Розділ «Частина II»

Полишивши школи та коледжі, мільйони юнаків та дівчат пішли до шаленої Червоної гвардії (хунвейбінів), били та принижували спочатку своїх вчителів, а потім усіх, хто видавався реакціонером. Західна молодь співала про революцію, китайська молодь нею жила. Студент, що вивчав літературу, написав на плакаті:

Саме класова ненависть змусила мене викрити [мою однокласницю] Лі Цзяньпін, і це спричинило масовий гнів. Її забили до смерти кийками, бо вона була контрреволюційним елементом, що її протягом стількох років захищав старий муніципальний партійний комітет. Це була надзвичайна втіха, мститися за революціонерів, мститися за мертвих мучеників. Далі я збираюся звести рахунки з негідниками, що дають прихисток зрадникам.[447]

Мао намагався спрямувати це шаленство проти своїх суперників, але насправді ніколи його не контролював. Ніхто не був убезпечений від звинувачення в контрреволюційності, тому люди кинулися критикувати першими. Багатьох це спантеличувало, один прибиральник туалету буркотів, що втратив роботу, бо надто багатьох професорів змусили прибирати туалети, аби перевиховати. Проте багатьох це екзальтувало. Молоді робітники масово приєднувалися до студентів, тому фабрики зупинялися. Червона гвардія запрошувала кінопродюсерів фільмувати, як вони трощать буддійські статуї, конфуційські храми та реліквії династії Хань. Одна банда навіть зайняла Міністерство закордонних справ і призначила власних належно пролетарських дипломатів.

1969 року, коли події явно прямували до катастрофи масштабу великого стрибка, не витримали навіть нерви Мао. Померли тисячі. Життя мільйонів були зруйновані. Азійські тигри стабільно віддалялися від Народної республіки. Стосунки з Совєтами були такі погані, що в прикордонних сутичках було вбито вісімсот китайців. Мао із запізненням здистанціювався від радикалів і почав шукати життєву лінію.

Допомога прийшла від найменш очікуваної людини на землі — затятого антикомуністичного президента Сполучених Штатів Ричарда Ніксона. Ніксон бачив в угоді з Китаєм спосіб обійти з флангу Совєти в холодній війні. 1972 року, після багатьох турів підкилимної дипломатії, він прилетів до Пекіна й потиснув руку Мао. Ніксон радісно виголосив, що "це був тиждень, що змінив світ"[448], і багато в чому був правий. Перспектива появи осі Вашингтон-Пекін так налякала Брежнєва, що через три місяці після візиту до Китаю Ніксон сидів у Москві та підписував угоди.

Мао виграв майже так само багато. Зустріччю з Ніксоном він дав сигнал про підтримку прагматиків, спраглих західних технологій, та опозиції до радикалів, що знищили освічені верстви Китаю. В одному знаменитому випадку студент дістав бажане місце в університеті, повернувши на іспиті чистого зошита з заувагою, що революційна чистота цінніша, ніж "книжкові хробаки, що протягом багатьох років нічим не переймалися й не робили нічого корисного"[449]. У вислові, що викликав би захват радянських жартівників, радикальні провідники (нібито) стверджували, що "соціялістичний потяг, що відстав від графіка, кращий за ревізіоністський потяг, що прийшов за графіком"[450].

Після 1972 року прагматики почали брати гору, хоча ситуація стала остаточно сприятливою лише 1976 року, по смерті Мао. Ден Сяопін, двічі підданий чистці за правий ухил і двічі реабілітований, тепер відсунув вбік своїх суперників і показав свої справжні кольори. Взявши за девіз стару мантру Мао "шукати істину в фактах", Ден рішуче визнав найнезручнішу правду Китаю: населення зростало швидше, ніж економіка. Аби нагодувати всі порожні шлунки, що щороку приходили на ринок праці, китайська економіка мусила щонайменше протягом цілого покоління щорічно зростати на 7 відсотків. Альтернативою міг стати голод, значно сильніший, ніж під час Великого стрибка.

З досвіду було відомо, що за умов миру та об'єднаного уряду — чого здебільшого бракувало від 1840-х років — Китай також міг процвітати в світі глобальної економіки, де домінував Захід. Але Ден пішов ще далі, активно рухаючи Китай до інтеграції. Щоб зменшити тиск на ресурси, він запровадив відому Політику однієї дитини, що (теоретично) вимагала стерилізувати жінок, що мали двох дітей[451], а щоб збільшити доступ до ресурсів, він запровадив глобальну економіку. Китай приєднався до Світового банку та Міжнародного валютного фонду, відкрив спеціяльні економічні зони, куди намагався привабити капіталістів з Макао, Гонконгу та Тайваню, й навіть дозволив побудувати в Шанхаї завод з виробництва кока-коли.

До 1983 року Ден ефективно вбивав комуни Мао. Селяни займалися "побічною" діяльністю заради особистого заробітку, а бізнесовці залишали собі частину прибутку. Сільськогосподарська земля далі належала колективам, але тепер родини могли на тридцять років орендувати ділянки й працювати на них приватним чином. Міське майно, з довшою орендою, можна було навіть заставляти. Виробництво стрімко пішло вгору, і, хоча лібералізація вжахнула консерваторів, дороги назад не було. Ден проголосив, що

Під час Культурної революції існувала думка, що незаможний комунізм кращий за багатий капіталізм... Я з цим не погоджувався, тому мене скинули... головне завдання соціялізму — розвивати продуктивні сили, постійно покращувати життя людей і далі збільшувати матеріяльне багатство суспільства... Багатіти не гріх.[452]

Подібними думками переймалися й комуністи за чотири тисячі миль від Пекіна, в Москві. Після шоку від Ніксонового візиту до Китаю сімдесяті були для Радянського Союзу доволі непоганими роками. Коли арабські країни підняли ціни на нафту, Радянський Союз, потужний експортер, також виграв. Маючи приплив грошей, Москва профінансувала та виграла низку заступницьких війн та 1978 року перевершила Америку в ядерному озброєнні. Але це було найбільшим досягненням комунізму. Напад на підтримку клієнтського режиму в Афганістані спричинив виснажливу війну, що тяглася протягом вісімдесятих років. Ціни на нафту впали на дві третини; Сполучені Штати різко збільшили військові витрати, особливо на високотехнологічну зброю.

Політбюро вже почало перейматися тим, що звичайні росіяни можуть помітити, що їхній потяг стоїть на місці. Керована державою економіка могла клепати танки та автомати Калашникова, але не комп'ютери чи автівки (ще один жарт Совєтів — "Як подвоїти ціну "Лади"[453]?" Відповідь: "Налити повний бак"). Скрізь шумувала незгода. Провідників радянської імперії жахала думка про нову гонитву озброєнь.

"Ми не можемо так жити далі"[454], — зізнався 1985 року Міхаіл Горбачов своїй дружині Раїсі, коли вони походжали в своєму саду. За кілька годин Горбачова мали призначити прем'єром Радянського Союзу, але сад був єдиним місцем, де він міг позбутися своїх нишпорок. Подібно до Дена, Горбачов знав, що мусить повернутися обличчям до реальности. 1986 року вибух застарілого ядерного реактора в Чорнобилі виявив, що Радянський Союз не лише відставав, а фактично розпадався, і Горбачов запровадив перебудову та гласність — лише на те, аби пересвідчитися в тім, що Маркс та Енгельс знали на півтора сторіччя раніше: лібералізація змітає всі зафіксовані жорсткі зв'язки, а не лише ті, що нам не подобаються.

Все усталене розтануло без сліду і Ден та Горбачов обидва дізналися, що економічні свободи лише стимулюють апетити до свобод політичних. Часом Ден вважав протестувальників корисними союзниками проти комуністів твердої лінії; часом він їх знищував. Однак Горбачов мав підозру, що спроба використати силу може спричинити падіння режиму. Коли навесні 1989 року він дозволив відкриті вибори на З'їзд народних депутатів, а депутати віддячили йому глузуванням на телевізії наживо, він відмовився відкласти з'їзд. Натомість він полетів до Пекіна, де його вітали протестувальники проти однопартійного керівництва. На одному студентському плакаті було написано: "Радянський Союз має Горбачова. А кого має Китай?"[455]

Денові це не сподобалося; на наступний день після від'їзду Горбачова він оголосив військовий стан. На початку червня 1989 року навколо площі Тяньаньминь зібрався мільйон протестувальників. Дехто з них танцював та співав, дехто вмирав у голодному страйку. Ден затаврував їх "покидьками суспільства"[456], людьми, що мали намір "встановити буржуазну республіку, цілком залежну від Заходу", і вислав військо. Навколо світу розлетілися фотографії понівечених тіл, розчавлених велосипедів та невідомого самотнього протестувальника, що заступив дорогу танкам.

В Китаї перемогли репресії, але Горбачов відкидав Денів приклад, навіть коли Угорщина та Польща оголосили багатопартійні вибори. Дотримуючися Доктрини Синатри, як назвав її один з його міністрів, він дав радянським сателітам змогу йти своїм шляхом. Новообраний польський прем'єр-міністр так здивувався, що знепритомнів під час власної інавгурації. Випробуючи обмеження, угорське військо познімало колючий дріт на своєму кордоні з Австрією. Тисячі східних німців, що "відпочивали" в Угорщині, полишили свої машини та пішли пішки через кордон до свободи.

І знов Горбачов нічого не зробив. Коли в жовтні він відвідав Берлін, натовп знов вітав його й просив залишитися. Через кілька тижнів східні німці почали танцювати на Берлінській стіні та відбивати від неї шматки молотками та зубилами. Коли по них ніхто не почав стріляти, тисячі людей перейшли до Західного Берліна. Спантеличений та некомпетентний східнонімецький режим розпався. Протягом кількох наступних місяців комуністичні диктатори по всій східній Європі пішли тим самим шляхом, а нації, зав'язані докупи в Радянському Союзі, почали декларувати незалежність. Коли навіть президент нової Російської Федерації оголосив про намір покінчити з Радянським Союзом, Горбачов залишився Генеральним секретарем імперії, що вже не існувала. На Різдво 1991 року він поступився тискові й підписав документ, що формально припиняв існування СРСР. Кінець був майже занадто досконалим: радянська ручка Горбачова не писала й йому довелося позичити ручку в оператора Сі-Ен-Ен.

Сполучені Штати виграли війну Заходу.

Східний вітер, Західний вітер

 оли династійні імперії виявилися неспроможними вести тотальну війну й між 1917 та 1922 роками майже зникли з карти світу, Сполучені Штати виступили як дуже відсторонений левіятан, але коли між 1979 та 1991 роками так само неадекватним виявився комунізм, американці були готові заповнити порожнину. Щодва роки Розвідувальне управління Міністерства оборони США подає огляд великої стратегії у звіті під назвою Настанови з планування оборони. У першому начерку звіту в березні 1992 року, лише по трьох місяцях після падіння Радянського Союзу, чітко викладено нове бачення ситуації: