Розділ «Частина II»

Однак двигуни тішили професорів. Університет Глазго придбав мініятюрну копію, й коли жоден науковець не зміг змусити її працювати, вона 1765 року потрапила до майстерні Джеймса Вата, що виготовляв на потреби університету математичний інструментарій. Ват її запустив, але низький коефіцієнт корисної дії образив його майстерну душу. Між іншими завданнями Ват шукав кращих способів випаровувати та конденсувати воду аж поки, як він розповів,

гарного суботнього вечора я пішов прогулятися, ...і раптом мені спало на думку, що, позаяк водяна пара пружна, вона має рухатися в вакуум і, якщо сполучити [нагріваний] циліндр та спорожнену місткість, вона туди порине і її можна буде там сконденсувати, не охолоджуючи циліндра... Ще не дійшовши до гольф-клубу, я вже мав у голові готову схему.[376]

У неділю побожний Ват ледарював, а ранком у понеділок зібрав нову модель, відокремивши конденсора від випаровувального циліндра. Замість поперемінно нагрівати та охолоджувати того самого циліндра, він тепер мав постійно гарячого кип'ятильника та постійно холодного конденсора, що десь на чотири п'ятих зменшувало витрати вугілля.

Далі постала безліч нових проблем, але Ват вперто, рік за роком, намагався їх розв'язати. Його дружина померла; його спонсор збанкрутів; а двигун і далі працював ненадійно. 1774 року, коли Ват вже майже вирішив полишити спроби й пошукати стабільнішої роботи, на допомогу прийшов залізний отаман Метью Боултон. Він відкупив борги Ватового спонсора та забрав виготовлювача двигунів до Бірмінгему. Боултон залучив до розв'язування проблеми гроші та блискучого металіста, "схибленого на залізі" Вілкінсона, що вважав, що все, зокрема його труну, треба робити з заліза.

Через півроку Ват у листі до батька написав те, що вражає мене як друга найбільша недооцінка всіх часів (про найбільшу ми поговоримо далі в цьому розділі), а саме що тепер його двигун "доволі вдалий"[377]. На великому прилюдному показі в березні 1776 року двигун Вата та Боултона випомпував воду з шістдесяти футів рівно за годину, спаливши лише чверть кількости вугілля, що витрачали старі машини.

Не дивно, що, коли того місяця Сого відвідав Босвел, Боултон почувався дуже експансивно. Двигуни були високоефективними й поза копальнями, отже, відкривали безмежні можливості. "Якщо ми матимемо... сотню малих двигунів... та двадцять великих у робочому стані, ми легко зможемо їх продати, — писав Боултон Ватові. — Коваль клепле, поки тепле"[378].

Так вони й зробили, хоча навіть їх здивували деякі відвідувачі, що постукали в їхні двері. Першими промисловцями, що вхопилися за енергію водяної пари, були виробники бавовняних тканин. Бавовна не росла у західній Європі, й до сімнадцятого сторіччя британці зазвичай протягом цілого року пітніли в дряпучій вовні й зовсім не носили спідньої білизни. Отже, як цілком можна було передбачити, коли торгівці почали імпортувати з Індії легкі, яскраві бавовняні тканини, успіх був гарантований. Як згадував 1708 року Даніель Дефо, "вона з'явилася в наших будинках, наших стінних шафах, наших спальнях. ...На фіранках, подушках, стільцях і нарешті самих ліжках — скрізь була бавовна"[379].

Імпортери заробляли величезні статки, але гроші, витрачені на індійську бавовну, не йшли на купівлю британської вовни. Отже, вовняні магнати пролобіювали в парламенті заборону імпорту бавовняних тканин, а тоді інші британці почали завозити сиру бавовну (ще не заборонену) та ткати власні тканини. На жаль, вони були гірші за індійські, й у 1760-і роки ринок британської бавовни становив лише третину ринку британської вовни.

Бавовна спонукала дальший поступ: складне завдання робити з волокна прядиво потребувало механізації. Протягом десяти тисяч років виробництво текстилю залежало від жінок (і дуже рідко від чоловіків) зі спритними пальцями, що накручували джгути вовни чи волокна на веретена. У сьомому розділі ми бачили, що на 1300 рік китайські прядильники заради підвищення продуктивности використовували машини, урухомлювані водою чи тваринами. Протягом наступних сторіч ці машини стали звичайними, стабільно підвищували вихід готового продукту, але британський рух до механізації різко унепотрібнив усю стародавню майстерність. 1700 року, аби виробити фунт прядива, пряля мала працювати на колесі з педальним рушієм двісті годин[380]; близько 1800 року надзвичайні пристрої з ще надзвичайнішими назвами — Гардґривсова дженні, Аркрайтів гребінь, Кромптонів мюль — робили те саме за три години (Робертсів самодійний мюль, винайдений 1824 року, навіть за годину й двадцять хвилин). Повторювані рухи машин також робили їх ідеально придатними до використання енергії водяної пари та концентрації на великих фабриках. Перша прядильна фабрика з живленням винятково від парових двигунів (що їх постачили, звичайно ж, Боултон та Ват) відкрилася 1785 року.

Завдяки машинам, британська бавовна була дешевша, тонша, міцніша та однорідніша навіть за індійську. Від 1760 до 1815 року британський експорт готових тканин сторазово побільшав, що перетворило виробництво бавовни з незначної галузі промисловости на джерело майже дванадцятої частини національного прибутку. Сто тисяч чоловіків, жінок і (особливо) дітей працювали на фабриках по дванадцять чи більше годин на день, шість днів на тиждень, і заповнили ринки такою кількістю бавовни, що ціна прядива впала з тридцятьох вісьмох шилінгів за фунт 1786 року до менше сімох шилінгів 1807 року. Ціни падали, проте ринки більшали. Прибутки далі зростали.

Географія зробила бавовну ідеальною промисловістю для Британії. Позаяк сировина росла за морем, вдома не було конкуренції за землю. Натомість американці, спраглі британської готівки, перетворили мільйони акрів землі на бавовняні плантації й змусили працювати на них тисячі рабів. Виробництво зростало від 3000 пак 1790 року до 178 000 пак 1810 року та 4,5 мільйонів пак 1860 року. Британські новації у прядінні стимулювали американське винахідництво й новації на плантаціях, як-от бавовняний двигун Елі Вітні, що відокремлював бавовняні волокнини від липкого насіння навіть дешевше, ніж пальці рабів. Зі зростанням британського попиту постачання бавовни з Америки більшало, тому ціни лишалися низькими, власники фабрик та плантацій багатшали та створювали величезні нові армії працівників з обох боків Атлантичного океану.

В Британії технологія перестрибувала від галузі до галузі й далі стимулювала ще нові й нові технології. Найважливіший стрибок був до метало-обробляння, галузі, що виробляла матеріяли, використовувані в інших нових галузях. Британські металісти знали, як топити залізо з коксом від 1709 року (на сім сторіч пізніше, ніж китайські металурги), але мали проблеми з підтримуванням достатньо високої температури. Після 1776 року двигуни Боултона та Вата розв'язали проблему, забезпечуючи стабільні потоки повітря, й протягом десяти років пудлінгувально-вальцювальний процес Генрі Корта (названий так само чудово, як все у прядінні бавовни) залагодив решту технічних складнощів. Йдучи тою самою стежкою, що бавовники, металісти бачили тягар у оплаті праці, тоді як зайнятість, видатність та прибутки вибухали.

Боултон та його суперники зняли накривку зі здобутку енергії. Навіть попри те, що їхня революція розгорталася протягом кількох десятиріч (1800 року британські виробники все ще діставали від водяних млинів утричі більше енергії, ніж від парових двигунів), це все одно було найбільше та найшвидше перетворювання в усій історії світу. За три покоління технологічні зміни розтрощили тверду стелю. Близько 1870 року британські парові двигуни генерували 4 мільйони кінських сил, еквівалент праці 40 мільйонів людей. Якби промисловість далі залежала від м'язів, ці люди з'їли б утричі більше пшениці, ніж виробляла Британія. Викопне паливо зробило неможливе можливим.

Велика розбіжність

 ісцеві мешканці полюбляють називати моє рідне місто, Стоук-на-Тренті в центральній Англії, колискою промислової революції. Його велика претензія на славу пов'язана з тим, що це серце Потериз[381], де Джозая Веджвуд у 1760-і роки змеханізував виробництво ваз. Гончарство промислового масштабу заполонило у Стоуку все. Навіть понад два сторіччя по тому мої перші підліткові археологічні знахідки вкривала Веджвудова тінь, бо це були неправильно випалені горщики з величезного звалища за фабрикою Вілдона, де Веджвуд здобув свою майстерність.

Стоук стоїть на вугіллі, залізі та глині, і в часи моєї юности більшість його працездатних мешканців усе ще прокидалися вдосвіта й прямували до копальні, сталетопильні чи гончарні. Мій дід був металістом; мій батько полишив школу заради копальні перед своїм чотирнадцятиріччям. У мої шкільні роки нам постійно нагадували, як сміливість, витримка та винахідливість наших предків здобули велич Британії та змінили світ. Проте ніхто на моїй пам'яті не казав, що саме наші горби та долини, а не чиїсь іще в якомусь іншому місці були колискою зароджуваної промисловости.

Однак це питання є головним аргументом у розбіжності між Заходом та Сходом. Чи було неминуче, що промислова революція відбулася саме в Британії (фактично в Стоуку-на-Тренті та навколо нього), а не десь іще на Заході? Якщо ні, чи мала вона неминуче відбутися саме на Заході, а не деінде? І, зрештою, чи мала вона взагалі відбутися?

У вступі до книжки я поскаржився, що, хоча ці питання насправді стосуються того, чи було зафіксовано домінування Заходу в далекому минулому, експерти, що пропонують свої відповіді, рідко дивляться назад на понад чотири чи п'ять тисяч років. Сподіваюся, тепер читачеві зрозуміло, що розгляд промислової революції в тривалій історичній перспективі, окресленій в перших дев'яти розділах, дасть змогу краще відповісти на це запитання.

Унікальність промислової революції полягає в тім, як сильно й швидко вона підвищила суспільний розвиток, тоді як в усьому іншому вона дуже подібна до всіх злетів у давнішій історії. Так само, як у тих раніших епізодах (відносно) швидкого зростання розвитку, вона відбулася на території, що донедавна була периферією історії. Від початку землеробства головні осередки поширилися через різні комбінації колонізації та наслідування, коли населення периферій переймало здобутки, що працювали в осередку, й часто допасовувало їх до дуже відмінних довкіль на межах периферії. Часом ці процеси виявляли переваги відсталости, як-от коли землероби п'ятого сторіччя до нової ери винайшли іригацію, що стала єдиним способом забезпечення життя в Месопотамії, і в перебігу її запроваджування перетворили Месопотамію на новий осередок; чи коли в першому тисячолітті до нової ери міста та держави поширилися на Середземноморський басейн і винайшли нові способи морської торгівлі; чи коли після 400 року н. е. північно-китайські землероби пішли на південь і перетворили місцевість за Янцзи на нове рисове прикордоння.

Коли в другому тисячолітті нової ери західний осередок поширювався від Середземноморського центру на північ та захід, західноєвропейці випадково відкрили для себе, що нові морські технології могли обернути географічну ізоляцію, що протягом тривалого часу спричиняла їхню відсталість, на перевагу. Радше випадково, ніж свідомо, західноєвропейці створили океанічні імперії нового типу, а тоді розвиток новітньої атлантичної економіки, що спонукала зростання суспільного розвитку, спричинив постання цілковито нових викликів.