Розділ «IV. Побут і культура»

Богатий документальний матеріал, який маємо з початком XVI в., дає нам того рода факти в великім числї. В Київщинї кн. Богд. Глинський записує Пустинно-Никольському монастиреви село Гатне, воєвода Монтовтович озеро, а його наступник Андрій Немирович ріжні ґрунти, рибне мито, остров на Днїпрі, Ів. Полозович другий острів, Остафій Дашкович село Гвоздів, сел. Соркланово і Колтегаєво — великі земельні маєтности. Він же дав Печерському монастиреви звістний Терехтемирів, а кн. Константан Ів. Острозький ріжні маєтности по тестаменту своєї тещі кн. Анаст. Гольшанської[1089]. На Волини Семен Олизарович записує Дерманському монастиреви село[1090], Федір Сангушкович фундує монастир Мелецький, кн. Кузьма Заславський монастир Дворецький, кн. Богуш Корецький аж три монастири — і обдарував їх маєтностями[1091], і т. и.

Жертводавцї, навіть там де маємо їх автентичні надання (а се трапляєть ся рідше), не пускають ся звичайно в мотивовання своїх жертв: взагалї досить рідко стрічаємо в тодїшнїх актах якісь вискази, які б близше вводили нас в сферу релїґійних поглядів і почуть тодїшнього чоловіка. Одним з найранїйших і найбільш експанзивних з сього погляду являєть ся тестамент кн. Андрія Володимировича 1446 р.[1092], наведений уже у нас[1093] як характеристика відносин репрезентантів литовської династиї до православної віри. Князь приїздить в Печерський монастир, покланяєть ся патрональній іконї Богородицї й гробам печерських сьвятих, бере благословеннє від ігумена й печерських старцїв, покланяєть ся гробам батька й стриїв своїх, тут похованих, і під напливом гадок про непевність людського житя й неминучість смерти висловляє свою волю. «Подумав в серцї своїм: скільки то гробів, все то жили на сьвітї, а пішли до Бога, й подумав: незадовго й нам туди піти, де наші отцї й браття» — каже князь (чи може — росписує за нього писар тестамента — старець Пахнутий), і під сими вражіннями нараджуєть ся з княгинею, боярами, архимандритом і старцями й розпоряджає своїми маєтностями — записує їх одначе жінцї, а на монастир сим разом не дає нїчого — дав иньшим разом.

Інтересні розпорядження (1506) звісного Мих. Глинського, якому воєвода київський кн. Дмитро Путятич поручив розпорядити ся майном по його смерти: «побачивши, що небіжчик кн. Дмитро, відходячи з сього сьвїта, не зробив тестаменту і не вчинив нїякої памяти по своїй душі й по душі батьків своїх, що лежать в Печерськім монастирі Пречистої в Київі, де й його тїло лежить, і були йому поручені[1094] та мали на нього надїю, що він задовольнить память їх душ, — він (кн. Глинський) з огляду на смерть його (кн. Дмитра) і його батьків без усякої памятки, записує ріжні жертви. Монастиру Печерському половину данників, а другу половину на катедру в Вильні і десять кіп «на вічний впис» до митрополичого синодика. Так само по десять кіп на впис до синодиків епископських — до всїх православних катедр в. кн. Литовського й Корони (але не до заграничних!), і до деяких популярнїйших монастирів і церков, числом 20. Такуж суму з українських — на Володимирську катедральну церкву, окрім того ще на синодик; так само на луцьку, на холмську й перемишльську, на «соборну» церкву св. Миколая в Берестю, Спаса в Люблинї і монастир Жидичинський. Церквам в маєтностях небіжчика по копі грошей, а монастиреви тамже 10 кіп. Кілька «неволныхъ», которыхъ былъ онъ (небіжчик) пограбилъ въ винах и въ иншихъ нЂкоторыхъ трудностях были», випущені на волю (те що ми знаємо під іменем «людей задушних»). Суму 60 кіп, виручену з розпродажі «шат» і ріжних «рухомих річей» небіжчика, кн. Глинський рішив обернути на викуп «кількох душ з поганських рук» і пустити їх на волю «по души» небіжчика[1095].

В старім печерськім помяннику (зладженім при кінцї XV і в початках XVI в.) читаємо в тім же родї кілька досить характеристичних записок, які служать ілюстрацією до тих вписів до синодиків. «Пани Олена Кичкиревая уписала в дом Пречистои выслугу пана своєго (чоловіка): селище Брылевщину, Новоселкы, в Житомирском повЂтЂ, а за то уписала пана своєго и себе и род свой — 86 душъ»[1096]. Або: «С Путивля сотникова жена — хотЂньского Нельша вписала род свой 11 душ, а за тыи души имат давати з году на год по кади меду»[1097]. Або така запись: «Я Семенъ Сколковъ по повеленію господина отца моєго вписалъ єсми во домъ Пречистои Богоматери Печерскому монастырю родители наши (десять імен), а записалъ єсми на своємъ имЂніи: въ домъ Пречистои въ годъ же копу гроший взять въ Моисиповичахъ а въ ЛЂсникахъ при моємъ животЂ и послЂ моєго живота: кто иметъ тыи имЂнія держати, а съ тыхъ имЂній маєтъ тую копу грошей давати на воведеніє св. Богородицы, а хто сію грамоту мою порушитъ родителей моихъ — кто или панъ, иншій хто, тому судитъ Богъ и св. Богородица во второє и страшноє Христово пришествиє»[1098].

Рідше, безперечно, нїж в старій Руси, але практикуєть ся й особисте постриження в монахи. Знаємо напр. такі факти, як постриженнє в чернцї кн. Ольгимунта, батька київського воєводи кінця XIV віка, з іменем Євтимія; князя Олелька київського, з іменем Алексія[1099], і його сучасника (середини XV в.) князя Федька Острозького, а як кажуть пізнїйші печерські записки — також його брата Алексія й жінки Аґрипіни[1100]. Далї знаємо Олександра Сангушка, «во иноцЂхъ Алексія» — мабуть староста кремінецький кінця XVI в.[1101]. Його сучасник Іван Тишкевич мав бути в тих часах навіть архимандритом печерськім[1102]. В помяннику князїв Зубревицьких маємо «князя Димитрія в иноцЂх Демиана, княгиню Огрофину в иноцЂхъ Олену»[1103]; у кн. Вишневецьких инока князя Григорія, а «інок Антоній і священоинок схимник архимандрит Петро», хоч не мають при собі княжого титула, теж може належали до сього роду[1104]. В помяннику Олельковичів-Слуцьких бачимо кілька монахинь: «княгиню иноку Марину, княгиню иноку Настасію (два рази), княгиню иноку Анну»[1105]. В помяннику Дашковичів «иноку Уліану» и «инока Данилія»[1106]. У Боговитинів «инока скимника Льва, скимника Ельферня, скимници Марфы, скимници Феклы»[1107]. Таке ж богацтво в помяннику Бабинських (схимники Іван, Герасим, Козьма, схимниця Марія, инок Місаіл) і в записцї згаданої вище панї Кичкиревої, київської земянки (иноки Сильвестр, Акиндин, Іона, Васіан, Фома, Онисим, инокинї Авдотія, Наталїя, Домна, ще Наталїя, Мареміяна)[1108]. Обмежу ся сими прикладами — далеко не вичерпуючи всього матеріалу, який дають навіть ті київські помянники, й завважу, що коли що до кождого монаха або схимника, якого стрічаємо в тім чи иньшім панськім або князькім помяннику, годї твердити, що він до того рода належить, то в кождім разї велика маса тих иночих і схимничих імен в тих помянниках вказує, як часто трапляли ся постриження в тих княжих і панських кругах XIV-XVI віків та як близько стояли вони до того монашого сьвіту.

Три тестаменти, як ілюстрація релїґійно-морального і побутового сьвітогляду XVI в., їх автори — слабкість їх полїтичних інтересів, обезпеченнє матеріальних інтересів, практицизм і ідеалїзм, відносини родинні, свобода розводу, маєткові права жінок, ілюстрації відносин з тестаментів, вихованнє дїтей, наука дїтей, релїґійні інтереси, фундації церковні, технїчні подробицї, церква й шпиталь, дяк і школа, утриманнє духовних, відносини до підданих і слуг, погляди суспільні й полїтичні

В релїґійно-моральний сьвітогляд, і більше — взагалї в культурно-побутові відносини середини XVI в. введуть нас кілька тестаментів 1560-1570-х рр. (в пізнїйші часи, вісїмдесяті-девятдесяті роки, коли вже прокидаєть ся новий релїґійний рух, на разї не заходжу). Беру тестаменти двох волинських панів: Петра Загоровського, городничого й ключника луцького потім маршалка господарського († 1566) і його сина Василя, каштеляна волинського († 1577) і воєводи волинського кн. Богуша Корецького († 1576); вони тим цїннїйші, що людей від яких вони походять, ми знаємо досить добре[1109].

Кн. Корецький і старший Загоровський люде більш менш одного поколїння — середини XVI в., молодший Загоровський робить свою служебну карієру в 1560-1570-х рр. Тестаменти обох перших писані в пізнїм віку (Загоровського кілька лїт перед смертю, Корецького — два місяцї); молодший Загоровський писав свій тестамент ще в середнїх лїтах змушений до того тяжкою пригодою, що й укоротила йому віку: під час татарського нападу на Волинь 1576 р., він з иньшими земянами виступив їм на зустріч, але сей земянський полк Татари розбили, Загоровський з кількома иньшими панами попав у татарську неволю й стративши надїю бути викупленим, рішив розпорядити своїм майном і правами.

Що до суспільного їх положення, то Корецький маґнат з дїда-прадїда, Загоровські — homines novi, що лише в серединї XVI в. виходять на суспільні верхи. З них особливо сей Петро виступав з прикметами конквістадора — чоловіка з твердими зубами й загребущими руками, що сам здобуває собі поважне становище в суспільности — що до маєтків і колїґацій (звязків). Свій дїдичний маєток він що найменьше потроює купном, роздаваннєм грошей на застав і захопленнєм державних земель — з волостей ключництва й городництва луцького і через свого тестя, старосту володимирського Сангушка — з земель староства володимирського. Вічно бачимо його в процесах і спорах про маєтности, довги і т. и. Сусїдів він держить в респектї своїми наїздами — особисто сам одначе в них не фіґурує[1110]. Як запопадлива, енерґійна, а навіть і занадто своєвільна і нездержлива людина дає себе пізнати князь Корецький (загадкова історія убийства його матери «за причиною» кн. Богуша, як його обвинувачували)[1111]. Загоровський молодший позбавлений тих гострих рис — се чоловік більш пасивний, сумнївний в виконуванню своїх обовязків — службист і вірний слуга короля, на дворі якого робив свою карієру[1112].

Замітної полїтичної ролї не грають вони всї. Зрештою мало кому взагалї з українських панів удавало ся виплинути тодї на ширшу полїтичну арену. І в Коронї і в. кн. Литовськім їх відсували на далекий плян пани Литвини й Поляки. Гетман Конст. Острозький, або Мих. Глинський були виїмками, иньшим треба було задоволяти ся провінціональною адмінїстрацією та робленнєм маєтку. Правительство не потрібувало від них нї полїтичних нї яких иньших талантів — бажало, аби сидїли тихо й корили ся правительственній полїтицї. При прилученню Волини в 1569 р. молодший Загоровський, в титулї волинського маршалка, в числї перших складає присягу Коронї, коли волинське панство, пострашене погрозою конфіскати рішило ся вийти з абстиненції й явити ся на сойм. Кн. Корецький держав ся трохи довше: він виступає як оден з речників більше завзятої й можнїйшої ґрупи волинського маґнатства. Просив не змушувати волинських маґнатів до нової присяги королеви, а коли б мала бути присяга, жадав такоїж присяги від панів коронних, але присягнув разом з иньшими панами, коли король поставив ся гостро супроти них. Старший Загоровський не приїхав на термін визначений для присяги[1113]. Але все се більше робило ся для «годить ся», без серіозного пляну і більше з огляду на непевне становище в. кн. Литовського. По тій малій фрондї всї ті пани спокійно переходять в ролю коронних підданих і дістають від короля ріжні приємности для заохоти — кн. Корецький воєводство, Загоровський-молодший каштелянство, Загоровський-старший — Дубищський монастир і річну пенсію 200 зол. «за вірну службу»[1114].

Познайомивши ся дещо з сими людьми, приглянемось тим гадкам і поглядам, які висловляли вони, лїквідуючи свої відносини на сїм сьвітї. Господарність, взагалї великий практицизм та горяче привязаннє до родини, піклованнє про її забезпеченнє, при повнім майже браку якихось чисто суспільних або полїтичних інтересїв, — з одної сторони, з другої сторони — змаганнє зробити щось «для душі» бодай на прощанню з сим сьвітом — сї дві крайнї точки, полюси житя, являють ся тими спільними точками, на яких сходять ся всї три репрезентанти сучасної суспільности, а з ними, безперечно — й цїла тодїшня суспільність. Кождий з них в своїм тестаментї богато місця присьвячує своїм грошевим рахункам, ріжним обовязкам своїм і ще більше — чужим обовязкам до себе, незлїквідованим досї, і убезпеченню ріжних документів, «твердостей» своїх маєткових відносин (для безпечности списуваних на осїбні реєстри). Протекцію в сих маєткових справах для своїх осиротїлих родин — вдів або недорослих дїтей — старають ся вони забезпечити у ріжних приятелїв. Кождий дбав про се в тих суворих часах, коли прислівє homo homini lupus віддавало життєві відносини в їх цїлій нагости, неприкрашеній нїяким фіґовим листком. Кождий старав ся придбати як найбільше таких обовязаних чимсь собі людей: опікунів, приятелїв і слуг (звичайне степенованнє тих відносин). Кн. Корецький напр. висловляє надїю, що оден з чільнїйших маґнатів «пан виленський» Ходкевич буде памятати його «повольности», які Корецький показував йому по всяк час за житя і візьме в протекцію його осиротїлу родину, але з огляду на віддаленнє, в якім живе сей протектор від його маєтностей (а також, очевидно, і з огляду на дальші свої відносини до нього), близшу опіку над своєю родиною поручає своїм землянам-приятелям, наказуючи тільки в тяжших справах звертати ся «до головы и старшого опекуна» — того литовського маґната[1115]. Загоровський молодший за такою протекцію звертаєть ся до кн. Конст. Острозького — від нього «за поволнстью заслугъ моихъ зналемъ ласку и милость, офяроване къ собе» його й иньших панів, яких просить бути опікунами його синів[1116]. З другого боку кождий більший пан мав у своїй службі й протекції ріжних панів з minores gentes, в положенню посереднїм між приятелями й слугами. Кн. Корецький напр. називає своїми «слугами» пана Данилевича, луцького ґродського судю, і братанича свого Семена Хребтовича-Богуринського, луцького ґродського писара (Корецький був луцьким старостою, й як водило ся, обсаджував посади, які від нього залежали, такими своїми служебниками). Такі слуги вищих і низших катеґорій, відповідно до калїбру свого пана і протектора, з біднїйших свояків чи стороннїх людей, сповняли ріжні поручення публичного й приватного характеру за житя свого пана, і їм в близшу опіку, як найвірнїйшим людям, поручало ся майно і родина небіжчика: такий двір властиво був найцїннїйшим, що міг небіжчик лишити своїй родинї, і старав забезпечити його прихильність записами в тестаментї. «Маючи я повинную кревную милость, пише Корецький, до детокъ зошлого брата моєго п. Ив. Хребтовича-Богуринского, который яко самъ за живота своєго поволъне се мне во всемъ братски и зичливе заховалъ, такъ тежъ и по смерти єго малжонка и дети єго — сынове, умели мне послугами своими учтиве, пристойно и ужитечно служити, збавляючи лета свои при мне на службахъ моихъ, которыхъ я милуючи и нагорожаючи имъ водлугъ можности моей службы ихъ, и абымъ тымъ ихъ и до сына моєго, по мне осталого, хутливыми были» — роздав їм і иньшим таким панам-слугам значні грошеві суми, або арендні записи на своїх маєтностях[1117]. Старий Загоровський поручає нагородити своїх слуг жінцї — по їх заслугам, «аби то на души моєй не лежало»[1118].

В родинних відносинах богато щирого привязання, сердечного чутя, часом зазначеного в кількох нехитрих словах тодішньої брусоватої, мало здатної до сердечних признань канцелярійної мови, часом не висловлено його зовсїм — але ми відчуваємо се чутє й його напруженнє в сих гадках і розпорядженнях, які займають чоловіка на прощанню з сьвітом. Родинні відносини становлять взагалї одну з небогатьох лїпших сторін тодїшнього житя: позбавлений в значній мірі інтересів суспільних і полїтичних, при дуже суворих, на твердім практицизмі й неприкритім матеріалїзмі опертих відносинах приватних, при дуже слабім житю культурнім, — родинне житє було головною і часто майже одинокою сферою, де проявляли себе лїпші, не-еґоістичні сторони тодїшнього чоловіка[1119]. Мала тут свою добру сторону й секуляризація сих відносин, чи слабка залежність їх від церковних канонічних практик, даючи більшу свободу, більшу плястичність родинних відносин. За браком матеріалу ми не можемо оцїнити, чи був тут крок назад в порівнянню з староруськими часами, спричинений упадком церковної орґанїзації й канонїчної екзекутиви в XV-XVI в., чи церковна практика й перед тим не встигла опанувати родинні відносини — не змогла зреалїзувати свої дезідерати і постуляти в сїй сфері.

Церковне вінчаннє далї уважаєть ся річею другорядною поруч шлюбного контракту (інтерцизи), що нормує маєткові відносини і взагалї економічну сторону шлюбу, з одного боку, і весільного обряду, що санкціонує шлюб як союз фізичний, — з другого[1120]. Маємо скарги, що люде легковажать собі вінчаннє, обходять ся без нього (на се митрополит Йосиф Солтан скаржив ся великому князеви, а Жиґимонт-Авґуст упоминав митрополита, аби старав ся викорінити блуди и роспущенства, себто пожиття без шлюбу і своєвільні розлуки супругів)[1121]. Зовсїм натурально супроти сього, що розводи практикують ся далї переважно без усякої реальної участи церкви, або переводять ся репрезентантами церкви в дусї звичайового права, а не в дусї канонів. Як ми вже знаємо[1122], нарікання на те, що супружества розлучають ся сьвітськими аґентами, за певними таксами, з поминеннєм компетентного епископського суду, становили одну з постійних рубрик у всякого рода скаргах церковних властей на непорядки, включно до артикулів предложених владиками при уложенню унїї[1123]. В сих артикулах владики скаржили ся, що сьвященики по панських маєтностях, легковажачи собі епископску власть, свобідно розлучають супружество[1124]; але самі владики й їх консисторії теж не тримали ся канонїчних постанов, роблячи уступки звичайовому праву; приймали й апробували добровільні розлуки супругів і допускали нові шлюби розведених супругів. Супруги так само як перед сьвітськими судами, так і перед духовними складали свої зізнання в справі розлуки, під грошевими заруками, як практикувало ся в усякого рода угодах[1125]. Скарга уважав се одним з головних «блудів» руської церкви[1126], але оправданнє, вложене ним в уста руських духовних (мовляв дана ними на фльорентийськім соборі, де їм буцїм то також роблено в тій справі закиди), що вони «без причини не дають розводу», було далеко справедливійшим, нїж здавало ся йому з узко канонїчного становища. Моральність не видно, щоб терпіла з того, і добровільна розлука, навпаки, заховувала супружі відносини від ріжних спокус і прикростей. З другого боку нормованнє маєткових прав членів родини, що сформувало ся по части на тлї права родово-спадщинного, по части бенефіціального (воєнно-служебного), давало певні ґарантії особистої свободи. Се дало спромогу удержати ся від загибели в сфері родинних відносин тим благородним, правдиво-людським елєментам, які ми бачили в житю староруськім. Жінка зістала ся свобідним і дорогим, високоцїненим і рівноправним товаришом чоловіка, і супруги цїнили свій свобідний союз, що міг бути до волї полишеним чи чоловіком чи жінкою, коли пара показала ся не дібраною.

Вносячи «віно», посаг в маєток дому, жінка мала бути обезпеченою мужом на випадок смерти чи якоїсь пригоди формальним записом. Водило ся звичайно так, що внесені жінкою суми йшли в загальне господарство, але чоловік записував їй більше меньше подвійну суму (віно і привінок, привенок, польс. przywianek) на своїх маєтностях; таким чином окрім власного жінчиного убезпечення убезпечав її ще від себе. Статутове законодавство, санкціонувавши сей звичай, постановило тільки, що таке убезпеченнє жінки не могло виносити більше, як третя частина всього майна чоловіка[1127]. Суворий критик житя в. кн. Литовського Михайло Литвин сильно відказував на статутові постанови, що признали права доньок на спадщину по батьках, а жінок по чоловіцї, і забезпечали їм свободу в виходї замуж, без примусу правительства (а так само й опікунів). Він бачив в них причину, чому жінки стали дуже амбітні й непокірні супроти опікунів, батьків і чоловіків, охочі до пановання і свободи[1128]. Але річ очевидна, Що статутове законодавство робило тут тільки уступки загальним поглядам і звичаям, які не годили ся з ограниченнями жіночих прав, кладеними бенефіціальною системою. Зносячи сї ограничення, статутове законодавство давало тільки, в деяких точках, правну санкцію тій самостійности й авторитетности жінки, а не творило її, і само по собі могло тільки в добрім, а не в злім напрямі (як представляє Мих. Литвин) вплинути на родинні відносини. Певно, що патріархальна власть над жінкою могла бути приємна не одному Мих. Литвину, прихильнику турецько-татарських гаремних звичаїв, — особливо супроти тих лекших двірських звичаїв, які почали ширити ся з італїанськими модами й практиками королївського двору від часів кор. Бони. Але в українських кругах сї нові звичаї защіплювали ся дуже слабо, і старосьвітські звичаї держали ся твердо. Супружество згідне, дібране цїнило ся високо, вдове житє уважало ся дуже прикрим і тяжким, і вдівцї та вдовицї вступали в нові супружі союзи вдруге і втретє, нераз в дуже солїднім віку. Робили се часто з маєткових і иньших рахунків, але високо цїнив ся й самий «стан святий малженський», і в сї «малженські» відносини вкладало ся нераз богато щирости й тепла. Негарним уважали ся силувати дїтей до шлюбу і «правая любов і уподобанє» уважало ся властивою підставою супружого союза[1129], хоч як би часом не збочувала дїйсність від сих ідеальних норм.

Наведенї вище тестаменти дають цїнні ілюстрації й приклади сих поглядів і відносин. Загоровський старший записує «своїй милій малжонцї» великі маєтности, доживотні доходи, всї дорогоцїнности. Стараєть ся забезпечити її від відвічальности перед дїтьми за маєток, увільняючи від відповідальности, коли б маєток розтрачений був з причин від неї незалежних, і позволяє позбавити спадщини того з дїтей, який був би до матери негречним, взагалї негідним[1130]. Загоровський молодший в своїм тестаментї виливає свій жаль на невдале своє родинне житє: з одною жінкою він розвів ся, і та забрала з собою доньку, яку з ним мала; друга жінка його покинула, лишивши з малими синами, яких він мусить поручити своїм слугам і старій тїтцї своїй, а їх бабцї. «Ведъже ижъ молодость а детинныя лета ихъ, до зуполного возросту, пише бідака-батько, потребують мати при нихъ сердоболного приятеля, который бы ихъ не толко покормомъ телеснымъ ускормивалъ, але и добрыхъ норововъ уставичне приучивалъ — што никому инъшому власне бы имъ оказовати не належало, яко (въ небытности отца въ дому або по зештью єго зъ сего света) матце цнотливой, добре захованой и статечной — але ижъ мнЂ, отца ихъ, также и ихъ самыхъ Богъ милостивый за грехъ мой таковою женою (а ихъ маткою) наведилъ, которая вже годъ на денъ св. апостолъ Петра и Павла въ року прошломъ минулъ, яко за посланьємъ отъ матки своєє брата єє кн. Юръя Чорторыского въ мене впросивши ся наведти хорую матку свою, къ монастыру Земенскому отъєхала и якъ тамъ зъ єє милостью п. Александрового Загоровъского дядиною моєю, а бабкою своєю приєхала, — такъ же воли своєй досыть чинечи, а не паметаючи на повинность и присегу свою, кромъ воли моєє — малжонка своєго, не єдучи въ домъ мой зъ єє мил. п. Загоровскою, бабкою своєю, оттоль зъ Земна зъ маткою своєю въ домъ єя до Клевани ехала». Загоровський посилав до неї трох своїх приятелїв, «людей зацныхъ», мовляючи її, аби вона вернула ся до дому, до чоловіка й дїтей, і з ними «подле повинности своєє въ малженстве мешкала». Але вона не послухала анї їх, анї офіціального візвання, яке він їй післав через суд: до чоловіка так і не вернула ся до самого виїзду його в похід на Татар, а волїла мешкати при матери «уживаючи собі переїздок по Литві й де инде, куди їй хотїло ся». Тому Загоровський «съ тыхъ таковыхъ єє поступковъ собе єє значне (очевидно) незичливою жоною, и деткамъ моимъ неприязливою, а праве неласкавою маткою бачачи», віддає своїх дїтей з слугами-дозорцями в опіку тїтцї, згаданій Олександровій Загоровській, яку сам уважав за другу матїр свою, а її й дїтей й «именейци» свої поручає оборонї панів, яких просить бути опікунами, а особливо двох близших своїх приятелїв — князя Козеку й Яна Бокія свого свояка: «коли вже ви з ласки своєї і учинности братерскої обіцяли минї в разї якихось моїх пристойних потреб бути добродїями й вірними приятелями, тож і я тепер відзиваю ся до вашого слова й обіцянки, аби ви з ласки своєї в кождій потребі, в чім би її милость пані дядина моя або слуги мої в своїх кривдах і прикростях звертали ся до вас, давали їм ласкаву оборону і нїкому не допускали чинити їм нїякої кривди». Особливо просить він не давати приступу до дїтей тій утїкачцї жінки: «найбільше аби їх мил. з ласки своєї рачили того пильнувати, аби жінка моя, а мати дїтей моїх, яка так виразно, як то вище було відповідно пояснено, показала себе неприязною їм і минї, — не вїздила до дому мого і не бувала в нїм аж до повнолїтности дїтей моїх» — тому що вона забула свою присягу й не вважаючи на добру славу, «огидивши собі дім» чоловіка, «а волочащий животъ улюбивши», їздить собі де хоче, проїздок уживає. Тільки дійшовши повних лїт — то значить ставши безпечними від того прикладу, сини можуть прийняти матїр собі в дом, переконавши ся в її «статечности», і тодї шанувати її й «як добре заховалой матце цнотливыєя дети — услуговати»[1131].

Загоровський старший полишив дїтей на руках їх матери, в привязаннє котрої дуже вірив, навіть не припускав такої — звичайної тодї можливости, що вдова пошукає собі нового чоловіка: вдовиче положеннє уважало ся гірким, і звичайно вдова спішила собі знайти нового «товариша» і оборонця. Не припускаючи такої можливости, старий Загоровсьвий обмежаєть ся тільки загальними вказівками: визначує кождому сину маєтности, й просить жінку не жалувати коштів на їх вихованнє. Як би котрий з синів виріс на непотріба, що був би неприязним для братів, непокірний матери, ображав і кривдив церкву божу — його належить позбавити спадку[1132]. Корецький, полишаючи сина вже підростком (за два роки він мав прийти вже до повних лїт), також не дуже журив ся його вихованнєм. Рахуючи ся з можливістю, що його жінка може вийти знову заміж, поручав опікунам видавати синови доходи винницького староства «на науку, на учтивоє виховане і цвичене»[1133]. Натомість Загоровський молодший, полишаючи дїтей малими, і ще в таких анормальних обставинах — покинених матїрю, під опікою старої вже бабки, а до того може й перейнятий бажаннєм на своїх дїтях перевести деякі гадки про лїпші способи виховання, які йому приходили і за житя в ширшім сьвітї — на королївськім дворі, і ще більше тепер в його невільній безчинности, коли він зранений лежав в татарській неволї, — пише для своїх дїтей цїлу інструкцію що до виховання й дальшого житя. Се цїле поученнє, дорогоцїнне як образ тодїшнього побуту, і як відгомін тих гадок, які приходили в тих часах в голову «лїпших людей» тодїшньої української суспільности. Я наведу тому його науку в цїлости, в можливо близькім перекладї, а характеристичнійше для тодїшнього стиля й виразів — полишаю в ориґіналї.

«Коли ж дїтям моїм Бог милостивий дасть по сїм лїт, тодї її милость панї дядина має способити їм дяка добре вченого і цнотливого, або того Дмитра дяка, що в мене служив, і згодивши, дати їх учити в моїм домі або в церкві св. Ілиї в Володимирі — руської науки в письмі сьвятім. І не пестячи їх, пильно й порядно приводити до науки, аби пізнїйше були здатні з своєї науки Богу милостивому на помноженнє хвали, господареви свому й річипосполитій — на службу, а їх милости панам як родичам, так і приятелям своїм і взагалї всїм і кождому зосібна — до повнення своїх обовязків уповнї. А коли Бог милосердній дасть їм дійти до доброї науки в своїм язику руськім, в письмі сьвятім, в молитвах до Бога, сотворителя свого, в віддаванню відповідної чести і хвали його сьвятій і божеській милости, — тодї її милость пані дядина моя має згодити їм бакаляра статочного, який би міг їх добре вчити науки латинського письма, і казати вчити в моїм домі. А коли вже будуть мати добрі початки в тій науцї, тодї її милость, порадивши ся з їх милостями панами добродїями моїми, названими вище в моїм тестаментї (опікунами), має дати до Вильна до єзуітів — бо там хвалять добру науку дїтям, — або де їх милости признають найвідповіднїйшим. Тої науки мають вони, як Бог дасть, учити ся сїм лїт, або й більше, без перерви й пильно, не приїзжаючи до дому, анї в нїм не буваючи. І коли їм Бог милостивий дасть добре знаннє (умеєтность досконалую) латинської науки, тодї їх милость панове приятелї мої мають дати в службу, на такі місця[1134], де могли б вони вправляти ся, не виходячи з страху божого (в боязни бозской цвиченьє имъ быти могло). Також аби своїм руським письмом і мовленнєм руським і обичаями цнотливими і покірними руськими не помітували, а найбільше вірою своєю, до котрої їх Бог призвав і в нїй сотворив їх для сього сьвіту. Аби не опускали нїколи, аж до смерти своєї служб божих в церквах наших грецького закону належного і порядне уставленого. Аби постили як належить пости сьвяті, сповняючи слова спасителя нашого, списані в євангелїю святім. Богу сотворителеви свому аби завсїди молились, ближнього свого як самих себе любили, а єреси всякої, так як трутини душевної й тїлесної, пильно стерігли ся й від неї відгребали ся. Нарештї іменем Бога живого, в тройцї єдиного й милосердного, я їх обовязую, аби вони нїякої спільности (обцу), анї уживання, анї приязни не мали з такими людьми, які, відступивши прийстойних преданий церковних, своєвільно держать ся єресей, — анї не бували б в домах таких людей, хиба б у великій нужі й наглій потребі.

«А коли вони привчать ся добрих обичаїв, служачи на таких місцях, як я вже сказав, тодї треба їх дати в службу господареви королеви його милости, панови нашому, і там Богови милостивому постійно молячи ся, королевській милости й річи посполитій вірно служачи, мають дослугувати ся ласки господаря його милости. А заразом їх милости, панове приятелї й добродії мої, виписані в сїм тестаментї, мають тодї просити його милость господаря короля, аби маючи ласкавий позір на мої заслуги, був милостивим паном для дїтей моїх[1135]. А коли Бог милостивий доховає їх здоровими до віку мужського, в якім будуть потрібувати «малжонства сьвятого», тодї мають вони собі бажати малжонства від самого Бога сьвятого, з його святих божих рук виглядати, не кваплячи ся на красу людську, анї на маєтність чи скороминущу славу чийогось вельможного і «оздобленого» дому. Вони мають уважати пильно на то, чи ті люде, з якими вони хотїли б вступити у вічну приязнь[1136], вихововують себе самих, свій дім, дїтей, челядь і підданих своїх в боязни божій і всякій почтивости; чи бридять ся нестатечностями, піянством (опилствомъ) «танцами, играми, прохожками пустошным», чародїйством, ворожками й иньшими Богу противними злими річами що у нас звали або звуть «дворством». В таких домах, особливо щоб іще одної віри з ними були, — вони, поручивши себе Богу милостивому, можуть безпечно вступати в сьвяте супружество, не глядаючи по жонах великих посагів, — бо досить будуть мати богацтва, коли траплять на такі жони, що разом і з ними будуть бояти ся милосердного Бога і в законї божім завсїди себе заховувати»[1137].

Уже в наведених уривках і витягах сильно виступає, як спільна прикмета сих людей їх релїґійність, яка очевидно, не була тільки «пристойністю», офіціальною маркою чоловіка поважного, статочного, але дїйсно — була живим складником сьвітогляду, хоч за сьвітовими клопотами й невчасами такі річи відкладали ся дуже часто на хвилї прощання з сьвітом, коли треба було в останнє «подумати про душу». Кн. Корецький міг чути себе з сього погляду найбільше вдоволеним: він не відкладав своїх фундацій на смертні часи, а ще за житя, як зазначує в тестаментї, фундував він три монастирі, «которыє три монастыри, то єсть монастыръ Корецкий, монастыръ Моренинский, монастыръ Городиский, для уставичноє фалы божоє, ижъ бы въ нихъ николи хвала божая не уставала, и для вечистоє памяти душъ прародителей моихъ и моєє, фундушами — листы моими уфундовалъ и водлугъ можности моєє кождый зъ нихъ подалъ». Він просить тільки панів опікунів пильнувати, аби тих маєтностей, наданних монастирям, не уймовав нї в чім анї син його, анї дальші потомки, і наказує теж і сину «подъ неблатословенствомъ моимъ отцовскимъ и подъ клятвами в листехъ фундушохъ моихъ описаными»[1138]. Тїло своє він наказує завезти для похорону в Печерський монастир до Київа, а «на справу звиклихъ обходовъ при погребе тЂла» свого «и по души» своїй відложив він готівкою суму 100 кіп, в тім «на вечистыс сорокоусты и уписы» до синодиків призначаєть ся на головнїйші монастирі й церкви київські та волинські ріжні суми від 2 до 10 кіп, «а на церкви соборныє и на монастыри въ моихъ именяхъ по две копы грошей, а на селскиє церкви на сорокоусты по сорокъ грошей[1139]. «А які б у дворі моїм і по иньших маєтностях моїх були й знаходили ся невільники й вязнї з християнського народу, то їх чиню вільними і сим тестаментом моїм визволяю — окрім вязнїв, невільників і невільниць з народу бісурманського — Татар»[1140].

Старий махер Загоровській також ще за житя постарав ся для фамілїйного Загоровського монастиря, з котрим уважав себе звязаним особисто: бувши дитиною він тяжко хорував, і вже майже мертвий був принесений матірю в монастир, перед образ божої матери, але тут ожив і потім виздоровів. Се було прославлене як чудо — дало початок славі того образа й самого монастиря[1141], а сам Загоровський, вдячний за житє, уважав своїм обовязком бути добродїєм монастиря, він вибудував замість давнїйшої деревляної церковцї велику камяну: обдарував її церковним апаратом і в додаток до десятини, яку монастир здавна мав з маєтностей Загоровських, надав іще одно село цїле й частину другого, стави й ріжні доходи. В сїм манастирі він заповів себе поховати, визначивши докладно місце і «під клятвою отцовскою» і під утратою спадщини заборонив дїтям чим небудь нарушати маєтности монастиря. Крім того за житя їх фундував він володимирський шпиталь: купив якесь сїльце, скількись «людей», і корчму та записав усе на той шпиталь — щоб всї доходи ішли на удержаннє шпиталя; з одного з своїх фільварків визначив до нього ж річну данину в продуктах, а окрім того купив іще для нього «дворець» у Жида в Володимирі, щоб звідти йшли «огородныя речи и всякія живности и быдло», і все отсе записав на вічні часи. Крім того в тестаментї займаєть ся він фундацією церкви в однім з своїх сїл, поручаючи докінчити недокінчену церкву й надїлити її духовних землею[1142].

Але особливо широко й любовно входить в сї розпорядження в своїм тестаментї Загоровський молодший, якого несподївана пригода в розмірно молодім віку вирвала з посеред ріжних плянів, та й слабші достатки досї не позволяли йому бути таким щедрим, як його батько або кн. Корецький: навіть 500 зол. черв. на викуп свій не міг він дїстати й мусїв через те вмерти в неволї. Розпорядження його в сих справах настільки цїкаві своїми побутовими й культурно-історичними подробицями, що треба з них навести де що в цїлости.