Розділ «VI. Боротьба за і против унїї по її проголошенню, в житю і письменстві»

---

ПРОГОЛОШЕННЄ УНЇЇ Й ЛЇТЕРАТУРНА БОРОТЬБА ЗА І ПРОТИВ НЕЇ

---

Перед унїєю, аґітація в Вильнї, неясна ситуація у Львові, Катехизис Зизанія і викликані ним писання, Казаньє о антихристђ, суд над Зизанієм

Неясні, непевні поголоски про приготованнє церковної унїї, які мусїли ходити між православними вже в 1592-4 рр., протягом 1595 рр. переходили все більше в форму позитивних, вповнї певних відомостей. В Вильнї бувший львівський дидаскал і проповідник, Стефан Зизаній, перейшовши в тих роках до Вильна, розпочав лїтом 1595 р. кампанїю против митрополита й владиків за їх перехід на унїю. Митрополит запевняв, що про унїю не думає, посилав якогось свого післанця, потім в листах грозив Зизанію й сьвященикам брацьким за такі «бунты противъ насъ пастырей зверхнихъ» клятвою й відданнєм до судів королївських[1733]. Але супроти недвозначних познак зради владиків Зизаній з товаришами вели далї аґітацію против епископату. Митрополит, сповняючи свою погрозу, покликав виленське духовенство на свій суд і застановив богослуженнє у всїх церквах Вильна (серпень 1595)[1734], але се не могло погасити справи. З кінцем липня вийшла у сьвіт звісна окружна грамота кн. Острозького, де сей «началникъ в православію» подавав до загальної відомости зраду владиків — що вони «въ волки претвориша ся и єдиныя, истинныя вЂры св. восточные церкви отвергше ся, сьвятЂйшихъ патрыарховъ, пастырей нашихъ, и учителей вселенскихъ отступили и ко западнымъ приложиша ся, только єще кожею лицемЂрія своєго яко овчыною закрывающе въ собЂ внутренняго волка, не объявляють ся с тымъ, потаємне согласивши ся съ собою, окаянніи, яко христопродавецъ Іюда зъ Жидовами, умыслили всЂхъ благочестивыхъ въ здЂшней области хрестьянъ безъ вЂсти отторгнувши, съ собою въ погибель вринути — яко самыя пагубныя и скрытыя ихъ писанія объявляютъ»[1735]. Старий князь пятнував сих владиків як безстидних і беззаконних зрадників і злодїїв і закликав всїх православних до безоглядного опору, обіцюючи з свого боку всяку поміч і вірність, старому православію та запевняючи, що при однодушній опозиції православних їм нїхто не може накинути тої унїї против їх волї. Се був поклик до війни з єрархією — їй треба було вимовити всякий послух, не признавати більше за своїх пастирів і всякими способами противити ся задуманій нею унїї. І безперечно, поклик князя знаходив послух і відгомін.

В Вильнї на митрополичу грамоту, що кидала клятву на духовенство, віддаляла його від богослуження і кликала перед митрополичий суд, духовенство брацьке відповіло заявою, що воно не признає Рогозу митрополитом з огляду на самовільний переход на унїю його й владиків і не буде признавати, доки він не оправдаєть ся перед собором з тих закидів[1736]. Розаґгітована брацькими проповідниками православна людність Вильна виступала також против митрополита[1737]. Подібну аґітацію мусимо представляти собі й по иньших центрах брацької орґанїзації. У Львові одначе може меньше, нїж можна було думати. Тут заходили сильні переміни в ситуації. Владика Балабан, інїціатор унїї, зачинав зміняти фронт. Уже в червнї писали львівським братчикам їх кореспонденти з Острога, що Балабан рішучо вирік ся всякої солїдарности з унїєю[1738]. Він заманїфестував ся потім своїм протестом і оповіданнєм про сфальшовані мембрани (1 липня). З другого боку митрополит, дотеперішнїй протектор брацтва в боротьбі з владикою, підозрівав ся в участи в унїятській конспірації. Братчикам приходило ся здержати ся з дальшою кампанїєю против їх осіб, поки ситуація розяснить ся.

Тим часом, немов для заохоти до унїї, львівські католики — спеціяльно маґістрат, заохочуваний, очевидно, до сеї акції зі сторони, роспочали ще з попереднього року гостру кампанїю против православних. Кн. Вишневецький і кн. Ружинський так вичисляли сї кривди, на підставі відомостей від братчиків. Райцї кличуть їх попів перед свій суд і за неставленнє беруть до вязницї братчиків. Наказують попам приносити райцям до дому якісь коляди. Забороняють попам переходити через ринок з св. тайнами до хорих з засьвіченими сьвічками і в ризах. Не позволяють нести мертвих через ринок з процесією по обряду грецької віри. Не дозволяють ходити в сьвята з процесією, з хрестами з міської церкви на передмістя. Дїтям з грецької школи не позволяють «нїяких ремісій», забороняють їм в вербну недїлю іти через ринок з цьвітами, співаючи «осанна в вишнїх». Школярів убогих «мендиків» (прошаків) бьють по улицях, затягають до своєї школи й там збиткують ся. Убогих жебраків наших випихають з домів своїх. Набігають в ночи на нову брацьку церкву, що будувала ся тодї, нищать інструменти, паскудять, навіть на олтар. Не приймають православних до ремесла, забороняють їх визволяти з науки. Русинів, що служать у католиків, примушують ходити до костела, впихають їм мясо в рот під час посту, мордують за те, що вони ходять до своєї церкви. Зведених на католицтво, коли б хотїли вернути ся назад до своєї віри, мучать, мордують і до вязницї дають. Змушують сьвята сьвяткувати по новому калєндарю. В сьвята по старому календарю витягають на роботу господарів і челядь, беруть кари і саджають до вязницї. З катедри костельної й на ратушу перед всїма називають нас поганими й хулять наші сьвятинї церковні; забороняють дзвонити в нашій церкві відповідно до наших порядків, а в сьвята нового калєндаря не позволяють дзвонити скорше нїж вони почнуть, і т. д.[1739]. В сю сторону — на оборону свою від таких поневірок і кривд мусїли звернути теж свою увагу братчики і тим всїм поясняєть ся, що головною ареною боротьби за і против унїї в сїй хвилї стає Вильно, хоч боротьба ведеть ся тут — з тої й другої сторони — в значній мірі українськими силами.

Поруч боротьби словом, проповідею, активними протестами вона вела ся також на лїтературнім полї. По одній сторонї виступав Зизаній, по другій Потїй. Не маючи першої публїкації Зизанія — його «Катехизиса», виданого в 1595 р. (до нас не дїйшло нї одного примірника), не можемо мати докладного понятя про нього, але нема сумнїву, що він мав характер полємічний, звернений против унїї й спірних точок між грецькою й римською церквою. Антаґонист Зизанія Фелїкс Жебровский, видаючи проти нього свою полємічну брошуру[1740], вишукує єреси в катехизисї Зизанія, а заразом докоряє йому за його аґітаційну роботу і накликає до унїї «нарід руський»; очевидно аґітація устна і «Катехизис» Зизанія стояли в тїсній звязи між собою. Виданий в тім же роцї в Вильнї трактат в оборонї унїї: «Унія алъбо выкладъ арътыкуловъ ку зъодночонью Грековъ съ костеломъ Римскимъ належащихъ»[1741], очевидно, стояв в тїсній звязи з тою-ж аґітацією. Трактат без сумнїву, написаний був Потїєм, але вийшов анонїмно, в імени владиків-унїятів; він переглядає спірні точки, «на которыя оглядают се люде народу руского, не хотечы зъ Рымляны до єдиноцства й згоды першоє вернути ся», і воює против тих аґітаційних мотивів, якими воювали противники унїї. Так чимало тут дано місця полєміцї з виводами, що папа антихрист. Потїй дуже різко викликав проповідників сього погляду, аби довели, що папське імя відповідає антихристовому імени[1742].

Се було дуже необережне викликаннє вовка з лїса, й Зизаній не зістав ся винним відповіди на се візваннє. На другий рік видав він книжку: «Казаньє с-того Кирила патріарьхи ієрусалимьского о антихристЂ и знакахъ єго», на мові руській і польскій (Вильна, 1596)[1743]. Тут в формі толковань св. Кирила на восьмий член символа — про другий прихід Христа, він давав відповідь на ріжні точки, порушені Потїєм, і спеціально — до тези про папу-антихриста сипнув цїлою горстю ріжні «знаки антихристова наставаня» й ріжні антихристові числа з папського імени, зачерпнені з протестантської полємічної лїтератури[1744]. При всїй абсурдности своїй ся ідея папи-антихриста була вже настільки спопуляризована гуситською, потім протестантською аґітаційною лїтературою, а через неї і в нашім полємічнім письменстві[1745], що робила сильне вражіннє на сучасників й живо трактувала ся в аґітації против унїї, як сьвідчить книжка Потїя. І сей новий трактат Зизанія напсув багато крови католикам і унїатам[1746] та здобув собі велику й трівалу популярність, підхоплений московськими старовірами XVII віка.

Саму справу унїї трактовано поки що теоретично — хоч і не дуже академічно. Противники унїї були певні, що ся справа ще до них прийде — що її рішати буде загальний собор, і тодї буде час дати й відправу. Поки що ж їх головно займали зрадники-владики: треба було добити ся, щоб їх скинено з катедр. Се вважали можливим, і тому заходи митрополита против оборонцїв старої віри мало кого інтересували. Собор в Новгородку (сїчень 1596 р.), де митрополит мав судити своїх виленських противників, православні просто іґнорували. На собор сей, крім митрополита, з владиків прибув тільки львівський Балабан, що обробляв митрополита в своїй справі з братчиками і дістав рішеннє справи на свою користь[1747], та новопоставлений полоцький Загоровський. Вони перенесли справу виленських противників унїї на доґматичний ґрунт: Стефан Зизаній був обвинувачений в єресях, як автор «Катехизиса», заочно засуджений і виклятий разом з своїми товаришами, священиками виленського брацтва[1748]. Сею анатемою одначе нїхто не журив ся: митрополиту і всїм владикам-унїатам з православної сторони вже давно виповіджено послух, і під час самого собору на соймиках росписаних перед весняним соймом православні вели аґітацію за домаганнєм, щоб король відібрав хлїби духовні від зрадників-владиків. Як відомо[1749], се домаганнє було дїйсно прийнято в посольські накази майже всїх українських і декотрих білоруських соймиків і поставлене на соймі, але не підперте цїлою посольською палатою, не було прийняте королем, і посли тих повітів, а з поміж сенаторів кн. Острозький зложили протести. Заявили, що вони й їх братя шляхта, з огляду на незаконне заведеннє унїї, не будуть тих владиків-відступників і всїх, хто б держав ся унїї, вважати за своїх пастирів і не позволять їм виконувати в своїх маєтностях нїяких функцій.

Не вигравши справи на соймі, православні перенесли свої заходи на собор, що мав бути скликаний в справі унїї. На собор в Берестю, скликаний на день 6 жовтня, відпоручники православної шляхти й міщанських громад привезли інструкції, а їх зміст, по словам соборного унїверсалу, зводив ся до отсих трох точок: 1) Духовні, що вийшли на свою руку, приватно, з-під зверхности патріарха, мають бути покарані відібраннєм від них урядів. 2) Унїя з західньою церквою не може переводити ся на такім частковім, не поданім до загальної відомости синодї, без згоди патріархів і всеї східньої церкви, навпаки — має бути заховане на основі старих привилєїв «набоженство старожитноє» східньої церкви. 3) Старий калєндар має бути задержаний, а нового не приймати[1750]. Ся третя точка містить ся в другій, і таким чином жадання православної суспільности містили ся в отсих двох точках: унїя не може бути переведена инакше як загальним собором, з участю патріархів і всеї східньої церкви, і все зроблене на свою руку владиками в справі унїї — не важне; владики — самовільники мають бути скинені з урядів за відступленнє від церкви. Собор православних сповнив сї жадання. Сконстатував, що православна людність Польсько-литовської держави хоче далї зіставати ся при патріархах і не признає самовільних вчинків своїх владиків. Владиків покликав на свій суд і коли вони не ставили ся, заочно осудив і позбавив урядів, а сьвітське «коло» постановило вислати до короля депутацію, щоб се рішеннє ,собора на владиках унїатах сповнив[1751].

Та тільки біда була в тім, що православного берестейського собору, правосильного з православного канонїчного становища, унїатсько-католицька сторона православним не признала, і на такім становищу стояло й правительство. Справу унїї воно вважало безповоротно порішеною компетентними властями — православними владиками, і що небудь зміняти, чи наново зачинати не признавало права нї православним мирянам, нї кому иньшому. І для якої небудь кари над владиками, чи скинення їх з урядів не бачило нїякої причини, бож владики не виступили з свого «грецького закону», признаючи ся до одности з римською церквою[1752]. Ситуація з сього боку вияснила ся досить докладно вже під час самого берестейського собору, супроти становища зайнятого унїятською й католицькою єрархією й королївськими відпоручниками що до собору православних. Отже православним треба було довести незаконність унїї, вчиненої владиками й добити ся від короля, щоб їх скинено. Унїятсько-католицькій сторонї треба було довести, що унїяти поступили законно й похвально, а опозиція православних і спеціально — їх собор в Берестю був неправосильним і беззаконним. І коло сих точок розгораєть ся лїтературна й полїтична боротьба зараз по берестейськім соборі.

Берестейський собор і контроверсія про його правосильність, «Описаньє» Скарґи, Ектезіс, Апокрізіс, його арґументація історично-полїтична і теольоґічна, неправовірність. Вишенський, його біоґрафія, перші полємічні писання, «Писаніє кь утекшимь епископомь», критика єрархії, лист до Острозького і Порада, її церковний радикалїзм і безрадність, «Отвђтъ Феодула» і «Зачапка»

Скарґа, оден з духових батьків унїї, сьвідок і участник берестейських переговорів, був, здаєть ся, першим, що поспішив в поміч новодовершеній унїї з лїтературним апаратом, щоб за його помічю перехилити на користь унїятської сторони ті контроверсїї, в які вводили сучасників офіціальні унїверсали обох сторін — православної й унїятської, про соборні подїї. Вже з початком 1597 р. під лютневий сойм[1753], появила ся анонїмна книжка його, для лїпшої популяризації пущена відразу, здаєть ся, в двох виданнях — руськім і польськім: «Описаньє и оборона събору руского берестейского[1754].

Вона дїйсно складала ся з двох частин. Перша давала історію собору — унїятсько-католицького розумієть ся, як єдино законного, супроти котрого собор православний був тільки, «схажка в каменицы берестейской». Вона подавала мов би офіціальні протоколи — про се мала сьвідчити кінцева нота: «дъяки светого собору за росказаньєм старшихъ», хоч безперечно, маємо тут лїтературне обробленнє сеї історії, з загостреними против православних шпильками. Показне місце займає тут широка промова вложена в уста королївських послів: намова до православних, аби прилучили ся до владиків-унїятів, з виразними слїдами пізнїйшої лїтературної фабрикації. Друга частина — оборона правосильности собора дуже побіжно зачіпає питаннє його законности, збуваючи се дуже сумнївним арґументом, що він збирав ся за волею папи; доводить за те, що сьвітські люде в справі злуки церков не повинні були мати голосу, і боронячи владиків від закиду, що відступили від патріархів, широко розводить ся над верховністю папи, роздїлом церков, пробами злуки, особливо на фльорентийськім соборі і т. д., в значній мірі повторяючи виводи свого трактату про унїю (О iedności kosciola). Все отсе має довести, що владики поступили спасенно, піддавши ся папі, і доказавши се, Скарґа вже злегка переходить ріжну арґументацію против унїї, яка, видко, ходила по сучасниках і має з сього погляду чималий інтерес. Тут мова й про чудо, що мовляв стало ся під час берестейського собора на осудженнє унїятів (вино на воду перемінило ся), й про клятву, кинену Никифором на владиків-унїятів, і про небезпечність бунтів з боку православних («се списуютъ, и великая ихъ громада, и много людей простыхъ до себе намовляютъ м бунтуютъ»). Опозицію унїї Скарґа представляв головно дїлом ріжновірцїв — протестантів і аріан; се, розумієть ся, була неправда. Головну контроверсію, коло котрої в дїйсности обертала ся справа: чи мали право владики, будучи під зверхністю патріарха, перейти без його волї під власть папи, і чи через се вони не стратили права до своїх урядів і власти та чи не позбули ся всякої власти й авторитету супроти своїх вірних, — Скарґа поминув майже зовсїм. Се значно ослабляло вплив виводів красномовного єзуїта і відкривало слабу сторону в арґументації унїятсько-католицької сторони, в яку не залишали ударяти православні.

На Скаржину історію берестейського собору православні перед усїм відповіли виданнєм актів православного собору в Берестю. Вони вийшли за кілька місяцїв по виходї книжки Скарґи (мабуть лїтом 1597 р.), для безпечности від конфіскати — в Кракові, й для лїпшого розповсюдження в ворожім таборі — по польськи (руського видання досї не знайшло ся, і чи було воно — незнати)[1755]. Книжка мала титул: Ekthesis abo krotkie zebranie spraw, ktore się działy na partykulamyin, to iest pomiasnym soborze w Brześciu Litewskim[1756].

Полишаючи на боцї полєміку, книжка ся умисно як можна обективнїйше й сухійше викладає історію собору, в формі його протоколу, переходячи день за днем, цитуючи документи, називаючи імена присутних, старшину, послів і т. д. Правдоподібно, протокольні записки дїйсно послужили основою сеї історії і дуже мало підпали лїтературному обробленню. Книжка робить завдяки тому дуже документальне вражіннє. Її метою було виказати, на скільки православний собор був правильно орґанїзований з канонїчного боку, як докладно відграничено в нїм було від «кола сьвітського» «коло духовне», що виключно займало ся церковною, канонїчною стороною справ, і як вірно при тім тривало ся воно синодальних форм грецької церкви. Се сухе, протоколярне, документальне представленнє збивало як найлїпше говореннє противників про «схажку» православних, де буцїм то верховодили сьвітські люде, ріжновірцї, й т. д. Через те при всїм убожестві своєї лїтературної форми публїкація ся свою мету вповнї осягала, і до історії берестейського собора спеціально вертати православні не вважали більше потрібним. Публїкація соборних документів в повнім текстї була обіцяна при кінцї Ектезіса, але не була сповнена — мабуть в ній не відчувано потреби по виданню Ектезіса[1757].

Натомість слїдом за Ектезісом пущена була в сьвіт бомба більшого калїбру, поцїлена в самий центр контроверсії, так старанно прикритий ріжними стороннїми розговорами в Скаржиній оборонї. Се був славний Апокрізіс Філялєта, написаний, по словам пізнїйшої унїятської традиції, на замовленнє кн. Острозького, на підставі актів з його архиву, але виданий в Вильнї, може з якихось практичних, а може і з тактичних мотивів[1758]. Про особу автора й обставини написання його книги не маємо сливе нїяких відомостей крім тих нечислених натяків, які розкидав у нїй сам автор. Його імя — Криштоф Бронський, дає нам також тільки пізня унїятська традиція[1759]. В польсько-католицьких кругах йому зроблено репутацію ріжновірця, і ми при сучаснім станї наших відомостей не можемо сказати нїчого нї за нї против сього, але в книзї автор скрізь виступає речником православних. Передмова датована 30 жовтня 1597 р., в Вильнї, і се більше меньше вказує на час виходу польського видання. Воно має титул: Αποκρισις abo odpowiedż na xiążki o synodzie brzeskim, imieniem ludzi starożytnej religiey greckiej przez Christophora Philaleta w porywczą dana. Час і місце руського видання не вказані. Вийшло воно в Острогу, досить скоро по польськім виданню, найдальше — на початку 1598 р., з деякими відмінами в тексті, в змісті[1760].

Для охорони від конфіскати книгу присьвячено канцлеру Замойскому — «аби той скрипт від огня був забезпечений», і сю присьвяту повторено також і в українськім виданню.

Трактат сей не тільки своїм змістом, але й великістю бере гору над усею полемічною нашою лїтературою сеї доби. Руське виданнє має 222 картки — польське 334 стор. досить тїсного друку in 4°. Подїлений на чотири части, трактам властиво розпадаєть ся на дві половини. Перші дві части займають ся справою дня — унїєю й звязаними з нею питаннями, друга половина (частина третя й четверта) займають ся питаннями більше загальними, академічними: про папський прімат, про східнїй патріархат і закиди роблені йому католиками.

Історію берестейського собору Філялет лишає на боцї, відсилаючи читача по неї до Ектезіса, і тільки на доповненнє його подає соборний унїверсал православних. Далї, розвиваючи гадки сього унїверсалу, подає преінтересну й високо пікантну для сучасників збірку листів митрополита й Потїя, з яких виходить, що вони до останньої хвилї таїли ся й вирікали ся всякої солїдарности з унїєю, а переведеннє її не вважали можливим инакше, як соборним способом, з участю вірних[1761]. Королівськими листами, даними в відповідь на петиції владиків, виказує, що при переходї своїм на унїю владики мали на метї зовсїм не духовні, а переважно матеріальні вигоди для себе й церкви[1762]. Виясняє тезу, що владики своїм переходом, а властиво правительство допускаючи і санкціонуючи такий самовільний перехід нарушує ґарантії релїґії, дані конфедерацією 1573 р. й иньшими актами[1763]. Спеціально спиняєть ся коло ґарантій в справі календаря, нарушених заведеннєм нового календаря разом з унїєю, і виясняє причини, чому православні не приймають нового календаря[1764]. Нарештї поясняє, чому нїяк не можна приймати офіціального погляду, що владики, перейшовши на унїю, зістали ся по давньому «при грецькім законї»: виказує, що їх перехід під папську зверхність був звязаним з повним відреченнєм від «грецької віри», і свою гадку потверджує офіціальними актами унїї. Доводить, що унїя 1596 р. зовсїм не являєть ся відновленнєм унїї фльорентийської, бо відпоручники владиків в Римі прийняли науку римської віри по ухвалам собору трідентського, далеким від всяких уступок східньої церкві[1765].

І виводить з того, що владики — унїяти «вже далЂй за духовныє релЂи греческои ведле правды почитаны и называны быти, а затЂмъ ведле права и зъ добръ на греческую вЂру власне наданыхъ тЂшити ся» не можуть і права не мають[1766].

Друга частина присьвячена оборонї православного берестейського собору з становища загальних принціпів соборности. Против тез Скарґи, що тільки епископи мають право до соборів, а люде мирські не мають голосу в справах віри, виясняє він принціпи соборности, ідею демократичної церкви в противність т. ск. аристократичним поглядам Скарґи. Далї, в третїй части виступає він против церковного монархизму, голошеного Скарґою (о монархіи албо єдиновластіи костелномъ папежовъ римскихъ), а в четвертій збиває ріжні закиди патріархарови й східнїй церкві, якими Скарґа й унїяти виправдували відступленнє владиків від патріархату. Тут, при кінцї, він знову вертаєть ся до конкретних питань дня. Дуже дотепно іронїзує він над обіцянками католиків і надїями унїятів, що унїя піднесепрестиж грецького обряду в Польщі, і влучно пророчить, що місць в сенатї унїятські владики таки не побачать. Остерігає, що унїя замість одности й спокою може внести в релїґійні й національні відносини Польщі ще більше ферменту. Вказує на небезпечні симптоми, які дають себе знати вже тепер з нарушеннєм релїґійної свободи, та закликає сенаторів, аби своїми радами відвели короля від небезпечної релїґійної полїтики, зазначеної ним на соймах 1596 і 1597 р.