IV. Побут і культура

Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків

Ще зістаєть ся одна величезна сфера штуки, яку я тут можу тільки сконстатувати — творчість музикальна. Досї ледво лише зачеплена історія церковного сьпіву і нїчого не зроблено для історії народньої мельодії, невважаючи на все зацїкавленнє, збуджене її красою й богацтвом.

В церковній музицї столїтя XVI-XVII являють ся віками дуже інтензивної творчости, яка модифікує староруську церковну музику новими впливами музики грецької (атонської) й сербсько-болгарськими та західнїми. Так повстають нові манєри церковного сьпіву — розріжняють такі «роспіви» XVI-XVII вв.: «грецький», «київський» і «болгарський». Вони були гармонїзовані на Українї в сих віках і звідси перейняті потім у Московщину (близше одначе сї «розпіви» не дослїджені, анї не прослїджені ті виливи, під якими вони повстали). В першій половинї XVII в. поруч них починає ширити ся гармонїйний, многоголосний, т. зв. «партесний» сьпів, в дусї західньої музики, на 4 і більше голосів. Пастор Гербінїй (з 1670-х рр.) дуже похваляє сей сьпів, ставлячи його вище орґанної музики католицьких костелів. Йому дуже подобала ся його музикальність — по його словам, мельодїї «виконують ся по церквах на рідній мові, з участю народа, по правилам музикальної штуки: в незвичайно милій і звучній гармонії дають себе осібно чути діскант, альт, тенор і бас». Але нам сей партесний сьпів XVII в. зістаєть ся досї дуже мало звістним: навіть не викрито нотацій, які б дали нам докладне понятє про його гармонїзацію та позволили оцїнити міру ориґінальної творчости в користанню західнїми взірцями і їх комбінованню з елєментами свого давнїйшого сьпіву.

Не можна сумнївати ся, що такі значні переміни, які переходили в сьпіві церковнім, при тодїшнїй близькости церкви до народу, що й сам «присьпівував» в церкві церковним сьпівам, не зіставали ся без впливу на розвій народньої піснї; але історія народнього сьпіву се вповнї задача будучности. Замість запускати ся в сьмілі і передчасні гіпотези на сїм полю, подам кілька звісток про росповсюдженнє сьпіваків і музиків в тих часах, з поборових реєстрів. Не завсїди вони тут фіґурують; дїло в тім, що польське правительство оподатковувало їх в одній катеґорії з усякими людьми без постійних занять (lоżnі, hultaie), і в сїй катеґорії переважно й тонуть дударі, скоморохи, скрипники й иньші репрезентанти музики, сьпіву й всякої иньшої забави. Але часом поборцї вичисляли їх осібно, і тодї стрічаємо про них небезінтересні данні. Так при поборі 1578 р. в Августові (Мостах Вел.) записаний оден дудар (ausculista), і оден гусляр чи скрипак (cytharedus), в Любачеві оден дудар, в Тишівцях музика[1336]. В Луцьку в 1583 р. записано пять скрипаків, в Володимирі три, в Клевани три скоморохи, в Сокалї два дударі, в Острополю теж, в Олицї чотири, в Константинові три, в Турийську два, в Несухоїжу, в Янушполю, в Красилові, Шульжинцях, Лабуню по одному, в Нов. Збаражу чотири скоморохи, в Волочищах два, в Чернихові оден[1337]. Розумієть ся, сї цифри далеко низшї дїйсного числа музиків, бо сюди не вчисляли ся ті, що займали ся по при се чимсь иньшим, або були людьми оселими, мали бодай свою хату. З другого боку не треба привязувати великого значіння тим означеннєм їх професій, які тут подають ся: очевидно поборець брав якусь назву (дудар, чи скоморох, чи скрипак) і підтягав під неї всїх музиків чи забавників, не входячи в їх близші спеціальности. Та і в самім житю назви тим забавникам прикладали ся досить припадково, і в термінольоґії їх було мало докладности[1338]. Скоморохи напр. взагалї означають забавників — і тих що водили учених медведів, і тих що показували лялькові представлення, і музиків та сьпіваків, і всяких штукарів та гумористів[1339]. Дудар означає властиво музику, що грає на козї, але й ся назва уживала ся в дїйсности далеко ширше, покриваючи собою в значній мірі ріжні чинности скомороха. Скрипак також означає часом взагалї музику.

Звістки XVII в. говорять про музику, як про звичайний атрібут весїля, й взагалї кождої більшої оказїї (опись весїля в східнїй Українї у Бопляна — порівняти його з старими звістками, ще з XI в., про звичай справляти весїля «с плясаньємь и гуденьємь» замість церковного вінчання). З другого боку музика виступає як приналежність кождої більшої добре загосподареної корчми: «корчмар має мати звичайну музику — дударя і скрипака, яким платять танечники», пише польський економист XVII в.[1340]. Знов таки насуваєть ся паралєля з словами моралїста XI в. про народні ігрища з скоморохами, трубами і гуслями. Нові модифікації налягали на старі, віками утворені форми житя.


ПОБУТ


Ідеольоґічний зміст житя, слабкі суспільні ідеї, інтереси матеріальні, зверхнї прояви богацтва, роскіш в обстанові, приклади з маґнатського і шляхецького житя. Уживаннє житя — примітивний матеріалїзм його. Нарікання сучасників на вибагливість — рей, псевдо-мелешко, михайло литвин. Зміни в побутї, поверховність культури. Боплян про польські пири. Консерватизм в українській суспільности, вишенський про нові фасони, його запереченнє ідеального змісту житя, приклади некультурности, контраст шляхетського раю і хлопського пекла, вишенський про селянську біду

Зібраний в сїй главі культурно-історичний матеріал минї хочеть ся доповнити ще кількома штріхами, культурно-побутового характеру, полишаючи иньше до дальшого роздїлу.

Зачну від того, що ідеальний, чи ідеольоґічний змість житя XIV-XVI в., до початків того духового руху, до якого перейдемо пізнїйше, був взагалї дуже бідний — в порівнянню з XI-XII в. навіть біднїйший. Як в духовій творчости, так і тут сї переходові віки визначають ся як віки застою, лєтарґу, упадку. Диктовані церквою релїґійні інтереси — то значить піклуваннє про спасеннє своєї душі, та відвічними традиціями виховане піклованнє про тїсний кружок чад і домочадцїв, під катеґорію ідеольоґічних мотивів підвести можна тільки з певними обмеженнями. Релїґійні інтереси не визначали ся безпосередністю, захватом, поривом: стара доба неофітського одушевлення проминула, а нового змісту, влитого пізнїйшими часами релїґійно-національної боротьби, вони ще не мали. Вони, як я висловив ся, диктували ся церквою й приймали ся досить пасивно суспільностю по традиції, по навичцї, «для годить ся». Вітчину свою, ту «Руську землю», інтереси котрої клали на серця людям XI-XIII віків староруські публїцисти й моралїсти, українська суспільність стратила, й її відносини до нової державної орґанїзацїї не виходили по за мотиви принуки до державних обовязків зі сторони публичної власти та бажання «вислуги» від правительства, як я піднїс то вище[1341]. Зрештою що більше можна було жадати супроти абсолютно чужої держави від Українцїв, коли сама чільнїйша польська суспільність, самі державні мужі її не бачили інтересу вислужувати ся для держави в безкоролївя, коли не ставало speculator і remunerator laborum — не було кому цїнити й нагороджувати ті служби[1342]. Понятя про людину як сотворіннє суспільне, яке не може жити без суспільности і в дальшім наслїдку — повинне піклувати ся й служити суспільности, були відтворені европейським відродженнєм, разом з античною полїтичною лїтературою й її культом суспільности, і проголошують ся вже одним з раннїх руських гуманїстів, доктором Скориною. «Не тільки для себе ми живемо на сьвітї, але ще більше для служби Богови й для загального добра», нише він в однїй з своїх передмов, як загальний принціп[1343], і з біблїйних епізодів витягає приклади для своїх земляків, аби вони «всякого тружания и скарбовъ для посполитого доброго и для отчины своєя не лютовали»[1344]. Але таке понятє «доброго посполитого» (publicum bonum) було дуже абстрактною річею і могло знаходити певний відгомін тільки в виїмково осьвічених одиницях. Живійше давав себе відчувати інстинкт національний, і були моменти, коли він безперечно двигав волею й учинками наших людей дуже сильно. Вказати напр. хоч би боротьбу українсько-білоруської аристократії з литовською за геґемонїю за часів Свитригайла, повстаннє Глинського і т. ин., не кажучи вже про боротьбу з Польщею за Галицько-волинські землї. Але се були більше меньше хвилеві моменти — принаймнї на такі вони виглядають в сумі приступного матеріалу, й по за тими епізодами, коли вони проминали, ослаблювала ся й дінамічна енерґія сього національного почуття. Ті прикрости, ограничення, упослїдження, які приходило ся репрезентантам ріжних суспільних верств і ґруп української людности терпіти на ґрунтї релїґійно-національнім, заснути йому, певно, не давали нїколи. Нема сумнїву, що в тих жертвах на церкви й монастирі, в заходах коло підтримання православної єрархії, церковного устрою, в усїм що дїяло ся для церкви, був вплив також і сього національного інстинкту — що робило ся се не тільки в інтересах спасення душі, а і в інтересах спасення Руси, котрої знаменем була ся руська віра, як я нераз підносив. Але до другої половини XVI віка ми не бачимо, аби сей національно-релїґійний мотив служив стимулом якоїсь постійної активної, орґанїзаційної енерґії, орґанїзованої дїяльности.

Чим біднїйший і слабший — малосьвідомий і мало імпульсивний, був ідеольоґічний зміст житя тих часів, тим більшу перевагу брали інтереси матеріальні. Маєток має величезне значіннє: чоловік варт стільки, скільки має, і набита кешеня скоро рівняє першого лїпшого раrvеnu з старими аристократичними родами у впливах, в гонорах, в суспільнім значінню. При рідкости гроша, при слабости фінансової державної орґанїзації приватні богацтва, маґнатські «фортуни» грають величезну ролю — на тих маґнатських родах властиво спочиває суспільний і державний лад, вони властиві «стовпи суспільности», особливо в більш східнїх українських краях. Зовсїм природно, сї обставини загострюють погоню за маєтком, вічне й повсечасне стараннє про його збільшеннє. Рідкість гроша і брак промислу знов робить виключною підставою маєтку землю, земельні маєтности. Сї віки, як ми бачили вище — се час розвою панського господарства, як найширшого використування в його інтересах ширших верств людности, зросту панщини і всяких домінїяльних прав. І от в сих двох напрямах концентруєть ся енерґія членів вищих верств суспільности: коло збільшення земельної власности чи володїння, дорогою вислуги у правительства, захоплювання земель державних та громадських, скуплї й заставу, — та коло інтенсіфікації, так би сказати, доходности сього володїння — через закладаннє ставів, млинів, ярмарків, виріб лїсових товарів, а найбільше — через осаджуваннє нових осад чи господарств і збільшеннє селянських обовязків. Судові книги й приватні архиви сих часів переповнені шляхетськими контрактами її зізнаннями, в яких відбиваєть ся отся робота коло розширення маєтків — їх роздїлу між членами родини по смерти її голови й нової концентрацїї в руках поодиноких членів родини, нового накопичування і заокруглення маєтку через купна, застави, заміни і т. д., а в парі з тим — процеси про границї, про спірні права, і т. д.[1345]. З розвоєм судівництва, завершеним заведеннєм нових судів в в. кн. Литовськім і орґанїзацією трибуналів в другій половинї XVI в., сї маєткові процеси доходять незвичайного розвитку і завдяки повільности, утяжливости скомплїкованности судового процесу польського права, творять другу атмосферу наоколо шляхтича Польської корони. Маєткові процеси стають одним з найосновнїйших елєментів, якими виповнюєть ся житє й інтереси вищої, привілєґіованої верстви в цїлій Коронї, а з тим і в наших українських землях[1346], і щоб рушити шляхту в похід, треба було доконче завісити на той час всякі розправи по трибуналах і иньших судах.

Зверхнї прояви богацтва мало змінили ся в сих віках від попереднїх. Були то передо всїм дорогі убори — золоті ланцюхи, намиста і т. ин., дорогоцїнна одежа — кафтани, шуби з дорогих брокатів, підшиті дорогими футрами, золота й срібна посуда, дорога зброя й кінські убори, гарні, дорогі конї, численний і гарно прибраний двір. Дорогоцїнности сї переходили з батька на сина, давали ся в посагах, відказували ся тестаментами. В порівнянню одначе з роскошею пізнїйшою, як розвиваєть ся особливо за часів Жиґимонта III. вартість і добір тих дорогоцїнностей навіть з першої половини XVI віка, не говорячи вже про ранїйші часи, представляєть ся ще досить скромно. Репрезентант найбогатшого з українських домів кн. Іля Острозький за своєю жінкою звісною Беатою Косцєлєцкою дістав в грошах 7 тис. злотих польських, а дорогих річей «в камени и въ ланцюгох, в шатах и в клейнотах, в перлах» на суму півдесятої тисячі зол[1347]. В своїм тестаментї він лише загально згадує про свої й жінчині «ланцюжки, перстеники, клейноти, також сьвятости, образи, шати, зброї, конї», записуючи їх своїй жінцї, і близше згадує тільки про зброю: одну з них, срібну на чорнім оксамитї, й пояс якийсь «тодорівський», очевидно сріблом кований, разом з иньшим сріблом він поручає ужити на окованнє ікон, а другу зброю лишає жінцї[1348]. Все се робить ще дуже скромне вражіннє в порівнянню з інвентарем його внука, кн. Януша. Кн. Федір Сангушко в своїм тестаментї (1547) записує жінцї окрім грошей «сто гривен сребра робленого ис позолотою», все столове срібло — «полумиски и тарели, кубки и лыжки сребреныи», з виїмком одначе записаного монастиреви — «наливки сребреныя меншия и дванадцат тарелей сребреных старых»; їй же дві шуби адамашкові на куницях «сукню червоную одамашковую» «запони и коверцы, штуки одамашковыє не краєныя»; старшому сину шуба соболина адамашкова і адамашковий кафтан, гнїдий кінь, срібний убір на коня, «узда, поперсини, похвы»; зброя: «бехтеры, панцыри» — в подїл рівно всїм синам[1349].

Сей нахил до роскоші, до богатих уборів, окрас і т. и. незвичайно зростає в другій половинї XVI в. і доходить прямо казкових розмірів з кінцем XVI і в першій половинї XVII в. Памятаймо, що се час небувалого нї перед тим нї потім припливу гроша до земель Польсько-литовської держави — небувалого експорту сирових продуктів, небувалого вичерпування природних богацтв сих земель, і що по спостереженням тогочасних економистів грошева вартість вивезених продуктів майже цїла без лишку ішла на закупно чужоземських виробів — предметів роскоші й комфорту[1350]. Полишаючи поки що на боцї переміни, внесені в иньші сторони побуту, я тут піднесу сей нечуваний розвій зверхньої роскоші, виставности маґнацтва і шляхти Польщі, що зробила вражіннє якогось маскараду вже на Баторія, але за часів Жиґимонта знаходить собі взірець і заохоту в пишности й виставности самого королївського двору. Замилованнє до богатих уборів, дорогих і куріозних форм зброї й кінського убору, дорогоцїнної посуди, коврів і макат доходить до хоробливости і страшенно вражає на тлї загальної бідности й слабого культурного життя. Прямо дико виглядають сї тисячні убори шляхти серед повного економічного розстрою та матеріальної руїни краю.

Інвентарі маґнатських, навіть шляхетських домів роблять вражіннє катальогів якихось музеїв артистичного промислу (Kunstgewerbe) або торговельних складів дорогих і екзотичних річей. Але поруч з тим на кождім кроцї дає себе відчувати повний брак інтересу й почутя штуки[1351]; добру біблїотеку также рідко можна стрінути, як часті колєкції дорогих оріентальних коврів чи дорогоцїнної нїмецької посуди, і на чисто культурні потреби від тих мілїонів, що йдуть на срібло, брокати, вина й присмаки, не лишаєть ся навіть і нужденних кришок.

Се треба сказати й про українське панство. Маємо напр. інвентар дубенських скарбів Януша Острозького, себто тої половини спадщини по Константину Острозькім, яка припала йому, а можливо — була доповнена в дечім і власними набутками Януша; списаний кілька лїт лише по смерти старого князя, він може служити доброю ілюстрацією великопанських часів[1352]. Кидають ся в очі величезні маси столового срібла. Одна скриня обстанови тих містить в собі срібних мисок великих 12, півмисків (блюд) 36, тарілок 36 і стільки-ж ложок, 24 мисочок, 12 фляш і стільки-ж тац, 12 кубків, 6 великих сьвічників. В другій 24 великих півмисків і 12 меньших, 24 тарілок, 12 кубків, 12 ложок і стількиж вилок, збанок і миска до умивання. В третїй теж збанок і миска великі, 3 дванадцятки півмисок і стільки-ж тарілок, 13 тац, 3 сьвічники, прибори (креденс) до коріння, на 7 родів, і т. ин. В иньшій понад 17 дванадцяток ріжних родів ложок — золочених і білих, між ними дванадцятка золотистих «волоської роботи», а є й «козацької»; є ріжні спеціальности — ложки коральові, кришталові, з перлової маси, оправленої в золото; ножів тільки дві дванадцятки, між ними також саджені каміннєм, або з ручками з каміння; 72 таци ріжної фактури; 7 дванадцяток кубків і чарок звичайних і золочених, а також ріжних штучних — з коралем, з каміння і т. и. 12 «розтруханів» (великих кубків) з накривками, з фіґурами аморів (chಘopki) і 12 з инакшими накривками, 12 «складаних»; з накривками прикрашеними цьвітами й яблоками розтрухан в видї панни, иньші в формі барилка, і т. п.[1353]. Богато дорогої зброї, самих дорогих шабель 16, а оправлених білим сріблом потрохи — ще 6; між дорогими — чотири оправлених в золото, з ріжним каміннєм; одна з них, прикрашена туркусами (бірюзою), куплена була старим Острозьким за 6 тис. талярів! Золотом оправлений щит, золоті наручники з рубинами й смарагдами. Десять дорогих, срібних кінських уборів, між ними кілька «козацьких», оден турецький, дванадцять тканих оріентальних (з «баґазії»), 8 мосяжних козацьких, в тім 4 саджені каміннєм. Багато макат і коврів: три коверцї золотом ткані, 15 шовкових більших, 38 меньших, коврів «адзямських» 80, лямпартових 13, багато шкір вовчих, медвежих, лосячих. Цїлий магазин ріжних сукон: 20 поставів фалєндишу, 23 сукна лунського, 184 каразії. «В дорогу» з кн. Янушем в 1616 р. іде[1354]: 36 срібних півмисків, 33 тарілок близько три тузини, 6 мисок, 5 фляш і маса иньшого срібла, 108 шкір барсових («лямпартів» — леопардів), 13 тигрових, 28 куниць й ин., ки тайки до обитя 11 штук, портиєри, аксамитні застілки на столи. Іде богата ґардероба: оден кобеняк рисїй, критий альтембасом, другий аксамитовий на чорних лисах, третїй «лазуровий», делїя турецька з алтембасу, друга підшита лисами, ферезія на соболях, чотири жупани атласні золоті, дві чамари — одна на горностаях, друга з золотоглова на соболях, гермак на соболях, лїтник оксамитний і такийже «плащик» на соболях, «кошулька» китайчана золотом гафтована, ріжних пер і «кіт» на шапки 16. Їде й арфа в зеленій похві, але не їде нїчого, щоб вказувало на глубші культурні інтереси й зайнятя маґната.

Та на дворі першого маґната України се все ще так не вражає. Але таж виставність, роскіш в убранню, виїздї, столовій заставі характеризує не тільки маґнатерію, але загалом шляхту хоч трохи маєтнїйшу. По такім зовсїм невеликім пані напр. як подкоморій перемиський Боболя († 1631) зістало ся також 100 срібних полумисків, маса иньшого срібного начиня, ряд золотих кубків і т. и., золотих великих ланцюхів 21, королївський медалїон на потрійним золотім ланцюху, застїжка висаджена 130 брілїантами, делїя (керея) з дорогоцїнними ґудзиками — кождий ґудзик коштував 130 дукатів![1355] Не диво, що заграничні юбілєри привозили цїлї транспорти ріжних дорогоцїнностей на наші ярмарки, і напр. на ярославськім ярмарку оден амстердамський золотник продає на 600 тис. золотих ріжного юбілєрства[1356].

Европейського було в тій прикметї не богато; дуже богато анальоґічного з московським, де боярство, при повнім майже браку вищих культурних інтересів, при досить слабих вимогах в сфері комфорту, теж любує в виставности, блискучій роскоши, масах дорогоцїнностей, дорогих брокатах і міхах[1357]. Там як і тут старі русько-візантийські традиції, з їх замилованнєм до помпи й виставности, блеску, дорогоцїнностей, роскішного оріентального орнаменту й оріентальної роскоші, підновляли ся пізнїйшими впливами Сходу. Його роскіш і сибаритизм знаходить собі далї і там і тут аматорів і приклонників, наче по контрасту з бідною й суворою природою й суспільною обстановою, й глубоко всякає своїми виливами й елєментами в побут вищих верств. В Московщинї були то елєменти татарсько-туркестансько-перські; на Українї і в Польщі — татарсько-турецькі, і ними неустанно розмішують ся західнї елєменти артистичного промислу й роскоші. Староруські, то значить словянсько-візантийсько-оріентальні традиції, підсилювані пізнїйшими оріентально-візантийськими впливами (торговля з Кримом і Туреччиною), вповнї відповідали сильному нахилови польської суспільности до зверхнього блеску й виставности, оріентальної роскоші й богацтва; отже серед неї вони знайшли ся як у себе дома[1358]. Тільки західнїми елєментами побуту, промислу, культури розмішували ся вони тепер сильнїйше, в більшій пропорції, нїж в попереднїх столїтях, як наслїдком традиційних звязей Польщі й польської суспільности з західнїм, нїмецько-латинським сьвітом, так і наслїдком того загального повороту українських земель фронтом до заходу, що розпочав ся у нас на Українї значно скорше від польської окупації[1359]. Але поруч сих західнїх елєментів держали ся — завдяки тому що попали в таку споріднену й созвучну сферу — дуже довго елєменти староруські, і се, так само як і спільні елєменти оріентальні — зближувало український і польський спосіб житя з московським[1360], а значно віддаляло від сучасного европейського. Польське шляхетське житє навіть XVI і XVII віків для Европейця було вповнї Halb-Asien.

В способах «уживання житя» — тих вигід і приємностей, які собі з житя робили, переважав також сильно дуже ще примітивний матеріалїзм: витонченности й делїкатности було дуже мало. Як українське, так і польське житє XIV-XV вв., кінчаючи першою четвертиною XVI, визначало ся ще великою примітивністю й дуже мало посунуло ся наперед від часів староруських. Ситна їда й пяне питє, гостини й пири, показні не так якістю й делїкатністю, як масою їжи і питя, сексуальні утїхи «домашнїми засобами» — в крузї челяди й підданих, лови на зьвіря та птицю, й свари та процеси з сусїдами — от утїхи й занятя того «доброго старого часу». Псованнє «добрих старих звичаїв» рахували від часів кор. Бони — від шлюбу Жиґимонта Старого з нею в 1518 р. Вона мовляв принесла з собою в Польщу й прищепила на королївськім дворі і в вищих кругах польської суспільности впливи італїйського відродження, замилованнє до зверхньої краси й блеску, витвореного двірським житєм італїйського відродженя, до італїйської культури й штуки, чи лїпше — артистичного промислу, і особливо — до гладких і витонченїйших форм італїйського двірського й товариського житя, кодифікованого в звістнім «Дворянинї» Лук. Ґурнїцкого (1566) — переробленім і до польських обставин приладженім італїйськім трактатї Бальт. Кастільоне (II libro del cortegiano, книга про двірського чоловіка, 1528). Перейняті й культивовані потім на дворі сина й вихованця Бони Жиґимонта Авґуста, підтримувані подорожами молодиків з лїпших домів на вихованнє до Італїї — особливо до унїверситетів падуанського й болоньського, і тїснїйшими звязями з Римом в часах католицької реакції, сї нові симпатиї й впливи займають все ширші круги польської, а з нею й української суспільности, та накладають нову полїтуру на примітивно-брусовате старосьвітське житє й звичаї.

Уже старий Рей з Наґловіц (1560-і роки) нарікає на нові фасони, що забивають добрі звичаї старопольські, на новомодні, дивоглядні убрання, пишні кінські убори й виїзди, штучні страви і т. и.[1361]. «Як пригадаєш собі про ті дивні чуги, ті «фальсарухи», ті «страдіотки», ті делїї з дивними ковнїрами, ті жупани, ті преріжні італїанські, гішпанські вимисли, ті дивні плащі, саяни, колєти, «оберцуґи» — аж дивно й страшно про них говорити, а иньших анї назвати, анї описати собі не уміють, тільки поручають кравцеви зробити, як тепер носять. Чую, що в чужих краях, малюючи всякі народи, малюють Поляка голим з ножицями, а перед ним поставив сукна: край собі, як хочеш.

«Що то понаставало дивних понталиків (привісок), феретів (застіжок), емальованих ланцюжків, ріжнокольорових беретів з преріжними бляшками! Деякі вже мабуть не тільки на голові, а й на ногах приправляють ті понтали та ті ферети. Хто годен надивити ся й надивувати ся тому всьому! Так як би ми перейшли землю й море, шукаючи тих своїх дивних видумок! І що то дару божого попсуєть ся на ті золочені нитки, на ті коронки, на ті теперелї (рюші), на ті дивні тканини, шиті або гафтовані, так що вже малярі й взірцїв не встигнуть видумувати. Ті ріжні петлицї, строжки, кнафлї прехитрі, дивні шнури й до них кутаси — хтоб то їх порахував і запамятав!

«Щоб і десять фасонів видумав кождого тижня, то всякий будуть хвалити. Буде з довгим ковнїром аж до поясу, то кажуть, що то гарно: чоловік прибраний, від вітру заслонить ся, коли треба, і як києм по спинї вдарять, то не так дуже трісне. Буде иньше, що ковнїра не буде при нїй і на палець, то і то гарно, бо свобідно можна оглянути ся, куди схоче і як схоче, і ковнїр його в шию не кусає. Буде иньше з довгими рукавами, часом і з трома, то і то кажуть, що гарно: показний чоловік на коневи, як рукави коло нього тріплють ся. Буде таке, що рукавцї тільки до ліктя — і то гарно: вільнїйше так, і легко на коня всїсти. Буде иньше аж до самої землї — гарно! чоловік красно виглядає і пішо і на конї, і вітер йому наоколо голеней не так віє. Иньше знов мало що поза пояс — і то гарно: лекше чоловіку і пішо і на коню, і нїщо йому не перешкоджає.»

«А знов наші виїзди! Кінь за пятьсот золотих, а убір на нїм друге стільки. Ті всякі «альсбанди», кутаси, дивні «мухри», стріпки, аж дивно дивити ся на ті страшні видумки теперішнїх часів. Або ті преріжні, дивно прикрашені колиски, з повивішуваними коврами, з алтевбасовими подушками, з шарлатними занавісами, з позолоченими левками.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IV. Побут і культура“ на сторінці 10. Приємного читання.