Розділ «Частина II»

1842 року британські кораблі перекрили Великий канал і Пекін опинився під загрозою голоду. Генерал-губернатор Ціїн, що мав вести мирні перемови, запевнив свого імператора, що він все одно міг "подолати ці незначні негаразди й досягти нашої більшої мети"[412], але в реальності він дав британцям — потім американцям, потім французам, потім іншим європейцям — доступ до китайських портів, що його вони вимагали. А коли китайська ворожість до цих чужинських дияволів зробила концесії менш прибутковими, ніж вони сподівалися, західняки зажадали більшого.

Західняки ворогували й між собою, бо кожна країна побоювалася, що комерційний конкурент дістане якусь концесію, що похитне становище її торгівців на нових ринках. 1853 року суперництво вихлюпнулося до Японії. Комодор Метью Пері зайшов до заточини Едо й зажадав права заправляти там паливом американські пароплави, що прямували до Китаю. Він привів лише чотири новітні кораблі, але їхня вогнева потужність була більша, ніж у всієї вогнепальної зброї в цілій Японії. Зачудований свідок написав, що його кораблі були "фортецями, що вільно рухалися по воді... Ми гадали, що на морі сталася велика пожежа, але насправді ми бачили чорний дим з їхніх труб"[413]. Японія надала американцям право торгувати в двох портах; Британія та Росія негайно зажадали — й отримали — те саме.

Домагання переваг на цьому не припинилися. У додатку до угоди з Китаєм від 1842 року британські правники вигадали новий статус "нації найбільшого сприяння", що означало, що, якщо Китай щось надавав іншій західній державі, він мав те саме надати Британії. Угода між Сполученими Штатами та Китаєм від 1843 року містила положення про нові перемовини через дванадцять років, отже, 1854 року британські дипломати зажадали такого самого права. Цин зволікали з відповіддю, тоді Британія почала нову війну.

Навіть Британський парламент вирішив, що це трохи занадто. Він засудив дії прем'єр-міністра Палмерстона, його уряд впав, але виборці повернули його переважною більшістю. 1860 року Британія та Франція окупували Пекін, спалили Літній палац і відправили Ауті до Балморалу. Аби не програти в наступних перемовах, американський консул нав'язав Японії нову угоду під загрозою, що інакше британські кораблі відкриють шлях до країни опієві.

1860 року Захід завис над світом, як колос, його можливості видавалися безмежними. Давній східний осередок, що лише сторіччя тому хвалився найвищим суспільним розвитком у світі, ставав новою периферією західного осередку так само, як колишні осередки в південній Азії та Америках. Північна Америка, що її потужно заселили європейці, намагалася стати самодостатнім осередком. У відповідь на таку масову реорганізацію географії європейці далі створювали нові й нові прикордоння. Їхні пароплави несли білу чуму колоністів до південної Африки, Австралії та Нової Зеландії, а назад везли вантажі зерна та овець. Африка, що аж до 1870 року була на європейських мапах здебільшого білою плямою, на 1900 рік майже цілком опинилася під європейським пануванням.

Економіст Джон Мейнард Кейнс 1919 року згадував про ці часи, як про золотий вік, коли

середнім та вищим класам [Заходу] життя за низьку ціну та з невеликим клопотом пропонувало зручності, комфорт та всілякі принади, що про них навіть не мріяли найбагатші та наймогутніші монархи раніших часів. Мешканець Лондона міг, сидячи в ліжку та сьорбаючи чай, телефоном замовити різноманітні продукти з цілого світу... й мав усі підстави сподіватися, що їх швидко доправлять до його дверей; він міг у той самий час і тими самими засобами вкладати своє багатство в природні ресурси та нові підприємства в будь-якій частині світу;... За бажання він міг зараз же дістати дешеві та зручні засоби подорожі до будь-якої країни чи клімату без паспорта чи будь-яких інших формальностей... міг потім їхати далі світами до чужих країв, не знаючи нічого про їхню релігію, мову чи звичаї, нести з собою своє монетне багатство, й був би дуже обурений та здивований, зазнавши найменшого втручання.[414]

Однак романіст Джозеф Конрад, що майже весь 1890 рік провів у басейні річки Конґо, бачив все в зовсім іншому світлі. "Завойовувати землю, що здебільшого означає забирати її в тих, хто має інакшу статуру чи трохи пласкіші носи, ніж у нас, є не надто привабливо, якщо подивитися на це глибше"[415], — писав він у своєму класичному антиколоніяльному творі Серце темряви.

Конґо — це, безперечно, екстремальний випадок: король Бельгії Леопольд забрав його собі в приватну власність і став мільярдером, замучивши, закатувавши чи вбивши 5 мільйонів чи більше мешканців країни, аби спонукати інших забезпечувати його каучуком та слоновою кісткою. Проте це не було щось унікальне. В Північній Америці та Австралії білі поселенці майже винищили корінних мешканців, і деякі історики звинувачують європейський імперіялізм у тому, що слабенькі мусони 1876-79 та 1896-1902 років стали катастрофічними. Попри низькі врожаї, землевласники далі експортували харчі на західні ринки, і від Китаю до Індії та від Ефіопії до Бразилії нестача харчів перетворилася на голод. Слідом прийшли дизентерія, віспа, холера та Чорна Смерть і забрали життя близько 50 мільйонів ослаблих людей. Деякі західняки збирали допомогу постраждалим, дехто робив вигляд, начебто нічого не відбувається; а дехто, як-от журнал Економіст, буркотів, що полегшення голоду просто навчило голодних, що "зберегти їхні життя є обов'язком уряду"[416]. Не дивно, що передсмертне шепотіння містера Курца, злого генія, що його Конрад зобразив будівником персонального королівства в джунглях, мало стати епітафією європейському імперіялізмові: "Жах! Жах!"[417]

Схід уник найгіршого, проте страждав від поразки, приниження та експлуатації в західних руках. Китай та Японія розпалися, коли строкаті юрби патріотів, дисидентів та злочинців, що звинувачували в усьому уряди, взялися за зброю. Релігійні фанатики та міліціянти вбивали західняків, що опинялися поза своїми укріпленими територіями, та чиновників, що потурали цим загарбникам; західні флоти у відповідь бомбували прибережні міста; конкурентні фракції використовували допомогу західняків у боротьбі між собою. Європейська зброя полинула до Японії, де фракція, підтримувана британцями, 1868 року скинула законний уряд. В Китаї громадянська війна забрала 20 мільйонів життів перш ніж західні фінансисти вирішили, що зміна режиму може не окупитися, після чого "завжди переможна армія" з американськими та британськими офіцерами та канонерками допомогла врятувати Цин.

Західняки диктували східним урядам, що ті мають робити, захоплювали їхні активи та заповнювали їхні консультаційні органи своїми радниками. Не дивно, що внаслідок цього тарифи на західний імпорт та ціни на товари, що їх західняки хотіли придбати, лишалися низькими. Часом західняки навіть почувалися від цього незатишно. "Я бачив деякі речі, що змусили мою кров кипіти, коли європейська сила намагалася принизити азійські народи"[418], — сказав 1879 року Уліс С. Ґрант японському імператорові.

Проте більшість західняків дійшли висновку, що все відбувалося саме так, як належало, і на цьому тлі східного занепаду теорії тривалої зафіксованости західного панування зміцніли. Видавалося, що Схід з його скорумпованими імператорами, низькопоклонними конфуційцями та мільярдом напівголодних кулі був завжди приречений на підлеглість динамічному Заходові й що світ наближався до остаточної наперед визначеної форми.

Війна сходу

 арозумілі самовітальні чемпіони серед теорій тривалої зафіксованости дев'ятнадцятого сторіччя не побачили однієї надважливої речі — логіки їхнього власного ринкорушного імперіялізму. Точнісінько так само, як ринок спонукав британських капіталістів збудувати промислову інфраструктуру своїх найсильніших конкурентів у Німеччині та Сполучених Штатах, тепер він винагороджував західняків за вливання інвестицій та технічних досягнень на Сході. Західняки підтасовували карти на свою користь скрізь, де могли, але капітал невтомно вимагав нових прибутків і таким чином створював нові можливості для східняків, готових ними скористатися.

Швидкість реагування східняків вражала. У 1860-і роки китайський рух "самозміцнювання" та японський "цивілізація та просвітництво" взялися запозичувати усе найкраще, що створив Захід. Вони перекладали китайською та японською мовами західні книжки з природничих наук, врядування, права та медицини й виряджали на Захід делегації на пошуки новітніх досягнень. Західняки кинулися продавати східнякам свої найновіші винаходи, а китайські та японські Ґредґринди забруднювали сільські території заводами.

Певною мірою це не дивно. Коли східняки схопилися за інструментарій, що так високо підніс західний суспільний розвиток, вони робили те саме, що західняки робили за шість сторіч до того, коли переймали східні винаходи, як-от компаси, чавун та зброю. Але, з іншого боку, це дуже дивно. Східна реакція на західне панування докорінно відрізнялася від реакції колишніх осередків у Новому Світі та південній Азії, протягом попередніх трьох сторіч долучених до західних периферій.

Корінні американці не створили власної промисловости, а південноазійці робили це значно повільніше, ніж східноазійці. Деякі історики шукають пояснення в особливостях культури, аргументуючи (більш чи менш явно), що західна культура сильно заохочує тяжку працю та раціональність, тоді як східна культура робить це лише слабко, південноазійська ще слабкіше, а інші культури не заохочують взагалі. Проте ця спадщина колоніяльного способу думання не може бути правильною.

Якщо подивитися на реакцію на західне панування в довшій часовій шкалі, ми побачимо дві дивовижні кореляції. По-перше, регіони, що напередодні початку західного панування мали відносно високий суспільний розвиток, як-от східний осередок, в тенденції індустріялізувалися швидше, ніж регіони з відносно низькими рахунками розвитку; по-друге, регіони, що не зазнали прямої західної колонізації, в тенденції індустріялізувалися швидше, ніж регіони, що стали колоніями. Японія на 1853 рік мала високий суспільний розвиток і не зазнала колонізації; її модернізація почалася у 1870-і роки. Китай мав високий розвиток і був частково колонізований, його модернізація почалася у 1950-і. Індія мала невисокий розвиток і була цілком колонізована; її модернізація не починалася аж до 1990-х років. Африка навколо Сахари мала низький розвиток і зазнала цілковитої колонізації; вона починає надолужувати згаяне лише тепер.

Позаяк Схід дев'ятнадцятого сторіччя був (за доіндустріяльними стандартами) світом розвиненого сільського господарства, великих міст, поширеної грамотности та потужних армій, багато його мешканців знайшли способи задаптувати західні підходи до нових умов. Східняки перейняли навіть західні дискусії про індустріялізм. На кожного східного капіталіста припадав самурай похилого віку, що буркотів: "У старому житті була безкорисна краса, а нове життя вимагає лише потворної корисности"[419]. Попри те, що реальна заробітна платня в містах перед 1900 роком повзла вгору, китайські та японські опозиціонери активно формували соціялістичні партії. На 1920 рік серед їхніх членів був молодий Мао Цзедун.

Східні дебати щодо індустріялізації мали свої особливості в кожній країні. Так само, як на Заході, не було майже нічого, що великі люди, недолугі ідіоти, культура чи сліпий талан могли б зробити, аби відвернути промисловий зліт, якби була на те змога. Але — знов подібно до Заходу — саме ці сили мали найближчий стосунок до того, яка саме країна вестиме перед.