Розділ «Частина II»

Англія знов наслідувала голландський приклад. На 1700 рік обидві країни мали національні банки, що оперували державним боргом, продаючи на біржі довгострокові облігації, а їхні уряди заспокоювали переляканих кредиторів, вводячи спеціяльні податки на виплату відсотків за облігаціями. Результати були показові. Як пояснював Даніель Дефо (автор Робінзона Крузо, цієї епопеї нових океанічних магістралей),

Кредит робить війну і робить мир; збирає військо, споряджає флоти, веде битви, бере міста в облогу; одним словом, його справедливіше назвати м'язами війни, ніж самі гроші... кредит спонукає солдата воювати без платні, армії рухатися без постачання... і на вимогу заповнює казну та банки стількома мільйонами, скількох хоче.[367]

Необмежений кредит означав нескінченну війну. Британії довелося воювати двадцять років, аби виграти в голландців найбільший шмат торгівельного пирога, але ця перемога лише вибрукувала шлях до ще більшої боротьби. Французькі державці видавалися схильними створити щось на кшталт суходільної імперії без Габсбургів, а британські політики побоювалися, що "французи перевершать нас на морі, коли не матимуть чого боятися на суходолі"[368]. Британський прем'єр-міністр Вільям Піт (старший) наполягав на тім, що єдина відповідь — "завоювати Америку через Німеччину"[369], фінансувати континентальні коаліції, аби вони зв'язували Францію в Європі, поки Британія захопить її заморські колонії.

Війни Англії та Франції забрали понад половину років між 1689, роком провалу першої французької спроби нападу на Англію, та 1815, коли Велінгтон нарешті переміг Наполеона поблизу Ватерлоо. Ця епохальна боротьба була нічим іншим, як війною Заходу за домінування в західному осередку Великі армії стріляли залпами та заряджали гармати в Німеччині, копали траншеї у Фландрії; вояки підривали та брали на абордаж одні одних на штормовому французькому узбережжі та в мерехтливих водах Середземного моря. В лісах Канади та Огайо, на карибських плантаціях, у джунглях західної Африки та Бенгалії європейські та (особливо) місцеві союзники провадили десятки лютих ізольованих маленьких війн, що в сумі робили війну Заходу першою війною світового масштабу.

Було багато сміливости та зрад, досить, аби заповнити багато книжок, проте справжню оповідь становили фунти, шилінги та пенси. Кредит постійно підживлював британські армії та флоти, але Франція не могла заплатити за рахунками. "Наші дзвони зужиті від святкування перемог"[370], — хвалився 1759 року один добре влаштований британець, а 1763 року виснажена Франція не мала вибору й мусила відмовитися від більшости заморських територій (рис. 9.7).

Однак війну Заходу було виграно заледве наполовину. Навіть Британія відчувала фінансову напругу, і коли 1776 року погано продуманий проект змусити американських колоністів сплатити частину чеку за війну спричинив повстання, Франція негайно опинилася поруч із готівкою та кораблями і становище бунтарів одразу змінилося. Навіть англійські кредити не могли подолати рішучих повстанців за три тисячі миль від дому та іншу потужну силу.

Однак фінанси могли притлумити біль поразки. У будь-якому розважливому світі полишити Америку революціонерам, що святкували своє прагнення до щастя мовою, натхненною французьким Просвітництвом, означало б збанкрутити британську атлантичну економіку та проголосити французьку імперію в Європі. Піт дуже побоювався й попереджав, що, якщо Британія програє, він сподівається, що кожен джентльмен все продасть і попливе на кораблі до Америки. Однак торгівля та кредити знову прийшли на допомогу. Британія сплатила борги й утримала флоти, що патрулювали морські маршрути та перевозили товари, що їх і далі потребували американці. На 1789 рік англо-американська торгівля знов була на дореволюційному рівні.

Однак для Франції 1789 рік був катастрофічним. Аби виграти американську війну Людовік XVI набрав боргів, що не міг сплатити, і тепер скликав свою аристократію, духівництво та багатих посполитих, аби попросити нових податків, і все лише на те, аби посполиті повернули Просвітництво й проти нього. Проголосивши Права Чоловіків (а по двох роках і Жінок), багаті посполиті відчули себе наполовину постановниками вистави, а наполовину намагалися відійти вбік від шляху непередбачної спіралі революції та громадянської війни. "Зробімо терор звичною справою!"[371] — кричали радикали, потім стратили свого короля, його родину й тисячі своїх однодумців-революціонерів.

І знов помірковані очікування не справдилися. Замість залишити Британію панувати в світі, революція відкрила шлях до нових форм масової війни й через кілька бурхливих років видавалося, що Наполеон, геніяльний генерал, нарешті створить європейську суходільну імперію. 1805 року він сформував свою Велику армію для четвертої від 1689 року французької спроби захопити Британію. Він сказав війську: "Станьмо господарями Ла-Маншу на шість годин, і ми будемо господарями світу!"[372]

Наполеон не дістав своїх шістьох годин, і хоча втілив в життя найгірші нічні жахи британських торгівців, відітнувши їх від усіх портів Європи, він не зміг зламати їхню фінансову потужність. 1812 року Наполеон контролював чверть населення Європи, французька армія була в Москві. Через два роки він втратив владу, а російська армія (на британському утриманні) була в Парижі. 1815 року дипломати на Віденському конгресі ґрунтовно обговорили умови, що загасили війну Заходу на дев'яносто дев'ять років.

Зрештою, чи дуже ці війни відрізнялися? Певною мірою так. 1683 року, напередодні англо-французького конфлікту, Відень знов був у облозі турецької армії, але на час, коли 1815 року тут вели перемови великі й добрі, європейська вогнепальна зброя, дисципліна та фінанси, завдяки війні Заходу, далеко перевищували все інше в світі, й турецькі армії більше не приходили. Коли 1798 року Наполеон окупував Єгипет, османи мусили покладатися на те, що його звідти викинуть британці. 1803 року менше п'ятьох тисяч британського війська (половину з них набрано на місці й навчено європейської стрілецької справи) розсіяли вдесятеро більше південноазійське військо біля Асаї. Баланс військової сили очевидно зсунувся на користь західної Європи.

Але, з іншого погляду, ні. Попри всі битви та обстріли, реальна заробітна платня після 1750 року падала. Починаючи від 1770-х років, науковці нової категорії, що називали себе політичними економістами, залучили до розв'язування проблеми весь інструментарій науки та просвітництва. Висновок з їхніх студій був не надто добрий: існують залізні закони, що керують людством. По-перше, хоча імперія та завоювання можуть підвищувати продуктивність та прибутки, люди завжди перетворюватимуть додаткове багатство на більше дітей. Голодні дитячі шлунки споживатимуть все додаткове багатство, і, що ще гірше, коли діти виростатимуть і потребуватимуть роботи, їхня конкуренція знов відкине заробітну платню на межу голодування.

Видавалося, що з цього жорстокого циклу не було виходу. Якби політичні економісти знали про індекс суспільного розвитку, вони, можливо, вказали б, що, хоча тверду стелю трохи посунуто вгору, вона залишилася так само твердою. Вони були б раді дізнатися, що рахунок Заходу 1773 року зрівнявся зі східним, але напевне сказали б, що це не має значення, бо залізний закон забороняє будь-якому рахункові вищати далі. Політична економія науково довела, що фактично ніщо не могло змінитися.

Проте потім зміни відбулися.

10

Доба заходу

Те, чого хоче цілий світ

 асом видається, що один-єдиний рік зсуває землю під нашими ногами. На Заході таким роком був 1776. В Америці податковий протест перетворився на революцію; в Ґлазґо Адам Сміт закінчив своє Дослідження про природу та причини багатства народів, першу та найбільшу працю з політичної економії; в Лондоні Історія занепаду та загибелі Римської імперії Едварда Гібона несподівано стала сенсацією, щойно потрапивши до книгарень. Великі люди робили великі речі. Проте 22 березня Джеймс Босвел — дев'ятий лерд Охінлека, невдалий письменник та амбітний супутник багатих та відомих — чомусь опинився не в якомусь високочолому салоні, а в кареті, що хлюпала крізь багнюку до Сого, маєтку біля Бірмінгема в центральній частині Англії (рис. 10.1).

З відстані вежа з дзиґарем, проїжджа частина дороги та фасад у грецькому стилі могли створити враження сільського будинку, що до нього Босвел, мабуть, хотів просто заїхати на чашку чаю та приємну розмову. Проте коли під'їхати ближче, стукіт молотів, скрегіт верстатів та лайка робітників розвіювали будь-які такі ілюзії. Це не була сцена до роману Джейн Остин; це була фабрика. І Босвел, попри свої привілеї та претензійність, хотів її побачити, бо ніде в світі не було нічого, подібного до Сого.

Все у Сого виправдало Босвелові очікування — сотні робітників, "величезність та винахідливість техніки"[373] і, понад усе, власник Метью Боултон (Босвел назвав його "залізним отаманом"). У щоденнику Босвел записав: "Я ніколи не забуду те, що сказав мені мр. Боултон: "Я продаю тут те, чого хоче цілий світ, — ЕНЕРГІЮ".