Розділ «Частина II»

Як годинник

 одинники з двома стрілками були найменшою з вимог нового часу. Мешканці нового світу хотіли знати все про рядкову сівбу та трикутні плуги, порохотяги та кип'ятильники, а також про годинники, що не лише мали дві стрілки, а ще й зберігали час, коли їх везли у віддалені частини світу, що давало капітанам змогу підраховувати широту. Протягом двох тисяч років — власне, відтоді, коли востаннє індекс західного суспільного розвитку досяг сорокабалової твердої стелі, — мудрі старі голоси давніх мудреців давали відповіді на більшість пекучих життєвих питань. Але тепер ставало ясно, що класики не можуть дати те, що людям треба знати.

Novum Organum ("Новий метод") — назва книжки Френсиса Бекона, оприлюдненої 1620 року, говорить саме про це. Organum — так філософи називали шість Арістотелевих книжок з логіки; Бекон дав їм заміну. Він писав: "Пошана та глибока повага до стародавніх авторів залишаються недоторканними й незменшеними"[341]; свою мету він вбачає в тім, щоб "лише бути провідником, що вказує шлях". Проте завважує, що, ступивши на цей шлях, ми побачимо, що "лишився один курс... почати цілковиту перебудову наук, мистецтв та усіх людських знань, ґрунтуючи їх на належних підвалинах".

Але де знайти такі підвалини? Дуже просто, каже Бекон (і дедалі більше число його послідовників): спостерігати. Філософи мають відірвати носи від книжок та подивитися навколо себе — на зорі та комах, гармати та весла, падні яблука та хиткі підсвічники. Вони мають також говорити з ковалями, годинникарями та механіками, тобто з тими, хто знає, як працюють речі.

На думку Бекона, саме зробивши це, Ґалілей, французький філософ Рене Декарт та легіони менш відомих науковців не могли не дійти однакового висновку: всупереч поглядам більшости стародавніх авторів, природа не є живим організмом, що дихає, має бажання та наміри. Насправді вона механічна. Фактично вона подібна до годинника. Бог був годинникарем, він увімкнув взаємозчеплені зубчасті колеса, що змушують природу рухатися, а потім робити крок назад. А якщо так, люди мають спромогтися розплутати принципи функціювання природи так само легко, як принцип дії будь-якого механізму. Зрештою, розмірковує Декарт, "годинник, зроблений з потрібного числа коліс, показує час не менш природно, ніж дерево, що виросло з такого чи такого насіння, дає конкретні плоди"[342].

Ця годинникова модель природи, плюс деякі неймовірно розумні досліди, мала надзвичайні позитивні наслідки. Раптом приголомшливо розплутано таємниці, приховані від світанку часів. Повітря виявилося речовиною, не нічим; серце помпує кров по тілу, як водяні міхи, і, що найдивовижніше, Земля не є центром всесвіту.

Усі ці відкриття, що суперечили античності й навіть Святому Письму, спричинили бурю критики. Нагородою Ґалілеєві за спостерігання неба було притягнення 1633 року до папського суду та залякування, аби він відмовився від того, що, як він знав, було правдою. Але насправді всі застрашування лише пришвидшили міграцію нового мислення зі старого середземноморського осередку на північний захід, де суспільний розвиток зростав найшвидше, вади античного мислення було видно найясніше, а страх перед владою був найслабший.

Мешканці півночі почали перевертати Відродження, заперечували античність замість шукати в ній відповіді, й у 1690-і роки, коли суспільний розвиток на відстань з товщину волосини наблизився до свого максимуму часів Римської імперії, освічені джентльмени в Парижі провадили формальні дебати щодо того, чи перевершують модерністи стародавніх авторів. На-тоді відповідь вже була очевидною всім, хто мав очі, аби бачити. 1687 року оприлюднено Засади математики Ісака Ньютона, де викладено принципи нового диференційного числення, що його Ньютон розробив, аби математично описати свою модель неба[343]. Це було незбагненно (навіть освіченому читачеві), так само як Айнштайнова теорія відносности 1905 року, коли її було оприлюднено. Проте всі погодилися (так само як згодом щодо відносности), що це було ознакою нової ери.

Стосовно таких монументів думки будь-які гіперболи видавалися неадекватними. Аби убезсмертити Ньютона, найбільший англійський поет Александер Поуп написав[344]:

Було природу темрявою вкрито,

Ньютона Бог явив — і стало світло[345].

В реальному житті перехід від ночі до дня був не такий швидкий. Ньютонові Засади з явилися лише по п'ятьох роках після того, як в Англії було востаннє страчено відьму, і за п'ять років до того, як почалося полювання на відьом в Масачусетсі. Сам Ньютон, як стало ясно після продажу з аукціону 1936 року його приватних паперів, ставився до алхемії з таким самим ентузіязмом, як до гравітації, й до кінця життя був певен, що зможе перетворити плюмбій на золото. І він був не єдиний науковець сімнадцятого сторіччя, чиї погляди нам теперішнім можуть видаватися дивними. Але поступово мешканці Заходу позбавляли світ магії, математичними методами розсіювали його духів та дияволів. Числа ставали мірою реальности.

Згідно з Ґалілеєм,

філософію викладено у величній книжці, всесвіті, що завжди в нас перед очима... Її написано математичною мовою, її символами є трикутники, кола та інші геометричні фігури, що без них в межах людських сил неможливо зрозуміти жодного слова; без них залишається блукати в темному лабіринті.[346]

Дехто з науковців почав міркувати, що все, справедливе щодо природи, має бути справедливим і щодо суспільства. До певної міри урядовці вітали цю думку, особливо фінансисти. Державу теж можна було розглядати, як машину: статистики могли б підраховувати потоки її прибутків, а міністри могли б калібрувати її складні зубчасті колеса. Але нові способи думання спричиняли й тривогу. Природничі науки надали їм нового напряму, виявивши необґрунтованість тверджень стародавніх авторитетів. Чи не станеться так, що суспільні науки піддадуть сумнівові авторитет королів та церкви?

Якщо природничники мали рацію і спостерігання та логіка справді є найліпшими інструментами для розуміння Божої волі, тоді настав час обґрунтувати, що вони могли б бути також найліпшими інструментами для функціювання урядів. Англійський теоретик Джон Лок доводив, що є однакові підстави вважати, що від початку Бог надав людям певні природні права, що "людина від природи має силу... захищати свою власність — тобто своє життя, свободу та майно — від пошкод та спроб інших людей". Отже, висновує він, "великим та головним завершенням... об'єднання людей у спільноти та визнавання над собою урядів є збереження власности". І якщо так, якщо люди "від природи всі вільні, рівні та незалежні, [тоді] ні в кого не можна забрати майно й нікого не можна підпорядкувати політичній владі інших без його згоди"[347].

Ці ідеї могли б викликати занепокоєння, навіть якби були обмежені колом інтелектуалів, що сперечаються латиною в своїх коледжах, обличкованих слоновою кісткою. Але сталося не так. Спочатку в Парижі, потім в інших місцях багаті пані тримали салони, де науковці терлися плечима з владоможцями й нове мислення поширювалося в усі боки. Аматори започатковували дискусійні клуби, запрошували лекторів пояснювати нові ідеї та демонструвати досліди. Дешевший друк, ліпший розподіл та дедалі вища грамотність дали новим журналам, що поєднували репортажі з суспільною критикою та читацькими листами, змогу поширювати шумування до десятків тисяч читачів. За три сторіччя до мережі "Старбакс" підприємливі власники каварень усвідомили, що, якщо забезпечити безплатні газети та зручні стільці, відвідувачі будуть там сидіти протягом цілого дня — читати, сперечатися та купувати каву. Поставало дещо нове — суспільна думка.

Творці думки полюбляли казати, що Європою поширювалося просвітництво, осяйне світло в темних заглибинах, затулених сторіччями забобонів. Але що таке просвітництво? Німецький мисленик Імануїл Кант казав прямо: "Наважуйся знати. Май мужність покладатися на власне розуміння!"[348]

Виклик усталеній владі був очевидний, але, замість з ним боротися, більшість монархів вісімнадцятого сторіччя йшли на компроміс. Вони називали себе освіченими деспотами, що владарювали раціонально заради загального добра. "Філософи мають бути вчителями світу та вчителями державців, — писав король Прусії. — Вони повинні думати логічно, а ми повинні діяти логічно"[349].

Однак на практиці державців часто дратувала логіка їхніх підданців. У Британії[350] королям доводилося її толерувати, в Іспанії вони могли змусити її замовкнути, але Франція була достатньо авангардною (зрештою, це французьке слово), аби в ній юрмилися просвітницькі критики, й водночас достатньо абсолютистською, аби час від часу їх ув'язнювати та забороняти їхні книжки. На думку історика Томаса Карлайла, це був "деспотизм, стримуваний епіграмами, — саме тому це був досконалий сад, де могло розквітнути просвітництво"[351].