IV. Побут і культура

Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків

Таким чином галицькі цехи, що були т. ск. малярськими школами в XVI-XVII вв., виховували своїх майстрів в напрямах західнїх. Русинам, що правда, вступ до сих цехів був утруднений. Формально закритий був їм приступ до цеху в Львові й Перемишлї на переломі XVI-XVII в. У Львові арцибіскуп Солїковский в 1596 р. вилучив малярів католиків з огляду на занятє їх церковним малярством, тому що Вірмени й Русини виконували образи не згідно з церковними канонами[1295]. Він установив для католиків осібний цех і охоронну марку для образів: на будуще в нїякі католицькі церкви не вільно було брати нїяких образів без тої марки.

Малярі Русини зістали ся без цеху, й на далї приступ до нього був їм закритий. В братських записках львівських XVII в. читаємо: «майстрів-Русинів ремесла малярського вигнали з поміж себе: Лавриша маляра і Семена, сина майстра малярського ремесла, кажучи їм, аби собі заложили осібний руський цех, осібно від Поляків»[1296]. (Була то гірка іронїя, бо на заложеннє осібного цеху треба булоб їм дозволу не тільки міських властей, а й вищого правительства). Тамже читаємо: Хому Дмитровича, що вчив ся у Павла Угрина, й Івана Федоровича, що вчив ся у п. Мартина золотника, до цеху прийняли (до науки), але визволити не хотїли; Томаша Матїєвого сина зі Львова в майстри не прийняли, і т. д.

В Перемишлї цехова устава 1625 цеху золотників і малярів теж вповнї виключала не-католиків[1297]. Нема сумнїву, що вже й перед тим приступ до сих цехів для Русинів, взагалі не-католиків був утруднений, як з загальних цехових мотивів, так і тим спеціальним мотивом, яким толкувало ся заложеннє осібного малярського католицького цеха — що цехові майстри займали ся мальованнєм побожних, католицьких образів.

Але й не вступаючи до цеху, Русини-малярі не могли не підпадати загальному напряму місцевого цехового малярства — то учачи ся у місцевих майстрів, то йдучи за їх прикладами, то користаючи з тих же «кунштів» «кужбушків» (Kunstbuch-и, збірки рисунків і ґравюр), що служили взірцями для образїв[1298]. Число цехових майстрів взагалї було не велике, і поруч них в самім Львові далеко більше було не-цехових, головно Русинів. Так при завязанню малярського цеху було в нїм всього вісїм майстрів, а в скарзї на не-цехових партачів 1600 р.[1299] малярський цех вичисляє одинадцять малярів на львівських передмістях, самих Русинів. Виключеннє з цехової орґанїзації могло відбивати ся на рівенї їх артистичного вишколення, рівнож на їх клїєнтелї, на попитї їх роботи, але безперечно не виключало з тих артистичних впливів, під якими жило й розвивало ся в тих часах майстерство цехове. Зрештою працювали вони не тільки для церков і православних людей, а і для польських панів, приладжуючись під їх смак і вимоги[1300]. І коли в своїх роботах на церковні теми сї малярі-Русини мусїли йти чи волею чи неволею за взірцями й традиціями русько-візантийської штуки, то навіть против волї й сьвідомости не могли уберегти своїх товарів від впливів тої західньої штуки, яка плекала ся коло них. Не підпадав тим впливам тільки той, до кого вони не дійшли — якісь самоуки з далеких кутів, або зайди з країв ще не зачеплених впливами західньої штуки, ученики майстрів молдавських, грецьких і т. ин. Західні збірники рисунків, «куншти» мали в тім напрямі дуже важне значіннє, а поруч них уже з XVI віка починаючи здобувають велику вагу збірники ґравюр, нїмецьких особливо. Вони служать взірцями для місцевої ґравюри: так перші ґравюри в руській книжцї — образки, заставки, декоровані букви празької біблїї Скорини мають виразний західний стиль, стоять в повній залежности від сучасних нїмецьких взірцїв[1301], і потім впливали на пізнїйші друки білоруські й українські XVI в. Гравюри навіть печерських друків XVII в. мають переважно характер копій з західнїх нїмецьких взірцїв, тільки в дечім змодифікованих, перетворених місцевими граверами[1302]. Місцеві ж ґравюри, і ще більше — збірники ґравюр західнїх служать знову джерелом для всякого рода малярських композицій, піддаючи їх вповнї рисунковій манєрі західнїй.

Західня Україна в сих столїтях ішла на передї в технїцї і в артистичній роботї і служила розсадником ремісників і так само артистів для України центральної й східньої, і звідти ширили ся і тут тіж впливи, тіж напрями. Похід польської культури й польського елєменту, що несе з собою тіж елєменти західньої культури й штуки, а як ми знаємо — ширить ся в центральній і східнїй Українї з кінцем XVI віка, піддержує сї західнї впливи, збільшає їх інтензивність з свого боку. Репрезентант візантийсько-арабської культури архидиякон алепський Павло (в 1650-х рр.), дивуючи ся малярській штуцї українських майстрів з першої половини XVII в., виразно підносить в них західнї впливи: незвичайно розхваливши образ Божої Матери в Васильківській церкві[1303], він завважає: «козацькі (так він зве Українцїв) малярі перейняли красу в мальованню лиця й кольору одїжи від франкських і лядських артистів-малярів і тепер, вивчені й досьвідчені, пишуть православні образи; вони також дуже зручні в мальованню людських лиць з повною подібністю, як то ми бачимо на портретах патріарха єрусалимського Теофана й иньших осіб». На иньших місцях, описуючи українське малярство, він що до живости й натуральности рисунку й кольористики порівнює його до грецького критського малярства, також перейнятого західнїми впливами[1304].

На жаль, з того часу — XVI і першої половини XVII віка ми не розпоряджаємо великим матеріалом[1305], але західнїй вплив (флямандський, ще частїйше італїйський) в нїм очевидний, хоч і слабше виражений, нїж в місцевих мальованнях католицьких[1306]. Як взірець впливів флямандської штуки вказують напр, іконостас Рогатина з 1647 р. і богородчанський (манявський), котрого час не означений так близше; як на взірець впливів італїйських — мальованнє львівської церкви Пятниць. В сполученню елєментів західнїх і східнїх деякі твори випадали дуже щасливо, комбінуючи величавість і спокій візантийсько-руської штуки з мягкістю відродженої західно-европейської штуки й набираючи з такої комбінації незвичайного чару[1307]. І хоч взагалї — як то можна собі легко представити — при тих скромних засобах, якими розпоряджала православна суспільність і церква, твори тодїшнього українського малярства, в масї беручи, рідко підносять ся над звичайним ремісничим рівенем, все таки стрічають ся в нїм і утвори вищої, артистичної марки — як от у згаданих мальованнях Рогатина, Богородчан, церкви Пятниць й ин. На жаль тільки — індівідуальности тих артистів пропали для нас, мабуть безповоротно (бодай в переважній части), бо ті утвори майже всї безіменні, а з іменами тих майстрів, які до нас доховали ся, переважно не можемо звязати нїяких творів.

Будівництво камінне, течії в нїм, будівництво деревяне, його рухливість і ріжнородність. Різьба, відзиви про деревляну різьбу, різьба декораційна й іконна. Скульптура. Золотництво. Гафтярство. Музика і спів, звістки про музиків, уживаннє музики в народнїм житю

В будівництві камянім — знов таки церковнім, первісний візантийсько-руський тип трохабсидної церкви, з її варіантами, не пережив, здаєть ся, староруських часів, бодай значно; принаймнї не можемо вказати з якоюсь певністю будівель сього типа з пізнїйших столїть. Як характеристичну для сих переходових віків з певною правдоподібністю можемо вказати церкву одноабсидну з двома бічними круглими нишами (абсидами), не в олтарній части, а в центральній части корабля, поперечно до її повздовжної оси, так що виходить щось як хрест з трома закругленнями на трох кінцях. Се тип широко розповсюднений в XIV-XV вв. в монастирях Атоса, а звідти рознесений також в землях балканських і наших, що стояли також в тих часах, як знаємо, в дуже тїсних зносинах з Атосом — головним огнищем візантизма по упадку Царгорода. Дотепер звістні у нас тільки невеликі церкви сього типа, як церква Лаврівського монастиря[1308], як церква в Зинківцях на Подїлю, поставлена правдоподібно в XV віцї, і як ориґінальна церква-кріпость в Сутківцях на Поділю ж, поставлена в XV в., а змодифікована о стільки, — очевидно в інтересах фортифікаційних, що тут всї чотири кінцї хреста заокруглені і тїсно зконцентровані, так що церква виглядає як квадрат, окружений чотирма круглими бастіонами зі всїх чотирох сторін[1309]. Як комбінація сього типа з старим трохабсидним типом виглядає варіант, де бічнї крила не заокруглені, а чотирокутні, з пищею не бічною, а в напрямі олтаря.

Але в XVI і в XVII в. починають у нас все більше розповсюднювати ся чисто західнї типи будівництва — на взір католицьких церков: ґотицької архітектури, більш або меньш модифікованї вже впливами ренесансу, і чисто ренесансової. Взірцем можуть служити такі церкви як коденська на Підляшу, фундації Сопігів (нїби з першої половини XVI в.) — з її готицьким порталем[1310], або церква-замок з Посади Риботицької десь з серед XVI в.[1311], як чисто ренесансова вежа і такаж церква львівської Ставропігії, роботи італїйських майстрів Петра з Борбони і Павла Римлянина, з останньої чверти XVI в.[1312], як типова репрезентантка нїмецького ренесансу — Богданова церква в Суботові з середини XVII в.[1313] — ріжні типи які дадуть нам понятє про впливи, яким підлягло тодїшнє камінне будівництво на Українї.

Камяне будівництво таким чином стояло весь сей час вповнї під чужими впливами. Більше простору народня творчість мала в будівництві деревлянім. Що правда, памяток деревяного будівництва навіть з XVI, не кажучи про попереднї столїтя, ми не маємо. Але досить богатий матеріал з сфери деревляного церковного будівництва з XVII і XVIII вв. дасть нам, безперечно, можність вглянути де що і в попереднї столїтя, коли він буде лїпше перестудіований, навіть по тим останкам, які встигнуть іще захопити дослїдники, що останнїми роками звернули ся до сеї цїкавої сфери народньої творчости. Не треба тільки спішити ся винаходити в нїм зараз якийсь самостійний і незмінний український канон, або на підставі кількох, більше або меньше припадково схопленних взірцїв, виводити глубокі національнї прикмети сього «українського типу»[1314]. Переглядаючи зібраний матеріал, бачимо приклади зовсїм виразної імітації в дереві камяної церковної будови: і стиль звичайної готицької костельної будови, особливо розповсюднений в Лемківщинї, але звістний і в иньших околицях[1315], й імітації барокових будівель[1316], тим часом як розмірно стрімкі й високі вежі східно-українських церков XVIII в. як у своїй структурі, так і в формах бань, очевидно, йдуть за формами модного тодї в церковнім будівництві рококо[1317]. Супроти того і в плянї церков — в їх бічних виступах або хрестовидних крилах можна здогадувати ся впливу того переходового типу камінної будови XIV-XV віків, про який ми говорили вище (напр. сутковецька церква з її чотирма вежами на чотирох бастіонах виглядає як старша сестра деревяних хрестовидних пятибанних церков з XVII-XVIII вв.). Тільки вилучивши такі пізнійші типи й впливи, ми, може, віднайдемо і елєменти старшого, староруського будівництва.

В сїй сфері був неустанний рух, а з нею неустанна творчість. Камінна церква була й лишила ся протягом всього сього часу люксусом, досить рідким, часто твореним руками чужих майстрів, а майже завсїди скованим готовими канонїчними взорами. Деревляні церкви будовали ся неустанно, в великих масах: ми вже знаємо, як численні були парохії й церкви в тих часах; старі церкви палили ся й гнили, і їх заступали нові, пересїчно — принаймнї раз на столїтє; поруч них творили ся й виростали нові парафії, нові церкви. Гомін сокір, що робили церкви, не затихав нїколи на цїлім просторі українських земель, а з ним не переривала ся й архітектонїчна робота, що неустанно модифікувала старі типи деревляних церков — відповідно до смаку будівничих чи фундаторів, відповідно до місцевих вимог чи обставин, відповідно до нових течій в будівництві камянім і деревлянім. Відти та незвичайна ріжнородність, яку бачимо в дохованих до наших часів церквах XVII-XVIII вв. В їх плянї, то чисто базилїчнім, то з виступами, то хрестовиднім, в ріжних пропорціях. В числї й конструкції веж (з одною вежою, з трома, з пятьма, навіть з девятьма). Так само в пропорціях висоти до широкости — де ми стрічаємо й низькі, присадкуваті будови, і стрункі, високі вежі, що з незвичайною красою злїтають над землею. В конструкції таких придатків як піддаша, опасани, ґалерїї, також дзвіницї звичайно відлучені все від церкви, але незвичайно ріжнородні в своїй конструкції. Вкінцї в рисунку бань, що то в одних випадках зближають ся до ренесансових кулястих типів, в иньших імітують роскішно-вигнуті лїнії рококо, в иньших знов дають більш прості й самостійні варіанти тих округлих форм, або вкінцї відкладаючи всї такі більш штучні форми, накривають вежі зовсїм безпретенсійними чотиро або шестикутними дахами[1318]. Коли не можемо ще, в перших початках нашої знайомости, уняти се все в одну якусь схему розвою, то в кождім разї чуємо в нїм живу, творчу роботу, яка з староруських часів неперериваючи ся йшла через сї переходові столїтя в новійші віки, XVII і XVIII в., заступлені вже приступним для нас матеріялом. Початок західнїх впливів, які так виразно дають себе знати в тім деревлянім будівництві в XVII-XVIII вв., мусимо покласти на XVI вік, ледво ранїйше.

В декорації церков ще в староруських часах пропала мозаїка, як технїка занадто роскішна й дорога на засоби пізнїйших фундаторів (від середини XII в. не маємо слїду мозаїкових робот. В середнїх столїтях вийшли з уживання різьби й декорації марморяні — з виїмком тільки гробових плит і монументів, роблених одначе вже на західнїй взір. За те в парі з деревляним будівництвом розвиваєть ся різьба деревляна — особливо з розвоєм високих іконостасів, що мав місце власне в сих переходових віках. Такий іконостас, що вже в початках XVII віка займав собою весь поперечний просьвіт церкви, віддїляючи вповнї олтар, давав широке поле для такої декораційної різьби, і Павло Аленський не знаходить слів, щоб дати вираз здивованню з розкоші й зручности сеї різьби й її золочення. «Іконостас приводить в здивованнє розум своєю високістю, блеском, іконами й золоченнєм», записує він з нагоди першої більшої церкви, яку йому довело ся бачити на Українї[1319]. Іконостас печерської церкви, з старших часів і очевидно — не високий і простійшої конструкції, не заімпонував йому через се («що до іконостаса, то він дуже гарний, але старий,» читаємо у нього)[1320]. За те новопоставлений іконостас Софії викликав горячі похвали: «іконостас при вратах сих олтарів гарний і величавий — він новий, незвичайно великий і наповняє глядача здивованнєм: нїхто не годен описати його через красу, ріжнородність його різьби й золочення; царські врата високі на 6 ліктів, широкі на 2 ½ мають арку як міська брама, два крила, як звичайно, і заглублені як в ниші; різблені цїлі й позолочені; на однім крилї бузько з срібла: він дзьобом пробиває свій бік і кров тече з нього на його дїтей, що сидять під ним (мб. пелїкан годує своєю кровю дїтей — звичайна в тодїшній штуцї емблєма), — нїхто не відріжнить його від кованної роботи (отже було то дерево); ікони, числом 12, дуже гарні й великі; з боків має кожда грубі кольони, різбдені й золочені, що творять мовби ниші; кольони при іконах Христа і Божої Матери великі й дуже високі, різблені дуже глубоко — на них представлені виноградні лози з блискучими китяхами — зеленими й червоними»[1321].

Ще більші комплїменти розсипає він іконостасу в Густинськім монастирі, також недавно поставленому: «іконостас і його верстви тїшать зір і дивують глядача — досї ми не бачили подібних і рівних їм, анї оден чоловік не зможе описати сей іконостас, його великість, висоту, богацтво його золочення, вид і блеск. Він підіймаєть ся від землї до верхньої частини головної банї. Сьвяті ікони дуже великих розмірів і визначають ся незвичайною красою; вони заглублені в ниші, аби лїпше виступала їх краса і зеркальний полиск їх позолоти; під ними прегарна рама, в видї ґзимза, великих розмірів, так що до неї привішені на бльоках лямпади. При прегарних іконах Христа і Божої Матери великі, високі й грубі кольони з різьбою, в серединї порожні, а виглядають як цїлі, злучені[1322] дуже делїкатно, не так як кольони сьв. Софїї, порожні з заду; їх обвивають лози: золоті галузи з листєм пнуть ся в гору, китицї — одні червоні, блискучі, иньші — недозрілі, зелені, звисають наче непідроблений твір божий. Тло гладке. Кольони сї підіймають ся на зріст чоловіка». Подібно описує він иньші верстви іконостаса: було їх чотири, й ікони кождого ряду ставили все тоньші і роздїляли ся кольонами тоньшими, а закінчували ся розпятєм — отже уклад іконостасу такий же, як задержав ся від тодї й до нинїшнїх часів. Про царські врата автор дає тільки загальні комплїменти: «різьба царських врат дивна, позолота роскішна, вони зроблені незвичайно зручно й не відріжняють ся від золотокованих»[1323].

Заховані взірцї старинної іконостасної різьби XVI-XVII дають нам справдї понятє про нього й оправдують в значній мірі комплїменти Павла (хоч і сереборщені східнїм звичаєм)[1324]. Ми стрічаємо ся часто з правдивим артизмом в трактованню декораційних тем, ще не скованих одностойний шабльоном, так що артистови лишало ся досить широке поле в виборі декораційних елєментів і їх укладї. З сього погляду ся старша різьба безперечно стоїть вище від пізнїйшої, XVIII-XIX вв. Її основою послужили декораційні мотиви ренесансові: порівняти іконостасні кольони з камяними різними кольонами — напр. в львівській братській каплицї, одвірні кольони, або віконні кольони львівської каменицї анчевского — тіж улюблені лози і цьвіти[1325]. Але в трактованню й розвиванню сих мотивів було богато свійського.

Поруч такої чисто декораційної різьби істнувала різьба іконна — на хрестах, різблених іконах і т. д. Вона розвивала ся з одного боку під впливом взірцїв грецьких — давнїх візантійських і пізнїйших атонських (на Атосї ся різьба також була дуже культивована), з другого боку — пізнїйших італїйських, взагалї західнїх. Стоячи по своїм темам і їх трактованню в тїсній звязи з малярством, ся іконна різьба підпадала тим же впливам, що й воно. Різьба на каменї, навіть чисто декораційна, не знайшла популярности на Українї. Властива ж скульптура — взагалї не прихильно приймована східньою церквою, являла ся рідким і чужим гостем в українській обстанові. (Найвизначнїйшим репрезентантом її лишив ся монумент кн. Константина Ів. Острозького в Печерскій лаврі, поставлений, коли вірити пізнїйшій записцї, його сином в 1579 р.)[1326].

В юбілєрстві (золотництві) нахідки дали нам можність констатувати навіть в Галичинї, найбільше виставленій на західнї впливи, панованнє староруських типів і технїки аж до половини XIV в. (молотівський скарб з першої пол. XIV)[1327]. Але в дальших часах заникають ті староруські типи й їх технїка під напливом західнім, і зістають ся лише в сфері церковній (хрести, енкольпіони, панаґії, оправи ікон і книг і т. и.). Та й тут вони підпадають впливам західнїх течій, не вважаючи на підсилюваннє взірцями й впливами Візантийсько-молдавськими і московськими (подібно як в малярстві). Цехова орґанїзація, як ми знаємо, взагалї дуже неприхильна для розвою українського майстерства, в юбілєрстві давала себе відчувати Русинам особливо сильно. До цеху золотничого у Львові, так само в Перемишлї не міг належати не католик[1328]. Русини таким чином були засуджені в сих більших центрах західньої України на т. зв. «партацтво», так само як і Жиди, тільки з тою ріжницею, що коли Жиди, завдяки своїй витрівалости й солїдарности не тільки удержали ся, але навіть побивали своєю конкуренцією майстрів цехових, як то документально знаємо у Львові — руське майстерство упадало або заникало під впливом сих некористних обставин. Виключеннє з цехів не тільки незвичайно утрудняло для Русинів артистичне вишколеннє, але й позбавляло їх того довіря — особливо важного в юбілєрстві, яке давала майстрам цеховим ґарантія цеха, та виставляло їх на всякі утиски й переслїдовання зі сторони цехових майстрів, аж до конфіскат включно. В результаті бачимо, що в Перемишлї напр. в XV віцї юбілєри-Русини судячи з актових записок становили може більшість серед майстрів, а в XVI в. звели ся зовсїм — а коли в дїйсности не звели ся то були фактично витиснені з цеху, ще перше нїж формально було постановлено, що до цеху можуть належати тільки католики. І коли не вважаючи на сї тяжкі обставини між золотниками-Русинами і пізнїйше знаходили ся золотники лїпшої марки, що брали ся за чисто артистичні роботи, то загалом взявши юбілєрство руське йшло не в гору, а в долину, зводячи ся до таких примітивних форм домашнього промислу, які задержали ся місцями до наших часів, спустивши ся до металїв дешевших — срібла та бронзи, як гуцульське мосяжниптво або золотарство лївобічної України[1329].

В столїтях, котрими ми займаємо ся, юбілєрство в українських землях підпадало двом впливам. Оден ішов з Заходу, з нїмецьких земель головно — так з кінцем XVI і в перший половинї XVII в. засипали своїми виробами українські землї золотники ауґсбурські й нїренберґскі, а посередниками в ширенню захїднїх типів були також юбілєри краківські й люблинські, що теж в великих масах пускали свої вироби в українські землї[1330]. Другий вплив ішов зі Сходу з Туреччини і з дальших країв, і з близшого сходу — з земель волоських. На оріентальний стиль, особливо в зброї вояцькій і кінській польські маґнати, а за ними й рядова шляхта були великими аматорами, і тому крім довозу ориґінальних виробів східнїх йшла й на місцї юбілєрська фабрикація в східнїм стилю (оправи шабель і ножів, пояси, кінські узди й убори й т. и.). Особливо займали ся тим Вірмени, знавцї Сходу й головні доставцї оріентальних товарів, а найбільшими огнищами того вірменсько-східнього юбілєрства були Львів і Камінець[1331]. Не зіставала ся без впливу ся східня манєра й на тодїшнє юбілєрство взагалї — хоч західнї взори уважали ся для нього міродайними і випробованнє в західнїм стилю вимагало ся для степеня майстра[1332].

Сї впливи — західнї (сильнїйші) й східнї (слабші) у майстрів Українців комбінували ся з елєментами староруськими і візантийськими, піддержуваними, як я підносив, річами, що напливали з балканських, а почасти й московських земель — особливо в роботах церковних, котрими головно й жили українські майстри. За взірець такої характеристичної комбінації може послужити нам звістний монументальний срібний хрест Ставропіґії львівського майстра Андрія Касияновича 1638 р. — одна з нечисленних памяток з докладною датою й іменем майстра[1333]. Самий хрест — дуже подібний до різбленого деревляного хреста, дарованого Ставропіґії воєводою волоським Мироном Бернавським в 1632 р., має з одного боку розпятє з чотирма евангелистами, з другого дванадцять образків страстей Христових. В трактованню їх візантийський стиль вже сильно змодифікований західнїми впливами; ще виразнїйші вони в орнаментації хреста, а постамент його взятий живцем з західнїх, ренесансових взорів, як сьвідчать і латинські написи, полишені при образках сьвятих.

Подібне комбінованнє елєментів західнїх і східнїх з старшими русько-візантийськими і ново-візантийськими мало місце ще в одній галузи тодїшньої штуки, чи артистичного промислу, досї дуже мало дослїдженій, а тим часом незвичайно цїкавій своїми впливами в народній українській штуцї — кажу про вишивки (гафтярство) і тїсно злучене з ними ткацтво, килимарство і т. д. Вишиваннє широко уживало ся у нас в церковній і сьвітській декорації й не обмежаючи ся чисто декораційними мотивами, брало ся за теми іконоґрафічні, доходячи часом до правдивого артизму (вишивані фелони, плащаницї, церковні завіси і т. и.). Широко розповсюджене на Сходї, воно впливало своїми східнїми мотивами на гафтярство українське; одним з головних огнищ його був Львів, а гафтярством займали ся головно Вірмени, Жиди й Русини — отже репрезентанти східньої культури. В 1658 р. ґафтярі відокремили ся в осібний цех, а зложений був він виключно з Вірмен і Русинів (в 1689 було їх разом 22, з того половина Вірмен). Своєю задачею цех ставив вишиваннє сайдаків, тебенок и иньших предметів рицарського виїзду, і «платів» та образів на шкірі й оксамитї; на пробну роботу жадало ся виконаннє вишивкою «сьвятого образу». Свою орґанїзацію цех розтягав на 30 миль на около Львова[1334]. Жиди до цеху не належали, робили окремо, а спеціальністю їх було вишиваннє шатрів (наметництво). Иньше, меньше від Львова гнїздо гафтярства звістне в Бродах, а звязуєть ся гіпотетично з залежною тут в першій половинї XVII в. фабрикою шовкових матерій[1335].

В іконоґрафічних утворах гафтярства, «сьвятих образах» виступають виразно впливи візантийської й русько-візантийської штуки, але поруч них впливали також на декораційний гафтярській стиль взірцї західнї. В старім килимарстві стрічають ся теж вливи західнї й мотиви чисто східнї. Під впливом сих нових течій на старій, староруській основі ріс і розвивав ся богатий і гарний народнїй український орнамент, який пізнаємо в новійших часах, XVIII-XIX в., в народнїх вишивках і гафтах, пацьоркових силянках (ґерданах), килимах, писанках і т. п.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IV. Побут і культура“ на сторінці 9. Приємного читання.