Розділ «Частина II»

Коли В. С. Гільберт та Артур Саліван 1885 року презентували в Лондоні свою комічну оперу Мікадо, вони взяли Японію за модель екзотичного сходу, місце саме того типу, де маленькі пташки помирали за кохання, а високі чиновники владоможця мусили самі собі відтинати голови. Однак реальна Японія вже тоді індустріялізувалася швидше, ніж будь-яке інше суспільство в історії. Спритно маніпулюючи молодим новим імператором, що 1868 року після громадянської війни посів трон, розумні оператори з Токіо спромоглися втримати свою країну поза війнами з західними владами, профінансувати індустріялізацію коштом переважно місцевого капіталу та відмовити сердитих людей від провокативних нападів на чужоземців. У Пекіні, навпаки, незграбні оператори толерували й навіть заохочували виступи проти місіонерів, 1884 року вгепалися у війну з Францією (за годину вони втратили більшу частину свого дорогого нового флоту) і позичали — та розтринькували — гроші в руйнівних масштабах.

Японська еліта постала перед фактом, що лібералізація була комплексною справою. Вони вдягли циліндри та криноліни; дехто обговорював можливість переходу на латинську абетку; інші хотіли, аби японці заговорили англійською мовою. Вони були готові обговорювати будь-що, що могло б дати користь. Китайські державці Цин, навпаки, уособлювали поділ. Протягом сорока шістьох років імператорка-удова Цисі керувала з-поза бамбукової завіси й протистояла будь-якій модернізації, що могла загрожувати династії. Її єдиним фліртом із західними ідеями було переспрямувати гроші, призначені на перебудову флоту, на купівлю мармурової копії колісного пароплава з Міссісіпі для свого літнього палацу (вона й досі там і варта того, щоб на неї подивитися). Коли 1898 року племінник імператорки Цзайтянь спробував почати стоденну програму реформ (спрощення державної служби, усучаснювання іспитів, створювання нових шкіл та коледжів, координування виробництва чаю та шовку на експорт, сприяння гірництву та будування залізниць, вестернізація армії та флоту), Цисі оголосила, що Цзайтянь попросив її повернутися на позицію регента, потім замкнула його в палаці та стратила його модернізаційних міністрів. Цзайтянь залишився реформатором до свого гіркого кінця, отруєння арсеном 1908 року, коли Цисі лежала на смертному ложі.

Поки Китай тупцював на шляху до сучасности, Японія галопувала. 1899 року Японія оприлюднила конституцію, що давала багатим чоловікам право голосу, дозволяла політичні партії західного типу та створювала сучасні урядові міністерства. Китай прийняв конституцію лише перед самою смертю Цисі, дозволивши 1909 року обмежене голосування чоловіків. Японія зробила пріоритетом загальну освіту. На початок 1890 року дві третини японських хлопців та третина дівчат діставали безплатну початкову освіту, тоді як Китай для освіти мас не зробив практично нічого. Обидві країни проклали перші залізниці 1876 року, але губернатор Шанхаю 1877 року наказав повиймати китайські колії, бо боявся, що ними скористаються заколотники. 1896 року Японія мала 2300 миль залізниць, а Китай — лише 370 миль. Практично те саме можна сказати про залізо, вугілля, водяну пару та телеграфні лінії.

Упродовж історії експансія осередків часто спричиняла на периферії жахливі війни, що визначали, яка саме частина прикордонної смути очолить опір великим державам (чи асиміляцію). Зокрема, в першому тисячолітті до нової ери Атени, Спарта та Македонія воювали протягом півтора сторіч на краях Перської імперії, а Чу, У та Юе робили те саме в південному Китаї під час зростання осередку в долині Хуанхе. У дев'ятнадцятому сторіччі нової ери процес повторився, коли Схід став периферією Заходу.

Після невдалої спроби Японії завоювати Китай у 1590-і роки владоможці східного осередку завжди вважали, що витрати на міждержавну війну перевищують прибутки. Однак прихід Заходу поставив цю тезу з ніг на голову. Та східна нація, що найшвидше здійснила б індустріялізацію, реорганізацію та переозброєння, змогла б не лише втримати західних імперіялістів якнайдалі від себе, а й взяти гору над рештою Сходу.

Врешті-решт не британські бойові кораблі, а японська індустріялізація стала Немесидою для Китаю. Японії бракувало ресурсів, Китай мав їх удосталь. Японія потребувала ринків, Китай ними ряснів. Токійські аргументи щодо того, що належало робити, були жорстокими й навіть вбивчими, але протягом двох поколінь країна поступово взялася пробивати шлях до китайських ринків та матеріялів. Перед 1930-ми роками найвойовничіші сили в Японії вирішили взяти гору над усім східним осередком, перетворити Китай та південно-східну Азію на колонії та викинути західних імперіялістів. Почалася війна Сходу.

Величезна відмінність війни Сходу від війни Заходу вісімнадцятого сторіччя полягала в тім, що вона відбувалася в світі, де вже панував захід. Це ускладнило все. 1895 року, коли Японія змела китайський опір на шляху до Кореї, німецький кайзер Вільгельм II надіслав своєму кузенові, російському цареві Ніколаю II, доволі страшненького малюнка під назвою "Жовта загроза" й закликав його "освоювати азійський континент і захистити Європу від навали Великої Жовтої Раси"[420]. Ніколай відповів конфіскацією значної частини території, що Японія захопила в Китаю.

Проте інші західняки бачили у співпраці з Японією переваги й намагалися використати її дедалі буржуазнішу владу, аби вона підтримувала для них порядок на Сході. Перша змога постала 1900 року, коли китайське таємне товариство під назвою "Боксери, об'єднані заради справедливости" повстало проти західного імперіялізму (проголошуючи, серед іншого, що сто днів тренувань з бойових мистецтв зроблять членів товариства куленепробивними). Аби їх подолати, знадобилося двадцять тисяч чужоземного війська, де більшість солдатів були японці (хоча ви цього не побачите в західних оповідях, зокрема в голівудському блокбастері 1963 року 55 днів у Пекіні). Британія була так задоволена цим фіналом, що 1902 року підписала військовий морський союз, де визнано статус Японії як великої держави на Сході. Певна британського нейтралітету, 1904 року Японія помоталася Росії, потопила її далекосхідний флот та перемогла її армію у найбільшій суходільній баталії всіх часів. Коли цар Ніколай, аби зарадити ситуації, відрядив свій основний флот за двадцять тисяч миль навколо Старого Світу, японські бойові кораблі його потопили теж.

Від часу, коли Ауті дістався Лондона, минуло менше п'ятдесятьох років, але старий східний осередок відгукувався так динамічно, що вже міг перемогти імперію Заходу. "Те, що сталося в 1904-5 роках, — зробив висновок зганьблений російський командор Алексей Ніколаєвіч Куропаткін, — було лише сутичкою з авангардом... Лише коли всі визнають, що тримати Азію в мирі важливо для всієї Європи... ми зможемо втримати "жовту загрозу" в заточині"[421]. Однак Європа зігнорувала його пораду.

Війни світу

 іж 1914 та 1991 роками в західному осередку відбулися найбільші війни за всю історію: Перша світова війна, від 1914 до 1918, мала визначити, чи створить Німеччина європейську суходільну імперію; Друга, від 1939 до 1945, з тим самим питанням; Холодна війна, від 1947 до 1991, мала визначити, яким чином Сполучені Штати та Радянський Союз поділять трофеї (рис. 10.6). Разом вони склали нову війну Заходу, порівняно з якою війна вісімнадцятого сторіччя видається карликовою. Вона знівелювала війну Сходу, забрала сто мільйонів життів та поставила під загрозу саме існування людства. 1991 року Захід все ще панував, але багато кому видавалося, що побоювання Куропаткіна нарешті збувалися: Схід був готовий взяти гору.

Про те, як почалася війна Заходу, розповідають часто — як тривалий занепад Османської імперії заповнив Балкани терористами/борцями за свободу; як незграбність та брак талану призвели до того, що банда під назвою Чорна рука в липні 1914 року вбила спадкоємця австрійського трону Габсбургів (бомба нездалого вбивці відскочила від машини ерцгерцога лише на те, аби водій неправильно повернув машину, посунув назад і зупинився прямісінько перед другим вбивцею, що вже не помилився); і як тенета угод, укладених заради збереження європейського миру, потягли всіх разом через прірву.

Що було потім, так само відомо. Змодернізовані держави Європи залучали безпрецедентну кількість молодих чоловіків, озброювали їх безпрецедентною зброєю й спрямовували їхню енергію на безпрецедентні масові вбивства. Перед 1914 роком деякі інтелектуали доводили, що взаємопов'язаність світових економік унеможливила війну між великими державами, бо щойно почнеться війна, всі вони сколапсують і це покладе кінець конфліктові. Однак до початку 1918 року всі, здається, пересвідчилися, що напруги тотальної війни двадцятого сторіччя могли пережити лише держави, здатні ефективно керувати своїми величезними складними економіками.

Війна начебто показала, що перевагу мали ліберальні демократичні держави, що найповніше залучали до боротьби своїх громадян. У давнину, в першому тисячолітті до нової ери, мешканці і Сходу, і Заходу усвідомили, що найефективнішими організаціями, з погляду ведення війни, були династійні імперії. Тепер протягом одного десятиріччя вони пересвідчилися, що династійні імперії — найтриваліша форма врядування в історії з тяглою спадкоємністю від Асирії, Персії та Цинь — вже не були здатні вести війну.

Першою відійшла китайська династія Цинь. Загрузлі в боргах, поразках та безладі, міністри хлопчика-імператора Пуї вже 1911 року втратили контроль над армією, а коли 1916 року на імператора висунув себе генерал-заколотник Юань Шикай, як робили генерали-заколотники протягом двох тисяч років, раптом виявилося, що він також не міг втримати цілість країни. 1917 року інша військова кліка відновила Пуї; результат був анітрохи не кращий. Імперська історія Китаю завершилася через кілька днів, якщо не зі скімленням, то принаймні з дуже негучним грюком: єдиний літак скинув бомбу на Заборонене місто в Пекіні, Пуї знову позбавили влади, й країна занурилася в анархію.

Наступною була династія Романових в Росії. Поразка від Японії 1905 року майже звалила царя Ніколая II, а Перша світова війна завершила справу. 1917 року ліберали усунули його родину від влади, а 1918 року більшовики її розстріляли. Гогенцолерни в Німеччині та Габсбурги в Австрії також швидко пішли, уникнувши долі Романових лише тому, що втекли зі своїх країн. Османи в Туреччині ще трималися, але лише до 1922 року.

Попри руйнацію, Перша світова війна зміцнила панування Заходу, бо змела архаїчні династійні імперії й залишила Китай слабшим, ніж будь-коли. Великими переможцями видавалися Франція і, найбільше, Британія, що не лише захопили німецькі колонії та поширили свої океанічні імперії далі в Африку, Тихий океан та на нафтові родовища старої Османської імперії, а ще й змусили свого східного союзника Японію передати їм більшість тих німецьких колоній, що захопила вона. На 1919 рік понад третиною світового суходолу та майже третиною населення світу керували з Лондона чи Парижа.

Проте великі кольорові плями, що позначали ці імперії в старих атласах, вводили в оману. Зміцнивши західну владу, війна водночас її перерозподілила. Європа воювала понад свої кошти, рахунки перевищували кредит навіть у Британії. Інфляція 1920 року досягла 22 відсотків, наступного року безробіття перевищило 11 відсотків. Вісімдесят шість мільйонів людино-днів змарновано на страйки. Над Британською імперією й далі ніколи не заходило сонце, але вона боролася за те, аби лишитися відкритою для бізнесу.

Аби заплатити борги, Британія пустила кров капіталові й більшість його пішла через Атлантику. Війна була пеклом, але Сполучені Штати на ній дуже багато заробили, до того ж постали як світова майстерня й водночас світовий банкір. У п'ятнадцятому сторіччі західний осередок зсунувся від Середземномор'я до західної Європи, а у сімнадцятому пересунувся до океанічних імперій північного заходу. Тепер, у двадцятому сторіччі, він зсунувся ще раз, коли збанкрутілі океанічні імперії Європи програли імперії північноамериканській.

Сполучені Штати перетворилися на організаційну структуру нового типу, що її можна було б назвати субконтинентальною імперією. На відміну від традиційних династійних імперій, вона не мала давньої аристократії, що владарювала б над пригніченими селянами; на відміну від європейських океанічних імперій, вона не мала маленької ліберальної індустріялізованої батьківщини, що тримала б під своєю владою все під пальмами та соснами. Натомість євроамериканці майже винищили корінне населення, провели жорстоку громадянську війну, повернули мільйони колишніх рабів фактично до кріпацтва, а тоді почали поширювати демократичне суспільство від моря до осяйного моря, де заможні фермери годували великі промислові регіони на північному сході та верхньо-середньому заході та купували їхні вироби. На початок 1914 року ця субконтинентальна американська імперія вже конкурувала з європейськими океанічними імперіями, а після 1918 року її бізнес набув глобального масштабу.