Розділ «Частина II»

Жодної гарантії, що європейці з цими викликами впораються, не було. Ані римляни (у першому сторіччі нової ери), ані китайці часів династії Сун (у одинадцятому) не знайшли способів подолати тверду стелю. За всіма ознаками видавалося, що м'язи були єдиним можливим джерелом енергії, що лише 10-15 відсотків людей будь-коли зможуть навчитися читати, що чисельність міст та війська ніколи не перевищить мільйон осіб і, отже, що індекс суспільного розвитку ніколи не зможе проминути позначку трохи більше сорока. Але в вісімнадцятому сторіччі мешканці Заходу відкинули ці обмеження. Продаючи енергію, вони зробили посміховище з усього, що відбувалося раніше.

Західноєвропейці спромоглися зробити те, чого не подужали римляни та Сун, бо змінилися три речі. По-перше, нагромаджувалися технології. Щоразу, коли суспільний розвиток занепадав, люди втрачали деякі навички, проте не всі, а протягом сторіч додавали нові. Отже, працював принцип "двічі в ту саму річку": кожне суспільство, що між першим та одинадцятим сторіччями впиралося в тверду стелю, відрізнялося від своїх попередників. Кожне з них знало та вміло робити більше, ніж ті, що були раніше.

По-друге, великою мірою завдяки розвиткові технологій, аграрні імперії тепер мали ефективну зброю, що дало Романовим та Цин змогу перекрити степову магістраль. Отже, коли в сімнадцятому сторіччі суспільний розвиток знов почав тиснути на тверду стелю, верхи не сів п'ятий апокаліптичний вершник — міграція. Осередки в тяжкій боротьбі подужали решту чотирьох вершників та відвернули колапс. Без цієї зміни вісімнадцяте сторіччя могло б бути не менш катастрофічним, ніж третє та тринадцяте.

По-третє, знов здебільшого завдяки розвиткові технологій, тепер кораблі могли плисти майже скрізь, де хотіли, що дало західноєвропейцям змогу створити атлантичну економіку, відмінну від усього, баченого раніше. Ані римляни, ані Сун не могли збудувати такого величезного двигуна комерційного зростання, тому перед ними не поставали й проблеми, що виникли у сімнадцятому та вісімнадцятому сторіччях. Ньютон, Ват та їхні колеги, мабуть, не були блискучішими за Цицерона, Шень Куо та колег їхніх; вони лише думали про інші речі.

Порівняно з попередніми суспільствами, західна Європа вісімнадцятого сторіччя мала значно кращі передумови, аби подолати тверду стелю. В межах західної Європи північний захід, зі слабшими королями та вільнішими торгівцями, мав ліпші передумови, ніж південний захід. А в межах північного заходу найкращі передумови з усіх мала Британія. На 1770 рік Британія мала не лише більшу заробітну платню, більше вугілля, міцніші фінанси та більше відкритих інституцій (принаймні для середнього та вищого класів), ніж будь-хто ще. Завдяки перемогам у війнах з Голландією та Францією, вона мала також більше колоній, ширшу торгівлю та більше військових кораблів.

Промислова революція в Британії мала відбутися легше, ніж у будь-якому іншому місці, але Британія не мала ключа до індустріялізації. Якби, як легко могло статися, 1759 року французьким, а не британським дзвонам загрожувала зношеність через часте святкування перемог, і якби Франція позбавила Британію флоту, колоній та торгівлі, а не навпаки, мої старші родичі, мабуть, не виховували б мене на розповідях про те, як Стоук-на-Тренті приймав пологи промислової революції. Натомість старші люди так само задимленого французького міста, скажімо Лілля, могли б тягти те саме прядиво. Зрештою, Франція мала багато винахідників та підприємців, і якби стався навіть невеличкий зсув у національних здобутках чи рішеннях королів та генералів, все могло б бути зовсім інакше.

Великі люди, недолугі ідіоти та сліпий талан чимало спричинилися до того, що промислова революція відбулася в Британії, а не у Франції, але до того, чому саме промислова революція відбулася насамперед на Заході, вони стосунку майже не мають. Аби це пояснити, треба подивитися на більші сили, бо, коли вже технології нагромаджено, коли вже степову магістраль перекрито й коли вже океанічні магістралі відкрито — близько десь 1650 чи 1700 року, — важко уявити собі, що могло б відвернути промислову революцію десь у західній Європі. Якби не Англія, а Франція чи Голландія стала світовою майстернею, промислова революція могла відбутися повільніше, початися, можливо, у 1870-і, а не у 1770-і роки. Світ, що в ньому ми нині живемо, був би інакшим, але західна Європа все одно була б місцем, де відбулася промислова революція, і Захід все одно панував би. І я все одно писав би цю книжку, але, можливо, французькою мовою, а не англійською.

Звичайно, хіба що Схід незалежно індустріялізувався б раніше. Чи могло так статися, якби індустріялізація Заходу була повільнішою? Тут я, звичайно, нагромаджую якщо/якби на купу якби/якщо, але, гадаю, відповідь цілком очевидна: мабуть, ні. Навіть попри те, що рахунки східного та західного суспільного розвитку аж до 1800 року йшли голова до голови, є дуже мало ознак того, що Схід без зовнішніх впливів рухався би до індустріялізації достатньо швидко, аби в дев'ятнадцятому сторіччі почати власний старт.

Схід мав великі ринки та інтенсивну торгівлю, але вони працювали не так, як атлантична економіка Заходу, і хоча звичайні люди Сходу були не такі злиденні, як писав Адам Сміт у Багатстві народів ("Злиденність людей нижчих класів в Китаї далеко переважає найнезаможніші нації Європи"[382]), рисунок 10.3 свідчить, що надто багатими вони також не були. Пекінцям[383]велося не гірше, ніж флорентійцям, але значно гірше, ніж лондонцям. За такої низької оплати праці в Китаї та Японії (а також південній Азії) місцеві аналоги Боултона мали дуже слабкі стимули інвестувати в механізацію. Навіть у 1880 році найбільші кошти, потрібні, аби відкрити копальню з шістьма сотнями китайських робітників, оцінювали в 4272 долари СІНА — це приблизно ціна однієї парової помпи. Навіть маючи вибір, кмітливі китайські інвестори віддавали дешевим м'язам перевагу над дорогою парою.

За такого незначного виграшу від винахідництва ані східні підприємці, ані науковці з імператорських академій не виявляли великої цікавости до бойлерів та конденсорів, не кажучи вже про прядильні верстати "дженні", гребінні верстати чи пудлінгування. Аби мати власну промислову революцію, Схід мав би створити щось подібне до атлантичної економіки, що дало б змогу більше платити робітникам і створило б нові виклики, стимулюючи весь комплекс наукової думки, механічного винахідництва та дешевої енергії.

І знову, якби вони мали час, це могло б минутися. Вже у вісімнадцятому сторіччі в південно-західній Азії була квітуча китайська діяспора. За однакових інших умов у дев'ятнадцятому сторіччі могла б постати географічна взаємозалежність, типова для атлантичної економіки. Однак інші умови не були однакові. Західняки двісті років ішли від Джеймстауна до Джеймса Вата. Якби Схід залишився у розкішній ізоляції, якби він протягом дев'ятнадцятого та двадцятого сторіч рухався до географічно різноманітної економіки таким самим шляхом, як Захід, і якби він рухався приблизно в такому самому темпі, як Захід, китайський Ват чи японський Боултон могли б саме зараз знімати покрив з першого парового двигуна в Шанхаї чи Токіо. Але жодне з цих якби не відбулося, бо, коли вже промислова революція на Заході почалася, він проковтнув світ.

Ґредґринди

 е 1750 року східний та західний осередки були на диво подібні. В обох були розвинені аграрні економіки зі складним поділом праці, розгалужені торгівельні мережі та виробничі сектори, що зростали. На обох кінцях Євразії багаті землевласницькі еліти, певні стабільности, традицій та вартости свого порядку, були володарями усього навколо себе. Кожна еліта захищала своє становище ретельно розробленими правилами шанування та етикету, кожна споживала та продукувала витончену рафіновану культуру. Поза всіма очевидними відмінностями стилю та манери оповідей важко не побачити певну спорідненість розлогих звичаєвих романів, як-от Клариса Семюела Ричардсона та Сон у червоній кімнаті Цао Сюециня.

До 1850 року всі ці подібні риси поступилися одній потужній відмінності. На Заході постав новий клас залізних отаманів, живлених парою, що, згідно з їхніми найвідомішими критиками, "нещадно розірвали строкаті феодальні зв'язки, що прикріпляли людину до її "природних повелителів". Цей новий клас, пишуть далі Маркс та Енгельс, "втопив у льодовій воді еґоістичного розрахунку священний порив побожної мрійливості, рицарського захоплення, міщанської сентиментальності"[384].

Думки щодо того, що саме робив цей новий клас, драстично поділилися, але більшість погоджувалися, що, що б то не було, воно все змінювало. Дехто вважав мільйонерів, що вивільнювали та продавали енергію, героями, чия "енергія та наполегливість, керовані розумними вислідами, [просто] убезпечували їхню звичайну винагороду"[385]. Так казав Семюел Смайлз, автор класичної вікторіянської Самодопомоги. "У давні часи, — писав він, — вироби висококваліфікованого виробництва були здебільшого розкошами, призначеними небагатьом, тоді як тепер" — завдяки капітанам промисловости — "найвитонченіші інструменти та двигуни застосовують у індустрії предметів широкого вжитку для великих мас суспільства".

Однак інші вважали промисловців важколицими тварюками в сюртуках, подібними до містера Ґредґринда з Дикенсових Важких часів. "Життя потребує лише фактів, — вважав Ґредґринд. — Не сади нічого іншого й викорінюй усе інше"[386]. Дикенс дізнався про промислову революцію у важкий спосіб: йому довелося працювати чистильником взуття, поки батько сидів у борговій тюрмі, тому він мав до Ґредґриндів особливе ставлення. На його погляд, вони позбавляли життя краси, заганяли робітників у міста, що руйнували душі, як уявний Коуктаун, "тріумф факту... місто машин та високих коминів, що з них завжди й назавжди виповзали нескінченні зміясті дими"[387].

Звичайно, в реальному житті було чимало Ґредґриндів. Молодий Фрідріх Енгельс описував свою зустріч з одним з них у 1840-ві роки в Манчестері й спробу розповісти про важке становище робітників цього реального Коуктауна. "Він слухав уважно, — пише Енгельс, — а на розі вулиць, де ми розійшлися, завважив: "А втім, тут роблять чимало грошей. До побачення, сер!""[388]

Бізнесовець був правий: діставши доступ до енергії, замкненої у викопному паливі, двигуни Боултона та Вата вивільнили бурю роблення грошей. Проте Енгельс також мав рацію: робітники, що робили гроші, майже їх не бачили. Між 1780 та 1830 роками вихід продукції в перерахунку на одного робітника зріс на понад 25 відсотків, а платня зросла заледве на 5 відсотків. Решту забирали як зиск. В [робітничих] нетрях накопичувався гнів. Робітники створювали спілки й вимагали Народної хартії; радикали креслили плани повалення уряду. Сільськогосподарські робітники, чиєму способові життя загрожували механічні молотарки, 1830 року розбивали машини, палили копиці сіна та підписували погрозливі листи аристократам піратським іменем "Капітан Свінг". Скрізь магістрати та духівництво спіймали подув якобінізму (це їхній загальний термін на позначення заколотів у французькому стилі), а заможні люди накинулися на нього усією вагою держави. Кавалерія топтала демонстрантів, юніоністів ув'язнювали, руйначів машин кораблями доправляли до штрафних колоній у найвіддаленіших околицях Британської імперії.

Марксові та Енгельсові процес видавався кришталево ясним: західна індустріялізація рухала суспільний розвиток вгору швидше, ніж будь-коли, але водночас надавала швидкости парадоксові розвитку[389]. Перетворивши людей просто на "руки", колісні зубці з плоті та крови на млинах та фабриках, капіталісти давали їм також спільну підставу перетворитися на революціонерів. Вони зробили висновок, що "буржуазія продукує передусім своїх власних могильників... Нехай пануючі класи тремтять перед комуністичною революцією. Пролетарям нічого втрачати, крім своїх кайданів. А здобудуть вони цілий світ. Пролетарі всіх країн, єднайтесь!"[390]

Маркс та Енгельс вважали, що капіталісти самі винні, бо відгородили сільську місцевість та змусили позбавлених майна людей іти до міст і ставати рабами на заробітній платні, але вони оперували неправильними фактами. Багаті землевласники не зганяли сільських мешканців з землі; причиною був секс. Інтенсивне землеробство насправді потребувало більше робочих рук, а не менше, і справжньою причиною того, що люди з ферм ішли до міст, було відтворювання. Тривалість життя від 1750 до 1850 року побільшала приблизно на три роки, й хоча історики не можуть дійти згоди, чому це трапилося (менше сплесків чуми? більше поживних харчів? краще водопостачання та каналізація? розумніші методи виховання дітей? бавовняна білизна? щось цілковито відмінне?), ці додаткові дітородні роки означали, що жінки вирощували більше дітей, якщо не одружувалися пізніше, не кохалися в інші способи чи не знищували своїх малят. Насправді жінки таки змінили поведінку, але не так сильно, щоб скасувати свої довші життя, й населення Британії від 1730 до 1830 року зросло приблизно вдвічі (до 14 мільйонів). Близько мільйона цих додаткових людей залишилися на землі, але 6 мільйонів шукали роботи в містах.