Розділ «Частина II»

Гучний звук відсмоктування європейського багатства до Сполучених Штатів здивував сучасників. Американський державний секретар завважив: "Здається, фінансовий центр світу що потребував тисяч років, аби від берегів Євфрату пересунутися до Темзи та Сени, переходить до Гудзону між світанком та заходом сонця". На 1929 рік американці тримали в закордонних інвестиціях понад 15 мільярдів доларів, майже стільки ж, скільки британці мали 1913 року, а їхня глобальна торгівля коштувала ще майже на 50 відсотків більше.

Видавалося, що золотий вік глобального капіталізму відродився під американським керівництвом[422], проте була одна ключова відмінність. Як писав Кейнс, "до 1914 року вплив Лондона на умови кредитів в усьому світі домінував такою мірою, що Англійський Банк майже міг претендувати на роль диригента міжнародного оркестру"[423], але після 1918 року Сполучені Штати вже не хотіли перейняти цю посаду. Уникнувши заразливих європейських суперництв та війн, американські політики залишили диригентський подіум порожнім і віддалилися в політичну ізоляцію, варту Китаю чи Японії вісімнадцятого сторіччя. Поки часи були сприятливі, оркестр імпровізував та якось існував, але з настанням поганих часів його музика перетворилася на какофонію.

У жовтні 1929 року трохи недолугости, багато неталану та брак диригента призвели до того, що бульбашка американської фондової біржі луснула й спричинила міжнародну фінансову катастрофу. Інфекція поширювалася капіталістичним світом: банки згорталися, кредити випаровувалися, валюти падали. Голодували лише небагато людей, але на Різдво 1932 року кожен четвертий американський робітник не мав роботи. В Німеччині це був майже кожен другий. Вилаштовувалися черги сіролицих безробітних, що "дивилися на свою долю з таким самим тупим подивом, як тварини в пастці, — писав англійський журналіст Джордж Орвел. — Вони просто не могли зрозуміти, що з ними сталося"[424].

Щонайменше до середини 1930-х років усе, що робили ліберальні демократії, лише погіршувало ситуацію. Видавалося, що не лише парадокс розвитку різко знизив рівень західного осередку; схоже було на те, що в іншому місці почали грати свою роль переваги відсталости. Росія, що віками була доволі відсталою периферією, переструктурувалася вже як Союз Радянських Соціялістичних республік. Подібно до Сполучених Штатів, вона об'єднала буржуазний промисловий осередок та неосяжні землеробські землі, але, на відміну від Сполучених Штатів, запровадила державну власність, колективне сільське господарство та центральне планування. Радянський Союз змобілізував людей не як стара династійна імперія, а як сучасна західна держава, але його автократи Ленін та Сталін владарювали не як демократичні президенти, а радше як царі.

Радянський Союз був чимось на кшталт антиамерики — субконтинентальна імперія, однак, безперечно, неліберальна. Сталін проповідував рівність, але будував централізовану економіку й примусово перевозив мільйони співвітчизників по країні, а ще мільйони замкнув у гулагах. Ідеологічно підозрілі етнічні групи та класові вороги (часто це було те саме) підлягали чистці. І, на відміну під занепадних капіталістичних економік, успішний Радянський Союз прирік 10 мільйонів своїх громадян на голод. Але Сталін напевне щось робив правильно, бо, коли капіталістична промисловість між 1928 та 1937 роками занепадала, радянський валовий продукт побільшав у чотири рази. Відомий відгук американського журналіста Лінколна Стефенса після відвідин Радянського Союзу: "Я бачив майбутнє, й воно функціює"[425].

На початок 1930 року багато кому видавалося, що справжнім уроком Першої світової війни було не те, що ліберальна демократія формуватиме майбутнє: англо-франко-американський союз переміг попри лібералізм, а не завдяки йому. Реальною відповіддю була субконтинентальна імперія, і що менш ліберальна, то краще. Японія, що так багато здобула завдяки дотримуванню ліберальних моделей, відмовилася від них, коли глобальні ринки та зорієнтована на торгівлю економіка ввійшли у некерований штопор. За умов стрімкого злету безробіття, скрутного становища демократії та зростання комуністичної агітації на сцену вийшли мілітаристи із захистом імперії, що могла прогодувати Японію. В армії, особливо серед радикальних молодших офіцерів, все почало розвалюватися. Вони пропонували скористатися безладдям західних демократій та громадянськими війнами в Китаї, аби анексувати Маньчжурію та посунути на Пекін. "Лише втіливши в життя японсько-маньчжурську співпрацю та японсько-китайську дружбу, — пояснював підполковник, — японський народ може стати володарем Азії й бути готовим вести останню та визначальну війну проти різноманітних білих рас"[426].

До певної міри мілітаризм спрацьовував. У 1930-і роки японська економіка зросла на 72 відсотки; виробництво сталі побільшало у вісім разів. Але плата за це знов була високою. "Співпраця" та "дружба" часто означали поневолення та масові вбивства, і японська жорстокість шокувала навіть за низькими нечесними стандартами тридцятих років. На початок сорокових років стало очевидно, що завоювання не розв'язало проблем Японії, позаяк війна споживала ресурси навіть швидше, ніж захоплювала. З кожних п'яти галонів нафти, що спалювали бойові кораблі та бомбувальники, чотири доводилося купувати в західняків. План армії — завойовувати далі — не приніс полегшення, й що далі Китай ставав болотом, то більше набував привабливости ще тривожніший військово-морський план: вдарити по південно-східній Азії та звільнити її нафту та каучук від західних імперіялістів, навіть якщо це означало війну з Америкою.

Найтривожніший план походив з Німеччини. Поразка, безробіття та фінансовий занепад так сильно налякали нащадків Ґете та Канта, що вони були готові дослухатися навіть до божевільного, що таврував євреїв та гендлював панацеєю завойовування. "Головною запорукою стабільности нашої валюти є концентраційний табір"[427] — запевняв Адольф Гітлер свого міністра фінансів, коли затероризував та вигнав з країни єврейський бізнесовий клас та кинув до в'язниць профспілкових діячів. Але Гітлерове божевілля було методичним: протягом тридцятих років скорочення витрат, державна власність та переозброєння усунули безробіття та подвоїли промислове виробництво.

Гітлер відкрито сурмив про план убезпечити західний фланг Німеччини перемогою над океанічними імперіями, а потім замінити східноєвропейських слов'ян та євреїв стійкими арійськими фермерами. Його бачення субконтинентальної імперії з центром в Німеччині від неліберального дійшло до відверто геноцидного, й лише небагато західняків могли повірити, що він справді мав такі наміри. Їхня самоомана спричинила саме те, чого вони найбільше хотіли уникнути — ще одну всеохопну війну. Протягом кількох чорних місяців видавалося, вперше від 1812 року, що зрештою суходільна імперія зможе об'єднати Європу. Проте, як моторошне відлуння Наполеона, Гітлера завернули назад на Ла-Манші, в московських снігах та в єгипетській пустелі. З останніх сил він спробував перетворити японську війну Сходу на власну війну Заходу, але, замість вивести з війни Британію, це лише залучило Сполучені Штати. Війна зробила товаришами ліберальну американську та неліберальну радянську імперії, і попри грабунок мінералів та праці з Європи та Сходу Німеччина та Японія не могли опиратися об'єднаним грошам, людській силі та промисловості цих імперій.

У квітні 1945 року американські та радянські війська потискали руки в Німеччині, обіймалися, виголошували тости та танцювали разом; за кілька днів Гітлер застрелився й Німеччина капітулювала. У серпні, коли з неба дощило вогнем і атомні бомби спопелили Хіросіму та Нагасакі, японський богокороль поламав усі традиції та звернувся безпосередньо до свого народу. Як на мене, коли він поінформував своїх людей: "Військова ситуація склалася не зовсім на користь Японії"[428], — це була найстриманіша заява в історії. Втім навіть тоді його твердолобі генерали спробували вчинити заколот і воювати далі, але другого вересня Японія теж капітулювала.

1945 рік одночасно поклав край японським спробам виграти війну Сходу й позбутися західних імперіялістів та німецькій спробі створити субконтинентальну імперію в Європі. Настав кінець і західноєвропейським океанічним імперіям. Надто виснажені тотальною війною, аби далі протистояти національним повстанням, вони розтанули протягом одного покоління. Європу було розхитано. Її "економічний, суспільний та політичний занепад"[429], як сформулював 1945 року один американський офіцер, видавався "безпрецедентним в історії, якщо не згадувати про занепад Римської імперії".

Однак західний суспільний розвиток 1945 року не занепав, бо тепер осередок був такий великий, що навіть найбільша війна не могла розтрощити його цілковито. Совєти відбудували промисловість поза сферою досяжности Німеччини, а Сполучені Штати були практично незаторкнуті бомбуваннями[430]. І навпаки, східний осередок був виснажений спустошенням, що вчинили Японія в Китаї та Сполучені Штати в Японії, а як наслідок Друга світова війна, так само як Перша, далі зміцнила панування Заходу. Щодо західного домінування сумнівів не було; питання полягало лише в тім, чи буде лідерування радянським, чи американським.

Дві імперії поділили старий європейський осередок між собою, розщепивши Німеччину посередині. Потім американські грошовиті люди накреслили нову міжнародну фінансову систему капіталізму й змайстрували План Маршала, мабуть, найблискучіший приклад егоїзму за всі часи. Якщо європейці матимуть гроші в кишенях, думали американці, вони зможуть купувати американські харчі, імпортувати американську техніку, потрібну на відбудову власної промисловости, і, що найважливіше, не будуть голосувати за комуністів. Отже, Америка просто дала їм 13,5 мільярдів доларів, одну двадцяту свого валового продукту за 1948 рік.

Західноєвропейці здебільшого взяли американські гроші, визнали військове лідерування Америки та приєдналися чи почали рухатися до демократичного про-торгівельного Європейського Союзу[431]. (Ніхто не завважив іронії того, що Сполучені Штати підштовхували європейців до блідої версії суходільної імперії під промисловим домінуванням Західної Німеччини.) Східноєвропейці визнали радянське військове домінування та комуністичну Раду Економічної Взаємодопомоги, заорієнтовану всередину. Замість вкладати ресурси в східну Європу та поширювати демократію, Совєти випомповували ресурси, садили до тюрем та вбивали своїх опонентів. Але навіть попри все це, близько 1949 року східноєвропейське виробництво досягло довоєнних рівнів. В американській зоні справи рухалися ще краще, і за дивовижно малої кількости арештів та розстрілів виробництво від 1948 до 1964 року зросло вдвічі.

Американська та радянська імперії не були першими, хто поділив між собою західний осередок, але атомна зброя зробила їх відмінними від усіх попередників. Совєти випробували бомбу 1949 року, а на 1954 рік обидві сторони мали водневі бомби, у тисячі разів жахливіші за зброю, що знищила Хіросіму. Вони перевершували її так само, як, за словами Черчила, "сама атомна бомба перевершувала лука зі стрілами"[432]. Згідно з висновком Кремля, війна могла б "створити на всій земній кулі умови, за яких життя неможливе"[433].

Однак грибаста хмара мала срібну облямівку "Хоч яким це видається дивним, — сказав Черчил у британському парламенті, — саме у всеохопності потенційної деструкції ми можемо вбачати надію й навіть довіру"[434]. Народилася Доктрина ядерного паритету, і хоча низка загрозливих помилок кілька разів ставила світ на грань Армаґедону, зрештою, Третю світову війну Захід не почав.

Натомість він почав війну в Третьому світі, на руїнах західноєвропейської та японської імперій. Вели її здебільшого заступники (зазвичай сільські революціонери для Совєтів та диктатори-головорізи для американців). За таких обставин для Сполучених Штатів було легкою прогулянкою опанувати земну кулю ще повніше, ніж Британія за сторіччя до того. Зокрема, на Сході Вашингтон мав на руках усі карти. Запомпувавши півмільярда доларів у Японію, вони дістали лояльного заможного союзника, а підтримувана щедрою американською допомогою Націоналістична армія видавалася налаштованою завдати поразки комуністам Мао Цзедуна й остаточно покласти край громадянській війні в Китаї.

Раптовий колапс націоналістів 1949 року змінив усе, й Схід перетворився на найгарячішу точку нової війни Заходу, тепер холодної. Сталін заохотив Північну Корею вдертися до Південної Кореї, держави-клієнта Америки, а коли справи пішли погано, долучився ще й Мао. До 1953 року, коли боротьба припинилася, загинули 4 мільйони людей (включно з одним з синів Мао) і почалися партизанські війни на Філіппінах, Малаї та в Індокитаї. Американські заступники виграли перші дві війни, а також боротьбу в Індонезії, але 1968 року півмільйона американців опинилися на землі В'єтнаму й почали програвати.

Ці війни були водночас фронтами в радянсько-американській війні Заходу та війнами за національне визволення, але в жодному разі не відновленою війною Сходу. Китай та Японія, найсильніші держави Сходу, після 1945 року мало що могли здобути від дальшої експансії. Китай мав досить клопоту вдома, а Японія — за іронією, майже так само, як Західна Німеччина в Європі, — мирним шляхом досягала багатьох цілей, що їх войовничо прагнула 1941 року. Японія блискуче скористалася американською підтримкою та нагодою позбутися зруйнованої старої промисловости, провела реорганізацію, механізацію та знайшла прибуткові ніші. На 1969 рік японська економіка випередила західнонімецьку, а протягом 1970-х років стабільно наздоганяла Сполучені Штати.

Натоді Сполучені Штати відчували напругу від холодної війни на багато фронтів. Попри те, що на В'єтнам було скинуто більше бомб, ніж на Німеччину, США зазнали принизливої поразки, що поділила громадську думку вдома й зашкодила їхньому міжнародному впливові. Радянські намісники почали вигравати війни в Африці, Азії та Латинській Америці, і навіть американські успіхи пішли прахом. Східні клієнти, що їх Сполучені Штати так старанно будували, тепер досягай таких успіхів, що заполонили американські ринки, тоді як європейські союзники, що їх вони захищали ціною таких великих витрат, тепер заговорили про роззброєння та порушили шереги. Зробивши клієнтом Ізраїль, Вашингтон підштовхнув арабські уряди до Совєтів, а коли 1973 року Ізраїль відбив арабський напад, ембарго на арабську нафту та більшання цін вивільнили нове чудовисько, стагфляцію — одночасну стагнацію та інфляцію.