Розділ «Частина II»

Постає спокуса бачити розв'язок Нідемової проблеми в Кансі, недолугому ідіоті, що міг привести китайську науку до вісімнадцятого сторіччя, але вирішив того не робити. Проте з усіх чоловіків (та однієї жінки), що сиділи на Небесному троні, Кансі, безперечно, заслуговує такої налички найменше. Казати, що єзуїти знали лише частку того, що знав він, було нескромно, але не зовсім неправильно. Кансі був справжнім інтелектуалом, сильним лідером та людиною дії (а також батьком п'ятдесятьох шістьох дітей). Він дивився на західняків у ширшому контексті. Протягом двох тисяч років китайські імператори визнавали, що кочівничі методи ведення війни були кращими за їхні, і вважали, що відкуповуватися від вершників дешевше, ніж з ними воювати. Коли настали зміни, саме Кансі першим це визнав і особисто керував кампанією, що в 1690-і роки завершилася перекриттям степової магістралі. Із мешканцями Заходу все було інакше. Кансі мав до діла з західняками від 1660-х років, але від 1704 року ігнорувати їх видавалося менш ризикованим. Деякі південно-східноазійські державці дійшли такого самого висновку у шістнадцятому сторіччі, а японські сеґуни повелися так само перед 1613 роком. Бурхливе повстання з християнським забарвленням в Японії 1637 року, мабуть, лише підтвердило мудрість рішення відітнути зв'язки з Заходом. В такому контексті рішення Кансі зовсім не видається недолугим.

У будь-якому разі є ще одне запитання. Навіть якби Кансі передбачив, куди піде європейська наука, й пропагував її, чи зміг би він у вісімнадцятому сторіччі втримати східний суспільний розвиток на вищому рівні, ніж західний?

Майже напевне відповідь — ні. Перед Китаєм поставали ті самі проблеми, що й перед північнозахідною Європою; деякі мисленики рухалися в однакових напрямах. Наприклад, у 1750-і роки Дай Чжень (так само, як Ґу Аньу, функціонер низького рівня, що не дістав найвищого ступеня) запропонував до обговорення щось подібне до західного бачення механічної природи, що функціювала без наміру чи мети й була відкрита до емпіричного аналізу. Але Дай, блискучий філолог, завжди базував свою аргументацію на стародавніх текстах. Зрештою зберегти славу минулого видавалося в Китаї важливішим, ніж займатися питаннями того типу, що привертали увагу європейців у процесі глобальної експансії.

Виклики атлантичного прикордоння спричинили появу людей, що наполегливо вимагали відповідей на питання нового типу. Ньютони та Ляйбніци, що прийняли виклик, здобули славу та статки більші, ніж будь-що, що могли собі уявити давніші науковці, а теоретики нового типу, як-от Лок та Вольтер, усвідомили наслідки цих досягнень для суспільного розвитку. Нове степове прикордоння Китаю, навпаки, спричинило значно слабші виклики. Високооплачувані дослідники з наукових інституцій Кансі не відчували потреби винаходити для себе диференційне числення чи вираховувати, що земля обертається навколо сонця. Було набагато вигідніше перетворити математику як і медицину на галузь класичної науки.

Схід та Захід дістали таке мислення, якого потребували.

Залізний закон

 ансі 1722 року помер, а суспільний розвиток піднісся вище, ніж будь-коли раніше. У минулому двічі, в Римській імперії близько 100 року н. е. та Китаї династії Сун тисячоліттям пізніше, розвиток досягав сорока трьох балів лише на те, аби спричинити лиха, що знов опускали його вниз. Проте на 1722 рік степову магістраль було перекрито. Один з апокаліптичних вершників був мертвий, і суспільний розвиток не занепав, досягши твердої стелі. Натомість нове прикордоння уздовж краю степів дало східному розвиткові змогу зростати далі, тоді як північно-західні європейці, захищені від степових міграцій Китайською та Російською імперіями, відкрили своє нове прикордоння в Атлантиці. Західний розвиток зростав навіть швидше, ніж східний і перевищив його 1772 року (чи приблизно тоді). На обох кінцях Євразії настала нова ера.

Чи справді так? Якби когось з Риму чи Китаю Сун перенести до Лондона чи Пекіна вісімнадцятого сторіччя, він чи вона напевне побачили б багато чого, гідного подиву. Зокрема зброю. Чи Америку. Чи тютюн, каву та шоколад. А як щодо моди — напудрені перуки? Маньчжурські коси? Корсети? Перев'язані ноги? "О tempora, О mores!"[362] (Що за часи! Що за звичаї!), — казав Цицерон.

Але більше, насправді набагато більше видавалося б знайомим. Безперечно, великі армії з вогнепальною зброєю були значно більшими, ніж в стародавні часи, й набагато більше людей, ніж будь-коли раніше, вміли читати й читали, але ані Схід, ані Захід не могли похвалитися мільйонним містом, подібним до стародавнього Рима чи середньовічного Кайфина[363]. Однак, що найважливіше з усього, візитери з минулого помітили б, що, хоча суспільний розвиток піднісся вище, ніж будь-коли, способи, якими люди штовхали його вгору, мало чим відрізнялися від того, як штовхали його римляни та китайці Сун. Селяни використовували більше добрив, копали більше канав, дбали про сівозміну та залишали землю під паром. Ремісники спалювали більше дерев, аби виливати більше металу, і, коли деревини забракло, перейшли на вугілля. Вирощували більше та більших тварин, аби вони крутили колеса, підіймали тягарі та тягли ліпші вози рівнішими дорогами. Вітер та воду ефективніше використовували, аби дрібнити руду молоти зерно та рухати човни випростуваними ріками та штучними каналами. Але, можливо, визнавши, що багато що поліпшало й побільшало у вісімнадцятому сторіччі порівняно з одинадцятим чи першим, вони не визнали б, що речі змінилися фундаментально.

Саме тут і була притичина. Завоювання степів та океанів не розбило тверду стелю близько сорока трьох балів, що на неї наштовхнулися римляни та Сун. Її лише трохи підштовхнули вгору, й близько 1750 року з'явилися тривожні ознаки того, що вона знов чинить опір розвиткові. Права частина рисунка 9.3, що показує реальні заробітки, є не надто приємною. Близько 1750 року рівень життя падав скрізь, навіть на динамічному північному заході Європи. Східний та західний осередки напружувалися, аби підштовхнути тверду стелю вгору, а часи ставали дедалі важчими.

Що треба було робити? Пекінське чиновництво, відвідувачі паризьких салонів та кожен інтелектуал на просторах між ними, що мав почуття самоповаги, висували теорії. Дехто доводив, що все багатство походить від сільського господарства, й намагався переконати державців надати податкові канікули землеробам, що осушували болота та облаштовували схили пагорбів під терасове землеробство. Від Юньнані до Тенесі халупи та хижі з колод заповзали до лісів, де полювали менш розвинені спільноти. Інші теоретики наполягали на тім, що все багатство походить від торгівлі, тому володарі (часто ті самі) вкладали навіть більші кошти в те, аби вкрасти торгівлю в сусідів і тим довести їх до злиднів.

Варіянтів було безліч, але загалом західні державці (що так запекло воювали від п'ятнадцятого сторіччя) вважали, що війна розв'яже їхні проблеми, тоді як східні державці (що загалом воювали менш запекло) вважали, що війна проблем не розв'яже. Японія була екстремальним випадком. Після відходу з Кореї 1598 року її провідники вирішили, що завойовування не дає користи, і на початок 1630-х років навіть дійшли висновку, що заморська торгівля просто позбавляє їх цінних товарів, як-от срібла та міді. Китайських та голландських (з усіх європейців на 1640 рік лише голландцям було дозволено відвідувати Японію) торгівців заштовхнули до кількох гето в Нагасакі, де з усіх жінок з ними було дозволено спілкуватися лише повіям. Не дивно, що закордонна торгівля згасла.

Захистившися від агресії широким синім морем, Японія приблизно до 1720 року розквітала. Її населення більшало, а Едо став, мабуть, найбільшим містом у світі. Рис, риба та соя заступили дешевші харчі в раціоні більшости людей. В країні панував мир, бо звичайні японці вже не озброювалися після того, як ще 1857 року віддали зброю Хідейосі. Навіть дратівливі військовики самураї погодилися розв'язувати свої суперечки лише на мечах, що дивувало західняків, що пробивалися до Японії в 1850-і роки. Один з них згадував, що японці "погано уявляють собі, як користуватися вогнепальною зброєю... Це вражає американця, що з дитинства бачить, як вбивають дітей. Ця необізнаність на зброї є аномалією, що вказує на примітивну невинність та аркадійську простоту"[364].

Однак після 1720 року картина стабільно темнішала. Японія була переповнена. Без технологічного прориву не було способів діставати від перенаселеної землі більше харчів, палива, одягу та житла, а без торгівлі не було способів щось ввозити. Японські землероби демонстрували дивовижну винахідливість, а японські чиновники усвідомили шкоду, що завдав їхнім лісам паливний голод, і почали активно їх захищати. Японська елітарна культура звернулася до строгого прекрасного мінімалізму, що зберігав ресурси. Проте ціни на харчі далі зростали, голод сильнішав, на вулицях протестували голодні натовпи. Це була не Аркадія.

Єдиною причиною вибору цього виняткового шляху Японії було те, що таким самим шляхом ішов Китай, єдина можлива загроза її безпеці. Китай мав широкі відкриті прикордонні смуги, отже, протягом вісімнадцятого сторіччя населення могло далі зростати, однак Цин також дедалі щільніше замикалися від небезпечного світу за водами. 1760 року всю закордонну торгівлю зосередили в Ґуанчжоу, а коли 1793 року британська Ост-Індська компанія відрядила лорда Макартні поскаржитися щодо обмежень, імператор Хунлі зверхньо відповів: "Ми ніколи не цінували оригінальні речі, так само ми не маємо ані найменшої потреби у виробах вашої країни"[365]. І завершив: "Дальші контакти не гармоніюють з правилами Небесної імперії [та]... не дадуть переваг вашій країні".

Західні державці не поділяли віру Хунлі в корисність ізоляції. Вони жили в світі, де не домінувала одна велика імперія на кшталт Китаю Цин; це радше було місце суперечок та постійних зсувів балансу влади. Згідно зі світобаченням більшости західних державців, навіть якщо сумарне багатство світу зафіксоване, нація завжди могла захопити більший шматок пирога. Кожен флорин, франк чи фунт, витрачений на війну, окупиться, і доки деякі державці мислили так, доти всі державці мали бути готові до війни. Перегони озброєнь в західній Європі ніколи не припинялися.

Європейські торгівці смертю постійно вдосконалювали інструментарій своєї торгівлі (кращі багнети, запаковані обійми з набоями, швидші вогнепальні механізми), але справжні прориви пов'язані з науковим підходом до організації насильства. Дисципліна — такі речі, як однострої, узгоджені ранги, стрілецькі загони для офіцерів, що робили лише те, що хотіли (на відміну від звичайних солдатів, завжди жорстоко караних), — робила чудеса. Якщо додати цілорічні тренування, результатом були машини для війни, що постійно виконували складні маневри та стріляли зі своєї зброї.

Методичні пси війни за гроші вбивали більше. Спочатку голландці, а потім їхні суперники скасували дешеву, але потворну традицію доручати війну приватним вербувальникам, що наймали банди вбивць, платили їм нерегулярно чи взагалі не платили, а потім полишали добувати собі на життя від цивільних. Війна далі була пеклом, але принаймні набула певних меж.

Те саме стосувалося моря, де завіса впала в епоху Веселого Роджера, ходіння по канату та захованих скарбів. Англія вела перед у новій війні з піратством, що було, як у Китаї шістнадцятого сторіччя, однаковою мірою корупцією та зухвалістю. Коли горезвісний капітан Морґан 1671 року зігнорував мирну угоду Англії з Іспанією й спустошив іспанські колонії на Карибах, його високопосадові патрони здобули йому лицарського титула та посаду губернатора Ямайки. Однак близько 1701 року так само сумнозвісного капітана Кіда притягли до Лондона усього лише за пограбування англійського корабля, і виявилося, що високопосадові патрони (включно з королем) не могли чи не хотіли йому допомогти. Капітан Кід витратив останнього шилінга на ром і, коли його тягли на шибеницю, кричав: "Я найбезвинніший з усіх!"[366] — лише на те, аби мотузка перервалася. Колись це могло б його врятувати, але не цього разу. Друга петля була надійною. 1718 року, коли флот оточив Чорну Бороду (Едварда Тича), ніхто навіть не намагався допомогти. Вбити Чорну бороду було навіть важче, ніж Кіда — знадобилося п'ять мушкетних куль та двадцять п'ять ударів мечем, але моряки його таки вбили. Того року на Карибах було п'ятдесят піратських нападів, на 1726 рік — лише шість. Ера несамовитости минула.

Все це коштувало грошей, і вдосконалювання організації залежало від дальшого вдосконалювання фінансової системи. Жоден уряд не міг собі дозволити цілорічно годувати, оплачувати та забезпечувати потреби солдатів та моряків, але голландці й тут знайшли розв'язок: кредит. Аби робити гроші, потрібні гроші. А позаяк Нідерланди мали сталий прибуток від торгівлі та солідні банки, що давали раду готівці, голландські торгівельні провідники могли запозичувати більші суми швидше та за менші відсотки й повертати їх через довші терміни, ніж марнотратні суперники.