Розділ «Частина II»

Ці тверді факти щодо відтворювання роблять склянку промислової революції напівповною замість напівпорожньої: індустріялізація завдавала травм, але інші варіянти були ще гіршими. У шістнадцятому сторіччі з ростом населення на всьому Заході поменшала заробітна платня, а в Британії платня після 1775 року зросла й перевищила платню в усіх інших місцях (рисунок 10.3). Коли британці масово голодували у жахливий ірландський голод 1840-х років, причиною були більше жадібність землевласників та дурість політиків, ніж промисловість (в Ірландії її було на диво мало).

Іронія полягає в тім, що приплив повернув на користь робітникам у ті самі роки, коли Маркс та Енгельс формулювали свої доктрини. Від 1780 року капіталісти витрачали значну частку прибутків на сільські будинки, купівлю звання пера та інші пастки для кар'єристів, але ще більше вони вкладали в нові машини та млини. Близько 1830 року ці інвестиції зробили механічно підсилену працю кожної недохарчованої, погано освіченої "пари рук" такою прибутковою, що боси часто воліли укладати зі страйкарями угоди замість звільняти їх і змагатися з іншими босами в пошуках нових. Протягом наступних п'ятдесятьох років платня зростала так само, як прибутки, і 1848 року, коли Маркс та Енгельс оприлюднили Маніфест Комуністичної партії, платня британських робітників нарешті почала досягати рівнів, які були після Чорної Смерти.

Так само, як будь-яка інша епоха, 1830-і роки дістали мислення, якого потребували, і з більшанням вартости робітників середній клас почав виявляти своєрідне співчуття до пригноблених. З одного боку, безробіття почало видаватися явною вадою і злидарів заганяли (заради їхньої користи, казали середні класи) до майстерень. З іншого — Дикенсова картина цих майстерень зробила Олівера Твіста бестселером, а гаслом часу стала реформа. Офіційні комісії ганьбили міську злиденність; Парламент заборонив дітям до дев'яти років працювати на фабриках і обмежив сорока вісьмома годинами робочий тиждень дітей до тринадцяти років. До того ж почалися перші непевні кроки до загальної освіти.

Ці ранні вікторіянські реформатори нині можуть видаватися лицемірами, але сама ідея практичних кроків до покращення життя незаможних людей була революційною. Контраст зі східним осередком особливо сильний: в Китаї, де Ґредґринди, Коуктауни та робітничі руки залишалися явно рідкісними, навчені джентльмени далі дотримувалися віковічної традиції висилати імперським чиновникам рукописні сувої про схеми утопічних реформ, а ті далі дотримувалися так само давньої традиції такі проекти ігнорувати. Потенційні реформатори далі походили здебільшого з маргінальної еліти. І Хун Лянцзі (засуджений до смерти за "крайню непристойність" після того, як піддав критиці бездіяльність уряду в соціяльних питаннях), і Ґун Цзичжень (ексцентричний пан, що носив дивне вбрання, вживав дику каліграфію та шалено грав у азартні ігри), доказово найконструктивніші суспільні критики, по кілька разів не змогли скласти найвищий іспит, до того ж жоден з них не мав великого впливу. Навіть надзвичайно корисні практичні схеми, зокрема проект 1820-х років доправляти рис до Пекіна морем, аби уникнути розпаду та корупції на Великому китайському каналі, були приречені на забуття.

На Заході, але ніде більше народжувався хоробрий новий світ вугілля та заліза, і вперше в історії можливості видавалися справді безмежними. "Ми вважаємо щастям та привілеєм те, що наша доля пов'язана з першою половиною цього сторіччя, — захоплено писав 1851 року британський журнал Економіст, — період в останні п'ятдесят років... був свідком процесу, швидшого та дивовижнішого, ніж усі попередні сторіччя. В деяких життєво важливих моментах, пов'язаних з цивілізованою Європою, відмінність між вісімнадцятим та дев'ятнадцятим сторіччями більша, ніж між першим та вісімнадцятим"[391]. Час на Заході пришвидшувався, залишаючи позаду решту світу.

Єдиний світ

 ондон, 2 жовтня 1872 року, 19.45. Знаменита сцена: "Ось і я, джентльмени!"[392] — виголошує Філеас Фоґ, поставши на порозі свого клубу. Попри помилкове звинувачення в пограбуванні банку в Єгипті, напад сіу в Небрасці та участь у порятунку красуні-удови від примусового самогубства в Індії (рис. 10.4), Фоґ виконав свою обіцянку. Він обійшов навколо світу за вісімдесят днів, ще й маючи одну секунду в запасі.

Це вигадана сцена, але так само, як усі оповіді Жуля Верна, Навколо світу за вісімдесят днів має міцне фактичне підґрунтя. Чоловік із влучним іменем Джордж Трейн[393] 1870 року справді здійснив навколосвітню подорож за вісімдесят днів, і хоча вигаданий Фоґ, коли його зраджували технології, мандрував на слонах, санях та кораблях[394], ані він, ані Трейн на змогли б завершити свої подорожі без цілком новітніх технічних тріумфів — Суецького каналу (відкритого 1869 року), залізниці Сан-Франциско-Нью-Йорк (будівництво завершено того самого року) та залізниці Бомбей[395]—Калькута (завершеної 1870 року). Світ, як завважив перед початком подорожі Фоґ, вже був не таким великим, як раніше.

Піднесення суспільного розвитку та ширшання осередків завжди відбувалися одночасно, коли колоністи виносили назовні нові способи життя, а люди з периферій наслідували їх, чинили їм опір чи тікали від них. Дев'ятнадцяте сторіччя відрізнялося лише масштабом та швидкістю, але ці відмінності змінили перебіг історії. До дев'ятнадцятого сторіччя великі імперії домінували у тій чи тій частині світу, підкоряли їх своїй волі, але нові технології скасували всі обмеження. Вперше постала змога перетворити лідерування в суспільному розвитку на глобальне панування.

Перетворення енергії викопного палива на рухову енергію знищило відстані. Вже 1804 року британський інженер показав, що легкі високотискові мотори могли штовхати вагони уздовж залізних рейок, а у 1810-і роки такі самі двигуни вже рухали колісні пароплави. Минуло ще одне покоління натхненного майстрування, й знаменита Ракета Джорджа Стивенсона пихкала уздовж залізниці Ліверпуль-Манчестер зі швидкістю двадцять дев'ять миль на годину[396], а пароплави перетинали Атлантику. Суспільний розвиток перетворював географію швидше, ніж будь-коли раніше: кораблі, незалежні від вітру та хвиль, могли плисти не лише куди хотіли, а й коли хотіли, а якщо хтось проклав рейки, товари могли пересуватися суходолом майже так само дешево, як водою.

Технологія змінила колонізацію. Понад 5 мільйонів британців (з населення у 27 мільйонів) від 1851 до 1880 року емігрували, здебільшого до найдальшого нового прикордоння в Північній Америці. Від 1850 до 1900 року ця "біла чума"[397], як називає її історик Наел Ферґюсон, вирубала 168 мільйонів акрів американських лісів, понад десятиразову площу землі, придатної до землеробства в Британії. Вже 1799 року мандрівник записав, що американські піонери "мають нездоланну відразу до дерев... вони безжально вирубують все, що бачать... усі поділяють однакову долю і залучені до однакового спустошування"[398]. Через сто років їхня відраза лише побільшала, підживлювана викорчовувачами, вогнеметами та динамітом.

Безпрецедентний сільськогосподарський бум годував так само дивовижні міста. 1800 року в Нью-Йорку було 79 000 мешканців, 1890 року — 2,5 мільйони. Тим часом Чікаґо стало дивом світу. Місто в преріях, що 1850 року мало тридцять тисяч мешканців, на 1890 рік було шостим містом у світі з понад мільйоном населення. Порівняно з Чікаґо Коуктаун видавався гречним. Як писав здивований критик,

Заради нього всі центральні штати, весь величезний північний захід гримів транспортом та промисловістю; рипіли тартаки; фабрики зачорнювали небо димом, стукотіли та вихлюпували полум'я; крутилися колеса, поршні стрибали в своїх циліндрах; зубець чіплявся за зубця; рушійні паси охоплювали барабани величезних коліс; конвертери вивергали в захмарене небо бурхливе дихання розтопленої сталі. Це була Імперія.[399]

Суперництво сприяло поширюванню індустріялізації на схід Європи значно ефективніше, ніж колонізація. 1860 року Британія все ще була єдиною наскрізь промисловою економікою, що виробляла половину світового заліза та текстилю. Але спочатку в Бельгії (що мала добре вугілля та залізо), а потім уздовж дуги від північної Франції через Німеччину та Австрію почалася ера пари та вугілля. На 1910 рік колись периферійні Німеччина та Сполучені Штати відкрили переваги своєї відсталости та перевершили свого вчителя.

Німці, що їм з вугіллям пощастило менше, ніж британцям, навчилися використовувати вугілля ефективніше, до того ж надолужили технічною освітою брак робітників із шостим чуттям щодо того, коли саме треба закрити клапана чи затягти котка, що його виробляють кілька поколінь, працюючи на тому самому місці. Американцям бракувало давніх родинних фірм із накопиченим капіталом, тому вони відкрили іншу перевагу. Продаж акцій на збирання грошей для велетенських нових підприємств ефективно відокремив власників від найманих керівників, що вільно експериментували зі студіями часу та руху, складальними лініями та новою наукою керування. Все це книжне навчання видавалося британцям доволі кумедним, але в нових високотехнологічних галузях промисловости, як-от оптиці та хемії, знання початків науки та теорії керування давало ліпші результати, ніж дія за відчуттям. На 1900 рік Британія з її вірою в імпровізацію, майстрування та натхненних аматорів почала видаватися кумедною.

Німеччина та Сполучені Штати були лідерами у так званій Другій промисловій революції, бо систематичніше застосовували науку до розвитку техніки. Вони швидко зробили архаїчними подвиги Філеаса Фоґа, перетворивши двадцяте сторіччя на еру нафти, автомобілів та літаків. 1885 року Ґотліб Даймлер та Карл Бенц винайшли спосіб ефективного використання в двигунах внутрішнього згоряння бензину (дешевого побічного продукту виробництва керосину, використовуваного в лампах), а британські механіки того самого року вдосконалили велосипеда. Поєднання легких нових двигунів з міцними новими шасі дало на виході автомобілі та літаки. 1896 року автомобілі були ще такими повільними, що на перших американських автоперегонах критикани кричали: "Пересядьте на коней!"[400]; але 1913 року американські заводи випустили вже мільйон машин. Натоді брати Райт, велосипедні механіки з Північної Кароліни, пригвинтили до бензинового двигуна крила й змусили цю конструкцію літати.

Нафта перетворювала географію. "Нові двигуни внутрішнього згоряння — це найкраще, що коли-небудь бачив світ, — захоплено писав 1911 року британський нафтовик, — нафта заступить водяну пару з майже трагічною швидкістю"[401]. Позаяк нафта легша за вугілля, дає більше енергії та надає апаратам більшої швидкости, ті, хто далі тримався за пару, були приречені програвати тим, хто вкладав гроші в нові двигуни. "Найнагальнішою з усіх потреб є ШВИДКІСТЬ"[402], — писав 1911 року головний радник британського флоту. Тоді, поступаючися перед неминучістю, Вінстон Черчил, молодий перший лорд військово-морського міністерства Британії, перевів Королівський флот з вугілля на нафту. Нескінченні вугільні запаси Британії почали важити менше, ніж доступ до покладів нафти в Росії, Персії, південно-східній Азії і найбільше в Америці.

Зв'язок мінявся так само швидко. 1800 року найшвидшим способом переслати звістку по всім світі було послати листа морем, а 1851 року британці та французи могли обмінюватися звістками, використовуючи електричні сигнали, що їх пересилали підводним кабелем. 1858 року британська королева та американський президент телеграфували одне одному через Атлантику, і не один раз, як у Навколо світу за вісімдесят днів, все залежало від вчасної телеграми. Від 1866 до 1911 року вартість трансатлантичної телеграми впала на 99,5 відсотка, і натоді таке ощадження сприймалося як належне. Перші телефони почали дзвонити 1876 року, лише через три роки після виходу Вернової книжки; 1895 року з'явився бездротовий телеграф; 1906 року винайдено радіо.

Швидший транспорт та зв'язок спричинили вибухове зростання ринків. У далекі 1770-і роки Адам Сміт усвідомив, що багатство залежить від обсягу ринків та поділу праці. Якщо ринки великі, кожен може виробляти те, що може зробити найдешевше та найліпше, потім продавати й використовувати прибуток на купівлю будь-чого потрібного. Це, на думку Сміта, мало зробити всіх багатшими, якщо вони намагатимуться робити все для себе. Ключем, вважав Сміт, була лібералізація: економічна логіка вимагала зламати стіни, що відокремлювали людей, та дати їм змогу тішитися своєю "пристрастю торгувати, торгуватися та обмінювати одну річ на іншу"[403].

Але сказати це було легше, ніж зробити. Виробники найдешевших товарів у світі, як-от британські промисловці, всіляко підтримували вільні ринки, але ті, хто виробляли неконкурентоспроможні наддорогі товари, як-от британські фермери, часто вважали, що краще лобіювати в парламенті підвищування тарифів для ефективніших суперників, ніж переходити на нові напрями праці. Аби переконати британських урядовців припинити протекціонізм, потрібні були кровопролиття, падіння уряду та перспектива голоду, але коли вони це зробили (і коли середнє мито на імпорт поменшало від понад п'ятдесяти відсотків близько 1825 року до менш ніж десяти через п'ятдесят років), стали реальністю глобальні ринки.