Розділ «Частина II»

Декому загальне захоплення вільними ринками видавалося божевіллям. Британські виробники експортували потяги, кораблі та машини, а британські фінансисти позичали чужоземцям гроші, аби вони все це купували. По суті Британія будувала промисловість у країнах, що могли кинути виклик її економічному домінуванню. Однак вільні торгівці вбачали в божевіллі певний метод. Продаючи та позичаючи скрізь та всім, навіть суперникам, Британія створила такий великий ринок, що могла зосередитися на тих промислових (і дедалі більше фінансових) напрямах, що давали найбільші прибутки. Мало того, американці та європейці використовували британські машини, аби виробляти харчі, що їх потребувала Британія, а прибутки від продажу харчів Британії давали їм змогу купувати ще більше британських товарів.

Вільні торгівці вважали, що виграють всі чи принаймні всі, хто хоче проковтнути тверду ґредґриндівську логіку лібералізації. Ентузіязм Великобританії поділяли далеко не всі країни (зокрема, Німеччина та Сполучені Штати захищали від британської конкуренції свою молоду промисловість), тим не менш на початок 1870-х років західний осередок був ефективно пов'язаний єдиною фінансовою системою. Різні валюти були за фіксованими курсами прив'язані до золота, що зробило торгівлю передбачнішою та змусило уряди грати за ринковими правилами.

Але це був лише початок. Лібералізацію не могли зупинити кордони, вона змітала бар'єри між націями, але залишала непошкодженими бар'єри всередині них. Лібералізація була комплексним явищем, що найчіткіше побачили Маркс та Енгельс:

Безперестанна революція виробництва, безперервне потрясіння всіх суспільних відносин, вічна непевність і рух відрізняють буржуазну епоху від усіх попередніх. Всі застиглі, заіржавілі відносини з їх світою з давніх-давен шанованих уявлень і поглядів руйнуються, всі новоутворені старіють ще до того, як встигнуть закостеніти. Все станове і застигле випарюється, все святе оскверняється, і люди, нарешті, змушені подивитись тверезими очима на своє життьове становище, на свої взаємні відносини.[404]

Якщо традиційні правила та настанови щодо того, як люди мають одягатися, кого належить обожнювати та яку роботу виконувати, суперечать продуктивності та зростанню ринку, ці традиції треба відкинути. "Єдиною виправданою метою людства, усіх разом і кожного окремо, є самозахист від свободи дій будь-кого з-поміж себе"[405], — писав ліберальний теоретик Джон Стюарт Міл. — Над собою, над своїм тілом та розумом індивід є володарем". Все інше могло бути предметом захоплення.

Кріпацтво, гільдії та інші легальні обмеження на рух та місце проживання розпадалися. Покінчити з рабством в Америці 1865 року довелося ціною війни, але інші західні рабовласницькі держави протягом одного покоління узаконили мирні (й часто вигідні) способи покласти кінець цій давній інституції. Наймачі дедалі більше йшли на компроміси з робітниками, й після 1870 року більшість країн узаконили профспілки та соціялістичні партії, гарантували виборче право чоловікам і забезпечили безплатну обов'язкову освіту. З більшанням заробітної платні деякі уряди запропонували плани пенсійного заощаджування грошей, суспільні програми здоров'я та страхування від безробіття. У відповідь робітники погодилися служити в арміях та флотах. Зрештою, коли є так багато чого захищати, хто відмовиться воювати?

Лібералізація розхитала навіть найдавніші упередження. Протягом майже двох тисяч років християни переслідували євреїв та тих, хто дотримувався Христової віри неналежним чином, аж раптом вірування інших народів стали їхньою власною справою й, безперечно, не перешкодою до володіння майном чи права голосувати. Фактично, з погляду дедалі більшого числа людей, віра стала важити мало, натомість місце, що так довго займала релігія, почали заповнювати нові переконання, як-от соціялізм, еволюціонізм та націоналізм. І наче скинути з трону Бога було недосить, сумнівові піддано й нижчість жінок — найміцніше упередження з усіх. "Принцип, що регулює наявні суспільні стосунки між двома статями, — легальна підпорядкованість однієї статі іншій — неправильний сутнісно й тепер є одним з головних гальм на шляху вдосконалювання людини, — писав Міл. — Жоден раб не є рабом до такої глибини й у такому повному значенні слова, як дружина"[406].

Фільми та художня література часто подають вікторіянську епоху як затишний світ свічок, розквітлих домашніх вогнищ та людей, що знали своє місце, але тогочасні люди сприймали її цілком інакше. Захід дев'ятнадцятого сторіччя був, на думку Маркса та Енгельса, "схожий на чарівника, який уже не може справитись з тими підземними силами, які він викликав своїми заклинаннями"[407]. Художники та інтелектуали в цьому середовищі розкошували; консерватори тягли назад. Церкви визначили свою позицію (часом жорстку, часом розумну) проти соціялізму, матеріялізму та науки. Аристократи-землевласники захищали привілеї свого стану, а антисемітизм та рабство знов згуртували шереги, часом під новими масками. Конфронтація могла бути шаленою. 1848 року в Маніфесті комуністичної партії Маркс та Енгельс фактично лише зібрали свої ідеї докупи, бо того року революції розхитували майже всі європейські столиці й видавалося, що час апокаліпсу дуже близький.

Західне суспільство швидко позбувалося рис, що ще недавно, близько 1750 року, робили його таким подібним до Сходу. Як це часто буває, найліпше це відбиває красне письменство. У китайській літературі початку дев'ятнадцятого сторіччя годі знайти позитивних героїнь, що заполонили сторінки європейських романів. Найближче до протесту проти безправ'я жінок підійшов Лі Жу-чжен у ексцентричній сатирі Квіти в дзеркалі, де чоловіка-торгівця примусово фемінізують аж до вимоги перев'язувати ноги. ("Його ноги втратили первісну форму... Кров та плоть стиснули до стану безформної маси... від його ніг лишилися сухі кістки та шкіра, зморщена до мініятюрного розміру"[408].) Дикенсових героїв, що рухаються вгору, знайти так само важко, а самостворених чоловіків Семюела Смайлза й поготів. Набагато типовішим є настрій нестямних Шістьох оповідей про плинне життя Шень Фу — романтичних та зворушливих, проте пригнічених суворою єрархією.

Однак насправді новим явищем було інше: що більше Захід пришвидшувався й рушав шляхами, відмінними від решти світу, то більше він примушував решту світу наслідувати його напрям та лихоманковий темп. Ринок не може спати; він має ширшати, залучати дедалі більше активности, інакше ненажерливе чудовисько промисловости помре. Їдка ліберальна кислота Заходу вщент роз'їдала бар'єри всередині суспільств та між ними, і жоден звичай, традиція чи імператорський едикт не могли вберегти споконвічний порядок, що так пригнічував Шень Фу. Це був єдиний світ, і не важило, був він до того готовий чи ні.

Немесида

 лобалізація розкрила секрет віку — у цьому новому світі було б нісенітницею казати, що Захід просто є світовим лідером у суспільному розвитку Протягом тисячоліть первісні землеробські осередки в кількох частинах планети поширювалися здебільшого незалежно, проте висхідний рух суспільного розвитку постійно перетворював географію й сполучав світ міжосередковими зв'язками.

Вже у шістнадцятому сторіччі кораблі нових типів дали європейцям змогу поглинути ацтеків та інків і перетворити колись незалежні осередки Нового Світу на далеку периферію дуже побільшалого Заходу У вісімнадцятому сторіччі європейці почали перетворювати на таку периферію південноазійський осередок, а в дев'ятнадцятому пароплави, залізниці та телеграф дали Заходові доступ всесвітнього масштабу, що знов перетворило географію. Британія, велика потуга Заходу, могла досягти практично будь-якого місця на планеті, і що більше енергії західняки здобували від довкілля, то дедалі більшу частку цього здобутку вони витрачали на війну. Енергоздобуток Заходу від 1800 до 1900 року побільшав у два з половиною рази, а його військова потужність зросла вдесятеро. Промислова революція перетворила лідерування Заходу в суспільному розвитку на світове панування Заходу.

Отже, ігнорування цих нових обставин з боку східних владоможців і обмежування західних торгівців невеличкими анклавами в Ґуанчжоу та Нагасакі не могло не викликати роздратування. У дев'ятому розділі я згадував, що, коли британський лорд Макартні 1793 року прибув до Пекіна вимагати відкритих ринків, імператор Хунлі йому категорично відмовив навіть попри те (як гостро завважив Макартні у своєму щоденнику), що звичайні китайці "всі мають гендлярські нахили, і в морських портах, де ми зупинялися, видавалося, що для них не було нічого привабливішого, ніж якнайчастіше бачити наші кораблі в їхніх портах"[409].

Кульмінація настала у 1830-і роки. Протягом трьох сторіч західні торгівці припливали до Ґуанчжоу та продавали срібло — єдиний товар, що видавався потрібним китайським посадовцям, аби придбати чай та шовк. На початок 1780-х років до Ґуанчжоу щорічно доправляли близько семисот тонн західного срібла. Проте британська Ост-Індська компанія виявила, що, хоч би що казали чиновники, багатьох китайців цікавив також опій, дивовижне зілля, що росло в Індії. Західні ділки (особливо британці) інтенсивно його просували, й на 1832 рік до Ґуанчжоу надходило близько дванадцяти тонн зілля — кількість, достатня, аби цілорічно задовольняти два чи три мільйони наркоманів (рис. 10.5). Потреба платити за наркотики перетворила приплив срібла до Китаю на відплив, що в сумі становив близько чотирьохсот тонн. Було багато зілля та багато грошей.

Ділки намагалися всіх переконати, що опій "для верхніх верств китайського суспільства був тим самим, чим були бренді та шампанське для верхів англійського суспільства"[410], але це було не так і вони це знали. Опій залишав по собі слід зі зруйнованих життів так само жорстоко, як у теперішніх внутрішніх містах. Він зашкодив також селянам, що ніколи не бачили опійної люльки, бо відплив срібла до наркоторгівців підвищив ціну металу й селяни мусили продавати більше зерна, аби дістати досить срібла на сплату податків. На 1832 рік податки були фактично вдвічі вищі, ніж за п'ятдесят років до того.

Деякі радники імператора Даоґуана пропонували цинічний ринковий розв'язок: легалізувати опій, аби місцевий опійний мак підірвав британський імпорт, зупинив відплив срібла та збільшив прибуток від податків. Проте Даоґуан був добрим конфуційцем і, замість перейнятися важливішими потребами своїх підданців, вирішив врятувати їх від них самих і 1839 року оголосив зіллю війну.

У вступі я вже дещо сказав про цю війну з зіллям. Спочатку все було добре. Даоґуанів заступник у справах, пов'язаних із зіллям, конфіскував тонни опію, спалив його та скинув у океан (написавши перед тим належну класичну поему з вибаченням перед морським богом за забруднення його володінь). Але потім все пішло не так добре. Британський торгівельний комісіонер, визнавши, що там, де не спрацьовує магія ринку, може краще спрацювати магія зброї, втягнув свою батьківщину, не спитавши її згоди, в стрілецьку війну проти Китаю.

Далі відбулася шокова демонстрація сили зброї промислової ери. Британською секретною зброєю була Немесида, новітній суцільнометалевий пароплав. Навіть Королівський флот мав застереження щодо застосування такої радикальної зброї; як визнав капітан корабля, просто "плавальні властивості дерева роблять його найприроднішим матеріялом у кораблебудуванні незалежно від форми чи оздоблення, і так само здатність металу тонути робить його на позір вкрай малопридатним на такі потреби"[411].

Занепокоєння видавалося цілком підставовим. Залізний корпус спричиняв порушення дії компаса, Немесида зачепила скелю ще до того, як полишила Англію, й ледве не тріснула навпіл біля мису Доброї Надії. Капітан втримав її на плаву, лише коли матроси звісилися за борт попри ревіння вітру та залатали її боки шматками заліза та старими дошками. Але коли корабель досяг Ґуанчжоу, всі негаразди забулися. Немесида виправдала свою назву. Вона легко проходила мілкі ділянки, де не міг рухатися жоден дерев'яний корабель, і трощила на друзки все, що чинило опір.