Розділ «Частина II»

З усіх книжок та гострих висловів, що дивували Париж у 1750-і роки, жодну не можна порівняти з наступальною просвітницькою працею Енциклопедія, чи Обґрунтований словник наук, мистецтв та ремесел. "Треба вивчати та розглядати все, без винятків та пересторог, — писав один з її авторів. — Ми повинні розтоптати всю стару дурість, перекинути бар'єри, зведені безпідставно, повернути наукам та мистецтвам цілковиту свободу"[352]. Опозиціонери в перуках один за одним наполягали на тім, що рабство, колоніялізм та узаконена нижчість жінок та євреїв суперечать природі та сенсові, а найбільший розум з усіх, Вольтер, у 1760-і роки кинув із заслання в Швейцарії виклик навіть тим речам, що їх заналичкував як "безчесні", — привілеям церкви та корони.

Вольтер точно знав, де європейці мають шукати просвітницькі моделі: в Китаї. Там, казав він, можна знайти справді мудрого деспота, що урядує згідно з порадами раціональної державної служби, утримується від безглуздих війн та релігійного переслідування. Там можна знайти також конфуційство, що (на відміну від християнства) було вірою сенсу, вільною від забобонів та дурних легенд.

Вольтер був не так вже й неправий, бо китайські інтелектуали кидали виклик абсолютизмові вже за сто років до його народження. Друкування створило новим ідеям читацьку авдиторію навіть ширшу, ніж у західній Європі, водночас відродилися приватні наукові інституції. Найвідоміша з них, Академія Дунлінь, протистояла безчесним речам ще пряміше, ніж Вольтер. У 1630-і роки її керівник пропагував упевненість у своїх силах, спонукав науковців шукати відповіді через власні висліди, а не в стародавніх текстах[353], і науковців з Дунліня одного за одним ув'язнювали, катували чи страчували за критику двору Мін.

Коли 1644 року влада перейшла до конкурентної династії Чин, інтелектуальна критика лише посильнішала. Сотні науковців відмовлялися працювати на маньчжурів. Одним з них був Ґу Яньу, державний службовець низького рівня, що не склав найвищих іспитів. Ґу попрямував до віддаленого прикордоння, подалі від тиранових пороків. Там він повернувся спиною до метафізичного педантизму, що домінував у інтелектуальному житті від дванадцятого сторіччя, і, так само як Френсис Бекон в Англії, спробував натомість зрозуміти світ через спостерігання фізичних речей, що фактично робили реальні люди.

Протягом майже сорока років Ґу мандрував, заповнюючи нотатники докладними описами землеробства, гірничої та банківської справи. Він став відомим, його почали наслідувати інші, особливо лікарі, що переймалися своєю неспроможністю подолати епідемії 1640-х років. Збираючи історії хвороб реальних хворих людей, вони наполягли на перевірці теорій реальними результатами. На 1690-і роки навіть імператор заохочував "вивчати суть проблеми, обговорювати її зі звичайними людьми, а тоді знаходити розв'язок"[354].

Інтелектуали вісімнадцятого сторіччя називали цей підхід каочжен, "емпіричний досвід". Він віддавав перевагу фактам над міркуваннями, вносив методичні строгі підходи в такі різні галузі, як математика, астрономія, географія, лінгвістика та історія, та послідовно розробляв правила оцінювання свідчень. Каочжен був паралельний до західноєвропейської наукової революції в усьому, крім одного: він не розробив механічної моделі природи.

Подібно до західних колег, східні науковці часто розчаровувалися у знанні, успадкованому від часів, коли суспільний розвиток востаннє досягнув твердої стелі біля сорока трьох балів (у їхньому випадку в одинадцятому та дванадцятому сторіччях, за династії Сун). Але, замість відкинути її головний засновок — всесвіт, рухомий духом (ци), — і замінити його всесвітом, що працює, як машина, східняки здебільшого дивилися в минуле, до ще поважніших авторитетів — текстів стародавньої династії Хань. Навіть Ґу Яньу переймався давніми написами не менше, ніж гірництвом чи землеробством, а багато з лікарів, що збирали історії хвороб, використовували їх, аби зрозуміти медичні тексти Хань, і тішилися з того не менше, ніж коли лікували людей. Замість перевертати Відродження, китайські інтелектуали обрали друге Відродження. Багато з них були блискучими науковцями, але через цей вибір жоден з них не став Ґалілеєм чи Ньютоном.

Саме тут Вольтер помилявся. Він мав Китай за взірець саме тоді, коли країна втрачала здатність бути взірцем, — фактично саме в той момент, коли дехто з його суперників у паризьких салонах почав доходити прямо супротивних висновків щодо Китаю. Хоча вони не мали індексу, що повідомив би, що західний суспільний розвиток звів нанівець передування Сходу, ці люди вирішили, що Китай взагалі не був ідеальною просвітницькою імперією. Він радше був антитезою усього європейського. Коли європейці вчилися в стародавніх греків динамізму, підставовости та творчости й почали перевершувати своїх вчителів, Китай був країною, де час стояв на місці.

Саме тоді народилася теорія тривалої зафіксованости західної зверхности. Барон де Монтеск'є вирішив, що все можна пояснити кліматом; здорова погода дає європейцям (особливо французам) "певну силу тіла та духу, що робить їх терплячими, енергійними й готовими до сміливих починань"[355], тоді як "зніженість людей у спекотному кліматі завжди перетворює їх на рабів... в Азії панує сервільний дух, якого вони ніколи не були здатні позбутися".

Інші європейці пішли ще далі. На їхню думку, китайці були не лише сервільними, вони були людьми іншого типу. Карл Ліней, батько-засновник генетики, проголосив відмінність чотирьох людських рас — білих європейців, жовтих азійців, червоних американців та чорних африканців. У 1770-і роки філософ Девід Г'юм дійшов висновку, що лише біла раса здатна створити справжню цивілізацію. Кант навіть піддавав сумнівові, чи були жовті люди взагалі справжньою расою. Можливо, міркував він, вони були просто бічним відгалузком схрещування індійців та монголів.

Очевидно, наважуватися знати належало лише європейцям.

Випробування телескопом

 роє молодих науковців-стажистів 1937 року сіли в Нанкіні, столиці Китаю, на корабель, що прямував до Англії. Поміняти їхнє метушливе хаотичне рідне місто (відоме як одна з "чотирьох пічок" Китаю за задимлену вологість) на тихі монастирі, нескінченну мжичку та різкі вітри Кембриджу було б нелегко за будь-яких обставин, але обставини того літа були особливо тяжкими. Ці трійко навіть не знали, чи побачать коли-небудь знов своїх родичів та друзів. Навколо Нанкіна замикала кільце японська армія. У грудні вона безжально повбиває тисячі їхніх співгромадян так брутально, що шокує навіть нацистського посадовця, заскоченого на місці лиха.

До того ж троє біженців не могли сподіватися, що їх зустрінуть з великою радістю. Нині в кембридзьких наукових лабораторіях багато китайських студентів, але 1937 року ще мали сильний вплив погляди Канта та Г'юма. Приїзд трьох китайців спричинив цілий вир реакцій, а найбільше збурився Джозеф Нідем, висхідна зірка Біохемічного інституту. Один з китайських студентів, Лу Гуйчжень, писав: "Що ближче він з нами знайомився, то ближчими ми йому видавалися за науковим сприйняттям та інтелектуальною проникливістю. Це спонукало його допитливий розум зацікавитися, чому, проте, сучасна наука постала лише з західного світу?"[356]

Нідем не мав вишколу з мов чи історії, але мав один з найгостріших, найметкіших розумів в університеті, відомому своїми інтелектуалами. Лу став його коханцем і допоміг йому опанувати китайську мову та минуле. Нідем так палко закохався в рідну землю Лу, що 1942 року полишив безпечний прихисток у своєму коледжі й обійняв посаду в представництві Міністерства закордонних справ у Чунцині, аби допомогти китайським університетам пережити жахливу війну з Японією. Компанія Бі-Бі-Сі попросила його написати про свої враження, але Нідем зробив більше. На берегах листа він залишив короткого записа, що змінив його життя: "Взагалі, наука в Китаї — чому немає розвитку?"[357]

Це питання нині загальновідоме як "Нідемова проблема"[358]: чому в сімнадцятому сторіччі, по стількох сторіччях величезної переваги китайської науки, саме на Заході постала наука сучасна. Коли через сорок років я з ним познайомився, Нідем все ще бився над цією проблемою (моя дружина вивчала антропологію в одному з кембридзьких коледжів, і ми винаймали верхній поверх будинку Лу Гуйчженя, все ще Нідемового коханця, що керував науковою спільнотою). Проблему він так і не розв'язав, але великою мірою саме завдяки десятиріччям його праці з каталогування китайських наукових досягнень ми тепер набагато ближчі до розуміння того, що відбулося, ніж у 1930-і роки.

У сьомому розділі ми побачили, що в одинадцятому сторіччі, коли індекс суспільного розвитку Китаю притиснувся до твердої стелі, науковий та технологічний поступ у країні відбувався найшвидшими темпами, а занепад розвитку звів ці успіхи нанівець. Постає питання, чому в сімнадцятому та вісімнадцятому сторіччях, коли суспільний розвиток знову досяг твердої стелі, китайські інтелектуали, на відміну від європейських науковців, не створили механічних моделей природи й не порозкривали її таємниць.

Відповідь знов у тім, що інтелектуали порушують питання, до яких їх спонукає суспільний розвиток. Кожна епоха дістає мислення, якого потребує. Західні європейці, маючи за океанами нове прикордоння, потребували точного вимірювання застандартованого простору, грошей та часу, і на той момент, коли з'явилися годинники з двома стрілками, нормальний європеєць мав були цілковито тупим, аби не поцікавитися, чи не є сама природа певним механізмом. Мало того, панівні класи Західної Європи мали бути ще тупішими, аби не побачити переваг наукового мислення й не дати ексцентричним непередбачним мисленикам трохи послаблення. Подібно до Осьового мислення першої та другої хвиль і Відродження, початок наукової революції та Просвітництво були радше наслідками, ніж причинами піднесення західного суспільного розвитку.

Звичайно, Схід також мав нове прикордоння в степах, але це прикордоння було традиційніше, ніж атлантичне, й потреба нового мислення не поставала так гостро. Філософи, що займалися природничими та суспільними проблемами, справді порушували деякі з тих самих питань, що й західні європейці, але потреба сформулювати думку в термінах математичних моделей всесвіту залишалася менш очевидною; а з погляду володарів Цин, що конче потребували прихилити китайських інтелектуалів до свого нового режиму, небезпека від потурання радикальному мисленню значно переважувала будь-які можливі переваги.

Двір Цин робив усе можливе, аби привабити до державної служби науковців з приватних академій та дослідницьких мандрів прикордонням. Він запровадив спеціяльні іспити, чимало платив та безбожно лестив науковцям. Молодий імператор Кансі невтомно засвідчував, що він конфуцієць, зібрав групу науковців, що разом із ним вивчали класику, й 1670 року видав "Непорушний едикт", що демонстрував серйозність його намірів. Він фінансував творення величезних енциклопедій (Повна збірка ілюстрацій та записів від найдавніших до теперішніх часів, оприлюднена невдовзі після його смерти, мала близько 800 000 сторінок[359]). Замість розглядати все, як у тогочасних французьких енциклопедіях, ці книжки мали на меті взагалі нічого не розглядати, а натомість ретельно зберігати стародавні тексти та забезпечувати синекури для лояльних науковців.