Розділ «II. Господарство сїльське»

---

СТАРЕ ХАЗЯЙСТВО Й ЙОГО ПЕРЕЖИТКИ

---

Торг продуктами хазяйства в старій Руси, його предмети, брак попиту на рільничі продукти в XIV-XV в. — симптоми того, характер старого господарства, його пережитки на Полїсю волинськім і київськім, старе господарство на Волини Xv в. І пережитки його в XVI, служебні села, иньші пережитки; прикмети старого господарства в галичинї XIV-XV в., пережитки в XVI в.- ловецтво, пчільництво, пережитки старих обовязків, дань вівсяна, годівля худоби, волоське господарство, його виродженнє. Двірське господарство зах. України в першій пол. XVI в. — приклади його: королївщина сяніцка, любачівська, дрогобицька, рогатинська. Загальний образ старого господарства — хлїборобство, ловецтво, рибальство, пчільництво, скотарство; литовський статут як ілюстрація старого господарства, охорона ловецтва; слабкість двірського господарства; розмірний розвій хлїборобства в галичинї; нормальні напрями розвою й його пертубації

Отже, як бачили ми, під впливом некористних обставин, міська торговля й промисел, міське економічне житє під польським режімом не розвивало ся, а заникало. З кінцем XVI в. і особливо в XVII віцї се стає вже зовсїм очевидним. З другого боку, під впливом заграничного попиту, з другої половини XVI в. і в першій XVII розвиваєть ся дуже сильно продукція сїльська й вивіз продуктів сїльського господарства в великих масах, перед тим не бувалий. Через те не тільки релятивно, а й абсолютно беручи, центр економічного житя переходить з торгу міського на господарський експорт, з міста на село. А всевластна шляхетська верства, що вела той торг сїльськими продуктами, своєю економічною полїтикою протеґуючи свій експорт, а підриваючи ще більше ті нужденні останки міської торговлї й промислу, ще більше зміцняє сю перевагу економічних інтересів шляхетського фільварку над купецько-ремісничим містом.

В сїм напрямі впливала сама суспільно-полїтична еволюція, під впливами польського устрою і режіму, й економічні обставини, в яких опинили ся українсько-руські землї XV-XVI в. (упадок старих огнищ перевозової торговлї). Але темпо сього процесу прискорили й до дуже скорого, майже наглого перевороту привели переміни на всесьвітнїм ринку. Було то незвичайне запотрібованнє збіжа й иньших сїльських продуктів, що з другої половини XVI в. починає виявляти свій вплив і на українських землях і приводить до дуже сильних змін і в економіцї і в суспільних відносинах.[508]

В старій Руси торг продуктами місцевого господарства і вивіз їх був дуже малий. В переважній части сусїдили з нею краї, які жили більше меньше в тих самих природних обставинах, більше меньше в тій самій стадії економічного житя, й не потрібували анї її дерева анї її збіжа, анї її худоби. Тільки з полудня міг бути на се попит — в культурнїйші й біднїйші натуральними запасами природи краї Візантиї й арабського калїфата. Ми знаємо, що в старинних часах чорноморське побереже постачало грецьким краям хлїб, рибу, худобу, шкури, віск, мід, і т. и. До калїфату вивозили між иньшим також дерево, шкури, мед, віск[509]. Але в міру того як полуднева комунїкація утрудняла ся під напливом кочевих орд, як никла й розбігала ся осела людність в степових краях, мусїв слабнути сей торг продуктами господарства. Тому в XI-XII вв. його майже не було: нема про нього звісток, і обставини були того рода, що не лишали йому місця, як що йно вказано.

Як предмети дани торгу заграничного (а з тим і внутрішнього) з продуктів господарства виступають тодї тільки мед, віск і «скора» — шкіри й футра, головно дорогі футра, отже продукти пчільництва й ловецтва. Хлїборобство служило підставою господарства: «оподаткованнє від сохи» книжнику XI віка представляло ся старинною практикою. Але воно служило майже виключно для задоволення власної потреби, для прожитку. На північній і західнїй границї українських земель лежали краї, які задоволяли свої потреби в збіжу самі, тому вивіз хлїба згадуєть ся лише в якихось надзвичайних випадках, коли в якімсь краю трапив ся годод. Так в 1279 р. Володимир Василькович, під час сильного голоду[510], на прошеннє Ятвягів посилає до них хлїб, «жито», з Берестя «в лодьяхъ по Бугу с людьми с добрыми.» Так столїтє пізнїйше Ягайло на прошеннє візантийського цїсаря висилає в 1415 р. транспорт збіжа до чорноморського порту Качибея, звідки мали його забрати грецькі кораблї.[511]

Подібні факти, розумієть ся, мусїли мати місце частїйш. В гору Днїпром і Бугом, і на полудне, в чорноморські порти дунайської й днїстрової околицї вивіз збіжа й деяких иньших господарських продуктів міг бути навіть до певної міри явищем звичайним. З другої половини XVI віка маємо традицію, що за часів Казимира Ягайловича (очевидно перед замкненнєм Чорного моря Турками, то значить в XV в.) з Білгорода ішли транспорти подільської пшеницї на море, аж до Кипра.[512] Се можливо, і на попертє сеї традиції можна б вказати певні документальні звістки з тих часів.[513] Розумієть ся — з того не можна робити здогадів про якийсь великий і довготревалий експортовий торг. Надвишка в продукції чи збіжа, чи иньших продуктів в українських землях мусїла бути звичайно — як показують і сї факти, що на перший поклик з українських земель можна було зібрати й вивезти за границю значні запаси збіжа. В спокійнїйших, лїпше загосподарених околицях господарство ставало все більше інтензивним, площа управної рілї все розширяла ся, збільшала ся, хлїборобство в порівнянню з иньшими галузями господарства здобувало все більше значіннє. Але воно вело ся для задоволення власної потреби, а не для торгу, не для вивозу. Наші джерела з XIV-XV в., лїтературні й документальні, не говорять про се безпосередно, але посередні вказівки, які з них можна витягнути, не лишають місця сумнїву.

Горячкове закладаннє осад нїмецького права і переведення на се право осадників давнїйших, що захоплює польські землї в XIV в., а з кінцем XIV і в першій половинї XV в. прокидаєть ся під польським режімом і в західнїй Українї, служить першим незвичайно проречистим сьвідоцтвом того, як мало ще цїнили тодї робочі руки, як сильно ще панувало натуральне господарство, де продукти мали вартість лише споживчу (для себе), а не грошеву. Осадник нїмецького права був цїнний тому, що він давав готовий гріш, а не службу, не дань в господарських продуктах. Робочих рук було подостатком у тодїшнїх панів, так само й продуктів, але і сї продукти й та праця мали дуже малу грошеву вартість при слабім попитї на продукти сїльського господарства. Тому так дуже цїнили ся грошеві чинші, і для чиншового оподатковання реформували ся на нїмецький взір села права руського і польського.

Слабий попит на рільничі продукти й рільничу роботу дав себе відчути також в істнованню численних катеґорій служебного селянства в XIV-XV в. (в західнїй Українї особливо в першій половинї XV в., а в східнїй і в другій, і пізнїйше — в XVI віцї). Селяне сї за підданство сповняли ріжні служби тільки, але не давали дани в продуктах, не несли панщини. Були цїлі села й осади ловецькі — ловцїв, осочників, бобровників, сокольників; цїлі села пастуші — конюхів і конокормцїв; осади бортників і подлазників — що збирали й давали мед, не кажучи про служби ремісничі, або більше привілєґіовані.[514] Зі становища пізнїйшого господарства, обчисленого на торг збіжем, на вивіз, як воно сформувало ся під кінець XVI в., звівши всї підданські обовязки до одного знаменника — як найвищої панщини, таке служебне селянство було чистим абсурдом. Се було нечуване марнотратство, безглузде марнованнє підданських обовязків, коли цїлі села не мали иньших обовязків, як стерегти королївське стадо, об'їздити лошат, косити для них сїно, або пильнувати лїсів і зьвіра в них, стерегти бобрових гнїзд і ловити в свій час з них бобрів, і т. и.

Та се не була тільки марнотратність чи забаганки короля чи вел. князя, що міг собі такі розкоші позволити для своєї втїхи. Не було інтересу збільшати продукцію збіжа, поки на нього не було покупу. Тому інтереснїйше було дістати з підданської служби шкірку бобра чи куницї, чи відро меду, нїж міру збіжа.

Такі господарські практики наші джерела встигли захопити ще в досить живучій формі в ненарушеній новими впливами в східнїй і північнїй Українї при кінцї XV чи на початках XVI в., і вони безперечно, характеризували в давнїйших часах (в XIV і першій половинї XV віка) також і лїпше засиджені й загосподарені краї західньої України. Вони відкривають перед нами т. ск. хазяйську льоґіку давнього господарства і дають досить повний його образ.

Так на Полїсю волинськім, в порічю Припети (волость Ратенська і Ветельська), з якого маємо досить докладні й ріжнородні звістки з самого початку XVI в., бачимо, що ще на початках XVI в. хлїборобство не виходило зовсїм за границї власною ужитку. На дві великі волости, що займали велику територію, був оден невеличкий фільварок: в інвентарі значить ся посїяного хлїба девять колод озимого жита, чотири колоди пшеницї, а запасу знайшло ся півтретя стога жита й останки, «oddenek» стога пшеницї[515]. З селянських даней грошеву вартість, як показує обрахунок ревізора, мав тільки мід[516]: все иньше, очевидно, йшло на удержаннє місцевого двора й старости з його помічниками. Навіть дохід з млинів не показаний[517] — очевидно споживав ся в цїлости, або був зовсїм не значний. З галузей власного господарства грошевий дохід несуть тільки стави. В селянськім оподаткованню головне місце займає мід, дальше — овес і сїно, ріжні припаси до столу — давали курей, качок, сир, масло, яйцї, кабана або ялівку одну від цїлого села. Збіжа властивого (окрім вівса) майже не давано: з обох волостей приходило жита піввосьмої колоди, а 363 колоди вівса. Крім того давали льняне прядиво для бобровників — очевидно як матеріал для сїтей, конопляне прядиво на сїти риболовні, личані «обори», або «ужища» на сїти зьвіроловні. І в обовязках натуральних рільна робота не має великого значіння. В Ратенській волости, де був фільварок, селяне були обовязані зробити в нїм всї господарські роботи, і се при невеликих розмірах фільваркового господарства могло дати кілька або кільканадцять день до року; в другій волости, де не було фільварка, мали збирати сїно з замкових сїножатей[518]. За те мали ходити «на оступ» — на лови зьвіра, що тривали по кілька тижнїв, ще навіть в другій половинї XVI в.[519], коли вже «зьвір виполошив ся»[520]. Мали сипати й направляти греблї ставів, а коли стави ловили ся «на замок», а не віддавали ся арендарям — очевидно мусїли брати участь в полові[521]. Поміч при бобрових ловах заступлена була платою «бобровничого». Вкінцї селяне обслужували ріжні двірські потреби: постачали дерево, ходили з підводами будували й направляли замок і т. и.

Подібне бачимо і в київськім Полїсю, в описи сїл околицї Житомира з 1470-х рр. і в наданнях кінця XV й поч. XVI в.[522]. Основу оподатковання становить мід (подекуди й віск), часом переложений на гроші; крім того дають куницї й лисицї, натурою, часом «подимщину» — правдоподібно також припаси до столу і двору, як і в Ратенщинї. З данного збіжа згадуєть ся лише овес. Хлїборобська робота на нечисленних дворах господарьских робить ся толоками. Поруч того виступають иньші натуральні обовязки; їх звичайна формула: «сїно косити, на толоку ходити, став сипати». Участь в ловах зьвіриних і гонах бобрових тут відкупаєть ся звичайно певною данею, за те є до того осібні ловцї, бобровники, також і бортники. Київський земський привилей звільнив панських підданих від обовязків «Ђзити язи», косити сїно й «селити» господарські двори, а право гонення бобрів по панських землях обмежив стародавнїми «полосами» — «куда будуть бобровницы гонивали в. кн. Витовтовы»[523].

Кілька надань з глубшого київського Полїся відкривають перед нами тіж, прикмети господарства. Лазарко Мошкевич з Овруцького повіту з своїми синами й братаничами становить одну «службу», дає 24 відра меду, 2 гр. помірного, подимщину, косить і жне по три днї й иньші служби служить. Сї «иньші служби» поясняє наданнє иньшої подібної служби, з такоюж медовою данею: тут крім кількох днїв рільної роботи люде ходять молотити, лен полють, город городять[524]. Села мозирські[525] дають окрім медової й грошевої дани бобрів і куниць (чотири бобри й дві куницї з одного, з другого не вичислено осібно); тут отже маємо виказане докладно те, що в ріжних наданнях загально згадуєть ся як «дани грошеві, медові, боброві й куничні». «Землї бортні, сїножати, єзи, озера й усякі входи» се звичайна приналежність, поруч «земель пашних», кождої маєтности в наданнях з Полїся Пинського[526]; «подводы не давати, повозу не возити, въ облаву не ходити» — друга така звичайна формула тутешнїх звільнень з тяглих обовязків[527].

В наданнях з околиць Чернигова[528] виступають бортні землї, боброві гони, лови рибні й зьвірині; в околицях Путивля — «перевЂсъ» на птахів, озера, боброві гони, ловища зьвірині й пташині[529].. Рільництво в сїм часї підупало тут наслїдком татарських погромів, але і в місцях лїпше захищених, яких татарські наїзди майже не зачіпали, воно дїлило своє значіннє в господарстві тепер і пізнїйше, в серединї XVI в., з ріжними иньшими джерелами доходів, а властиво займало поруч них другорядну позицію.

Переглядаючи напр. опись такої розмірно добре загосподарованої околицї як Овруцьке староство, ми як доходи стрічаємо тільки грошеві чинші, мід, боброві гони[530]. Людність несе обовязки ловецькі й рибальські. В ревізії 1552 р. читаємо, що ключі («недїлї») Чорнобильська, овруцька й білгородська мали обовязок робити «єзи» — перегороди для ловлення риби на Припети. Вся людність м. Чорнобиля обовязана була їздити на лови з замковим урядником «первою порошею» (за першим снїгом) по одному дню три рази до року, і так само три рази по одному дню «на серен» (на мерзлий снїг). Бобрів ловили старостині бобровники, а «земци одно до другихъ повинни привожать бобровниковъ»[531]. Хлїборобство тут і в серединї XVI в. не виходило за тїсні круги місцевої потреби, і поруч нього мало важне значіннє пчільництво, зьвіринні й рибні лови. З продуктів хлїборобських давали найбільше овес і сїно: «нї сїна нї вівса не давати» се звичайна формула звільнення з тяглих обовязків старих полїських грамот (кінця XV і початку XVI в.[532]. Те і друге призначало ся на удержаннє коней, яких по замках і дворах держали богато для цїлей воєнних і всяких иньших. Натомість пшениця й жито, що пізнїйше так усильно культивували ся на вивіз, не грають майже нїякої ролї. Серед натуральних обовязків рільна робота також не грає особливої ролї; иньші роботи й обовязви — кошеннє сїна, воженнє дерева, підводи, участь в ловах і гонах, сипаннє й направлюваннє ставів і т. и., в сумі мають більше значіннє нїж та рільна робота.

З певними змінами тіж прикмети господарства бачимо і в західнїх українських землях, поки їх не захопили впливи експорту, попиту на вивіз.

В волинських наданнях XV в. як атрибути володїння й уживання поруч із селами, рілями й сїножатьми стрічаємо стави, дуброви, гаї, ловища зьвірині й пташині, боброві гнїзда й гони. Свитригайло нпр. надає маєтність в Луцькім повітї «со всими входы и приходы, с нивами, сеножатми, з дубровами, з ловы звериными и з пташими, ставы и з млыны, з мыты и всими пошлинами,» або «съ селищи и зъ лЂсы и з дубровами и з бортными землями[533] и с пасеками, и зъ нивами, и с сеножатми, и з реками и с озеры и с потоки и ставы и ставищи и зъ ловы и ловищи», або як в иньшій він дає маєтність в Володимирськім повітї «c поли, з рольями, з гаи, з дубровами, з лЂсы, с пасеками, и зъ бобры, з бобровыми гоны, изъ зеремяны».[534] Ті ж джерела доходів фіґурують і в продажних контрактах.[535] Дани від селян згадують ся грошеві, медові, куничні, боброві[536].

Ревізія волинських замків 1545 р. показує нам останки старого господарства, ще не знищеного фільварковим господарством, не зведеного до одностайної панщини на двірськім лану[537].

До замку й «ключа» луцького належало ще тринадцять сїл[538], з показним числом дворищ 124. З них чинші й дани йшли з восьми сїл, иньші обовязані були до самих натуральних робіт. Приходило з тих сїл дани медової 97 відер — се головна позиція; грошима 31 копа, 15 колод вівса, 13 колод жита, 47 возів сїна, і дрібнїйші натуралїї: кури, яйця, колачі пшеничні, житні бохони, прядиво, «лисиця шерстю й тридцять білок.» Рільну роботу згадано лише при кількох селах, і то досить невелику. Селяне з Радомишля оруть в господарськім дворі оден день на весну, два «на паренину», день ралять, день жнуть овес, а два днї жито; селяне з Підгаєць три днї орють толокою, три днї жнуть жито й молотять; селяне з Колчина три днї жнуть, четвертий косять, толокою, на двірській страві. Попри те одначе вони несуть ріжні спеціальні роботи, а иньші села тільки й мають такі спеціальні обовязки. Так селяне з Радомишля мали висилати що тижня двох сторожів на замок — «ходити й кликати». Підгайчане мають «гумно й иньші потреби дворныи оплетати», або як докладнїйше пояснює пізнїйша ревізія: «гумно городять кругом, на животину — на овцы, на телята и на свыни шопы з лозы роблять и крыють»[539]. Колчане «на дворі королївським в гриднях печи чорныи роблять и светлицы осыпають и мажуть», крім того при переїздї татарських послів мають давати на їх удержаннє («подниманьє») грошима три до шість кіп.