Розділ «Частина II»

Натоді Мін та османи менш-більш виграли свої піратські війни, але Іспанія боролася з дедалі серйознішою загрозою каперства — піратства, спонсорованого державами. Каперами були капітани з безмежно міцними нервами, чиї державці давали їм дозволи й часом навіть кораблі, аби грабувати іспанців. У 1550-і роки несамовитий французький капер Ле Клерк Дерев'яна нога спустошував головні міста Куби, а 1575 року англієць Джон Оксенгем поплив до Карибського моря, зійшов на берег біля Панами та протягнув дві гармати через перешийок. Досягнувши Тихого океану, він позрубав дерева, збудував нового корабля, набрав екіпаж з утеклих рабів та протягом кількох тижнів тероризував беззахисне узбережжя Перу.

Оксенгем скінчив життя, бовтаючися на мотузці в Лімі, але по чотирьох роках його давній товариш Френсис Дрейк — у рівних частках брехун, злодій та фантазер, тобто довершений пірат — повернувся зі ще дикішим планом проплисти навколо нижньої частини Південної Америки й пограбувати Перу як належиться. Лише один з його шістьох кораблів проминув Мис Горн, однак він був так важко озброєний, що негайно встановив перевагу англійського флоту в Тихому океані. Далі Дрейк захопив найбільший вантаж срібла (понад двадцять п'ять тонн), будь-коли забраний з іспанського корабля, а тоді, усвідомивши, що не може повернутися додому тим самим шляхом, що прийшов, тихо обійшов зі своєю здобиччю навколо світу. Піратство давало чималий зиск: Дрейкові спонсори дістали за свою інвестицію 4700 відсотків прибутку, а королева Елізабет трьома чвертями своєї частки виплатила всі борги Британії іншим державам.

Натхненні успіхом, конкуренти Іспанії спрямували до Нового світу своїх майбутніх конкістадорів. Тут все відбулося не так вже й добре. У надзвичайному тріумфі надії над досвідом 1541 року Франція заснувала колонію в Квебеку у сподіванні знайти золото та прянощі. Позаяк у Квебеку бракувало і того, й того, колонія виявилася невдалою. Так само провалилася наступна спроба французів розбагатіти: ще ретельніше копіюючи іспанців, колоністи влаштувалися поруч з іспанським фортом у Флориді, а тоді їх негайно було повбивано.

Перші англійські спроби були так само нереалістичними. Стероризувавши 1579 року Перу, Френсис Дрейк поплив уздовж західного берега Америки й зійшов на землю в Каліфорнії (можливо, в мальовничій заточині біля Сан-Франциско, що нині має назву Дрейкова бухта). Там він повідомив тубільців, що зустріли його на березі, що відтепер їхня батьківщина буде називатися Nova Albion — Нова Англія — і належатиме королеві Елізабет. Звідти він вирушив далі й вже не повернувся.

1585 року Дрейків великий суперник Волтер Райлі і собі заснував колонію Роанок у теперішній Північній Кароліні. Райлі був більшим реалістом, ніж Дрейк, і принаймні привіз реальних поселенців, але його план використати Роанок як приватну базу для нападів на іспанські кораблі був катастрофічно невдалим. Роанок був погано розташований, і коли наступного року повз нього проплив Дрейк, зголоднілі колоністи попросили доправити їх додому. Один з лейтенантів Райлі залишив у Роаноку другу партію (було заплановано, що він доправить їх до кращого місця на затоці Чесапік, але він заблукав). Що з ними сталося, не знає ніхто. Коли провідник повернувся 1590 року, він нікого не знайшов, лише на дереві було вирізьблено одне слово — Кроатан, їхня назва Роаноку.

Життя на цьому новому прикордонні було дешеве, особливо життя корінних американців. Іспанці полюбляли жартувати, що їхні імперські зверхники в Мадриді були такі малокомпетентні, що "якби смерть мала приходити з Іспанії, ми всі жили б вічно"[337], але корінним американцям це, мабуть, не видавалося таким кумедним. Їхня смерть справді приходила з Іспанії. Під захистом Атлантичного та Тихого океанів вони не виробили захисту проти мікробів Старого Світу, відтак протягом кількох поколінь після того, як Колумб зійшов на берег, їхня чисельність поменшала на три чверти. Це був "Колумбів обмін", згаданий у шостому розділі. Європейці дісталися нового континенту, а корінні американці дістали віспу. Європейські колоністи часом були жахливо жорстокими до людей, що з ними зустрічалися, тоді як смерть приходила до тубільців здебільшого невидною, через мікробів у диханні чи плинах тіла. До того ж вона рухалася далеко попереду самих європейців, колоністи передавали її тубільцям, а потім вона поширювалася вглиб суходолу щоразу, коли зінфікований тубілець зустрічав ще здорового. Отже, коли з'являлися білі люди, вони майже не мали клопоту з тим, як позбутися поменшалого місцевого населення.

Там, де була добра земля, колоністи створювали те, що історик та географ Ел Кросбі називає "неоєвропами" — пересаджені версії своїх батьківщин зі знайомими злаками, бур'янами та тваринами. А коли колоністи не хотіли якоїсь землі, як-от у Нью-Мексико, де, за словами іспанського намісника короля, не було нічого, крім "голих людей, фальшивих коралів та чотирьох кругляків"[338], тоді екологічний імперіялізм (ще один дотепний вислів Кросбі) все одно їх перетворював. Від Аргентини до Техасу — скрізь рогата худоба, свині та вівці тікали, дичавіли, множилися до мільйонних стад та займали рівнини.

Що ще краще, колоністи створювали вдосконалені Європи, де, замість мати справу з незадоволеними селянами, можна було довести до рабського стану тубільців, що вижили, чи, якщо тубільців не було, доправити кораблями рабів з Африки (прибуття перших засвідчено 1510 року; на 1650 рік в іспанській Америці їх вже було більше, ніж європейців). Один колоніст писав додому з Мексики: "Навіть незаможні тут живуть ліпше, ніж в Іспанії, бо тут ти завжди сам за все відповідаєш, не мусиш сам працювати і завжди верхи на коні"[339].

Будуючи вдосконалені Європи, колоністи почали ще одну революцію в значенні географії. У шістнадцятому сторіччі, коли традиційно налаштовані європейські імперіялісти ставилися до Нового Світу головно як до джерела грабунків на потреби фінансування боротьби за суходільну імперію в Європі, океани, що відокремлювали Америку від Старого Світу, були лише джерелом роздратування. Однак у сімнадцятому сторіччі географічне відокремлення почало видаватися перевагою. Колоністи могли експлуатувати екологічні відмінності між Новим Світом та Старим та виробляти продукти, що в Європі не існували взагалі чи в Америках виростали ліпшими, ніж вдома, й продавати їх на європейських ринках. Замість бути бар'єром, Атлантичний океан ставав магістраллю, що давала торгівцям змогу об'єднати різні світи.

1608 року французькі поселенці повернулися до Квебеку цього разу в ролі не мисливців за скарбами, а торгівців хутром. Колонія розквітла. Англійські колоністи в Джеймстауні майже голодували, поки 1612 року не виявили, що в Вірджинії добре росте тютюн. Листя було гірше, ніж те, що іспанці вирощували на Карибах, але воно було дешеве й невдовзі на цьому було зароблено чималі статки. 1613 року голландські торгівці хутром оселилися на Мангетені, згодом придбали весь острів. 1620 року до діяльности долучилися релігійні біженці, що втекли з Англії до Масачусетса, й почали відправляти додому деревину на корабельні щогли. Близько 1650 року вони вже постачали на Кариби худобу та сушену рибу й діставали звідти цукор — біле золото, що вже спричинило нову загальну лихоманку. Поселенці та раби струмочками, а згодом повінню сунули на захід через Атлантичний океан, а назад на схід полинули екзотичні товари та податки.

До певної міри, поселенці в нових прикордонних смугах завжди робили щось подібне. Стародавні греки висилали додому пшеницю з західного Середземномор'я; китайські поселенці в долині Янцзи кораблями везли рис Великим китайським каналом; колоністи з краю степів висилали корабельний ліс, хутро та мінерали до Москви та Пекіна. Але саме розмаїття екологічних ніш навколо Атлантичного океану та його розмір — великий, але не нездоланний, зокрема з урахуванням новітніх досягнень кораблебудування, — давав західноєвропейцям змогу створити щось цілком нове: взаємозалежну міжконтинентальну економіку, пов'язану через перетинні трикутні торгівельні мережі (рис. 9.6).

Замість везти товари від А до В, торгівці могли доправляти західноєвропейські промислові товари (текстиль, зброю тощо) до західної Африки та з прибутком обмінювати їх на рабів. Тоді рабів кораблями можна було повезти до Карибів та обміняти (знов із прибутком) на цукор. Насамкінець можна було доправити цукор назад до Європи, продати його ще з більшим зиском, потім придбати нову партію промислових виробів і знов доправити до Африки. З іншого боку, європейці, що оселилися в Північній Америці, могли привезти до Африки ром та обміняти на рабів, потім доправити рабів на Кариби та поміняти на мелясу, привезти мелясу назад до Північної Америки, де з неї робили ром. Інші везли харчі з Північної Америки на Кариби (де земля, придатна до вирощування цукру, була надто цінна, аби на ній вирощувати харчі для рабів), купували там цукор та везли до західної Європи, а звідти поверталися з промисловими виробами для Північної Америки.

Переваги відсталости також давали свій внесок. Іспанія, у шістнадцятому сторіччі велика європейська імперська потуга, була найповніше розвиненою абсолютистською монархією, що мала торгівців за готівкові машини, що на загрозливу вимогу давали гроші, а колонії — за джерела грабунку. Якби Габсбурги спромоглися примусом загнати своїх суперників до суходільної імперії, атлантична економіка у сімнадцятому сторіччі, безперечно, далі трималася б цієї жили. Однак так не сталося; натомість торгівці з відносно відсталої північно-західної смуги Європи, де королі були слабші, повели справи в іншому напрямі.

Найвіддаленішими з них були голландці. У чотирнадцятому сторіччі Нідерланди були залитою водою периферією з небагатьма містами-державами. Теоретично голландці мали бути вірними Габсбургам, але на практиці ці обтяжені обов'язками віддалені державці виявили, що тримати у своїй волі далекий північний захід було клопотом, того не вартим, і полишили врядування на місцевих міських провідників. Аби взагалі вижити, голландські міста мусили щось винаходити. За браком деревини вони розробили енергоджерела на торфі; за браком харчів вони рибалили в Північному морі та вторговували за вилов зерно в околі Балтійського моря; за браком королів та аристократів, що втручалися б у їхні справи, багаті бюргери підтримували дружні бізнесові стосунки між містами. Солідні гроші та солідна політика притягали більше грошей, аж доки наприкінці шістнадцятого сторіччя колись відсталі Нідерланди перетворилися на європейський банківський осередок. Маючи змогу позичати за низькі відсотки, голландці могли фінансувати нескінченну виснажливу війну, що повільно нищила іспанську владу.

Англія стабільно рухалася в тому самому напрямі, що й Голландія. Англія вже була справжнім королівством навіть до Чорної Смерти, а завдяки бумові в торгівлі вовною її торгівці були впливовішими, ніж їхні колеги будь-де, крім Голландії. В сімнадцятому сторіччі торгівці очолили спротив і боротьбу проти свого відносно слабкого короля, врешті-решт відтяли йому голову та змусили уряд будувати великі найновітніші флоти. Коли 1688 року після державного перевороту й безкровного вторгнення на англійському троні опинився голландський принц, торгівці були серед тих, хто найбільше від цього виграв.

Іспанський затиск після 1660 року послабшав, і голландські та англійські торгівці енергійно посунули в Атлантику. Як свідчить рис. 9.3,1350 року заробітна платня звичайних людей на англо-голландському північно-західному краю Європи була трохи вища, ніж у багатших, але перенаселених містах Італії. Після 1600 року розрив дедалі більшав. В усіх інших регіонах непослабний тиск голодних ротів відкидав заробітну платню до рівнів, що були перед Чорною Смертю, а на північному заході платня впритул підійшла до рівнів золотого віку п'ятнадцятого сторіччя.

На відміну від іспанського досвіду, це було не лише наслідком видобування багатства з Америк та доправляння до Європи. Хоча експерти й сперечаються щодо частки нового багатства північного заходу, що надійшла безпосередньо від колонізації та торгівлі, вона не перевищує 15 відсотків навіть за найвищими оцінками (а за найнижчими становить лише 5 відсотків). Справді революційною рисою атлантичної економіки було те, як люди працювали.

Я вже кілька разів висловлював припущення, що рушіями історії є страх, лінощі та жадоба. Страх зазвичай переважує лінощі, тому, коли після 1540 року населення зросло, люди по всій Євразії почали бурхливу діяльність через побоювання втратити статус, мусити менше їсти чи навіть голодувати. Але після 1600 року лінощі почали поступатися ще й жадобі, бо екологічна розмаїтість атлантичної економіки, дешевий транспорт та відкриті ринки дали світові трохи розкошів, доступних навіть звичайним мешканцям північно-західної Європи. На початку вісімнадцятого сторіччя людина, що мала в кишені трохи зайвої готівки, могла дозволити собі не лише купити додаткову хлібину, а й придбати імпортний чай, каву, тютюн та цукор або дива місцевого виробництва, як-от глиняні люльки, парасольки та газети. І та сама атлантична економіка, що породила ці щедрі дари, породила ще й людей, готових дати людині потрібну готівку, бо торгівці були готові купити кожного капелюха, пістоля чи ковдру, що їх можна було доправити до Африки чи Америки, відтак промисловці готові були платити людям, що все це виробляли. Деякі землероби залучили свої родини до прядіння та ткання, інші приєдналися до майстерень. Дехто взагалі полишив землеробство, інші зробили відкриття, що потреба годувати голодних робітників забезпечує достатньо стабільні ринки, що виправдовують витрати на інтенсивніше обробляння, осушування та угноювання землі та купівлю більше худоби.

В деталях були відмінності, але північно-західні європейці дедалі інтенсивніше продавали свою працю й працювали довше. І що більше вони працювали, то більше цукру, чаю та газет вони могли купити — що означало перетягання через Атлантику нових рабів, розчищання нових акрів землі під плантації й відкриття нових фабрик та крамниць. Продажі зростали, економіка досягала більших масштабів, отже, ціни падали, що відкривало світ товарів ще більшій кількості європейців.

На добре чи на зле, на 1750 рік на берегах північної Атлантики вперше в світі почала окреслюватися культура споживання, що змінювала мільйони життів. Чоловіки, що не наважилися б завітати до каварні, якщо не мали спортивного шкіряного взуття та кишенькового годинника (не кажучи вже про те, щоб сказати своїм дружинам подавати гостям чай без цукру), були менш схильні відпочивати на свята чи дотримуватися давньої традиції "священного понеділка" й спати в цей день після недільного похмілля. Коли можна було так багато чого купити, час став грошима. Як поскаржився письменник Томас Гарді, "годинники з однією стрілкою вже недостатньо ділили день"[340].