Розділ «Частина II»

Проте деякі європейці мали сумнів, зокрема Карл V Він був патріярхом родини Габсбургів, одного з кількох надбагатих кланів, що претендували на домінування в центральній Європі від часів Чорної Смерти. Завдяки розумній низці шлюбів і майже надприродно сприятливому часу смерти їхніх родичів через шлюб Габсбурги посіли трони від Дунаю до Атлантики, і 1516 року Карлові до рук потрапила вся спадщина — Австрія, частини Німеччини та теперішньої Чеської Республіки, південна Італія, Іспанія та теперішні Бельгія та Голландія. Його численні корони забезпечили йому доступ до найкращих європейських вояків, найбагатших міст, провідних фінансистів, а 1518 року германські князі обрали його ще й імператором Священної римської імперії. Ця особлива корона, дивна реліквія безладних європейських Середніх Віків, була неоднозначним благословенням. Згідно з уславленою Вольтеровою заувагою 1750-х років, Священна Римська імперія "не була ані священною, ані римською, ані імперією"[315]. Давати раду її пересвареним князям зазвичай коштувало більше, ніж був вартий сам трон, але все одно той, хто сидів на імперському троні, був, у принципі, спадкоємцем Шарлеманя, а це чимало важило у змаганні Європи з Туреччиною.

Багато спостерігачів передбачали лише два можливих шляхи для західної Європи: ісламське завоювання чи підпорядкування Габсбургам, бо ніхто, крім них, не мав досить сили, аби зупинити турків. Канцлер Карла у листі до імператора від 1519 року підсумував: "Бог був до вас дуже милостивий. Він підніс вас над усіма королями та князями християнського світу й дав владу, якої не мав жоден суверен після вашого предка Шарлеманя. Він спрямував вас на шлях до світової монархії, до об'єднання християнського світу під орудою єдиного пастиря"[316].

Якби чи посол, чи канцлер був правий, західна Європа почала б уподібнюватися до решти світових осередкових регіонів, де домінувала велика суходільна імперія. Проте ідея бути підлеглими пасторові так стривожила християнських королів та князів, що дехто з них почав випереджальні війни проти Карла, аби таку можливість відвернути. Франція навіть уклала угоду з османами проти Габсбургів, і 1542 року спільний французько-турецький флот бомбував Французьку Рив'єру (що тоді перебувала під контролем Карла). Звичайно, все це спонукало Карла ще наполегливіше домагатися права бути пастирем християнського світу.

Карл та його син Філіп II витратили більшу частину свого тривалого королювання[317] на війни з християнами, а не з мусульманами, але, замість перетворити західну Європу на суходільну імперію, їхня боротьба роздерла Європу на шматки, поглибила старі поділи та створила нові. До прикладу, коли німецький чернець Мартин Лютер на Геловін 1517 року прибив цвяхами до дверей Вітенберзької Замкової церкви дев'яносто п'ять тез щодо християнських практик, він не зробив нічого надзвичайного; це був традиційний спосіб оприлюднювати теологічні дебати (порівняно з багатьма критиками церкви після часів Чорної Смерти, Лютер був дуже поміркований). Але заряджена атмосфера перетворила його релігійний протест на політичний та суспільний землетрус, що його сучасники Лютера зазвичай порівнювали з турецьким шиїто-сунітським поділом.

Лютер сподівався, що Карл його підтримає, але Карл вважав, що пасти християнський світ треба в межах однієї церкви, неподільної. "Один чернець напевне помиляється, якщо протистоїть думці цілого християнства, — сказав він Лютерові. — Я сповнений рішучости спрямувати на це мої королівства та домініони, моїх друзів, моє тіло, мою кров, моє життя, мою душу"[318]. Він так і зробив. Проте коли ціла Європа взялася до зброї за чи проти Габсбургів, заперечення відмінностей всередині християнства мало катастрофічні наслідки. Часом з принципових мотивів, часом через вузькі переваги, а часом просто через непорозуміння мільйони християн зреклися римської церкви. Протестанти та католики вбивали одні одних; протестанти вбивали інших протестантів. Тлумачення тез множилися. Деякі протестанти проголошували Друге Пришестя, вільне кохання чи комунізм. Багато хто мав жахливий кривавий кінець. І всі разом, із бурхливими чи тихими протестами, зробили завдання Габсбургів важчим — і дорожчим.

Люди, що вірять, що їхні вороги є агентами Антихриста, рідко йдуть на компроміс, отже, маленькі конфлікти переростали у великі, великі ніяк не завершувалися, а витрати більшали по спіралі. Зрештою Габсбурги вичерпали свої можливості: вони просто не могли собі дозволити об'єднати західну Європу.

Карл, зламаний цією боротьбою, у 1555-1556 роках відмовився від своїх численних тронів і поділив їх між кузеном, що дістав Австрію та Священну Римську імперію, та Філіпом, що дістав Іспанію та інші західні землі. Це був дотепний хід: зробивши домініон Габсбургів синонімом іспанського домініону, Філіп міг сформувати адміністрацію й зосередитися на найважливішому — грошах.

Протягом сорока років Філіп працював як Геракл над реформою фінансів Габсбургів. Він був дивним чоловіком, проводив на диво багато годин у спеціяльно збудованих офісах поза Мадридом, але завжди був надто зайнятий, аби фактично відвідати свої володіння. Але попри те, що він рахував та оподатковував своїх підданих із таким самим ентузіязмом, як Хідейосі, збільшував прибутки та гучно переміг Францію та Туреччину, остаточна перемога, що об'єднала б західну Європу, так і не наблизилася. Що жорсткіше визискували податки, то більше накопичувалося проблем. Філіпові підданці, що множилися, як миші в клуні, чинили дедалі сильніший опір, бо борсалися між голодом та державою й бачили, що їхні податки витрачали на війни в далеких країнах з народами, що про них вони нічого не знали.

У 1560-і роки Філіп навіть спромігся заштовхнути Бога та Мамону в один табір. Зазвичай флегматичні голландські бюргери почали трощити вівтарі та оскверняти церкви, коли Габсбурги переслідували їх за протестантські погляди та обтяжували дедалі важчим тягарем податків. Про те, аби полишити багаті Нідерланди гнізду кальвіністів, не можна було й думати, отже, Філіп послав туди військо, але лише на те, аби голландці створили своє власне. Філіп вигравав битви, але не міг виграти війну. Голландці не погоджувалися платити Габсбургам нові податки, але, коли на кону була їхня віра, вони готові були витратити будь-які гроші та покласти будь-яку кількість життів, аби її захистити. Близько 1580-х років війна вже коштувала Філіпові більше цілого прибутку імперії. Він не міг перемогти й не міг дозволити собі програти, тому позичав дедалі більше грошей в італійських фінансистів. Досягши точки, коли він не міг платити ані своєму війську, ані кредиторам, він проголосив банкрутство; потім робив це знов і знов. Його вояки, що не отримували платні, повстали, почали грабувати на своє утримання, і його кредитоспроможність різко впала. Іспанія не зазнала остаточної поразки до 1639 року (на морі) та 1643 (на суходолі), але, коли 1598 року Філіп помер, імперія вже фактично була руїною, бо її борги в п'ятнадцять разів перевищували річний прибуток.

Перш ніж західноєвропейська суходільна імперія знов почала видаватися можливою, мало минути два сторіччя, а на той час інші західні європейці заходилися втілювати промислову революцію, що перетворювала весь світ. Якби Габсбурги чи турки в шістнадцятому сторіччі об'єднали Європу, ця промислова революція могла б і не відбутися. Можливо, Карл та Філіп, що не спромоглися об'єднати західну Європу, чи осман Сулейман, що не зміг західну Європу завоювати, були саме тими недолугими ідіотами, що змінили перебіг історії.

Проте, повторюю ще раз, винуватити якусь одну людину — це забагато. Європейський посол, що так переймався через турецькі переваги, завважив, Що "єдиною перешкодою є Персія, чиє розташування в тилу змушує [турецького] нападника вживати застережних заходів"[319]. Туркам було просто понад силу перемогти Персію, шиїтів та європейців. Так само Карл та Філіп не змогли стати пастирями цілого християнського світу не тому, що програли якусь вирішальну баталію (насправді до 1580-х років вони завжди вигравали) чи їм бракувало якихось визначальних ресурсів (насправді вони мали багато понад справедливу частку талану, хисту та довіри), а тому, що їхньої організації та багатства було недостатньо, аби здолати турків, християн-схизматів та інші держави західної Європи. І якщо Габсбурги, з усіма їхніми перевагами, не змогли об єднати західну Європу, значить, цього не міг ніхто. Західна Європа була приречена залишатися відмінною від смуги імперій, що простяглася від Туреччини до Китаю.

Тверда стеля

 опри всі відмінності імперських реалій суспільний розвиток в обох осередках далі зростав. Протягом кількох десятиріч після 1598 року — року смерти Хідейосі та Філіпа — все вказувало на те, що парадокс розвитку знов підняв голову. Так само, як часто було в минулому, до наростання кризи долучилася погода. Вже від 1300 року було холодно, а тепер ставало ще холодніше. Деякі кліматологи пов'язують це з вибухом вулкану в Перу 1600 року, інші — зі слабшанням сонцевої активности. Але більшість згодні в тім, що 1645-1715 роки були надзвичайно холодними скрізь у Старому Світі. Від Лондона до Ґуандуна автори щоденників та посадовці скаржилися на сніг, кригу та холодне літо.

Замерзлий міський люд та спраглі землі землероби разом робили сімнадцяте сторіччя катастрофою для всього беззахисного, чи то лісів, боліт та дикої природи, чи то колонізованих народів. Часом уряди усвідомлювали потребу захистити цих жертв і намагалися зробити це законодавчо, але колоністи, що штовхали прикордонні смуги осередків назовні, рідко звертали на це увагу. В Китаї так звані халупники вдиралися в гори та ліси й руйнували хитку екологічну рівновагу солодкою картоплею та кукурудзою. Вони доводили тубільні групи, як-от мяо, до межі голоду, але коли мяо повстали, китайська держава спрямувала проти них військо. Айни в північній Японії, ірландці в найдавнішій англійській колонії, тубільці сходу Північної Америки могли б розповісти ту саму сумну історію.

Колонізацію спричиняло збіднювання власних ресурсів осередків. Як писав один китайський посадовець, "кожен фут чи дюйм землі має давати хоч якийсь невеликий прибуток,"[320] і уряди на обох кінцях Євразії сприяли людям, що перетворювали чагарники та заболочені місцини на пасовища та орні землі. Інший китайський автор у 1620-і роки виклав свої підстави:

Зупинімо мізерні зиски мешканців чагарників та левад!... деякі ледащі люди, не думаючи про довгострокове майбутнє, дістають мінімальний зиск від чагарів та зілля й відмовляються від великого скарбу культивування злаків. Вони не лише не освоюють землі, а ще й ненавидять інших за те, що вони це роблять... ринки з кожним днем порожнішають, прибутки уряду впали значно нижче регулярних квот. За цих обставин дозволяти таке неможливо![321]

Голландські та англійські підприємці атакували заболочені землі з таким самим запалом. Величезні осушувальні програми, спонсоровані від уряду, вивільняли величезні ділянки родючого ґрунту, але люди, що там жили, чинили опір в судах та на вулицях.

Агресивні люди несли з собою так само агресивних рослин та тварин, що заступали місцеві види, чи полювали на них до винищення, заорювали природне середовище та вирубували ліси. Один науковець у 1660-і роки скаржився, що чотири п'ятих японських гір збезлісіли. Близько 1550 року в Англії та Шотландії лишилося 10 відсотків лісів, а на 1750 рік було знищено половину й цих дерев. Ірландія, навпаки, 1600 року мала ще 12 відсотків лісів, але на 1700 рік колоністи вирубали чотири з кожних п'яти дерев.

Поблизу великих міст ціни на деревину швидко росли, й люди почали шукати заміну. Біля Едо японські виробники соли та цукру, гончарі та деякі власники будинків почали спалювати вугілля, а ті європейці, що могли це зробити, почали замість деревного вугілля використовувати торф та викопне вугілля. Подібно до кайфинців за п'ятсот років до того, лондонці взялися до викопного палива, коли ціни на деревину стали недосяжними. Більшість англійських господарств поза столицею все ще могли знайти деревину на дрова, але середній лондонець на 1550 рік вже спалював щороку близько чверти тонни вугілля. На 1610 рік це число потроїлося, а на 1650 рік вугілля давало понад половину паливної енергії в Британії. 1659 року мешканець Лондона скаржився: "Лондон обгорнений такою вугільною хмарою, що якщо на землі є щось подібне до пекла, то це саме цей вулкан у туманний день"[322].

На жаль, він помилявся, бо інші євразійці створювали собі ще гірші пекла. Кліматичні зміни були лише першим апокаліптичним вершником, що вирвався на свободу; дедалі більший тиск на ресурси спричинив також занепад держав, коли режими не витримували зрослих напруг. Коли монархи ощадили кошти, вони налаштовували проти себе державних службовців та вояків; коли вони вимагали більшого від платників податків, то налаштовували проти себе торгівців та фермерів. Бурхливі протести бідаків були звичним явищем, відколи постали держави, але тепер вони набули нової сили, бо до них приєдналася позбавлена майна шляхта, збанкрутілі торгівці, вояки, що не дістали платні, та занепалі посадовці.