Розділ «Частина II»

Із суворішанням обставин західні державці намагалися підвищити ціну повстань дедалі наполегливішими твердженнями, що вони представляють втілення Божої волі. Османські султани агресивніше улещували теологів, а західноєвропейські інтелектуали розробляли теорії "абсолютизму". Вони твердили, що королівська влада походить лише від Божої ласки й ані парламенти, ані священики, ані бажання людей не можуть її послабити. Згідно з модним французьким висловом, "ип roi, une foi, ип Іоі" (один король, одна віра, один закон). Заперечувати будь-якого складника цього пакету означало заперечувати все добре та щире.

Але дуже багато їхніх роздратованих підданців були готові робити саме це. 1622 року Осман II, що як турецький султан та халіф був одночасно наступником Мухаммада та представником Бога на землі, спробував зменшити кількість своїх дедалі дорожчих яничарів. У відповідь вони витягли його з палацу, задушили та понівечили його священне тіло. Османів брат спробував урятувати ситуацію, взявши в союзники духівництво твердої лінії. Аби їм догодити, він навіть заборонив каву та запровадив смертний вирок за куріння, але у 1640-ві роки влада султанів цілком занепала. 1648 року яничари, тепер за підтримки духівництва, стратили султана Ібрагіма Схибнутого (можливо, на те давно настав час, він цілком заробив своє прізвисько), й почався п'ятдесятирічний період громадянських війн.

1640-ві роки були королівським кошмаром майже скрізь. Повстання антиабсолютистів спаралізували Францію, англійський парламент почав війну проти свого спритного короля й відтяв йому голову. Так було звільнено джина з пляшки: якщо можна судити та стратити боговитого короля, що ж тоді не можна? Мабуть, вперше від часів античних Атен на поверхню вигулькнули демократичні ідеї. "Найнезаможніший англієць має прожити таке саме життя, як найвеличніший, — стверджував один полковник парламентської армії. — Кожен, хто живе під владою уряду, спочатку має дати згоду бути підвладним цьому урядові"[323].

З погляду сімнадцятого сторіччя, це був надсильнодійний засіб, але відламкові групи англійських радикалів були ще затятіші. Левелери (зрівнювані), як називала себе одна фракція, відкидали всі суспільні відмінності. Вони казали: "Ніхто не приходить до цього світу з сідлом на спині. І так само ніхто не народжується в черевиках з острогами, аби їхати верхи на іншому"[324]. А позаяк єрархія була неприродною, то, безперечно, те саме стосувалося й майна. У рік страти короля інша група, що називала себе істинними левелерами, відокремилася від них і заснувала десять громад. Ще інша відламкова група, рентери (проповідники), проголосила Бога "цим могутнім Левелером"[325] і проповідувала перманентну революцію — "переворот, переворот, переворот... Все має бути спільним, інакше Божа чума роз'їсть і забере все, що ви маєте".

Ідея зрівнювання була саме на часі. Візьмімо, наприклад, оповідь про левелерів від 1644 року: вони

вигострили свої мотики й переробили на мечі, взяли собі титула "Королі зрівнювання", задекларували, що вони зарівнюють відмінності між господарями й кріпаками, титулованими та посполитими, багатими та незаможними. Орендарі захопили найкраще вбрання своїх господарів... вони наказуватимуть своїм господарям ставати на коліна й наливати їм вино. Тоді поляскуватимуть їх по щоках і казатимуть: "Ми всі рівні. За яким правом ви називаєте нас кріпаками?"[326]

Однак ці зрівнювальні вояки не були англійцями, насправді вони шаленіли на східному узбережжі Китаю. І на Сході, і на Заході однаково виклики радикалів встановленій єрархії, що ми обговорювали раніше, — Ван Янміна до вчення Чжу Сі в Китаї 1490-х років та Мартина Лютера до католицизму в Європі 1510-х — водночас із занепадом держав продукували нові ідеї стосовно рівности людей. Однак далі ми побачимо, що в вісімнадцятому сторіччі доля цих ідей була дуже відмінною.

В Китаї династію Мін спаралізувало банкрутство та подрібненість; і коли 1628 року вивільнився голод, третій апокаліптичний вершник; імператори, схоже, втратили мандат небес. Бунтівники дедалі більше відчували, що жодна дія не була надто екстремальною. У 1630-і роки країну поділили полководці, 1644 року Пекін впав. Останній імператор Мін повісився на самотньому дереві позаду палацу. Він написав на своєму вбранні: "Я, слабкий та недостатньо доброчесний, образив Небо. Я помираю, соромлячися подивитися в вічі своїм предкам. Я знімаю імператорську шапку, розпатлане волосся падає мені на обличчя. Я полишаю своє тіло ворогам на розчленування. Хай вони не завдають шкоди моєму народові!"[327]

Його останні слова були марні. Полководці не мали чим заплатити розбухлому війську так само, як європейські королі, турецькі султани чи сам імператор Мін, тому вони дозволили воякам збирати платню з цивільних. Армії грабували безвинних від початку війни і, мабуть, досить рано виробили всі можливі варіяції дикунства, а далі протягом наступних жахливих віків просто повторювали їх у відлунному контрапункті. Але в суворому сімнадцятому сторіччі по всій Євразії злі, жадібні та лякливі вояки, як видається, виміряли нові глибини жорстокости. Катуванням, масовими стратами та бандитськими нападами переповнені всі джерела. Коли Пекін впав, цивільних мешканців

жорстоко били, аби видобути будь-яке срібло, що вони могли мати. Декого по кілька разів піддавали тортурам на пресах для пальців чи кінцівок. Дехто вказував на інших, отже, постраждали тисячі звичайних садиб... люди почали втрачати бажання жити.[328]

Хоч би там як, заворушення, вивільнені занепадом держав, на Заході були ще гіршими. Європейські релігійні війни досягли жахливого апогею в Німеччині між 1618 та 1648 роками. З усіх кутків християнського світу йшли величезні армії. Їм платили нерегулярно, якщо взагалі платили, тому вони добували собі на життя від землі, визискуючи все, що могли. Джерела, що збереглися, волають про насильство та брутальність. Маленьке містечко Беліц, що 1637 року, на свою біду, опинилося на шляху армії Священного Римського імператора, є не гіршим (і не кращим) прикладом, ніж будь-яке інше. Митний чиновник писав, що, оточивши місцевих мешканців,

грабіжники та вбивці брали шматок дерева та заштовхували в горло нещасній жертві, ворушили його, поливали водою, додавали пісок і навіть людські фекалії й безжально катували людей заради грошей, як це сталося з мешканцем Беліца Давідом Ортелом, що невдовзі від цього помер.[329]

Інша банда вояків підвісила мешканця Беліца над вогнем і смажила його доти, доки він показав їм усі свої заощадження лише на те, аби інша банда, почувши, що їхні приятелі випалили з нього гроші, принесла його назад до вогню й тримала його у вогні обличчям "так довго, що він помер, а його шкіра відійшла, як у вичиненого гусака".

Історики довго вважали, що такі оповіді були релігійною пропагандою, надто жахливою, аби бути правдою, але недавні дослідження свідчать про інше. Понад два мільйони людей загинули насильницькою смертю (до світових війн двадцятого сторіччя це число залишалося неперевершеним), і десь удесятеро більше померли від голоду та хвороб — третього та четвертого вершників, що прийшли слідом за військом. І в Китаї, і в центральній Європі населення поменшало приблизно на третину, ніби його захопила Чорна Смерть, що створили люди.

А чума в страхітливих нових формах грала свою власну роль. Збелетризований Щоденник зачумленого року Даніеля Дефо, зібраний докупи по п'ятдесяти роках після подій, яскраво описує чутки, паніку та страждання, що охопили Лондон 1665 року. Звіти китайських докторів майже так само показні. Один з них 1642 року в дельті Янцзи записав: "Часом усі мали набряклі лімфатичні вузли на шиї, а часом усі мали набряклі обличчя та голови"[330]; або "інколи усі страждають від діяреї та переміжної лихоманки. Ще можуть бути судоми; чи пухирі; чи висипи; чи сверблючі струпи; чи гнояки".

Чотири з п'яти апокаліптичних вершників галопували на повну силу, проте, як видно з рис. 9.1, у сімнадцятому сторіччі занепаду не було. Суспільний розвиток далі рухався вгору. Він проминув сорок три бали, тобто максимальний показник Риму та Сун, на Сході 1710 року (плюс-мінус двадцять п'ять років, залежно від точности індексу), а на Заході 1723 року (знову ж таки приблизно). На 1800 рік і Схід, і Захід наближалися до п'ятдесятьох балів. Чому, маємо ми спитати, розвиток порушив історичну тенденцію?

Перекриття степів

 ерчинськ, 22 серпня 1689 року. Коротке сибірське літо може бути навдивовижу гарним. Щороку коли земля відтає, темні паростки трави вкривають схили пагорбів зеленим килимом із червоними, білими та жовтими сплесками квітів та метеликів. Але це літо було інакше: уздовж берегів Шилки (рис. 9.5) простяглося наметове містечко, де сотні китайських перемовників, залучивши християнських місіонерів, що тлумачили їхні терміни латиною, обговорювали з роздратованими росіянами, де має проходити спільний кордон[331].

Росіяни були далеко від дому. Ще 1500 року Москва була лише одним з багатьох князівств на дикому сході Європи, що боролися за простір між монголами, що налітали зі степів, та лицарями, що насувалися з Польщі, Німеччини та Литви. Її розбійничі неграмотні князі називали себе царями (тобто цезарями), висловлювали претензії на Візантію й навіть на Рим, але видавалися дуже невпевненими, коли хотіли бути королями в європейському стилі чи ханами в стилі монгольському. Аж до 1550-х, часів Івана Грозного, садистичного навіть за жорстокими стандартами російських володарів, на Москву не надто зважали, проте Іван швидко надолужив змарнований час. Озброєні мушкетами авантурники перетнули Уральські гори, 1598 року завдали поразки місцевому монгольському ханові й звільнили шлях до Сибіру.

Нині Сибір здебільшого відомий як замерзле місце подій з оповідей Солженіцина про ГУЛАГ, а тоді він вразив росіян як місце, де можна було збагатіти. Їх охопила хутрова лихоманка: європейці, що давно до цілковитого знищення повиловлювали в своїх лісах куниць, соболів та горностаїв, тепер були готові платити за їхнє хутро чималі гроші. По сорока роках російські мисливці, що гасали тундрою, аби нагодувати цей ринок розкошів, вже стояли на берегах Тихого океану. Вони натягли тонку нитку зимівників уздовж краю замерзлих сибірських лісів і звідти вигендльовували хутро норок чи інших тварин у місцевих мисливців, що перебували на рівні розвитку Кам'яного віку. І хоча ці незалюднені простори навряд чи можна було назвати імперією за стандартами Сулеймана чи Хідейосі, податки на хутро не одного царя врятували від катастрофи.