Розділ «Частина II»

Незабаром російські мисливці зіткнулися на Амурі з китайськими військовими загонами, але до початку 1680-тих років обидві сторони були вже готові до розмови. Кожен з них боявся, що інший, подібно до багатьох безладних монархів до того, візьме в союзники монголів та вивільнить п'ятого вершника — степову міграцію. Отож, вони приїхали до Нерчинська.

Того сибірського літа їхня угода заформалізувала один з найбільших зсувів у світовій історії. Протягом двох тисяч років степи були східно-західною магістраллю, що перебувала здебільшого поза контролем великих аграрних імперій. Мігранти, мікроби, ідеї та винаходи рухалися уздовж неї, пов'язували Схід та Захід узгідненим ритмом розвитку та занепаду. За рідкісних обставин та за велику ціну завойовники, як-от Дарій Перський, У-ді з династії Хань чи Тайцзун з династії Тан, накладали на степи свої умови, але то були винятки. Зазвичай аграрні імперії платили стільки, скільки вимагали кочівники, й сподівалися на краще.

Вогнепальна зброя все змінила. Кочівники постійно користувалися вогнепальною зброєю (найстарішу відому гармату, від 1288 року, знайдено в кочівничій країні Маньчжурії), і, найімовірніше, саме монголи принесли таку зброю з Китаю на Захід. Але з удосконалюванням зброї (що стріляла швидше й на більшу відстань) і організованости імперій генерали, що могли собі дозволити зібрати десять тисяч піхотинців, озброїти їх мушкетами та гарматами й навчити стріляти залпами, почали перемагати кочівничу кавалерію. До 1500 року озброєні луками вершники зі степів регулярно били піхоту з аграрних королівств. На 1600 рік вони робили це інколи. А на 1700 рік про таке майже ніхто не чув.

Росіяни вийшли вперед. У 1550-і роки артилерія Івана Грозного змела слабкі монгольські ханати з басейну Волґи, й протягом кількох наступних сторіч росіяни, турки та поляки постійно оточували сухі українські степи гарнізонами, ровами та частоколами. Озброєні мушкетами селяни спочатку сканалували кочівничий рух, потім зовсім його перекрили. У Нерчинську Росія та Китай домовилися, що ніхто — ані біженці, ані торгівці, ані дезертири, й понад усе кочівники — не буде пересуватися степами без їхнього дозволу. Тепер все мало підлягати аграрним імперіям.

Останнє ура внутрішньої Азії 1644 року свідчить про те, як багато змінилося. Китайська династія Мін того року розпалася, коли воєначальник взяв Пекін і громадянська війна набула неконтрольовних масштабів. Колишній генерал Мін вирішив, що найменшим з можливих лих буде запросити напівкочівників маньчжурів перетнути Велику китайську стіну та відновити порядок. Китайські провідники мали тривалу традицію залучати внутрішньо-азійців до громадянських війн імперії, зазвичай з катастрофічними наслідками. Але, на відміну від попередніх нападників, маньчжури привели не кочівну кавалерію, а армію, практично невідрізненну від китайської, базовану на піхотинцях, озброєних мушкетами та гарматами, скопійованими в португальців.

Маньчжури взяли Пекін, що не чинив опору, проголосили себе новою династією Цин і витратили майже сорок років на те, аби сконсолідувати свою владу. Ця боротьба також відрізнялася від наслідків попередніх степових нападів. Замість відкрити дорогу іншим кочівникам з холодних країв, тривала боротьба лише загартувала армію Цин і уздатнила її нападати назад на внутрішню Азію. 1697 року Цин зруйнували велику кочівничу силу глибоко в Монголії, а 1720 року вперше поширили китайську владу на гірський Тібет. У 1750-і роки Цин остаточно розв'язали проблему кочівників, дотягнувши свою зброю, порох та боєприпаси аж до кордонів теперішнього Киргизстану, де придушили останні спроби чинити опір.

У сімнадцятому та вісімнадцятому сторіччях аграрні імперії, насамперед Росія Романових та Китай Цин, ефективно вбили одного з апокаліптичних вершників. Завдяки цьому тиск суспільного розвитку на тверду стелю не спричиняв хвиль степової міграції, що поставали у другому та дванадцятому сторіччях. Відтак, видається, навіть спільного впливу занепаду держав, голоду, хвороб та кліматичних змін було недосить, аби спричинити занепад осередків. Степову магістраль було перекрито, і з нею завершено великий розділ історії Старого Світу.

З погляду кочівників, це було страшне лихо. Ті, хто пережив війни, опинилися в дедалі вужчому оточенні. Вільний рух, основа їхнього способу життя, потрапив у залежність від далеких імператорів. Від вісімнадцятого сторіччя колись гоноровиті кочівники поступово дійшли до стану найманців.

Проте, з погляду імперій, перекриття степової магістралі було тріумфом. Внутрішня Азія, що так довго була джерелом небезпеки, стала новим прикордонням. Із меншанням кочівничих нападів мільйон чи два росіян та п'ять чи десять мільйонів китайців пересунулися уздовж країв степової смуги з перенаселених осередків на нові землі. Потрапивши туди, ці достатньо жорсткі люди перелаштували ландшафт до землеробства, гірництва та лісозаготівель і доправляли сировину та податки до імперських серцевинних земель. Перекриття степової магістралі не просто відвернуло занепад. Було створено степове золоте дно й відтак зламано тверду стелю, що протягом тисячоліть обмежувала індекс суспільного розвитку на рівні трохи понад сорок балів.

Відкриття океанів

 оли росіяни та китайці перекривали стару степову магістраль, західноєвропейці відкривали нову океанічну магістраль, що мала ще драматичніше змінити світову історію.

Протягом сторіччя після того, як західноєвропейці вперше перетнули Атлантичний океан та дісталися океану Індійського, їхні морські імперії не видавалися чимось надзвичайним. Венеційці від тринадцятого сторіччя багатіли на торгівлі в Індійському океані. Плаваючи навколо південного кінця Африки, замість торгуватися за змогу пересуватися шляхами, підвладними імперії турків, португальські мореплавці просто робили те саме швидше та дешевше. В Америках іспанці знайшли цілий Новий Світ, але те, що вони там виробляли, було насправді дуже подібне до дещо пізнішого наступу росіян на Сибір.

І іспанці, і росіяни спустошували всі можливі джерела. Іван Грозний надав родині Строганових монополію на все на схід від Уралу в обмін на частину здобичі. Іспанські королі давали майже кожному, хто цього бажав, право брати собі все, що вони могли знайти в Америках, аби лише Габсбурги мали від того 20 відсотків. І Сибіром, і Америкою вешталися невеликі банди відчайдухів, що власним коштом будували торгівельні бази на неосяжних безлюдних територіях і постійно надсилали додому прохання дати ще грошей та ще європейських жінок.

Росіян охопила хутрова лихоманка, іспанців — лихоманка золота. Кортес спрямував на цей шлях Іспанію, коли 1521 року спустошив Теночтитлан, а Франсиско Пісаро пришвидшив рух цим шляхом. 1533 року він викрав короля інків Атауальпу й зажадав викупу: належало заповнити скарбами приміщення двадцять два фути завдовжки, сімнадцять футів завширшки й дев'ять футів заввишки. Пісаро перетопив зібрані художні шедеври андської цивілізації на виливки — 13 420 фунтів золота та 26 000 фунтів срібла — і все одно задушив Атауальпу.

Відносно легка здобич вичерпалася близько 1535 року, але мрії про Ельдорадо, золотого короля, що в його володіннях скрізь лежали скарби, приваблювали нових і нових відчайдухів. "Щодня вони нічого не робили, лише думали про золото, срібло та багатства Індій Перу, — у розпачі писав літописець. — Вони були шалені, несамовиті, божевільні, схиблені на жадобі до золота та срібла"[332].

Божевілля знайшло нову продухвину 1555 року коли вдосконалена технологія видобування срібла несподівано зробила високоприбутковою гірничу справу в Новому Світі. Зиск був неймовірний: між 1540 та 1700 роками до Європи привезено десь п'ятдесят тисяч тонн американського срібла, дві третини цієї кількости — з Потосі, гори в теперішній Болівії, що виявилася майже суцільною рудою. На 1580-і роки європейський срібний запас подвоївся, а здобуток Габсбургів зріс удесятеро навіть попри те, що, як писав 1638 року один іспанець, що відвідав Потосі, "...кожна монета песо, викарбувана в Потосі, коштує життя десятьох індіянців"[333]. За іншою паралеллю з Росією, Габсбурги почали вбачати у своїх завоюваннях дикої периферії здебільшого спосіб фінансування війни за побудову суходільної імперії в Європі. Як писав один мандрівник, "Потосі слугує амбітним намірам Іспанії. ...Її використовують, аби карати Туреччину, упокорювати Марокко, змушувати тремтіти Фландрію та застрашувати Англію"[334].

Габсбурги використовували більшість новосвітського срібла на виплату боргів італійським фінансистам, з чиїх рук більшість виливків прямувала до Китаю, де бум економіки спричиняв потребу мати якомога більше срібних монет. Один торгівець завважив, що "китайський король може збудувати палаца з перуанських срібних брусків, привезених до його країни"[335]. Однак попри те, що імперія Габсбургів експортувала срібло, а імперія Мін його імпортувала, в усьому іншому вони були дуже подібні, дбаючи про збільшування свого шматка економічного пирога, замість збільшувати сам пиріг. Обидві імперії обмежили морську торгівлю кількома обраними, що тримали легкооподатковувані підтримувані державою монополії.

Теоретично Іспанія щорічно дозволяла лише одному великому галеонові, навантаженому сріблом, перетинати Атлантичний океан і (так само теоретично) строго регулювала торгівлю іншими товарами. На практиці все відбувалося як уздовж неспокійного китайського узбережжя: ті, кого не допускали до оборудок офіційних фаворитів, створювали величезний чорний ринок. Ці "зайди", подібно до китайських контрабандистів-піратів, здешевлювали офіційні оборудки, ігнорували податки та стріляли в усіх, хто щось заперечував.

Французи, що несли основний тягар війн Габсбургів у 1520-і та 1530-і роки, першими полізли в бійку. Найраніший зафіксований піратський напад відбувся 1536 року; на 1550-і роки вони стали загальником. 1555 року один посадовець нарікав, що "уздовж цілого берега [Гаїті] немає жодного села, що його б не пограбували французи"[336]. У 1560-і роки англійські контрабандисти також почали продавати безмитних рабів чи, при нагоді, підходити до берега та грабувати каравани зі сріблом. Здобич була добра, відтак протягом наступних двадцяти років найдикіші та найвідчайдушніші чоловіки (та кілька жінок) Європи гуртувалися та приєднувалися до них.

Іспанія, так само як Китай, реагувала повільно й неохоче. Обидві імперії завжди вважали, що ігнорувати піратів дешевше, ніж боротися з ними, і лише у 1560-і роки Іспанія, так само як Китай, реально почала відповідати. Почалася десятирічна глобальна війна з піратством від Китаю до Куби, з залученням абордажних шабель і гармат (османи робили те саме в Середземномор'ї). 1575 року іспанські та китайські кораблі навіть спільно діяли проти піратів біля Філіппін.