини. Виростаючи з приватної науки читання й письма у поодиноких «дідаскалів»', вона доходила своїх вершків при лїпше орґанїзованих владичих катедрах і більших манастирях, де присутність більшого числа книжних людей давала спромогу вводити учеників у вищі стадії тодїшнього знання. Збідненнє, пониженнє, розстрій православної церкви, що переживала вона в XIV-XVI в., мусїли відбити ся передо всїм на сих верхах, підриваючи їх, не даючи розвинути ся, стверднути. Правда, не маємо нїякого права припускати, що всяка можність здобути якусь більшу науку нїж просте читаннє й письмо дїйсно заникла в сих столїтях зовсїм. Скарґа з тріумфом вказує на заниканнє знання грецької мови («а межи вами анї чувати таких, що вміли б грецьку мову, чи ту стару, чи ту нову їх мову)[1174], і в тім бачить безвихідність Руси, що не може на свійській, православній підставі доступити якоїсь вищої осьвіти й культури (Скарґа тої гадки, що є тільки дві культурні мови — латинська і грецька, і на иньших не може бути нїякої лїтератури вищої марки — «не було ще на сьвітї анї не буде нїякої академії анї колєґії, де б теольоґія, фільософія й иньші свобідні науки викладали ся й могли бути зрозумілї в иньших мовах»). Але то треба знати, що на упадок знання грецької мови вплинули ще й спеціальні обставини, як упадок Візантиї, ослабленнє звязей з нею православних України й Білоруси — факти, які дали відчути себе як раз в XVI в., отже упадок знання грецької мови сам по собі не міг бути повною мірою культурности. Безперечно і тепер при більших монастирях, по більших містах, при церквах катедральних і иньших можна було мати нагоду научити ся більшого, нїж читання і писання: зачерпнути і теольоґічних відомостей, і певних лїтературно-стилїстичних вказівок, і навіть научити ся тої самої грецької мови. Люде з деяким знаннєм її і з певним лїтературним вишколеннєм на соборній Українї, як побачимо, не переводили ся вповнї навіть в найгірші часи. Але розумієть ся, такі припадкові нагоди нїяк не могли заступити правильно орґанїзованої школи, а явищем звичайним і постійним була така школа, що дїйсно могла научити читати славянське письмо, мало розуміючи прочитане, і писати уставними буквами.

За сї віки така школа стала явищем загальним, широко росповсюдненим, і треба думати, що письменність — знаннє читання й письма, в людности за сей час поступала, ширила ся, збільшала ся — хоч не в якости, то в скількости. Поученнє митр. Сильвестра новопоставленому єрею (з 1562 р.), аби не позволяв в церкві сьпівати й читати людям «простим», не посьвященим в церковну службу, дає характеристичну подробицю — істновання між простими людьми грамотїїв, охочих до читання й співання в церкві, очевидно — виученцїв церковних шкіл.

З XVI в. ми маємо ряд звісток, які вказують на широке розповсюдненнє, звичайність шкіл при церквах.[1175] Пастор Одерборн, що довго пробував в в. кн. Литовськім, пише про православних (1581), що вони завсїди мають при церквах школи[1176]. Ріжні документальні згадки потверджують звичайне істнованнє їх при церквах, так що школа уважала ся їх приналежністю — хоч може й не завсїди, як у Одерборна, така школа функціонувана в дїйсности. Так в 1550 р. згадуєть ся при красноставській церкві ritus graeci шпиталь і школа[1177]. В грамотї Льва, підробленій десь не пізнїйше 1570-х рр. (предложена була до потвердження в 1581 р.) згадують між церковними людьми крилоські школярі (abecedarii)[1178] Ходкевич, роблячи фундацію для заблудівської церкви й костела (1562), половину призначає «уставнику» (дяку) церковному, а другу — «мистру» костельному, ставлячи їм в обовязок «на науце детей держати»[1179]. Так само Острозький, в фундації для «уставника» в Острозї, ставить його обовязком «школу держати»[1180]. В наведених вище розпорядженнях Загоровського при фундації церкви св. Ілиї в Володимирі спеціальна дотація робить ся для «дяка доброго», який би «дЂти, которыя на науку єму будутъ давати, Богу и людемъ добрымъ вдячне училъ»[1181].

Сї всї звістки ідуть з часів перед пробужденнєм нового культурно-просьвітного руху й показують, що навіть в часах найгіршого занепаду української церкви школа уважала ся приналежністю більшої, добре орґанїзованої церкви. Вчили ся також по монастирях; так дяк Васько підучуєть ся в київськім манастирі св. Михайла[1182], Йова Княгицького по першім «наученію книгам» батьки дають до монастира унївсьвого, як каже його біоґраф Гнат з Любарова[1183], — «большаго ради наученія», і він там жив «внимая чтенія божественнаго писанія».

Учив в такій школї найчастїйше дяк, «уставник», що й дїстає через се голосну назву «бакаляра» (baccalaureus, лявреат), яка стає другою назвою дяка, або «дідаскала, як звуть ся й досї дяки на Буковинї (даскал). Назва бакаляра вже в другій половинї XVI в. стрічаєть ся в приложеню до дяка[1184]. Через се ми й не стрічаємо спеціальних фундацій на школу, а звичайно піклованнє про неї виявляєть ся в збільшеній дотації для дяка, як в тестаментї Загоровського, або в записї Ходкевича, де на православного дяка і католицького орґанїста визначаєть ся десятина з 25 кіп жита і стільки ж ячменю, по половинї на обох. Певні оплати побирали ся й від самих учнїв. В посланию владики новгородського Генадія (з кінця XV в.) ми стрічаємо практику звістну нам на Українї в пізнїйших часах, і спільність її з великоросийською дає дорозумівати ся, що вона йде ще з часів староруських: за вивченнє вечірнї приносили «мастерови» горнець каші й гривну грошима, за утреню знов, і т. д.[1185]. Так практиковало ся й при науцї у дяків: такі приноси робили ся по граматцї, псалтири і т. д., і практика ся безперечно сягає сих старих часів.

Круг науки такої школи описує згаданий Одерборн так: «тридцятилїтнїй чоловік учить в нїй дїтей перших початків наук; катехизма не уживають, але дають дїтям молитви до Богородицї й св. Миколая, списані в книжках, а апостольський симвом вчать з деякими змінами в словах; до сього додають Дивидові псалми, котрі вони читають в день і в ночи»[1186].

Так само описує стару практику Мелетий Смотрицький в передмові до своєї граматики (1612): здавна, каже, був звичай вчити малих дїтей з початку азбуки, потім часослова і псалтири і письма; потім деякі читали й апостол. Що се практика дуже стара потверджує той же згаданий новгородський арх. Генадій, що опираючи ся, очевидно, ще на старій практицї, яка взяла свій початок з часів староруських, київських, — радить «учить в училищахъ первоє — азбука граница истолкована совсЂмъ, да и подтительныя, слова, до псалтыря съ слЂдованіемъ накрЂпко»[1187].

Псалтир була головним підручником шкільним — вивчивши азбуку, склади й скорочення, переходили до неї. Скорина, видаючи свою псалтир (1517), бачить в нїй ту прикмету, що вона «детямъ малымъ початокъ всякоє доброє наукы, дорослымъ помноженіє въ наукЂ»[1188], а в передмові до своєї біблїї бачить головне призначеннє псалтири в тім, що вона служить підручником «умети граматику или по рускы говорячи грамоту, єже добре чести и мовити учитъ»[1189]. На одній псалтири XVI в. в звичайнім заклятю предвиджуєть ся, що хтось, може, її візьме з церкви «или на ученіє дЂтей дасть»[1190]. Письма вчили уставного — калїґрафувати на старий взір, а як вмів сам учитель — то й скорописного, що з XV віка починає вироблювати ся на основі півуставного (зменьшеного і меньш старанного уставного письма), і розвиваєть ся в XVI та входить в уживаннє в актовім письмі і урядовім дїловодстві[1191]. Але тої скорописи в XVI в. не завсїди уміли ще духовні люде[1192]. Так само від знання самого учителя залежала наука рахунків. Далї сього — та хиба правила церковного для охочих, та наука не йшла. Здібнїйші ученики з нею могли пускати ся на арену практичної дїяльности — як по вподобі, чи віддавати ся «почитанню книжному» й ним розширяти свої теольоґічні відомости, вигостровати своє мишленнє і набірати ся взорів для викладу власних гадок, особливо під проводом якогось більше очитаного, «искусного» чоловіка, в старім переконанню, що в сїй побожій лєктурі, а предо всїм — в самім Письмі сьвятім лежить вся сума потрібного знання. Се переконаннє, подїляє вповнї і пробує боронити супроти нових потреб часу навіть і такий піонер нової науки як падуанський доктор Скорина[1193]. Меньше цїкаві, меньше здібні зіставали ся при простій письменности — при таких знаннях, які ото згірдливо характеризують Тяпинський і Скарґа.

Такий характер мали й наука у ріжних грамотїїв, або домашнє ученнє, практиковане в шляхетських домах. В наведених вище розпорядженнях своїх Загоровський поручає опікунці своїх дїтей, коли їм сповнить ся сїм лїт, або посилати їх до школи, або казати томуж дякови чи иньшому «дякови доброму», вчити їх дома «науки в писме светомъ». Такий дяк має научити їх «въ своємъ языку рускомъ, въ писме светомъ», уміти молитов; більшої науки від дяка Зогоровський не сподївав ся, і для науки латинської поручає «зєднати бакаляра статечного» — чи то з вихованцїв латинських шкіл, чи з яких самоучок, бо тут іде мова також тільки про початки латинської мови. Пинський шляхтич Євлашевський, описуючи свої молоді лїта (в 1550-60-х роках), каже, що його вже на пятім роцї зачали «бавити наукою рускою» — «кгдыжъ въ тыхъ часахъ, додає він, въ той нашей стороне не было єще иншихъ наукъ». Він научив ся письма руського, польського, вмів і жидівську азбуку, а рахунків навчив ся на практицї в службі при поборах[1194].

До чужостороннїх шкіл удавали ся дуже рідко. Виїмками були такі люде як полоцький міщанин Скорина, що їде на унїверситет до Кракова, і тут дістає степень бакалявра, відси удаєть ся до Падови і тут здобуває степень доктора лїкарських наук[1195]. Ті люде з Галичини, з Підляша й иньших країв, що стрічають ся в актах унїверситету краківського — в досить великім числї, також деяких унїверситетів нїмецьких — нпр. липськім, та в італїанських — головно католики. Тільки про деяких можливо думати, що вони були Русини; навіть означеннє Ruthenus означає часто лише чоловіка з Галицької Руси, як ріжні Rutheni краківського унїверситета[1196], Станїслав Гінек або Ян Дершняк липського, Станїслав Стажеховский Ruthenus і такий же Станїслав Кернер — базельського унїверситету, і т. д.[1197]. Доперва заснованнє єзуїтських колєґій в Вильнї й Ярославі починає притягати до себе учеників з українських православних родів, тим більше що прилученнє до Польщі зробило латинську науку вже невідмінно потрібною. А перейшовши єзуїтські школи, починають їх вихованцї — особливо такі, що вже перейняли ся вповнї католицьким духом, або й перейшли на латинство, — їздити до шкіл заграничних, італїанських особливо.

В наведених вище словах автора Перестороги цїкава гадка пробиваєть ся — що з тою наукою, яку розпоряджали православні, в XVI в. особливо, вони навіть не годні були опанувати того культурного запасу, який їм переказали попереднї віки — книг було нанесено «великоє множество», але вони «припадали пилом» без ужитку, без читання. І се дїйсно дає оден з найсильнїйших симптомів культурного упадку Руси XVI в., що вона не годна була навіть користати з того, що могла дати їй стара книжність.

Історія письменства й книжности на Українї в сих темних двох столїтях (середина XIV — середина XVI) взагалї до тепер зовсїм не розслїджена і дуже бідна матеріалом. Можемо констатувати староруську книжну традицію, далеко тяжше означити нові набутки в сфері письменства ориґінального й особливо перекладеного. З одного боку, не можемо відріжнити докладно, що в сїй сфері було звістне в часах староруських (до кінця XIII чи середини XIV віка) й що прийшло пізнїйше: при оглядї староруської книжности богато стрічали ми такого, що гіпотетично зачислювано до староруських часів, але могло появити ся і в XIV або навіть XV віцї[1198]. З другого боку, в тім рукописнім матеріалї, яким розпоряджаємо, переважно не відріжнено те, що належало землям українським, що литовсько-білоруським (українські й білоруські памятки часто досї лучать ся під одну катеґорію «західно-руських», без близшого відріжнення і близшої аналїзи), а що новгородсько-московським, в районї яких найбільше заховало ся останків тої старої книжности.

Одним з найбільш характеристичних показчиків того книжного запасу, яким розпоряджали землї київської митрополїї, українські й білоруські, служить опись біблїотеки Супрасльського монастиря[1199], заснованого на початку XVI в. митр. Йосифом Солтаном. Надїляючи його ріжними церковними річами, він положив, очевидно, й підвалини його біблїотецї, постягавши книги з ріжних місць, перед усїм своєї митрополичої епархії, до котрої належала Київщина й землї заприпетські (нїмансько-березинські, Новгородок, Вильно, Минськ), а також, очевидно, і з иньших епархій. В катальоґу, спорядженім в 1557 р., відріжняють ся книги «старі»[1200], зібрані за попереднїх ігуменів, то значить в першій третинї XVI в.; книги нові, зібрані за ігумена Сергія Кимбара, що правив монастирем від 1532 р., і найновійша верства, що дістала ся по спорядженню описи. Маємо отже кілька хронольоґічних верств, які обіймають в сумі звиш пятдесяти лїт. Деякі книги значать ся виразно як новописані, і таким чином знаємо, що списувало ся на ново, в серединї XVI в., отже-що уважало ся тодї потрібним, актуальним[1201].

Полишаю на боцї книжки чисто церковно-служебні (таких на 215 скатальоґованих рукописей і книг було коло 50 — євангелия, апостоли, псалтирі, часослови, тріоди, єрмолої, октоїхи, молитовники, служебники і т. и., по кілька примірників). Поза тим маємо тут ряд толковань св. письма: «толкові» євангелия, апостоли, псалтирі, апокалїпсіс і навіть «служба толковая». Поодинокі книги старого завіту: битиє, Ісус Навин, Царства, вибірку з старозавітних книг, зложену на початку XVI в. п. т. Десятоглав, також пророчества, але цїлої біблїї не було — аж до Скоринової біблїї, яка фіґурує тут під назвою «книг битих» — друкованих. Писання св. отцїв — цїлий ряд збірників слів Іоана Златоустого й иньших популярних отцїв: Ізмарагд, Маргарит (два), Златая цЂпь, Іоана Златоустого Шестоднев, слова на піст, і ще два иньші збірники (титул попсований), поучення Григорія Богослова, Василія Вел., писання Діонисія Ареопаґіта, Кирила Єрусалимського, ЛЂствица Іоана Синаіта — найпопулярнїйший підручник аскетизма, в пятьох примірниках, Григорія Двоєслова два примірники, Єфрема Сирина два, Ісака Сиріянина два, Кирила листи на Юлїана, Григорія Амиритського «на Ервана», ави Дорофея, Іоана Дамаскіна, Федора Студита, Іоана Антіохійского, Григорія Синаіта, моралїстичні збірники Антіоха і Никона, Діоптра мон. Филипа. Богато збірників поучень, уложених систематично, з ріжних авторів, і релїґійно-моральних підручників, зложених з житий і поучень: такі т. зв. учительні євангелия — збірники поучень і толковань на євангельські теми (тут їх три), слова на чотиродесятницю й пятдесятнидю (окрім слів на піст Ів. Златоустого), прологи — короткі моральні повісти й поучення розложені по дням рову (було їх два повні річники і оден піврічник), «синаксар» — збірник тогож типу[1202], минеї — жития і ріжного рода моральні поучення, розложені відповідно до днїв сьвятковання ріжних сьвятих (минея стара і нова, осібно минея «нових сьвятих» і «минейка — образцовъ святыхъ», ілюстрована); «отечники» — патерики, збірники аскетичних житий, було їх аж шість, в тім «отечник єгипетський», а семий «патерик печерський»; дві книги житий сьвятих Метафраста. Поодинокі жития — Івана Богослова, Івана Златоустого, Паісія, Атанасія Атонського, «книжка житів вел. Феодосія киновіарха и иныхъ святыхъ», збірник — «на предЂ житіє Кипріяново, а потомъ иншихъ светыхъ», вкінцї житиє Сергія Московського. Кілька книг канонїчного змісту: Номоканон, три книги «правил церковних», «Зонари» себто «Номоканон Зонари». Якась близше не описана полємічна «книжка на Латыну». Лїтература лєґендарно-апокрифічна й повістєва представляєть ся повістею про Варлаама й Іосафа («Асаф», в двох примірниках), житиєм Андрія Юродивого, «Василем Новим», завітами XII патріархів (книга 12 Іяковлевичевъ), і сюди ж здаєть ся належить близше нам незвістна «книга Криница». Більше того мусїло бути в «збірниках», близше неозначеного змісту (показано таких 8, а що до одного пояснено, що там містив ся «Асаф» і Хожденіє Данила). Лїтература історична представлена, окрім історичних біблїйних книг, іще Палеєю, «ПлЂненієм іерусалимським», Временником — «изъ Константинова временника выписанъ» (мабуть з Константина Манасії), книгою Царственникъ съ лЂтописцемъ (коже звістна супрасльська лїтопись). Лїтературу природничо-ґеоґрафічну заступав лише Козьма «Індикоплов» в двох примірниках, та «Хожденіє Данилово».

Се не тільки найбільший, який ми маємо з тих часів, сортимент книжок, але й дуже типовий. Иньші катальоґи біблїотек, які маємо з тих віків[1203], і той книжний запас, який до нас заховав ся реально, разом взяті доповняють супрасльський катальоґ розмірно не богато, так що в сумі він дає досить добрий образ тої руської книжности, якою розпоряджали українські землї XV-XVI віка. Поза книгами богослужебними і сьвятого письма скрізь фіґурують ті самі толковання св. письма, учительні євангелия, прологи й минеї, писання деяких популярнїйших грецьких отцїв церкви, номоканони, з свійського письменства — Хожденіє Данила, печерський Патерик, дещо з лїтописної лїтератури (дуже не богато розмірно).

В основі сеї книжности, розумієть ся, лежала староруська книжна традиція, одначе значно доповнена придбаннями тих пізнїйших віків, XIV-XVI, — писаннями ориґінальними, а ще більше перекладеними. На жаль, не можна вповнї докладно означити, що саме внесли в сей книжний запас сї віки, тим меньше — що нового докинули до нього наші книжники, а що дістали готове: з полуднево-словянських земель — з Болгарії й Сербії, де XIV вік принїс з собою нове оживленнє книжної й лїтературної дїяльности (тодї появив ся там ряд нових перекладів навіть давнїше вже перекладених писань, і чимало нових)[1204], також з Волощини, що в тих часах культивувала виключно славянську книжність[1205], і з Білоруси та земель новгородсько-московських. Причини сеї неясности я пояснив уже: цїлий ряд творів ми маємо в кодексах пізнїйших, XIV-XV-XVI вв., і тільки більше або меньше гіпотетично припускаєть ся їх знаннє в давнїйших віках. Напр. зістаєть ся неясним, чи належить до пізнїх староруських часів (кінець XIII — поч. XIV в.), чи до пізнїйшого вже часу знайомість з такими повістями як незвичайно популярний пізнїйше Варлаам і Йосафат або Стефаніт і Іхнїлат, як Християнська топоґрафія Козьма Індикоплова, як Хронїка Манасії з влученою до неї Троянською історією, як нова редакція Александрії, як цикль оповідань звязаних з Індийським царством, як цїлий ряд апокрифічних повістей і поем, яких традиція не виходить поза XIV-XVI віки[1206].